Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 28)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3358
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3789
    - Піду й я з ва­ми, - обізвав­ся Нав­роцький, на­си­лу підво­дя­чись з стільця. Нав­роцька очи­ма на­тяк­ну­ла, щоб він ішов на гу­лян­ку з доч­ка­ми.

    Між акаціями з'яви­лась да­ле­ченько Му­раш­ко­ва. Са­ня вгляділа її й за­ду­ма­ла втек­ти до неї од Фе­сен­ка. Во­на шви­денько пішла впе­ред. Фе­сен­ко не втерпів: Са­ня ма­ни­ла йо­го не­на­че яки­мись ча­ра­ми; він наз­дог­нав її й пішов з нею по­руч. Са­ня йшла й мов­ча­ла, навіть не ди­ви­лась на Фе­сен­ка.

    Її ма­ленька пос­тать, об­ли­та м'якою зе­ле­ну­ва­тою тінню акацій, бу­ла нез­ви­чай­но граціозна. Га­рячі краплі сон­ця не­на­че об­си­па­ли її зо­ло­тим до­щем і ніби спа­да­ли по їй звер­ху вниз і си­па­лись до­до­лу.

    Фесенко розімлів, роз­тав, як віск на вогні.

    - Не маю си­ли дов­ше за­та­юва­ти в собі то­го га­ря­чо­го ко­хан­ня, яке ви збу­ди­ли в моєму серці. Я вас люб­лю без міри; по­лю­бив од то­го ча­су, як впер­ше по­ба­чив вас, - ска­зав Фе­сен­ко, те­ат­рально пок­лав­ши ру­ку на сер­це. На пальцях в йо­го за­лисніли зо­лоті перстні.

    - Котрий раз цього ро­ку ви приз­наєтесь пан­нам в ко­ханні? - сміли­во спи­та­ла в йо­го Са­ня, навіть не по­чер­вонівши.

    - Перший раз на віку. Я ніко­го ще не ко­хав так щи­ро, як те­пер ко­хаю вас, - ска­зав Фе­сен­ко, граціозно пок­лав­ши дру­гу ру­ку на сер­це.

    - А я чу­ла, що ви цього ро­ку вже два ра­зи приз­на­ва­лись пан­нам, що стра­шен­но, без міри їх лю­би­те, - ска­за­ла Са­ня. - Що ж вий­де з ва­шо­го ко­хан­ня для ме­не? Ви хо­че­те ме­не сва­тать? Так чи ні?

    Фесенко витріщив очі. На йо­го не­на­че хто ли­нув хо­лод­ною во­дою. Він не сподівавсь та­ких сміли­вих слів од Сані й мов­чав.

    - Ви хо­че­те ме­не сва­тать? - знов спи­та­ла в йо­го Са­ня.

    Фесенко з ди­ва прос­то ос­товпів, мов­чав і тільки ди­вив­ся на Са­ню. Йо­го гу­би роз­ту­ли­лись, очі ста­ли більші. Він був ду­же зди­во­ва­ний. Сва­тать Са­ню він і в го­лові собі не пок­ла­дав, бо мав на думці тільки тро­хи по­жар­ту­ва­ти, на­ми­лу­ва­тись нею та вже потім за сва­тан­ня помірку­ва­ти.

    - Чого ж ви мов­чи­те? Що це за знак? Як мені вас ро­зуміти? Мо­же, ви зля­ка­лись моєї сміли­вості? Дай­те спокій своїм нер­вам. Я підож­ду, - ска­за­ла Са­ня, і її ро­жеві ус­та скла­лись в ле­генький осміх.

    В Фе­сен­ка тоді миг­ну­ла дум­ка: «Бо­ро­ни ме­не бо­же од та­кої жінки! З та­кою лібе­ральною жінкою про­па­де моя кар'єра: во­на ме­не не по­ве­зе вго­ру, а по­тяг­не вниз ку­дись «в преіспод­ню». Ця дум­ка тро­хи стур­бу­ва­ла йо­го й не­на­че одібра­ла в йо­го язик.

    - Мене вра­зи­ла ва­ша сміливість, - лед­ве спромігся він про­мо­ви­ти й за­со­ро­мив­ся, по­ба­чив­ши, що став смішний.

    - А ме­не вра­зи­ла ва­ша на­хабність і наглість, - ска­за­ла Са­ня. І во­на крут­ну­лась на­зад і хап­ком побігла на­зустріч до Му­раш­ко­вої. Фе­сен­ко зос­тав­ся ні в сих ні в тих. Ганьба, гнів і злість кипіла в йо­го гру­дях не так на Са­ню, як на Ко­маш­ка за свою нев­да­чу з ро­ма­ном. Він вер­нув­ся до Нав­роцько­го та Мані, не­на­че мок­ра кур­ка, що по­опус­ка­ла кри­ла.

    Саня та Му­раш­ко­ва пішли по­пе­ре­ду, узяв­шись попід ру­ки. Сані хотілось пе­ре­вес­ти дух і вга­му­ва­ти тро­хи свої збен­те­жені нер­ви. Нав­роцький з Ма­нею лед­ве всти­гав йти за ни­ми й та­ки доб­ре за­са­пав­ся. Ма­ня роз­чер­вонілась од ду­хо­ти, од швид­кої хо­ди. Од сидні в хаті за ма­лю­ван­ням во­на тро­хи не за­бу­ла хо­дить. Фе­сен­ко йшов мовч­ки, по­хи­лив­ши го­ло­ву й на­су­пив­ши бро­ви. Обійшли кру­гом мо­нас­ти­ря, пе­рей­шли ста­ре кла­до­ви­ще, пос­то­яли тро­хи над мо­рем на ви­сокій кручі. Вни­зу між ске­ля­ми в морі ку­па­лись без со­ро­му лю­де. Пан­ни за­со­ро­ми­лись і по­вер­ну­ли на­зад до­до­му.

    Тим ча­сом Нав­роцька жда­ла гос­тей ко­ло сто­лу. На столі сто­яв ве­ли­кий піднос з аб­ри­ко­со­вим ва­рен­ням і тарілка не­до­ро­го­го тор­ту. На підносі сто­яли три ма­ленькі ча­роч­ки з ви­ном для па­ничів та Нав­роцько­го. Нав­роцька бу­ла ску­па й в се­бе вдо­ма завсіди по­да­ва­ла та­ку ве­че­рю гос­тям-па­ни­чам, її ва­рен­ня з аб­ри­косів та ма­ленькі ча­роч­ки ви­на вже дав­но зна­ли па­ничі й сміялись ти­хенько. Цей по­жи­вок, ці аб­ри­ко­си во­на не за­бу­ла взя­ти з со­бою навіть на морське ку­пан­ня зад­ля па­ничів.

    - Прошу спро­бу­вать мо­го ва­рен­ня! - ска­за­ла Нав­роцька до гос­тей.

    Паничі сіли за стіл, наб­ра­ли ва­рен­ня й тро­хи лиз­ну­ли йо­го. Нав­роцька пос­та­ви­ла пе­ред ни­ми по чарці ви­на й по­да­ла кож­но­му по шма­точ­ку тор­та, не­на­че во­ни бу­ли делікатні пан­ни. А їм після гу­лян­ки та­ки доб­ре схотілось їсти. Схотів їсти й ста­рий Нав­роцький. Роз­мо­ва ста­ла за­гальною. Са­ня го­во­ри­ла більше од усіх, але якось нер­во­во, швид­ко, ха­па­ючись. Во­на не­на­че хотіла за­го­во­ри­ти не­дав­ню неп­риємну спо­тич­ку з Фе­сен­ком, щоб мерщій за­бу­ти її в роз­мові.

    Фесенко сидів, на­су­пив­ши бро­ви. Він тільки ско­са пог­ля­дав на Са­ню, на її ли­це, на її уда­ва­но жваві очі. Нав­роцький нес­подіва­но встав з-за сто­лу й пішов в гос­ти­ни­цю. Йо­го мор­ду­вав го­лод, і він не втерпів, щоб не по­поїсти всмак. Нав­роцька стур­бу­ва­лась.

    «Одже ж зро­бить якусь шту­ку оце м'яло, оце одо­ро­ба­ло, оцей ста­рий прос­так», - по­ду­ма­ла во­на.

    А прос­так і справді зро­бив шту­ку: він не­за­ба­ром з'явив­ся на ґанку з тарілкою в ру­ках. На тарілці ле­жав цілий стіжок ма­ри­но­ва­ної ри­би. Нав­роцький пос­та­вив тарілку на стіл, сів собі спокійненько й про­мо­вив:

    - Еге, ма­буть, ви, па­ничі, хо­че­те їсти! Про­шу за­ку­сить! Та й я по­поїм, бо зовсім ви­го­ло­дав­ся!

    Навроцька на­су­пи­ла бро­ви.

    «Старий ду­рень! ми­кається не в своє діло. Вчу, вчу і ніяк не вив­чу оцю му­жицьку прос­то­ту. Як роз­щед­рив­ся! Приніс пов­ну тарілку ма­ри­на­ду, якої нам ста­ло б на три дні. Па­ничі, як ті го­лодні вов­ки, потріска­ють усе до­чис­та», - миг­ну­ла дум­ка в Нав­роцької. Во­на лед­ве вдер­жа­ла язи­ка, щоб не на­ла­яти прос­та­ка.

    - Маню! піди, сер­це, та ска­жи гор­ничній, щоб мерщій при­нес­ла тарілки, ножі, та ви­дельця, та па­ля­ниці, а са­ма - візьми з ко­мо­ди сал­фет­ки, - про­мо­ви­ла ти­хеньким го­ло­сом Нав­роцька до Мані, - та не за­будь замк­ну­ти ша­фу.

    Маня пішла й вис­ла­ла че­рез гор­нич­ну тарілки. Па­ничі й пан­ни ки­ну­лись на ма­ри­над, як го­лодні вов­ки на вівцю, хоч їх Нав­роцька й не прип­ро­шу­ва­ла.

    Фесенко за­був за не­дав­ню оби­ду й заїв го­ре своєї душі дво­ма доб­ри­ми шма­точ­ка­ми ма­ри­на­ду, ки­да­ючи спідло­ба злю­щи­ми очи­ма на Ко­маш­ка. Виліз потім бо­ком той ма­ри­над доб­ро­сер­до­му прос­та­кові: жінка два дні гриз­ла йо­го за той ма­ри­над.

    Вже смер­ком поп­ро­щав­ся Фе­сен­ко з Нав­роцьким. Ра­зом з ним поп­ро­щав­ся Ко­маш­ко.

    - Приходьте до нас частіше, - зап­ро­шу­ва­ла Фе­сен­ка Нав­роцька.

    - Не за­бу­вай­те нас! Ми вас бу­де­мо ждать до се­бе, - про­сив Нав­роцький Ко­маш­ка.

    Фесенко пішов ву­ли­цею на один бік, Ко­маш­ко поп­ря­му­вав на дру­гий бік до мо­ря.

    - Розійшлись, як доріжки в лісі, - обізвав­ся Нав­роцький, осміха­ючись. - Один на пра­ву ру­ку, дру­гий на ліву.

    «Розійшлися й ніко­ли не зійдуться», - по­ду­ма­ла Са­ня, во­дя­чи очи­ма за Ко­маш­ком, кот­ро­го біла пос­тать ма­нячіла і все ніби по­то­па­ла в тем­ряві під ви­со­ки­ми акаціями і зго­дом зовсім по­то­ну­ла.

    «Потонули в імлі ти­хо­го ве­чо­ра, - ду­ма­ла Са­ня. - Вже не вид­ко обох. Кот­рий-то з їх по­то­не в морі світо­во­му? кот­рий не вто­не? Кот­рий з їх вип­ли­ве на бе­рег, кот­рий за­ги­не?» -ду­ма­ла дівчи­на, си­дя­чи за сто­лом і не­на­че прис­лу­ха­ючись до своїх по­таємних пи­таннів. А ду­ма за ду­мою во­ру­ши­лась в її душі, як ти­хий ше­лест аб­ри­ко­со­во­го лис­ту од вечірнього морсько­го по­ди­ху на су­хий бе­рег. «А що як Ко­маш­ко по­то­не? - не­на­че го­во­рив їй той ти­хий го­лос в душі. - А він до­ко­неч­но по­то­не з своєю пал­кою вда­чею, з щи­рим сло­вом…» І для неї ста­ло шко­да мо­ло­до­го хлоп­ця, ста­ло жаль йо­го мо­ло­до­го жит­тя. Во­на важ­ко здих­ну­ла і знов за­ду­ма­лась.

    Їй за­ба­жа­лось з кимсь по­го­во­ри­ти щи­ро, од сер­ця, поділи­тись мис­ля­ми, приз­на­тись, що го­во­рив їй не­дав­но Фе­сен­ко. І щось гли­бо­ко-гли­бо­ко в серці підка­зу­ва­ло їй, що не з батьком і не з щи­ри­ми при­ятелька­ми во­на по­го­во­ри­ла б те­пер, а з Ко­маш­ком, з од­ним Ко­маш­ком.

    - Яка гар­на лю­ди­на Фе­сен­ко, - про­мо­ви­ла го­лос­но Нав­роцька. «От бу­ло б доб­ре за­лу­чи­ти йо­го для моєї Мані», - по­ду­ма­ла во­на, але цього при доч­ках не ска­за­ла.

    - Еге, агар­ний. Плечі ши­рокі, і апе­тит має доб­рий: знать має доб­рий шлу­нок, - зне­хо­тя обізвав­ся Нав­роцький.

    - Яку ги­до­ту ти вер­зеш! - ска­за­ла ста­ра. Са­ня вста­ла й пішла гу­ля­ти попід акаціями; їй неп­риємна бу­ла са­ма роз­мо­ва про Фе­сен­ка.

    - А мені здається, що Ко­маш­ко ба­га­то кра­щий і ро­зумніший, ніж Фе­сен­ко, - ска­зав Нав­роцький.

    - Я бу­ла б ра­да, як­би Ко­маш­ко навіть зовсім не хо­див до нас, - ска­за­ла Раїса Ми­хай­лівна з сер­ди­тою міною, - все го­во­рить му­жицьким язи­ком, не­на­че най­няв­ся так го­во­ри­ти. Та й дум­ки в йо­го якісь… Ат!..

    

VII

    

Пошук на сайті: