Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 33)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3344
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3759
    - Я й са­ма доб­ре то­му невідо­ма. Ви зав­да­ли мені важ­ке пи­тан­ня, яко­го я не зумію розв'яза­ти. Во­но ме­не мор­дує, не дає мені спо­кою. Я до­ко­неш­но хо­чу їха­ти на універ­си­тетські кур­си, бо дав­но звик­ла до тієї дум­ки. Во­на увійшла в мої нер­ви, як до­що­ва во­да вси­сається в су­ху зем­лю. Я жи­ву й жи­вотію тією дум­кою. Як моє ба­жан­ня не справ­диться, я збай­дужнію до всього… Ба­га­то з моїх то­ва­ри­шок поїха­ло на кур­си. Я опізни­лась… як ба­чи­те.

    Дві сльози вис­ту­пи­ли з її очей і по­ко­ти­лись по що­ках. Ко­маш­кові ста­ло жаль і її, жаль і се­бе…

    - Чи ваш батько згод­жується пос­ла­ти вас на кур­си? -спи­тав Ко­маш­ко, і в йо­го го­лос за­гув ти­хо, не­на­че ви­пи­ту­вав сек­рет.

    - Ні! А ма­чу­ха не хо­че й слу­ха­ти за це нічо­го, - ка­за­ла Са­ня. - Во­на во­рог прав­ди­вої просвіти. Дай­те мені час на­ду­ма­тись, по­ра­ди­тись, - ска­за­ла Са­ня.

    Комашко по­чу­тив, що не в доб­рий час за­па­лив сер­це мо­ло­дої дівчи­ни. Він нес­подіва­но встав з місця, якось ха­па­ючись, не­на­че хотів утіка­ти.

    - Прощайте! - ска­зав він до Сані й по­дав їй ру­ку. - Нес­подіва­на й сум­на для ме­не при­ти­чи­на… Про­щай­те!

    Він по­хап­цем ухо­пив шап­ку й вибіг з кімна­ти. Двері гурк­ну­ли. Са­ня опам'ята­лась, схо­пи­лась з місця, їй зда­ло­ся, що во­на те­ряє ми­ло­го навіки… во­на прос­тяг­ла ру­ки й побігла слідком за ним, щоб гук­ну­ти на йо­го й вер­нуть йо­го. Але двері за­чи­ни­лись. Кру­гом ста­ло ти­хо, мерт­во. Са­ня сіла на ка­на­пу, пок­ла­ла ру­ки на стіл, впа­ла го­ло­вою на ру­ки й за­ри­да­ла.

    Блиснула блис­кав­ка. За­гур­котів грім. Не­бо ста­ло ще чорніше. Грім заг­римів вдру­ге так, що шиб­ки в вікнах задз­веніли. В кімнаті ста­ло сли­ве по­ночі… Здо­рові краплі вда­ри­ли в шиб­ки, як го­ро­хом. Скло за­лу­ща­ло. А Са­ня сиділа, пок­лав­ши го­ло­ву на ру­ки, не­на­че при­би­та. В но­мер увійшла Му­раш­ко­ва. Са­ня не підве­ла го­ло­ви й хли­па­ла.

    - Саню! що з то­бою? Чо­го ти пла­чеш? - спи­та­ла в неї Му­раш­ко­ва.

    Вона мерщій на­ли­ла ста­кан во­ди й по­да­ла Сані. Са­ня од­ве­ла ста­кан ру­кою й не підве­ла навіть го­ло­ви.

    - Саню! Бо­га ра­ди! Чо­го ти пла­чеш? За що ви тут роз­мов­ля­ли? Що до­ве­ло те­бе до сліз? - пи­та­ла збен­те­же­на Му­раш­ко­ва.

    Саня мов­ча­ла. Зго­дом во­на підве­ла го­ло­ву, тро­хи зас­по­коїлась і роз­ка­за­ла Му­раш­ковій за всю свою роз­мо­ву з Ко­маш­ком.

    - Що ж те­пер вий­де? На чім усе це скінчиться? - пи­та­ла Му­раш­ко­ва.

    - Сказала б тобі, та й са­ма га­разд не знаю. Був у ме­не свій рай, бу­ли в ме­не свої іде­али… Я з до­ро­гою ду­шею пря­му­ва­ла до то­го раю. Той рай зда­вав­ся мені Дан­то­вим раєм, де людські душі чисті, ви­сокі, з ви­со­ки­ми дум­ка­ми, яс­ни­ми, як криш­таль. А те­пер я нес­подіва­но по­ба­чи­ла дру­гий рай, заз­на­ла пиш­ний рай сер­ця. Ме­не ма­нить рай ро­зуміння, ме­не ма­нить і рай сер­ця, рай ко­хан­ня. Що мені діяти? що вчи­нить? - спи­та­ла Са­ня в Му­раш­ко­вої.

    - Тут ду­же прос­та річ: бе­ри собі за­ра­зом той і дру­гий рай, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва то­ном прак­тич­ності, щи­ро грецької.

    Саня осміхну­лась.

    - Добре тобі так го­во­ри­ти за діло, в яко­му ти са­ма не зацікав­ле­на і яке до те­бе не сто­сується, - ска­за­ла Са­ня. - Але стань ти на моєму місці, то й по­ба­чиш, як труд­но ви­би­рать та вип­ру­чу­ва­тись.

    - А мо­же, Ко­маш­ко прис­та­не на те, щоб по­ки­ну­ти служ­бу та поїхать з то­бою в Пе­тер­бург або в Київ. Там ти бу­деш хо­дить на кур­си, а він собі на­пи­тає будлі-яке місце, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

    - Чи схо­че ж він так зро­би­ти? - ска­за­ла Са­ня. - Він лю­ди­на не­ба­га­та, жи­ве служ­бою. Чи я маю пра­во ви­ма­га­ти од йо­го та­кої жерт­ви?

    - То по­кинь дум­ку за кур­си, - ска­за­ла бай­дуж­но Му­раш­ко­ва.

    - Не по­ки­ну, ніза­що не по­ки­ну, - ска­за­ла Са­ня. - Це бу­ла моя мрія тро­хи не од ди­тя­чих літ, тро­хи не змал­ку.

    - Але ж ти втра­тиш та­ко­го же­ни­ха, який мо­же потім не тра­питься! - крик­ну­ла Му­раш­ко­ва. - Вас не­на­че бог приз­на­чив од­но для од­но­го. Са­ню! ти по­ду­май за це й обміркуй доб­ре.

    Саня за­ду­ма­лась.

    - Жила собі спокійно, бу­ла щас­ли­ва по-своєму, і десь узявсь той клопіт. Прав­ду ка­же пісня: «Якби те­бе не лю­би­ла, гу­ла б, як го­луб­ка», - про­мо­ви­ла Са­ня.

    - Десь узяв­ся сокіл, вхо­пив го­луб­ку й поніс в синє мо­ре, - до­да­ла Му­раш­ко­ва в по­етич­но­му тоні пісні.

    - Який-то бу­де кінець то­му всьому? - ска­за­ла Са­ня.

    - Але знаєш що, Са­ню? Рай раєм, а діло ділом. Як я йшла до сво­го но­ме­ра, то вгляділа ва­шу ма­леньку гор­нич­ну. Во­на тут вертілась по ко­ри­до­рах і ба­чи­ла, як Ко­маш­ко вий­шов звідсіль. Во­на ба­чи­ла Ко­маш­ка і за­раз ска­же за це або Мані, або й ма­чусі. На­чу­вай­ся, Са­ню! Бу­де тобі ли­хо.

    Саня підве­ла го­ло­ву. Звістка бу­ла неп­риємна для неї. Во­на тільки мах­ну­ла ру­кою.

    - Про ме­не! Те­пер мені за все бай­ду­же! - ска­за­ла Са­ня.

    Вона поп­ро­ща­лась з Му­раш­ко­вою і вже не побігла шви­денько та дрібно, як ко­лись біга­ла, а пішла ти­хою хо­дою, по­ма­леньку, по­волі, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Жит­тя впер­ше вда­ри­ло її важ­ким кри­лом, як б'є кри­лом шу­ляк го­луб­ку.

    Тим ча­сом Раїса Ми­хай­лівна Нав­роцька вже довіда­лась од своєї гор­нич­ної, що Са­ня сиділа з Ко­маш­ком в но­мері в Му­раш­ко­вої. Та­ка са­мовільність мо­ло­дої дівчи­ни зда­ва­лась для неї тро­хи не прос­тупст­вом.

    Навроцька сиділа в не­ве­ликій світличці ко­ло са­мо­ва­ра, са­ме за­си­па­ла чай і жда­ла Нав­роцько­го, щоб про­чи­та­ти йо­му доб­ру мо­лит­ву.

    Навроцький увійшов і сів ко­ло сто­ла. Нав­роцька вста­ла й при­чи­ни­ла двері в кімнат­ку, де сиділа Ма­ня.

    - Харитоне Ки­ри­ло­ви­чу! - по­ча­ла по­важ­ним то­ном Нав­роцька. - Чи ти пак знаєш, де те­пер Са­ня і з ким во­на ба­ла­ка­ла?

    - А хіба ж я знаю? Пев­но, з Му­раш­ко­вою га­ня­ють по до­щеві в пар­ку або в цвин­тарі знай­шли за­хист од до­щу, щоб пе­рес­то­ять до­що­ву го­ди­ну, - обізвав­ся Нав­роцький.

    Як лю­ди­на ста­ра й прос­та, він лю­бив до­ма го­во­ри­ти по-українській і ча­сом пус­кав жар­ти щи­ро на­родні. Нав­роцька не ду­же сер­ди­лась за йо­го «му­жицьку» мо­ву, але жартів не лю­би­ла.

    - Еге, га­няє! Отам си­дить з Ко­маш­ком в но­мері в Му­раш­ко­вої. Я не знаю, що далі бу­де з ци­ми но­во­модніми пан­на­ми, - ска­за­ла Нав­роцька.

    - А ко­ли си­дить з Ко­маш­ком, то не­хай си­дить та го­во­рить собі на здо­ров'я, - од­ру­бав Нав­роцький.

    - Як-то не­хай си­дить? Де ж ви­да­но, щоб мо­ло­да пан­на тя­га­лась з па­ни­ча­ми, десь за­пи­ра­ла­ся в но­ме­рах? Чом ти її не впи­ниш? Літає десь по Фон­та­нах, пла­ває на па­ро­хо­дах, га­няє по Одесі, не­на­че той сту­дент або який­сь вітро­гон гу­са­рин.

    - То й не­хай га­няє, бо ще мо­ло­да. А як підтоп­четься так, як оце ми з то­бою, то бу­де сидіть на од­но­му місці та пан­чо­хи плес­ти або сва­ри­тись, - обізвав­ся Нав­роцький.

    - Добре, їй-бо­гу, доб­ре! Та во­на тобі ко­лись ся­де на па­ро­ход та й дре­ме­не в Конс­тан­ти­но­поль до турків у гості. А що тоді бу­де? - підня­ла го­лос Нав­роцька.

    - Нічого не бу­де, бо во­на до турків не дре­ме­не, - про­мо­вив Нав­роцький.

    - Ходить в якусь жидівську шко­лу, просвічує жидівок, про­па­ха­лась наскрізь ци­бу­лею так, що то­го жидівсько­го смо­ро­ду вже повні кімна­ти. В неї навіть че­ре­ви­ки тхнуть жи­да­ми. Усі наші кімна­ти смер­дять жи­да­ми, не­на­че тут жи­ди за­ве­ли шинк, - ска­за­ла Нав­роцька вже сер­ди­то.

    - Гм, я чо­мусь не чув но­сом, щоб в на­ших по­ко­ях тхну­ло жи­да­ми, хіба тільки тоді, як кра­вець Герш­ко при­не­се оде­жу. Мо­же, це тим, що в ме­не завж­ди не­жить в носі. Не всім пак ма­ти такі то­ненькі ніздрі, як у те­бе, - ска­зав спокійно Нав­роцький.

    - В те­бе, ма­буть, зро­ду не­жить в носі, бо ти сте­по­вий чу­мак, - ска­за­ла Нав­роцька.

    - Добре, що в вас кам'янецькі но­си ду­же вже то­ненькі. Я й дьоготь ню­хав, та й то не ва­ди­ло, а тобі то й за­ва­ди­ло б, - ска­зав Нав­роцький.

    - Цить! Он Ма­ня си­дить за две­ри­ма! Чуєш! Це не­доб­рий тон! Чис­те му­жицт­во! Во­на оце все по­чує. Ов­ва! Ти зовсім зба­виш до­чок, - сер­ди­то обізва­лась сти­ха Нав­роцька.

    - Не знаю, хто зба­вить - чи я, чи ти, - обізвав­ся Нав­роцький і вту­пив очі у вікно, не­на­че пильно роз­див­ляв­ся на ма­як.

    - Бач! в те­бе все я вин­на. Мо­же, я вин­на, що твоя на­хаб­на Са­ня бро­дить по но­ме­рах з та­ким са­мим на­хаб­ним Ко­маш­ком?

    - Як з Ко­маш­ком, то я не маю до то­го ніякої при­чеп­ки: він чо­ловік чес­ний. Не­хай з ним тро­хи по­ба­ла­кає. От як­би з Фе­сен­ком… то інша річ, - ска­зав Нав­роцький.

    - З Ко­маш­ком, то нічо­го? - аж пис­ну­ла Нав­роцька і сту­ли­ла до­лоні вго­ру пальця­ми по-ка­то­лицькій, як на мо­литві.

Пошук на сайті: