Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 40)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3354
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3776
    - Як вис­ко­чать з гімназії, то за­раз тяг­нуться за арис­ток­ра­тиз­мом, - го­во­рив далі Ко­маш­ко. - Во­ни мріями га­ня­ють по ба­га­тих са­ло­нах, ма­рять за убо­ри, їм тре­ба або мод­ної фран­цузької мо­ви, або панської офіціальної ве­ли­ко­руської. Ук­раїнський язик во­ни ви­ку­рю­ють з до­му, бо ним го­во­рить прос­тий на­род. Просвіче­на ук­раїнка пер­вий во­рог Ук­раїни й ук­раїнсько­го на­ро­ду, бо во­на відрізняє ще в ко­лисці своїх дітей від на­ро­ду.

    Саня гля­ну­ла прос­то в очі ма­чусі. Нав­роцька по­чу­ти­ла, ніби ку­ля вда­ри­ла її в самісіньке сер­це.

    - В ме­не так не бу­де. О, я не ви­же­ну на­род­ної мо­ви з своєї сім'ї, - обізва­лась Са­ня.

    «Ще й не вінча­лась, а вже го­во­рить за своїх дітей. Про­па­де моя Ма­ня! Уся­кої не­без­печ­ної нісенітниці отут нас­лу­хається».

    Навроцька по­чу­ти­ла, що во­на уся ніби наскрізь прост­ре­ле­на, схо­пи­ла свою Ма­ню за ру­ку і вста­ла з місця.

    - Ходім, Ма­ню, та зго­туємо чай, ніж маємо га­ятись оту­теч­ки, - ска­за­ла во­на до своєї доч­ки.

    Стара пішла з доч­кою че­рез ви­гон, і не­за­ба­ром її й Ма­ни­на пос­тать за­ма­нячіли між хрес­та­ми та мо­ги­ла­ми мо­нас­тирсько­го кла­до­ви­ща, ку­дою ви­ла­ся стеж­ка. Ко­маш­ко ди­вив­ся їм услід і ду­мав: «Там тобі місце! са­ма втек­ла од жи­вих лю­дей на мо­ральне кла­до­ви­ще і доч­ку по­тяг­ла; за­мо­ро­зи­ла жив­цем мо­ло­ду чес­ну доб­ру дівчи­ну і з жи­вої, гар­ної на вро­ду дівчи­ни зро­би­ла єги­петську мумію».

    Батько з доч­кою та Ко­маш­ком сиділи й мов­ча­ли.

    Червоний світ сон­ця об­лив ви­со­кий бе­рег, ви­сокі кручі. Не­бо бу­ло чис­те, синє, як шов­ко­вий синій на­мет. Мо­ре лисніло. Си­за лег­ка імла впа­ла на да­ле­ке мо­ре. Ти­ша, теп­ло. Якась бла­го­дать роз­ли­лась в небі, на морі й на землі. Радість, спокій зли­нув на сер­це мо­ло­до­го Ко­маш­ка. Щас­тя роз­во­ру­ши­ло йо­го сер­це, за­че­пи­ло йо­го гу­манні мрії.

    - Усей вік свій до са­мої смерті не за­бу­ти мені цього пиш­но­го ве­чо­ра, - ти­хо й не­на­че сам до се­бе обізвав­ся Ко­маш­ко. Ці сло­ва бу­ли ніби лу­ною йо­го пе­редніших по­таємних ду­мок, йо­го щас­ли­вої душі.

    «Думи мої не­на­че ле­тять на кри­лах. Мислі мої шир­ша­ють, сер­це ста­ло га­рячіше, - ду­мав Ко­маш­ко. - Я ла­ден вхо­пи­ти в обнімо­чок ввесь світ, бо не­на­че вдру­ге на світ на­ро­див­ся».

    - Добре жи­ти для се­бе, але сто раз ви­ще й кра­ще жи­ти ще й для дру­гих лю­дей, нес­ти між лю­де доб­ро, роз­си­па­ти гу­манні ідеї, дба­ти за людське щас­тя, жи­ти для ви­со­ких ідей і вмер­ти за їх, - знов обізвав­ся Ко­маш­ко, не­на­че роз­мов­ля­ючи сам з со­бою.

    - Гм… Мо­же, ва­ша й прав­да, - обізвав­ся Нав­роцький, - але… але…

    - Моє сер­це ка­же, що ва­ша прав­да, - обізва­лась Са­ня.

    - Але, доч­ко, гм… гм… ти та­ки доб­ре за­го­нис­та, та й, ви, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, за­го­нисті в ду­мах. В житті, гм… ко­ли б ви ча­сом не заг­на­лись… бо в житті - бу­ває уся­ко­во…

    - Тепер жит­тя людське в нас по­ла­ма­не, по­каліче­не, пок­ру­че­не, - ска­зав Ко­маш­ко.

    - Але, бач­те, гм… тре­ба й для се­бе жи­ти, й дба­ти, і се­бе не за­бу­ва­ти, - знов обізвав­ся ста­рий.

    - Без за­го­нис­тих лю­дей, без іде­алістів не бу­ло б во­рушіння навіть в житті істо­ричнім. Сто­яло б бо­ло­то й зас­то­ялось би, і в йо­му розп­ло­ди­лись би жа­би, та пу­го­лов­ки, та усякі га­ди, а чаплі та бус­ли ди­ба­ли б собі спокійненько та ха­па­ли б їх для своєї по­жи­ви. Історія й людське жит­тя ча­сом ви­ма­га­ють людських жертв, - ска­зав з па­фо­сом Ко­маш­ко, і йо­го очі блис­ну­ли; го­лос став го­лосніший і твердіший.

    - Воно, бач­те, теє-то, так, але… гм… луч­чих лю­дей ча­сом па­ли­ли в ба­гатті, - обізвав­ся Нав­роцький.

    - Нехай і па­ли­ли, але з то­го по­пе­лу повс­та­ла жи­ва си­ла, -ска­зав Ко­маш­ко, - а її ніко­ли не спа­лять лихі лю­де.

    Саня гля­ну­ла йо­му в очі.

    «Я з то­бою лад­на й в во­гонь ки­ну­тись, - по­ду­ма­ла во­на. - Зго­риш ти - зго­рю й я».

    Старий батько по­хи­лив го­ло­ву й за­ду­мав­ся… Тур­бо­та за­во­ру­ши­лась в йо­го серці…

    Сиза імла розс­те­ля­лась по морі. Скелі ніби жевріли жа­ром на сонці. Мо­ре, гла­деньке й лис­ню­че, ле­жа­ло в ске­лис­тих бе­ре­гах, як до­ро­ге дзер­ка­ло в тем­них ра­мах. Був той вечірній пиш­ний час над мо­рем, ко­ли жи­ва ду­ша не­са­мохіть розімліває; по­чут­ли­ве сер­це зне­хо­тя стає живіше, добріше й по­чут­ливіше.

    - Ніяка си­ла не спро­мо­жеться по­га­сить в мені свя­то­го вог­ню, - ти­хо обізвав­ся Ко­маш­ко.

    

XI

    

    Тим ча­сом Фе­сен­ко, розп­ро­щав­шись з Бо­ро­давкіним, ішов до Нав­роцько­го. Ти­хою хо­дою йшов він ву­лич­кою, що ніби уг­ну­лась в бал­ку й знов ви­ги­на­лась на­го­ру. Тінь по­ля­га­ла на балці. На­горі че­рез лист акацій блис­ка­ло проміння над­вечірнього сон­ця й че­рез бал­ку си­па­лось на дру­го­му боці на білі не­ве­личкі ха­ти, на. гар­ненькі покрівлі й об­си­па­ло їх теп­лим світом.

    Тихий вечір роз­во­ру­шив ду­ми в серці в Фе­сен­ка. Пе­ред ним ніби май­ну­ло гар­не Са­ни­не лич­ко. Йо­му ніби в самі очі заг­ля­ну­ли її тихі, бла­китні, як вечірнє не­бо, очі. І не­са­мохіть вир­ва­лось з йо­го гру­дей лег­ке зітхан­ня.

    «Шкода Сані… Але двад­цять п'ять ти­сяч і дім! Це не жар­ти. Ко­ли б пак мені ті гроші з до­да­чею Сані! Та нічо­го ро­би­ти: тре­ба бра­ти в до­да­чу Ма­ню. На її гроші я зак­ла­ду собі грунт для кар'єри… гм… Прав­да, во­но якось не­мо­рально. Але те­пер світ не та­кий, щоб ду­же це­ре­мо­ни­тись з мо­ральністю. Мо­ральність жи­вотіє тільки в книж­ках. Іде­али - нісенітни­ця й клопіт в прак­тич­но­му житті. В світі па­нує один за­кон біологічний: де­ре­во за­пус­кає коріння в грунт і ви­си­сає сік з землі, глу­шить кру­гом се­бе кущі та слабкіше де­ре­во… Пус­ти­мо й ми коріння в дур­ний людський на­товп і бу­де­мо п'явкою ви­си­са­ти сік кру­гом се­бе, звідкіль тільки мож­на. В світі скрізь співається ста­ра, як світ, пісня: «Той, хто не ма­же, той ду­же скри­пить; хто не лу­ка­вить, той зза­ду си­дить». Зза­ду я ніко­ли не ся­ду; луч­че сидіти спе­ре­ду… І ми ся­де­мо спе­ре­ду, і за нас ко­лись за­го­во­рять в світі. Бу­де­мо ма­за­ти, щоб не скрипіло, бу­де­мо лу­ка­ви­ти; де тре­ба, приг­не­мось, уда­мо з се­бе підли­зу та про­но­зу, а потім підніме­мось ви­со­ко вго­ру. Але що бу­де, як зго­ри повіє інший вітер? як ча­сом зве­лять зап­ро­ва­ди­ти ті іде­али, ті ідей­ки, ті прин­ци­пи в жит­тя? - спи­тав сам в се­бе Фе­сен­ко. - Тоді ски­не­мо од­ну маш­ка­ру та надіне­мо іншу, хоч би й маш­ка­ру честі й прав­ди. Це не­ве­ли­ка шту­ка. Чи то я один в маш­карі? Шко­да, що моє прізви­ще не арис­ток­ра­тич­не. Фе­сен­ко… гм!.. Фе­сен­ко… так і знать, що моя як не ба­ба, то якась дур­на пра­ба­ба бу­ла Феська, взяв би її не­чис­тий…»

    Фесенко роз­сер­див­ся й був на­по­го­тові да­ти по по­ти­лиці своїй бабі або пра­бабі, як­би во­ни якимсь чу­дом опи­ни­лись те­пер пе­ред ним.

    Фесенко й нез­чув­ся, як дійшов до мо­нас­тирської гос­ти­ниці. Він підвів го­ло­ву й зир­нув набік. Під акаціями, прос­то вікна гос­ти­ниці, він уг­лядів не ба­бу й не пра­ба­бу Феську, а Нав­роцьку й її доч­ку Ма­ню. Во­ни сиділи за сто­лом. Стіл був зас­те­ле­ний білою, як сніг, ска­тер­кою. Са­мо­ва­ра на столі ще не бу­ло. Фе­сен­ко зняв циліндер і ввічли­во пок­ло­нив­ся да­мам. Нав­роцька поп­ро­си­ла йо­го сісти й на­пи­тись з ни­ми чаю. Фе­сен­ко пос­та­вив на траві свій циліндер, ки­нув до­ро­гий шов­ко­вий зон­тик з руч­кою з сло­но­вої кості й граціозно сів на кінчи­ку стільця.

    «Гарний, гар­ний, як місяць пов­ний! Варт та­ко­го же­ни­ха за­лу­ча­ти до своєї Мані», - по­ду­ма­ла Нав­роцька.

    - Як же ва­ше здо­ров'я? - спи­тав Фе­сен­ко в Нав­роцької й осміхнув­ся. З-під чор­них тон­ких вусів блис­ну­ли рівні, як підрізані, білі, доб­ре ви­чи­щені зу­би.

    - Спасибі вам! Мені ста­ло луч­че, - ска­за­ла Нав­роцька і вту­пи­ла свої очі в йо­го.

    «Гарний, як кар­ти­на! Чо­ло ви­со­ке, бро­ви ви­сокі, - по­ду­ма­ла Нав­роцька. - Тре­ба йо­го до­кон­че за­лу­чи­ти до Мані».

    Гарна Фе­сен­ко­ва пос­тать на фоні мо­ло­дих акацій вис­ту­па­ла в усій красі, різко, яс­но, як на­мальова­на: плечі ши­рокі, гру­ди дужі, бу­до­ва тіла міцна, кре­мез­на. Чер­воні гу­би зви­ва­лись ямоч­ка­ми по­се­ре­дині. Це був тип одеський, гар­ний, рос­лий, ду­жий тип півден­но­го над­морсько­го краю.

    - Де ж Ха­ритін Ки­ри­ло­вич? - співав Фе­сен­ко.

    - Десь гу­ляв з Са­нею над мо­рем, отам над кру­чею, - ска­за­ла Нав­роцька.

    Фесенко пильно гля­нув Мані в очі й по­чав її ча­ру­ва­ти своїми гост­ри­ми ка­ри­ми очи­ма: він ки­нув на неї гост­рий ор­ли­ний пог­ляд, а потім приж­му­рив їх. Ма­ня спус­ти­ла свої очі на од­ну мить. Фе­сен­ко лип­нув на неї вдру­ге, не­на­че вда­рив очи­ма. Ма­ня ди­ви­лась на йо­го спокійно, не­на­че та яг­ни­ця.

    «Очі спокійні, не­на­че в скля­ної ляльки: ні доб­ро, ні зло, ні при­хильність, ні лю­бов не світиться в їх», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

    Маня й справді ди­ви­лась на йо­го своїми без­вин­ни­ми й ди­тя­чи­ми очи­ма. В неї бу­ли очі гар­ної си­тої те­лич­ки.

    Фесенко приж­му­рив очі й ки­нув со­лод­ки­ми очи­ма на Нав­роцьку. Гострі Раїсині очі на од­ну мить ста­ли м'які, аж со­лодкі.

Пошук на сайті: