Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 38)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3358
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3789

    Фесенко підвів бро­ви ви­со­ко й нас­то­ро­чив ву­ха.

    «Правда, пев­но, прав­да, ко­ли й Бо­ро­давкіна ба­чи­ла; ця, надісь, не збре­ше», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

    - Гей, ви, ка­ва­ле­ри! не знаєте, де ра­ки зи­му­ють, - обізва­лась Хрис­ти­на, обер­та­ючись до Фе­сен­ка. - Фе­сен­ку! в вас очі ясні, як брильянти, але, ма­буть, у вас по­лу­да на очах, що ви нічо­го не ба­чи­те й не примічаєте.

    Фесенкові не спо­до­бав­ся та­кий кру­тий комплімент; він змор­щив бро­ви, підняв но­са й скри­вив гу­би набік.

    Різкі Хрис­ти­нині комплімен­ти йо­го зас­ти­ла­ли тро­хи й збен­те­жи­ли.

    - Вибачайте! в ме­не очі без по­лу­ди, - ска­зав Фе­сен­ко й зняв пенс­не.

    - Ви га­няєтесь за Са­нею. Що ви знай­шли в неї путнього? - по­ча­ла Бо­ро­давкіна. - Ні до­лад­ної й по­каз­ної пос­таті, ні бюс­та. Чва­ниться раз у раз своїм ро­зу­мом та но­ситься з тою на­укою, як ста­рець з пи­са­ною тор­бою.

    Бородавкіна підня­ла го­ло­ву й вип­ну­ла свій бюст. Ди­вись, мов­ляв, чи та­кий же бюст в твоєї Сані, як у ме­не?

    - Сватайте Ма­ню Нав­роцьку. Ви знаєте, що я повіто­ва сва­ха, - ска­за­ла Хрис­ти­на. - До Сані ви не дос­та­не­те, як не дос­та­не­те зу­ба­ми сво­го ліктя.

    «Ой, го­во­рить, на­че сільська мо­ло­ди­ця! Зовсім зди­чавіла в сте­пах оця ко­лиш­нясь інсти­тут­ка», - по­ду­мав Фе­сен­ко й го­лос­но засміявся.

    - До Сані тре­ба дов­ших зубів, - тяг­ла далі Хрис­ти­на. - В Ко­маш­ка довші зу­би, ніж у вас. А ви беріть Ма­ню: двад­цять п'ять ти­сяч і дім! Ццц!..

    «Двадцять п'ять ти­сяч і дім, - по­ду­мав Фе­сен­ко. - Прав­ду ка­же оця по­то­ро­ча; тре­ба сва­тать дівчи­ну, бо хтось не­за­ба­ром вхо­пить, як шу­ляк кур­ча».

    І він був ла­ден бігти до Нав­роцьких і та­ки за­раз про­си­ти Ма­ни­ної ру­ки.

    Бородавкін дос­тав кар­ти й ки­нув на стіл.

    - А по­ки що пе­ре­киньмо ли­шень кар­та­ми разів зо два, зо три, - ска­зав Бо­ро­давкін. - А ви, Фе­сен­ку, та­ки ска­же­те мені про ті… лис­ти.

    - Добре, доб­ре, доб­ре! не­хай ко­лись потім… - ска­зав Фе­сен­ко.

    - За які це лис­ти? -спи­та­ла Хрис­ти­на і знов якось хит­ро осміхну­лась.

    - Та то нісенітни­ця. - обізвав­ся Фе­сен­ко.

    В Бо­ро­давкіна аж очі біга­ли, аж горіли. Хрис­ти­на зир­ну­ла на йо­го й за­ре­го­та­лась.

    «Пограю в кар­ти тим ча­сом, бо в Нав­роцьких са­ме си­дить Ко­маш­ко. Не хотілось би мені з ним сти­ка­тись, - ду­мав Фе­сен­ко. - Сон­це ста­не на вечірньому прузі, тоді піде­мо до Нав­роцьких й вип­ре­мо звідтіль Ко­маш­ка».

    Фесенкові ви­па­ла парт­не­ром Хрис­ти­на, але те­пер йо­му бу­ли не в думці кар­ти. Він ки­дав ни­ми зне­хо­тя, грав нев­важ­ли­ве і ро­бив стра­шенні по­мил­ки.

    «Двадцять п'ять ти­сяч, ще й дім, та ще й гар­ненький дім!» - ми­готіло в йо­го го­лові, і за­ва­жа­ло йо­му, й не да­ва­ло звер­та­ти ува­гу на кар­ти.

    Карти летіли на стіл, а пе­ред Фе­сен­ко­ви­ми очи­ма на зе­ле­но­му сукні, ніби цят­ки, ми­готіли асиг­нації кольору ве­сел­ча­но­го, цілі ку­пи асиг­націй, срібла, червінців. Червінці тілки дра­ту­ва­ли йо­го гру­бу фан­тазію.

    «Наберу гро­шей, піду вго­ру по службі, вхоп­лю в ру­ки ви­со­кий адміністра­тив­ний пост. Мені да­дуть за служ­бу конфіско­вані од по­ляків, будлі-де на Во­лині або на По­долі, се­ла, ліси…»

    Фесенко усе ма­рив, не­на­че нічо­го не чув, ки­дав кар­та­ми, як спро­сон­ня. Мрії сно­ви­га­ли при­чеп­ли­во в йо­го го­лові без­пе­рес­тан­ку.

    «Куплю дім в Одесі з мар­му­ро­ви­ми схо­да­ми; схо­ди вис­те­лю до­ро­ги­ми ки­ли­ма­ми, обс­тав­лю усі східці пальма­ми. На две­рях пос­тав­лю швей­ца­ра з бо­ро­дою до по­яса в зо­ло­тистій лівреї… Дер­жа­ти­му гар­ну ка­ре­ту, куп­лю баскі коні, щоб чор­та­ми гну­ли шиї, щоб зміями летіли по Одесі! Зля­жусь в ка­реті з га­ванською си­га­рою в зу­бах, роз­тяг­ну но­ги…»

    Фесенко вип­нув гру­ди, прос­тяг під стіл но­ги й торк­нув Бо­ро­давкіну в че­ре­ви­ки. Бо­ро­давкіна приж­му­ри­ла до йо­го очі й со­ло­денько осміхну­лась. Він навіть то­го не примітив.

    «Найму до­ро­го­го ку­ха­ря; ма­де­ру ви­пи­шу прос­то з ост­ро­ва Ма­де­ри, хе­рес з Іспанії. Куп­лю цей горб і пос­тав­лю да­чу, як цяцьку… Або на дідька мені да­ча! Поїду в Рим, в Не­аполь, в Па­риж. Поїду в Англію їсти прав­диві біфштек­си. Звідтіля заїду в Не­аполь на ви­ног­рад та апельси­ни. За­вер­ну в Іспанію до ан­да­лу­зя­нок. Ка­жуть, в Ан­да­лузії во­гонь - дівча­та! Ух!

    Жінка не­хай си­дить до­ма та ма­лює кар­ти­ни… Під'їду ка­ре­тою до гу­бер­на­то­ра. Швей­цар ска­же: «Ва­ше пре­вос­хо­ди­тельство! йо­го пре­вос­хо­ди­тельство вас ждуть!» Гу­бер­на­тор вибігає до ме­не, дрібненько сту­па­ючи, ха­пає ме­не за ру­ку обо­ма ру­ка­ми. Ви­хо­дить гу­бер­на­тор­ша, ро­бить мені оч­ки… Бу­ду во­ди­тись з ге­не­ра­ла­ми, сам ста­ну ге­не­ра­лом! Фу, фу! По­ка­жу ж я шик! І за нас світ не­за­ба­ром за­го­во­рить! Пригніти­мо тоді Ко­машків до самісінької землі; кла­няй­тесь, мов, нам! пла­зуй­те ко­ло на­ших ніжок!»

    - Чи ви осліпли? чи ви спи­те? А мо­же й здуріли? Оце ди­во, та й годі! Чи ти ба! Як ви граєте? В яку масть ви хо­ди­те? На­що жир, ко­ли тре­ба дзвінки або ви­на? - ре­пе­ту­ва­ла сер­ди­то Хрис­ти­на. - Це, ма­буть, двад­цять п'ять ти­сяч вас за­па­мо­ро­чи­ли.

    «Добре вга­дує оця ле­да­щи­ця», - по­ду­мав Фе­сен­ко не­на­че про­ки­нув­шись. Фе­сен­ко стра­шен­но прог­рав­ся в той раз. Бо­ро­давкін з ве­се­ленькою міною на ви­ду загріб виг­рані гроші; він мав за­га­лом по­ло­ви­ну своїх за­робітків з карт і хар­чу­вав сім'ю ти­ми до­дат­ка­ми до служ­бо­вих за­робітків.

    

X

    

    Покинувши Фе­сен­ка та Бо­ро­давкіна, Ко­маш­ко з Мав­родіним шви­денько пішли ву­ли­цею на го­ру до мо­нас­тирської гос­ти­ниці. Ко­маш­ко, розд­ра­то­ва­ний на­хаб­ним Фе­сен­ком, дов­го не міг зас­по­коїтись. Він не йшов, а сли­вень біг на го­ру. Мав­родін лед­ве всти­гав поспіша­ти за ним.

    - Вікторе Ти­то­ви­чу! Чо­го це ви так біжи­те? - спи­тав в йо­го Мав­родін і при­дер­жав за ру­ку. Я лед­ве поспішаю за ва­ми.

    - Втікаю од ли­хо­го чо­ловіка, - обізвав­ся Ко­маш­ко. - Та­кий мо­ло­дий хло­пець, тільки що вий­шов з універ­си­те­ту, а вже та­кий на­хаб­ний, та­кий збав­ле­ний! Один вид та­ко­го нікчем­но­го чо­ловіка збу­рює усю ду­шу.

    - Вікторе Ти­то­ви­чу! Не зачіпай­те ви ото­го Фе­сен­ка, - ска­зав Мав­родін. - Ви знаєте, який те­пер не­без­печ­ний час. Оці Фе­сен­ки по­ко­па­ють кру­гом вас ями, а ви нез­чуєтесь, як впа­де­те в ті ями.

    - Як не зачіпа­ти! Тре­ба би­ти йо­го, по чо­му влу­чиш, тре­ба ка­ту­ва­ти ли­хих лю­дей; пи­са­ти за їх, кри­чать на ввесь світ, щоб лю­де зна­ли їх, сте­рег­ли­ся їх, ка­ра­ли гро­мадським осу­дом, - го­во­рив Ко­маш­ко го­лос­но на усю ули­цю.

    - Голубчику! не кричіть, бо те­пер і стіни й оці мир­шаві акації слу­ха­ють. Ви лю­ди­на пал­ка, щи­ра, одк­ри­та, а ці лю­де хитрі, по­тай­ні. Те­пе­реч­ки навіть такі нікчемні не­ве­личкі людці, як, приміром, Фе­сен­ко, з'їдять вас без солі… Ми втра­ти­мо луч­чих лю­дей, лю­дей інтелігент­них, і нічо­го не вдіємо, - обізвав­ся Мав­родін сти­ха.

    - Невже нам тільки мов­ча­ти та ди­ви­ти­ся! - обізвав­ся Ко­маш­ко вже тихіше. - Ку­ди не глянь, скрізь ба­чиш здирст­во, не­чесність, гру­бу ма­теріальність, егоїстичність або ба­чиш при­шиб­ле­них лю­дей, лю­дей нуж­ден­них, убо­гих. І тільки де-не-де бли­щать вогні…

    - І ті вогні згас­нуть, бо їх по­га­сять, як не бу­де­те сте­рег­тись. Я син грецько­го куп­ця й ро­зумію, як тре­ба в житті бра­тись на хит­рощі, щоб не заг­руз­ну­ти в багні, - обізвав­ся Мав­родін.

    - Я й за­був, що ви хит­ро­ум­ний Уліс. Але я бо­юся, щоб ви ча­сом з своїми хит­ро­ща­ми не при­таїли­ся та й не зас­ну­ли з своїми іде­ала­ми десь у за­кут­ку. Тре­ба вой­ду­ва­тись, бо­ро­тись та вик­ру­чу­ва­тись. Те­пер час бо­ротьби, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Не час одк­ри­тої борні те­пер. Про­лазьте то ско­ком, то бо­ком поміж Фе­сен­ко­ви­ми та інши­ми яма­ми, то, мо­же, щось і зро­би­мо для письменст­ва, для на­ро­ду, для йо­го просвіти та ма­теріально­го доб­ро­бут­тя.

    - Хитрий ви з біса! - ска­зав Ко­маш­ко.

    Він вже тро­хи про­хо­лов і зас­по­коївся. Спи­нив­шись під акаціями, він ски­нув ка­пе­люш і об­тер хус­точ­кою га­ря­чий піт з ло­ба.

    Приятелі розійшли­ся. Ко­маш­ко пішов до Нав­роцьких. Мав­родін по­вер­нув гу­ля­ти над мо­ре. До Бо­ро­давкіна він не пішов, щоб ча­сом не стик­ну­тись з Фе­сен­ком.

    Комашко зай­шов в но­мер і не зас­тав Нав­роцьких до­ма. Гор­нич­на ска­за­ла, що па­ни пішли гу­ля­ти на го­ри над мо­ре, а пан­ни побігли ку­па­тись.

    Комашко пішов че­рез мо­нас­тирський го­род і і вглядів над го­рою ста­ро­го Нав­роцько­го та йо­го жінку. Во­ни сиділи на ка­мені й ди­ви­лись на мо­ре. Він побіг до їх. «Якраз ви­пав доб­рий час по­го­во­ри­ти з ста­ри­ми на­са­моті за свою спра­ву», - по­ду­мав Ко­маш­ко.

    - Добривечір вам! - про­мо­вив Ко­маш­ко, кла­ня­ючись Нав­роцькій та Нав­роцько­му.

Пошук на сайті: