Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 27)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3354
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3776

    - Одже ж, по­га­но ви ду­маєте про паннів, - обізва­лась Са­ня до Фе­сен­ка. - Є між на­ми й такі, що зовсім не цу­ра­ються по­важ­ної роз­мо­ви, з якої мож­на чо­гось нав­чи­тись.

    - Чесна, прав­ди­ва, без фальші, без по­ми­лок роз­мо­ва ніко­му ніко­ли не за­ва­жає й не ва­дить, а де не пах­не прав­дою та чес­тю, там і ме­не нудьга бе­ре, - до­дав Ко­маш­ко.

    - Загальні місця за чесність та прав­ду не ду­же-то ве­селі, - од­ру­бав Фе­сен­ко.

    - То їх мож­на док­ладніше роз­ви­ти та розібрать, то й бу­де ве­се­ло, са­мо по собі роз­ви­ти, не вби­ра­ючи їх в смішки та ар­лекінські шап­ки, а го­во­ря­чи од щи­ро­го сер­ця, са­мо по собі, в ко­го во­но є, - ска­зав Ко­маш­ко.

    «Ой ли­шенько! По­чи­нається в їх якась роз­мо­ва, не­без­печ­на для моєї Мані. Де б діти Ма­ню? Хоч у ки­ше­ню хо­вай!» - ду­ма­ла Нав­роцька, нес­покійно со­ва­ючись по стільці.

    Фесенкові чорні очі засвіти­лись і якось зак­ру­ти­лись в обідках. Він доб­ре втя­мив, що камінь ки­ну­то в йо­го ого­род, од­на­че стерпів і вдер­жав гнів, при­ку­сив­ши язи­ка, й за­мовк.

    - Ви, мо­же, ро­зумієте модні ідей­ки та утопійки? О, це, надісь, бу­де те­ма для роз­мо­ви, - обізвав­ся зго­дом

    Фесенко, - але, ска­зать по правді, не ду­же… не ду­же серй­оз­на.

    - Чом же не серй­оз­на? Мож­на усе бра­ти серй­оз­но, мож­на й над усім глу­зу­ва­ти, - як хто собі схо­че. Мож­на усякі серй­озні ідеї навіть по­вер­ну­ти в смішки, але це не бу­де ве­ли­ка ша­но­ба для та­ких лю­дей, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

    Саня підве­ла на Ко­маш­ка свої очі й пе­рег­ля­ну­лась і з ним. В їх світи­лось спо­чу­ван­ня й лас­кавість до Ко­маш­ка.

    - Я навіть вас га­разд не втям­лю, - такі чу­дер­нацькі ваші дум­ки й пог­ля­ди, - ска­зав Фе­сен­ко й за­ко­пи­лив гу­би, мов пан­на.

    Комашко по­чав сер­ди­тись. Ба­га­то де­чо­го стерпів він на своєму віку; не раз до­во­ди­лось йо­му змов­чу­ва­ти, але не­чес­ності, на­хаб­ної неп­рав­ди, зу­мис­ної не­щи­рості й фальші він не міг стерпіти. Ко­маш­ко тоді по­чу­вав, що в йо­го душі ніби щось ки­пить, кле­ко­че, пе­ре­вер­тає усе до дна. І йо­го пал­ка півден­на вда­ча не ви­дер­жу­ва­ла: гост­ре, прик­ре сло­во, як замк­ну­та й при­дав­ле­на па­ра, ви­ри­ва­лось з уст і пек­ло во­ро­га, на­че кип'ятком.

    - Хіба ж пак мож­на наз­ва­ти ідей­ка­ми та утопійка­ми такі ве­ликі культурні прин­ци­пи, як вільна, не­за­леж­на ні од ко­го пре­са або як просвіта на­ро­ду. Ко­ли це утопійки, то ми не знаємо аз­бу­ки євро­пей­ської просвіти, - ска­зав Ко­маш­ко, й йо­го го­лос од­ра­зу став го­лосніший і якось різко, нер­во­во задз­венів.

    - Овва! Ку­ди ж пак! - крик­нув Фе­сен­ко. - Це не євро­пей­ські прин­ци­пи, а ваші й тих, що схожі на вас. На­що та вільна, не­за­леж­на пре­са? Хіба зад­ля то­го, щоб ла­ять і га­нить в га­зе­тах адміністра­тив­них осіб? Чи прав­ду я ка­жу, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу? - обер­нув­ся Фе­сен­ко до Нав­роцько­го.

    - Угум… гм… ммм… - за­му­кав з про­тя­гом якось по-во­ля­чо­му ста­рий Нав­роцький і нічо­го не ска­зав, тільки здвиг­нув пле­чи­ма. Один бік йо­го ро­та на­че скри­вив­ся: ро­зумій, мов, як хо­чеш: чи - еге, чи ні.

    - А як адміністра­тивні осо­би бу­ва­ють не без гріха або ча­сом і ду­же грішні? Чом пак їх не об­пи­са­ти й не ви­вес­ти на людський осуд? Чи прав­ду я ка­жу, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу?

    Харитон Ки­ри­ло­вич пок­лав свою пов­ну до­ло­ню на стіл і по­чав мо­ло­тить од­ним пальцем по столі: то був знак, що він щось ду­має та га­дає. Він мов­чав і тільки го­ло­вою кив­нув, ще й на­щось на­су­пив густі бро­ви, а потім підвів їх тро­хи не на се­ре­ди­ну ло­ба: ро­зумій, мов, як знаєш.

    - Нащо та ве­ли­ка просвіта на­ро­дові? Во­на тільки одіб'є йо­го од плу­га та од ра­ла, от що! - кри­ко­нув з па­лом Фе­сен­ко. - Чи прав­ду я ка­жу, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу?

    «Оце ма­тері йо­го ковінька! При­че­пи­лись до ме­не, не­на­че я тут най­ви­ща су­до­ва інстанція! Ко­ли б обер­та­лись до жінки за при­су­дом, во­на б, пев­но, одб­ре­ха­лась», - по­ду­мав Нав­роцький.

    Він тро­хи по­мо­ло­тив пальцем по столі, потім дос­тав папіро­су й за­ку­рив: од­че­пись, мов! не маю ча­су базіка­ти.

    - Просвіта й шма­ток хліба потрібні на­ро­дові так са­мо, як і нам. Хіба ж ма­ло се­лян і міщан по­ви­хо­ди­ло в лю­де че­рез просвіту? - ска­зав Ко­маш­ко.

    Фесенко сам був з міщан. Він до­га­ду­вав­ся, що Ко­маш­ко ки­нув груд­кою в йо­го го­род, і ніби за­кипів.

    - Може, ви й політи­ку маєте за утопію? - крик­нув Фе­сен­ко й хит­ро, ско­са гля­нув на Ко­маш­ка.

    Йому за­ма­ну­лось, щоб Ко­маш­ко про­го­во­рив­ся пе­ред Нав­роцьким знес­тям­ки та зо­па­лу, щоб йо­го пійма­ти на цю пе­тельку, жив­цем з'їсти, по­са­ди­ти в тюр­му.

    - Політика не утопія? Га? Як по-ва­шо­му? Чи прав­ду я ка­жу, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу?

    «І знов Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу! Ма­буть, щоб не за­бу­тись, як ме­не звуть. Бий вас си­ла бо­жа! Оце зас­ту­ка­ли…» - по­ду­мав Нав­роцький і нічо­го не ска­зав, тільки со­вав­ся по стільці.

    «Оце ста­ре му­ка­ло не піддер­жа­ло ме­не. Тре­ба обер­та­тись до ста­рої», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

    - Я не політик і не люб­лю політи­ки, - обізвав­ся Ко­маш­ко. - Те­перішня політи­ка ще скрізь політи­ка лю­доїдства, про­ли­ван­ня людської крові не для інте­ресів на­ро­ду, а на ко­ристь дип­ло­матів. Я всто­юю за просвіту й культу­ру, а письменст­ву, культурі й просвіті бай­ду­же за усякі дер­жавні гра­ниці та межі; во­ни ширші од тих гра­ниць. Чи прав­ду я ка­жу, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу?

    «Хоч бе­ри шап­ку та тікай! Та ще й пи­тан­ня гострі!» - по­ду­мав Нав­роцький. Од­на­че роз­мо­ва Ко­маш­ко­ва йо­го зачіпа­ла; він в думці згод­жу­вав­ся з ним.

    - Гм… гм… Ав­жеж прав­да… - ви­хо­пи­лось якось не­доб­рохіть в ста­ро­го Нав­роцько­го.

    Жінка ки­ну­ла на йо­го очи­ма, не­на­че п'ята­ком. Нав­роцький сха­ме­нувсь, при­ку­сив язи­ка й до­га­давсь, що прош­пе­тив­ся.

    «Ой бо­же мій! Що це я ска­зав! Біда мені з ци­ми мо­ло­ди­ми хлоп­ця­ми! Ви­тяг­нуть з те­бе щи­ре сло­во, на­че об­ценька­ми. Ко­ли б ще не до­нес­лось… Ов­ва! Ццц…»

    - Чи прав­ду я ка­зав? - обер­нув­ся Фе­сен­ко вже до Нав­роцької. «За­гар­баю собі ста­ру, бо на ста­ро­му маш­ка­ра», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

    - Авжеж прав­да! Дай во­лю язи­кам в пресі, то так і поч­нуть кри­чать про­ти нас, - обізва­лась Раїса Ми­хай­лівна. - Бу­дуть кри­ча­ти і про­ти шов­ко­вих та ок­са­ми­то­вих су­конь, і про­ти брильянтів, і про­ти тур­нюрів. До­ве­деться нам одяг­тись в си­тець, мов гор­нич­ним.

    Саня осміхну­лась, але так го­лос­но, що Нав­роцька по­чу­ла.

    «Сміється з ме­не! Во­на з тих… Под­ла!..»

    Навроцька ти­хе­сенько ви­ла­яла Са­ню ду­же не­делікат­не, прос­то-та­ки по-му­жицькій.

    - А я ду­маю, що оті модні ідей­ки та утопійки та­ки смішні й нікчемні. І смішний той чо­ловік, хто но­ситься з ти­ми ідей­ка­ми і на­ки­дає їх дру­гим, - ска­зав Фе­се­ико, і в йо­го го­лосі по­чу­лось розд­ра­ту­ван­ня.

    - А мені здається смішним той, хто зовсім в го­лові не має ніякісіньких ідей або має такі ідеї, що вже заіржавіли й про­сяться в архів, - спокійно про­мо­вив Ко­маш­ко.

    - Це ви го­во­ри­те про­ти ме­не? - не стерпів і крик­нув Фе­сен­ко, і йо­го ли­це зблідло, а очі ста­ли страшні, злі: він по­са­танів.

    - І не ду­мав про­ти вас го­во­рить. А ко­ли ви це на се­бе прий­маєте, то не­хай во­но бу­де ва­ше, - про­мо­вив Ко­маш­ко.

    «Чи маш­ка­ра на цьому Фе­сен­кові, чи це дійсно він та­кий на вро­ду?» - од­га­ду­вав ста­рий Нав­роцький, ско­са пог­ля­да­ючи на Фе­сен­ка.

    Навроцька пос­те­рег­ла, що роз­мо­ва стає гост­рою, і, як зруч­на гос­по­ди­ня, рап­том пе­ре­би­ла її.

    - Чи ви пак приїха­ли на Ве­ли­кий Фон­тан ку­па­тись? -спи­та­ла во­на в Ко­маш­ка.

    - Ні, я приїхав тільки по­гу­ля­ти. Я ку­па­юся в са­мо­му Одесі, - од­ка­зав Ко­маш­ко.

    - А ви? - спи­та­ла во­на в Фе­сен­ка.

    - Я… я… приїхав… щоб проїзди­тись, - ска­зав Фе­сен­ко і нер­во­во ки­нув­ся до чаю. Він ха­пав ло­жеч­кою чай і швид­ко вли­вав йо­го в рот, не­на­че поспішав як мож­на швид­ше йо­го ви­пить. Чай був га­ря­чий, як окріп. Фе­сен­ко не по­чу­вав, що га­ря­чий чай пік йо­му язи­ка та гу­би.

    Комашко не­за­ба­ром зас­по­коївся і по­волі ко­ло­тив чай ло­жеч­кою; він не зво­див гост­рих очей з Фе­сен­ка. Са­ня ки­ну­ла на Ко­маш­ка лас­ка­вий пог­ляд, і той пог­ляд очей од­ра­зу зас­по­коїв йо­го, про­хо­ло­див сер­це, не­на­че свіжий вес­ня­ний вітер. Він доб­ре знав, що чес­на Са­ни­на ду­ша встоює за йо­го.

    Скінчили пи­ти чай мовч­ки. Дех­то пе­ре­ки­дав­ся дво­ма-трьома сло­ва­ми. Сло­ва ури­ва­лись, як ста­рий шнур.

    - Чи не піде­те про­хо­ди­тись тро­хи по сад­ку? - ска­за­ла Нав­роцька. - Вечір та­кий чу­до­вий, а мої пан­ни за­сиділись.

    Паничі вста­ли з-за сто­лу; вста­ли й пан­ни.

Пошук на сайті: