Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3358
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3789
    - Ож глянь, то й по­ба­чиш. Ой моя біла овеч­ко! Як по­ба­чиш йо­го, про­ки­неться й твоє сер­це. По­ки­неш свої книж­ки та й по­за­ки­даєш їх на го­ри­ще. Не бійсь, не ви­дер­жиш! - ска­за­ла Зоя, і її гострі чорні очі заб­ли­ща­ли. Вид­ко бу­ло, що в неї в серці ще й досі тлів огонь і не по­гас.

    - Ну, ні! - ска­за­ла Са­ня. - Луч­че по­за­ки­даю бо­ро­ди на го­ри­ще: мо­же, ми­шам на куб­ла зна­доб­ляться.

    - Ой-ой, моя біла леліє! не знаєш ти ще світу й жит­тя, - ска­за­ла Зоя.

    Зоя пос­та­ви­ла на піднос ми­соч­ки з ва­рен­ням і три ста­ка­ни хо­лод­ної во­ди.

    - Щось там прий­шло ду­же ціка­ве, що ви на­го­ту­ва­ли йо­му «дульче­ца ку апа ре­чи» (ва­рен­ня з во­дою), - ска­за­ла На­дя по-мол­давській.

    - А хто пе­редніше піде? чи «дульче­ца», чи На­дя? - сміялась Са­ня.

    - Надя по­пе­ре­ду, - ска­за­ла Зоя. - На­дю, йди.

    Надя при­че­са­ла го­ло­ву й виш­ла в світли­цю. Ко­ло вікна на стільцях сиділи два смирнські старі гре­ки, аген­ти од­ної фірми. Один був ста­рий, си­вий, з ко­рот­кою си­вою бо­ро­дою й з си­ви­ми бур­ця­ми. Йо­го дов­го­вас­те смуг­ля­ве ли­це бу­ло ніби встав­ле­не в білі рам­ки. На йо­му бу­ла оде­жа бал­канська: каф­тан і ря­са, зовсім як в ду­хов­них; каф­тан був підпе­ре­за­ний ши­ро­ким на п'ядь пар­че­вим по­ясом. Він ку­рив люльку з дов­го­го ци­бу­ка.

    Другий агент був нес­та­рий чо­ловік в євро­пей­сько­му уб­ранні. Се­лаб­рос сидів спи­ною до две­рей і ба­ла­кав з ни­ми по-грецькій.

    Надя Му­раш­ко­ва од­чи­ни­ла двері в гос­тин­ну. Се­лаб­рос ог­ля­нув­ся, схо­пив­ся з місця й пішов до неї на­зустріч.

    - Аристид Се­лаб­рос, син при­ятельки ва­шої ма­тері, - про­мо­вив він до Наді по-грецькій.

    - Я ду­же ра­да поз­най­оми­тись з ва­ми. Моя ма­ма вже ка­за­ла мені за вас, - ска­за­ла На­дя й по­да­ла йо­му ру­ку. Се­лаб­рос зда­вав­ся для неї те­пер ще кра­щим, ніж вранці в пар­ку: рівний ста­ном, як стру­на; розкішні чорні ку­чері, м'які, як ок­са­мит, лисніли про­ти сон­ця, на­че во­ро­но­ве кри­ло; очі не су­ворі, а лас­каві, ніби со­ло­денькі; їх гост­рий блиск на­че при­гас. І лас­ка та лю­бов світи­лись в очах, як він пильно-пильно гля­нув Наді в очі.

    Надя зро­зуміла ту німу роз­мо­ву очей, що го­во­рить ча­сом го­лосніше й ви­разніше од слів. Во­на по­чу­ти­ла, що на її вид ніби пах­ну­ло теп­лом.

    - Сідайте, будьте лас­каві, - ска­за­ла во­на до Се­лаб­ро­са й са­ма сіла на ста­ро­модній софі. Со­фа бу­ла з ви­со­кою спин­кою й об­би­та яс­ною ря­бою ма­терією зе­ле­но­го кольору, пе­реміша­но­го з жов­то­га­ря­чи­ми квітка­ми. На то­му яс­но­му пістря­во­му фоні На­ди­на кла­сич­на го­лов­ка ви­да­ва­лась ніби на­мальова­на на кар­тині.

    Селаброс сів про­ти неї, вп'явся очи­ма в її вид й вваж­ли­во кмітив за нею.

    Надя приміти­ла йо­го пильний пог­ляд, і її ви­разні, як в ма­тері, очі заг­ра­ли: не­на­че іскри заб­ли­ща­ли в їх, на­че за­ми­готіло ма­ре­во сон­ця. Світ в очах ми­готів, дри­жав, як промінь сон­ця дри­жить в крап­лях ро­си. На­дя зна­ла, що очі ви­да­ють її по­чу­ван­ня, й прик­ри­ла їх віка­ми. Се­лаб­ро­сові зда­лось, що сон­це схо­ва­лось за хма­ру, і в хаті ста­ло темніше.

    - Чи ви дав­но в Ки­ши­неві? - спи­та­ла в йо­го На­дя по-грецькій.

    - Ні, не­дав­но. Я сам оде­сець і оце пе­рей­шов сю­ди на служ­бу в банк, - ска­зав Се­лаб­рос.

    - І я слу­жу в бан­ку, - обізва­лась На­дя.

    - От ми й то­ва­риші по службі, - ска­зав Се­лаб­рос.

    - Де ж ви пе­редніше слу­жи­ли? - спи­та­ла На­дя.

    - Я слу­жив в Одесі, в одній грецькій фірмі, що тор­гує паш­нею. Але, знаєте, та­ка служ­ба мені не до впо­до­би; і служ­ба й ком­панія не при­па­да­ли мені до впо­до­би, - ска­зав Се­лаб­рос.

    «От-от за­го­во­рить за пше­ни­цю та ку­ку­руд­зу», - по­ду­ма­ла На­дя, і самі чу­дові очі в Се­лаб­ро­са чо­гось втра­ти­ли для неї свою кра­су, а йо­го особість ста­ла неціка­ва, зви­чай­на.

    - Чому ж так? - спи­та­ла На­дя.

    - Знаєте, той грецький кру­жок тор­го­вельний, ма­теріальний… - за­го­во­рив Се­лаб­рос вже по-ве­ли­ко­руській, пог­ля­да­ючи набік на двох греків-агентів, котрі по-ве­ли­ко­руській нічо­го не тя­ми­ли, -тільки в їх і інте­ре­су, тільки й роз­мо­ви, що за тор­го­вельні спра­ви, за ціни на пше­ни­цю, ку­ку­руд­зу, тю­тюн…

    - А вам це не по­до­бається? - спи­та­ла На­дя й по­чу­ва­ла, що зраділа: Се­лаб­рос став для неї знов ціка­вий.

    - Ой, ще й як не по­до­бається! Я лю­ди­на з просвітою, з ви­щим по­тя­гом: люб­лю чи­та­ти й ме­ти­ку­ва­ти. Люб­лю лю­дей ме­ти­ку­ючих, роз­ви­тих. А там, знаєте, яка просвіта, який роз­ви­ток, яка філо­софія?

    І Се­лаб­рос знов підморг­нув ско­са на двох агентів. На­дя осміхну­лась: во­на зна­ла філо­софію тих смирнських Арісто­телів та Пла­тонів.

    - Я ду­же ра­да, що поз­най­оми­лась з ва­ми, - ска­за­ла На­дя. - Наш па­нянський кру­жок так са­мо не цу­рається просвіти, дбає за неї, ви­роб­ляє собі прин­ци­пи. Ска­за­ти прав­ду, й мені об­рид­ла ту­теч­ки в нас роз­мо­ва раз у раз про тор­го­вельні спра­ви, не­на­че більше не­ма за що й роз­мов­ля­ти.

    - Я маю за ве­ли­ке щас­тя, що поз­най­омив­ся з ва­ми. Ба­жаю од щи­ро­го сер­ця поз­най­оми­тись і з ва­шим то­ва­рист­вом. Я лю­ди­на з ви­щи­ми пог­ля­да­ми. Мені хо­четься десь вря­ди-го­ди од­вес­ти ду­шу, по­ба­ла­ка­ти за вищі пог­ля­ди, за на­укові пи­тан­ня. Інте­рес на­уки - для ме­не най­ви­щий інте­рес в житті. Абст­ракція ре­ально­го жит­тя, світо­во­го, так би ска­за­ти, прак­тич­но­го - то най­ви­щий по­тяг роз­ви­то­го, ви­що­го ро­зу­му. Абст­ракція жи­вих об'єктів до­во­дить до чис­тої, іде­альної, най­ви­щої абст­ракції; і ми кон­фе­денціально скла­даємо собі іде­али, прин­ци­пи, пе­ресвідчен­ня. А ті іде­али знов по­вер­таємо в дійсне жи­вот­тя, обер­таємо в кос­мо­політичні тен­денції на­шо­го ро­зу­му, як би ска­за­ти, в най­прин­ципіальніші прин­ци­пи.

    «Розумний, тя­му­щий чо­ловік! хоч я йо­го й не га­разд втя­ми­ла. Мо­же, тим не втя­ми­ла, що я ще не зовсім роз­ви­та ро­зу­мом… не знаю ви­щої на­уки», - по­ду­ма­ла На­дя.

    Селаброс скінчив тільки шість класів в гімназії, але чи­тав до­волі й був хло­пець та­ла­но­ви­тий. Тільки ча­сом він лю­бив пус­ка­тись в абст­ракції і, як то ка­жуть, «заїжджав в хма­ри». Пе­ред да­ма­ми й пан­на­ми він лю­бив підніма­тись в ті хма­ри, го­во­рив ви­со­ким то­ном, щоб на­пус­ти­ти їм ту­ма­ну в очі і поч­ва­ни­тись своїм ро­зу­мом, і го­во­рив та­ки доб­ру абст­ракт­ну нісенітни­цю, хоч гра­ма­тич­но не­на­че й доб­ре скла­де­ну. Пе­ред просвіче­ни­ми людьми він не ду­же-то вис­ту­пав з ти­ми абст­ракціями.

    - Я ба­га­то чи­тав сього­час­них прог­ре­сив­них ав­торів, ав­торів заг­ра­нич­них, не тільки чи­тав, але й ви­учу­вав їх сли­ве на­пам'ять. Я сам, бач­те, ча­са­ми люб­лю пи­са­ти, а для цього діла тре­ба на­уч­но­го грун­ту й роз­вит­ку. Без підва­лин ніхто не бу­дує до­му. Я сам склав собі той міцний фун­да­мент. На­уковість - то інтер­національна суб'єкція все­людських, кос­мо­політич­них сто­сунків, - пин­дю­чивсь далі Се­лаб­рос нісенітни­цею, і На­дя приміти­ла, що йо­го очі гор­до по­зи­ра­ють на неї, не­на­че ка­жуть: слу­хай і знай, що то ми та­ке!

    «Або він ду­же ро­зум­ний, або я дур­на, бо щось нічо­го не вто­ро­паю. Мо­же, я ще не до­рос­ла до йо­го ро­зу­мом…» - ду­ма­ла На­дя.

    Стара Зоя нес­подіва­но пе­ре­би­ла Се­лаб­ро­сові усякі абст­ракції: во­на ви­нес­ла на підносі ва­рен­ня й ста­кан во­ди.

    - «Дульчеца ку апа ре­чи! Поф­тим» (про­си­мо), Се­лаб­рос! -ска­за­ла во­на по-мол­давській та й сха­ме­ну­лась.

    - Оце я в Ки­ши­нові пе­реміша­ла до­ку­пи усякі мо­ви. За­бу­лась, що ви грек, - ска­за­ла Зоя й са­ма з се­бе засміялась. - Про­си­мо до ва­рен­ня!

    - Спасибі, спа­сибі вам, Зоє Полікарпівно! - ска­зав Се­лаб­рос, лег­ко пок­ло­нив­шись і осміхнув­шись до Зої.

    Очі в нього ста­ли знов лас­каві, роз­мо­ва ввічли­ва, підлес­ли­ва, ма­не­ри делікатні, м'які, мов у сірійсько­го ара­ба. Се­лаб­рос ки­нув­ся до ва­рен­ня й їв йо­го з ве­ли­ким сма­ком, як їдять со­лод­ке діти. Він за­пив ста­ка­ном кри­нич­ної во­ди.

    - Добре ва­ше ва­рен­ня, Зоє Полікарпівно, - ска­зав Се­лаб­рос.

    - А які «дульчеці» ва­ри­ла ва­ша ма­ма в Смирні! Ми ча­сом ва­ри­ли ра­зом уд­вох, бо че­рез дві ву­лиці жи­ла во­на од нас, - ска­за­ла Зоя.

    - Ви й досі не за­бу­ли рідно­го краю? - спи­тав Се­лаб­рос.

    - Ой Арис­ти­де, Арис­ти­де! чи мож­на ж йо­го за­бу­ти? - ска­за­ла Зоя, міша­ючи дійсність з мрійни­ми згад­ка­ми. - Які там кітри! яка ай­ва! А квітки! які там рожі! такі завбільшки, як блю­деч­ка. Ви­ног­рад та­кий завбільшки, як сли­ви.

    - А лелії, ма­буть, такі завбільшки, як цідил­ки, - сміялась На­дя.

    Селаброс осміхнув­ся.

    - Яка гар­на бу­ла ва­ша ма­ма пан­ною! як на­мальова­на! - ска­за­ла Зоя, підняв­ши го­ло­ву.

    Вона при­див­ля­лась до Арис­ти­до­во­го ли­ця й не­на­че че­ка­ла очи­ма в йо­го лиці слідів кра­си йо­го ма­тері.

Пошук на сайті: