Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 39)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3344
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3759
    - Доброго здо­ров'ячка! От нес­подіва­ний і завж­ди і сподіва­ний для ме­не гість! - ска­зав Нав­роцький, схо­пив­шись з місця й по­да­ючи йо­му обидві ру­ки.

    Комашко привітав­ся до Нав­роцької. Во­на по­ка­за­ла хо­лод­ним пог­ля­дом, хо­лод­ною міною, що Ко­маш­ко був для неї не тільки нес­подіва­ний, але й не­ба­жа­ний гість.

    - Сідайте, будьте лас­каві, ко­ло нас, про­ти не­ба на землі, як ка­жуть на селі: отут на ка­мені, - ска­зав Нав­роцький.

    Комашко сів по­руч з Нав­роцьким.

    Навроцька пин­дю­чи­лась і ди­ви­лась пильно на мо­ре, не­на­че во­на вгляділа там якесь ди­во.

    - Чи дав­но вер­ну­лись з Ки­ши­не­ва? - спи­тав Ко­маш­ко в Нав­роцько­го.

    - Вчора. По­за­ла­ту­вав де­які дірки в кан­це­лярії та й ма­хо­нув на Ве­ли­кий Фон­тан до своїх, - ска­зав Нав­роцький. - На ли­хо, ще й предсіда­тель наш мах­нув на ціле літо за гра­ни­цю; ро­бо­ти в ме­не по самісіньку шию.

    - А де ж Олек­санд­ра Ха­ри­тонівна та Марія Ха­ри­тонівна? - спи­тав­ся Ко­маш­ко.

    «Нащо йо­му моя Ма­ня зда­ла­ся? Чи не ду­має він ча­сом прис­ва­та­тись до моєї Мані? Ма­буть, про­чув та роз­ню­хав, що в неї двад­цять п'ять ти­сяч при­да­но­го… Я йо­му по­ка­жу Ма­ню!» - ду­ма­ла Нав­роцька, на­су­пив­ши бро­ви.

    - Харитоне Ки­ри­ло­ви­чу! Я прий­шов до вас з ве­ли­ким зад­ля ме­не інте­ре­сом. Я люб­лю Олек­санд­ру Ха­ри­тонівну і про­шу в вас її ру­ки. Про­шу за це й вас, Раїсо Ми­хай­лівно, - обер­нув­ся Ко­маш­ко до Нав­роцької з делікат­ності.

    - Голубчику! Вікто­ре Ти­то­ви­чу! - крик­нув Нав­роцький і схо­пив­ся з місця. - Кра­що­го зя­тя для своєї Сані я й не ба­жаю.

    Комашко встав і собі з місця. Нав­роцький об­няв йо­го й тричі поцілу­вав.

    «Ще й цілується… Ото ве­ли­ка радість! Чи то вар­то?» -по­ду­ма­ла Нав­роцька.

    - А ви, Раїсо Ми­хай­лівно, не бу­де­те про­ти ме­не? - спи­тав­ся Ко­маш­ко в Нав­роцької.

    - Я?.. Я нічо­го не маю про­ти вас. Та я й не ма­ти для Сані. Во­на ме­не ні в чо­му не слу­хає і в цьому ділі, на­пев­но, не пос­лу­хає, - ска­за­ла Нав­роцька, цідя­чи сло­ва не­на­че че­рез гус­тий ціди­лок.

    - Хоч бу­де з ким по­го­во­ри­ти по щи­рості, - ска­зав Нав­роцький. - А то знаєте, як у нас бу­ває: гм… гм… з па­на­ми го­во­ри, та й бійся; з то­ва­ри­ша­ми го­во­ри по­ло­вин­кою язи­ка; з на­чальством го­во­ри тільки кінчи­ком язи­ка; з чу­жи­ми го­во­ри обач­но й сте­ре­жись; тільки з жін… - ска­зав Нав­роцький та й за­мовк і при­ку­сив язи­ка, зир­нув­ши на жінку ско­са.

    «О! вже за­ля­пав не кінчи­ком язи­ка, а цілим ло­пат­нем до са­мої пельки», - по­ду­ма­ла Нав­роцька.

    - Ота маш­ка­ра на мені при лю­дях на­му­ля­ла вже доб­ре що­ки, - знов обізвав­ся Нав­роцький. - А пе­ред ва­ми, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, мені якось вольніше го­во­рить. Са­ня вас лю­бить, - я це знаю, але, бач­те, в те­перішніх де­яких дівчат увійшов який­сь но­вий дух, хоч дух не злий; во­на мо­ро­чить ме­не з ти­ми ви­щи­ми кур­са­ми. При­па­ла їй охо­та вчи­тись в універ­си­теті.

    - Я за це знаю. І цей універ­си­тет став мені на до­розі до щас­тя. Але я не про­ти універ­си­те­ту, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - А я б хотів, щоб моя Са­ня не втра­ти­ла вас; бу­де мені шко­да вас, - ска­зав Нав­роцький і чо­гось зас­му­тив­ся. - Ска­за­ти прав­ду, Са­ня та­ки лю­бить пос­та­ви­ти на своєму, бо во­на та­ки нез­дат­ли­ва, а я їй ні в чо­му доб­ро­му не спи­няю й не за­ва­жаю їй.

    В той час по вузькій стежці, що ви­ла­ся по крутій горі, йшли з ку­пан­ня Са­ня та Ма­ня з гор­нич­ною.

    Навроцький вглядів їх і мах­нув до їх ру­кою: йдіть, мов, швид­ше, гос­тин­ця дам. Пан­ни вий­шли на го­ру. Ко­маш­ко побіг їм на­зустріч і привітав­ся до їх. Він гля­нув на Са­ню, і йо­го зда­ви­ло ко­ло сер­ця. Са­ня зблідла, схуд­ла. Що­ки по­за­па­да­ли, очі при­гас­ли, і тільки на се­ре­дині блідих уст при­таївся рум'янець, не­на­че на лис­точ­ках рожі в осе­ред­ку, що в'яне й по­си­хає на сонці в стра­шен­ну спе­ку.

    «Ще місяць пе­ред цим бу­ла свіжа, як квітка цвіла, а те­пер та­ка ста­ла, як квітка в'яла», - по­ду­мав Ко­маш­ко й зітхнув. Він про­чи­тав на її блідо­му ви­ду, як у прозірній книжці, усі му­ки, які во­на пе­ре­терпіла за той місяць, до­га­давсь, що во­на ду­же пе­ре­пе­ча­ли­лась.

    Тілиста Ма­ня сіла, при­ту­ли­лась до ма­ми­но­го пле­ча й од­са­пу­ва­ла. Са­ня ніби впа­ла на камінь ко­ло батька.

    - Саню, моя ди­ти­но! Віктор Ти­то­вич про­сить твоєї ру­ки. Я кра­що­го зя­тя для се­бе не ба­жаю. Що ти ска­жеш нам на ці сло­ва? - спи­тав батько в Сані.

    Саня те­пер при­ди­ви­лась до Ко­маш­ка при світі сон­ця. Він сто­яв пе­ред нею з блідим ли­цем, з за­па­ли­ми очи­ма. Гост­рий блиск йо­го очей згас. Во­на вга­да­ла по йо­го очах усі му­ки йо­го сер­ця й тро­хи не зап­ла­ка­ла.

    - Вікторе Ти­то­ви­чу! Ви знаєте мої дум­ки, мої мрії, мої ба­жан­ня. Я не пос­туп­люсь ни­ми ні за яке щас­тя в світі, бо я на­ва­жи­лась до­бу­тись сво­го, - ска­за­ла Са­ня.

    - Бачте, моя Са­ня тро­хи упер­та й не ду­же-то здат­ли­ва, але во­на прав­ди­ва лю­ди­на, - обізвав­ся Нав­роцький. - Са­ню, ти тікаєш од сво­го щас­тя, - ска­зав ста­рий і за­ду­мав­ся, по­хи­лив­ши го­ло­ву.

    Усі за­мовк­ли. Са­ня ди­ви­лась вниз на об­горілу од сон­ця зем­лю. Усі не­на­че звідкільсь жда­ли од­повіді, а од­повідь не над­хо­ди­ла.

    - Я ла­ден для вас на уся­ку жерт­ву, -обізвав­ся Ко­маш­ко. - По­кажіть мені на ту жерт­ву, і я її для вас при­не­су.

    - Ви мій во­рог. До­ки вас не зна­ла, я бу­ла щас­ли­ва. Ви вкра­ли спокій моєї душі, мо­го сер­ця, вкра­ли мої мрії, мої до­рогі, зо­лоті мрії. В нас був кру­жок з моїх то­ва­ри­шок по гімназії. Я зрос­ла вкупі з ни­ми, вчи­лась з ни­ми. Я лю­би­ла їх, як своїх сес­тер, більше од своїх сес­тер… Ми зби­ра­лись в Му­раш­ко­вої, чи­та­ли книж­ки, на­би­ра­лись просвіти; там склав­ся наш світог­ляд, наш пог­ляд на світ, на жит­тя. Ми пос­та­но­ви­ли собі, якою стеж­кою по­вин­но йти жит­тя кож­ної з нас. Де­які з нас прис­вя­ти­ли се­бе вищій просвіті; де­котрі пос­та­но­ви­ли собі йти в на­род; дех­то ха­пав­ся за пе­да­гогію. То був наш рай! Які зо­лоті мрії роєм ви­ли­ся в на­ших го­ло­вах! Я бу­ла по-своєму щас­ли­ва. А ви во­ро­гом увійшли в мій рай і вкра­ли мій спокій, вкра­ли моє щас­тя, - го­во­ри­ла Са­ня, і її го­лос зат­ру­сивсь якось жалібно.

    Вона схо­пи­лась з місця й бу­ла лад­на утіка­ти. Ко­маш­кові зда­лось, що во­на хо­че бігти над кру­чу. Він знав її нер­во­ву, по­рив­час­ту вда­чу, стри­во­жив­ся й не­доб­рохіть вхо­пив її за ру­ку.

    - Олександро Ха­ри­тонівно! Я по­ки­ну місце. Ми по­ка­таємо в Пе­тер­бург. Я на­пи­таю там скар­бо­ву чи будлі-яку іншу служ­бу. Бу­де­те хо­дить на кур­си, тільки не ки­дай­те ме­не, - про­мо­вив Ко­маш­ко з та­ким па­лом, що Са­ня од­ра­зу зблідла.

    Вона в од­ну мить зро­зуміла, що Ко­маш­ко при­но­сить для неї ве­ли­ку жерт­ву й більшої не мо­же при­нес­ти. Очі в неї блис­ну­ли радісно, не­на­че сон­це виг­ля­ну­ло з-за хмар в негідь та сльоту.

    - Коли так, то я ва­ша навіки, - ска­за­ла Са­ня й по­да­ла Ко­маш­кові обидві ру­ки. Нав­роцький встав і поцілу­вав доч­ку, а потім поцілу­вав Ко­маш­ка.

    - От і доб­ре! - про­мо­вив Нав­роцький. - Гм… гм… Я та­кий ра­дий… хоч стань над оцею кру­чею та й співай. - Нав­роцька гля­ну­ла на йо­го ско­са.

    «Здурів ста­рий! ще справді ут­не пісні», - по­ду­ма­ла во­на.

    - Неначе ду­ша моя по­чу­ва­ла, що ви бу­де­те на­шим. Я по­лю­бив вас од то­го ча­су, як впер­ше по­ба­чив вас в своєму домі, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, - обізвав­ся Нав­роцький. - Та ти б, Са­ню, по­ки­ну­ла дум­ку про той універ­си­тет; те­пер бу­де в те­бе до­ма свій універ­си­тет.

    - Ні, та­ту, не по­ки­ну. Я вже зовсім го­то­ва до ек­за­ме­ну. Мені вже не ви­па­дає за те й го­во­рить, що ви­ща просвіта потрібна убо­гим дівча­там для шмат­ка хліба. Потрібна во­на усім нам. Ми не вміти­ме­мо ви­хо­ва­ти дітей, не вміти­ме­мо роз­ви­ва­ти їх ро­зум, да­ти доб­рий мо­ральний роз­ви­ток, нап­ра­ву…

    Саня ско­са пог­ля­ну­ла на Раїсу Ми­хай­лівну. Нав­роцька вло­ви­ла той ко­сий пог­ляд і втя­ми­ла на­тя­кан­ня…

    «Це во­на шпур­ляє в мій ого­род камінням», - по­ду­ма­ла ста­ра Нав­роцька.

    - Зберуться, нап­рик­лад, гості, - го­во­ри­ла далі Са­ня. -Муж­чи­ни ба­ла­ка­ють про серй­озні пи­тан­ня; мо­лоді па­ничі ви­роб­ля­ють собі прин­ци­пи, ви­яс­ню­ють собі уся­кові пог­ля­ди, а жен­щи­ни си­дять, раз у раз тільки кліпа­ють очи­ма й про­па­да­ють з нудьги, бо нічо­го не ро­зуміють і нічим не цікав­ляться. Не­дур­но ж во­ни за­раз за­ве­дуть роз­мо­ву про те­атер, за актьорів, за ар­тистів, а потім звер­нуть роз­мо­ву за своїх гор­нич­них, ку­хо­ва­рок і до­би­ра­ються ча­сом і до двірників.

    «Їй-богу, стріляє та­ки прос­то в ме­не! - по­ду­ма­ла Нав­роцька. - Вчо­ра в нас з Бо­ро­давкіною за чаєм тільки й мо­ви бу­ло, що за ку­хо­ва­рок».

    - Ваша прав­да, Олек­санд­ро Ха­ри­тонівно, - обізвав­ся Ко­маш­ко. - Наші пан­ни, як тільки вип­лиг­нуть з гімназії..

    Старій Нав­роцькій чо­мусь зда­ло­ся, що її влу­чи­ла ку­ля в самісінький лоб. Во­на не стерпіла.

    - Який тон! Хіба пан­ни ко­зи чи зайці, що во­ни пли­га­ють? - обізва­лась Нав­роцька.

    - Гм… Тро­хи, тро­хи схо­жо, - ска­зав Нав­роцький.

Пошук на сайті: