Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3358
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3789
    Бородавкіна по­ча­ла співа­ти. Во­на співа­ла ду­же доб­ре. Її ви­со­кий ду­жий соп­ра­но роз­ли­вав­ся тре­ля­ми поміж ске­ля­ми і йшов да­ле­ко по­над мо­рем. Ри­бал­ки попідніма­ли го­ло­ви й виг­ля­да­ли з-за скель, ма­ха­ючи раз у раз уд­ли­ща­ми.

    Бородавкіна співа­ла й ско­са пог­ля­да­ла на гар­но­го Се­лаб­ро­са, приж­му­рю­ючи свої темні гарні оч­ки. Наспівав­шись дос­хо­чу, во­на ска­за­ла:

    - Одначе вже час би й обіда­ти. Я га­даю, ка­ва­ле­ри бу­дуть такі зви­чай­ненькі, що на­го­ду­ють дам смач­ним обідом.

    - Добре, доб­ре! Та­ко­го со­ло­вей­ка вар­то на­го­ду­ва­ти хоч і па­ризьким обідом, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Ще й на­поїти шам­панським, - до­дав Се­лаб­рос.

    - Я шам­пансько­го не ду­же люб­лю. Я люб­лю ста­ре то­кай­ське, - ска­за­ла Бо­ро­давкіна з уда­ва­ною ве­ли­ко­панською міною.

    - Але тут, пев­но, не дос­та­не­мо ста­ро­го то­кай­сько­го, - обізвав­ся по­зад їх Бо­ро­давкін. - Тут тільки пи­во ду­же доб­ре.

    - А ти вже й знаєш, де пи­во доб­ре? - сер­ди­то ска­за­ла Бо­ро­давкіна.

    - Ого-го! Я знаю, де ра­ки зи­му­ють. Ходім обідать, бо я стра­шен­но їсти хо­чу, - ска­зав Бо­ро­давкін. - Що наб­ра­ли своїх наїдків, то все до­чис­та поїли, і все по­ви­пи­ва­ли, і все потріска­ли.

    - Повипивали усе до­чис­та, а мені нічо­го не зос­та­ви­ли? - аж за­ви­ща­ла Бо­ро­давкіна.

    - Бо не сподіва­лись, що ти нес­подіва­но при­бу­деш до нас в гості, - ска­зав іронічно Бо­ро­давкін.

    Надійшла й Хрис­ти­на з залізно­до­рож­ни­ми уря­дов­ця­ми. Всі пішли па­ра­ми до бу­фе­ту. Му­раш­ко­ва якось зос­та­лась по­зад усіх. Се­лаб­рос нес­подіва­но вхо­пив її за ру­ку і, як п'явка, вп'явся в її ру­ку га­ря­чи­ми гу­ба­ми. Му­раш­ко­ва по­чу­ти­ла ніби жар в руці, у всьому тілі й тро­хи не зомліла.

    - Їдьте сьогодні вве­чері до­до­му, а як ні, то я поїду, а ви зос­та­вай­тесь в Одесі, - по­шеп­ки ска­за­ла во­на йо­му над ву­хо.

    - Не мо­жу, не мо­жу! Ви ме­не не­на­че прив'яза­ли до се­бе, - ще тихіше обізвав­ся він.

    - Їдьте, бо я за­раз вте­чу звідсіля, поїду трам­ваєм в Одес, а звідтіль в Ки­шинів, - ска­за­ла во­на.

    - Поїду, ко­ли ви то­го хо­че­те, вво­лю ва­шу во­лю - ска­зав Се­лаб­рос.

    - Забожіться й зап­ри­сягніться, що поїде­те! Арис­ти­де, не муч­те ме­не! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

    Вогонь па­лив її. Морське вог­ке повітря не га­си­ло то­го вог­ню, а не­на­че роз­па­лю­ва­ло йо­го.

    - Присягаюсь, бо­жусь, що поїду, тільки любіть ме­не і ніко­го більше; ме­не, ме­не од­но­го! - ска­зав Арис­тид.

    Мурашкова побігла од йо­го й прис­та­ла до Сані. Са­ня зир­ну­ла на неї й вга­да­ла, що не­дав­но бу­ла спо­тич­ка між нею й Арис­ти­дом.

    - Ходім обідать в павільйон, - гук­ну­ла Бо­ро­давкіна і жва­венько поп­рос­ту­ва­ла до павільйо­ну.

    Павільйон був пос­тав­ле­ний на стов­пах в морі. Під ним би­лась об каміння й шуміла дрібна хви­ля. До павільйо­ну з те­ра­си був пе­ре­ки­ну­тий місток.

    Огрядна Бо­ро­давкіна побігла че­рез місток, на­че мо­ло­денька пан­на, але за­че­пи­лась че­ре­ви­ком за заш­ка­ли­би­ну в дошці й тро­хи не впа­ла. Хрис­ти­на побігла слідком за нею, по­вер­ну­лась до усіх і зро­би­ла на містку кільки ле­геньких ме­ну­етів. Дош­ки під її но­га­ми зад­вигтіли й за­рипіли.

    - Ой, будь лас­ка, не тан­цюй­те, бо ще за­ва­ли­те павільйон, і ми шу­бовс­не­мо гур­том в мо­ре, - кри­ко­нув Се­лаб­рос.

    - Нічого-те! ску­паємось в одежі усі за­ра­зом. Вий­де ду­же оригінальна чу­дасія! а я люб­лю усе оригінальне, уся­ку чу­дасію, - ска­за­ла Хрис­ти­на.

    - Ой, як тут гар­но! Під на­ми шу­мить мо­ре. Над на­ми шу­га­ють чай­ки. От де моя стихія! - ле­пе­та­ла Бо­ро­давкіна, не­на­че й за­бу­лась, що діти си­дять на дачі го­лодні й босі.

    - Чом же ви не співаєте, ко­ли чуєте, що під ва­ми шу­мить мо­ре? - спи­тав Ко­маш­ко.

    - То й заспіваю! - гук­ну­ла Бо­ро­давкіна й по­ча­ла співа­ти пісню.

    Компанія сип­ну­ла на поміст. В павільйоні сто­яв один дов­гий стіл. Усі ки­ну­лись до сто­ла. Бо­ро­давкіна побігла до то­го місця, де сиділи ка­ва­ле­ри, й сіла по­руч з Се­лаб­ро­сом та залізно­до­рож­ни­ми уря­дов­ця­ми.

    Саня сіла попліч з Му­раш­ко­вою аж на дру­го­му кінці сто­ла, їм, оче­ви­дяч­ки, не спо­до­ба­лась ком­панія Бо­ро­давкіної та залізно­до­рож­них панків. Во­ни обидві роз­мов­ля­ли сти­ха проміж се­бе. Обід, од­на­че, був ве­се­лий. Роз­мо­ва бу­ла та­ка го­лос­на, що че­рез неї не бу­ло навіть чу­ти, як шуміло мо­ре під мос­том, і, ма­буть, че­рез те Бо­ро­давкіна пе­рес­та­ла співа­ти.

    - А що ж, па­ничі! Ви обіця­ли да­мам ви­на, а я йо­го чо­мусь не примічаю на столі, - ска­за­ла Бо­ро­давкіна. Один жва­вий уря­до­вець пок­ли­кав служ­ни­ка.

    - Є в вас то­кай­ське? - спи­тав він.

    - Нема, - ска­зав слу­га.

    - Шкода, - обізва­лась Бо­ро­давкіна. - То да­вай­те, яке маєте, та хутчій, за­раз-та­ки, бо я пить хо­чу.

    Принесли пляш­ки ви­на. Бо­ро­давкіна й Хрис­ти­на по­на­ли­ва­ли собі повні ста­ка­ни й пи­ли тро­хи не на­хильці. Од ви­на усі за­раз по­ве­селіша­ли. На по­мості підняв­ся га­лас, ніби ґвалт. Бо­ро­давкіна за­тяг­ла пісні.

    - Їй же бо­гу, не­на­че ци­ган­ка! - ше­потіла Са­ня до Му­раш­ко­вої. - Тільки да­ти б їй в ру­ку ар­фу, то ма­ли б обід з мос­ковськи­ми ци­ган­ка­ми.

    - Мосьє Се­лаб­рос! Я хо­чу мо­ро­же­но­го! - ска­за­ла ко­кет­но Бо­ро­давкіна.

    - Зараз бу­де! - про­мо­вив Се­лаб­рос і звелів слузі при­нес­ти мо­ро­же­но­го.

    Бородавкіна наб­ра­ла мо­ро­же­но­го тро­хи не пов­ну тарілку й нап­ха­ла йо­го за обидві що­ки, за­пи­ва­ючи ви­ном: во­на те­ре­би­ла з жа­до­бою, на­че жи­во­ти­на.

    - А що, па­не Арис­ти­де! чи ва­ше пак сер­це спокійне? Прав­да, нес­покійне! - те­ре­ве­ни­ла Бо­ро­давкіна, чеп­ля­ючись до Се­лаб­ро­са. - Он гляньте, які кра­суні си­дять про­ти нас на то­му кінці сто­лу.

    - Бачу, ба­чу! знаю, що й ко­ло ме­не си­дять кра­суні, - ска­зав Арис­тид комплімент Бо­ро­давкіній.

    - Ви знаєте, що да­ми люб­лять га­рячіше й щиріше, ніж мо­ло­денькі пан­ни, - про­хо­пи­лась Бо­ро­давкіна, див­ля­чись вак­ха­нальни­ми очи­ма прос­то в очі Арис­ти­дові. - Сте­режіть ли­шень своє сер­це.

    - Знаю, знаю, й доб­ре знаю! - ска­зав Се­лаб­рос насмішку­ва­то.

    Саня й На­дя сміялись без це­ре­монії, їх смішив прос­тацький гру­бий тон в роз­мові Бо­ро­давкіної.

    - Як бу­ла «доч­кою фельдфе­бельською», так і зос­та­лась «фельдфе­белькою», це прав­ди­ва одеська «фру-фру!» - ти­хо ше­потіла Са­ня до Наді.

    - Стережу своє сер­це та, ма­буть, не всте­ре­жу сьогодні, - ска­зав Арис­тид тро­хи не на ву­хо Бо­ро­давкіній жар­тов­ли­вим іронічним то­ном.

    - А що! збен­те­жи­ла я вас? Aгa! - го­во­ри­ла Бо­ро­давкіна сли­ве по­шеп­том. - Ко­лись од моїх очей ги­ну­ли па­ничі, як му­хи, бо я пан­ною бу­ла гар­на-гар­на, що й ска­за­ти й вис­ло­ви­ти не мож­на. Скільки я мо­ло­дих хлопців підду­ри­ла! Сте­режіться ж, мосьє Се­лаб­рос! Бу­ло вве­чері як збе­реться ком­панія, ся­де­мо в чо­вен та поп­ли­ве­мо по морі, а я як заспіваю, то хлопці бу­ло тро­хи в мо­ре не ска­ка­ють! А мій го­лос ллється, ллється по морі!

    - Я й те­пер ла­ден стриб­ну­ти в мо­ре, бо ви, надісь, си­ре­ною вда­лись, так ви гар­но співаєте! - ска­зав Се­лаб­рос го­лос­но.

    Саня й Му­раш­ко­ва хап­ком вста­ли з-за сто­лу й повтіка­ли на самісінький край павільйо­ну, де сто­яла дов­га лав­ка.

    - Одеська «фру-фру» розп­рав­ля крильця, - ше­потіла Са­ня до Му­раш­ко­вої.

    - Бо доб­ре ви­пи­ла! - обізва­лась ти­хенько На­дя. При­нес­ли ще пляш­ки ви­на. Бо­ро­давкін вже доб­ре на­дуд­лив­ся й лед­ве сидів на стільці. Ко­маш­ко й Мав­родін і собі вста­ли з-за сто­лу й сіли ко­ло паннів. Во­ни обер­ну­лись ли­цем до мо­ря й ти­хо роз­мов­ля­ли, не слу­ха­ючи га­му й га­лас­ли­вої роз­мо­ви.

    - От ве­селі лю­де! - ска­зав Ко­маш­ко до Сані.

    - Вже аж над­то ве­селі. Доб­ре бу­ло б, як­би во­ни бу­ли не такі ве­селі, - ска­за­ла Са­ня.

    - Та тро­хи тихіші, - до­да­ла Му­раш­ко­ва. - Навів Бо­ро­давкін на гу­лян­ку не знать ко­го.

    - Та й зба­вив нам тро­хи ве­се­лу гу­лян­ку, - обізва­лась Са­ня.

    - Невже зба­вив та­ки зовсім? - спи­тав Ко­маш­ко в Сані.

    Саня гля­ну­ла йо­му в очі й по­чер­воніла.

    - Ні, не зовсім. А все-та­ки я ра­да, що поїха­ла на гу­лян­ку. На гу­лянці по­ба­чиш уся­ких лю­дей, по­веш­таєшся між ни­ми, нас­лу­хаєшся уся­кої роз­мо­ви - і все-та­ки на­бе­реш­ся досвіду в житті. При­най­мні ма­ти­меш більше досвіду, більше зна­ти­меш людське жит­тя, яке во­но є: праз­ни­ко­ве й бу­ден­не, - ска­за­ла Са­ня. - Я ма­ло знаю лю­дей ма­ло знаю людське жит­тя. Ска­за­ти по правді, ма­ло ще знаю й са­му се­бе.

Пошук на сайті: