Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 41)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3344
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3759
    «Стара дер­жа­ти­ме ру­ку за мною. Це доб­ре. Двад­цять п'ять ти­сяч не­на­че вже в ме­не в ки­шені», - по­ду­мав Фе­сен­ко й зне­хо­тя лап­нув до­ло­нею за ки­ше­ню.

    - Що ж ви те­пер ма­люєте, Маріє Ха­ри­тонівно? - спи­тав в Мані Фе­сен­ко. - Пев­но, рожі та лелії!

    - Тепер я ма­люю простіші сю­же­ти, - обізва­лась Ма­ня й не до­го­во­ри­ла.

    - І простіші й про­заїчніші, - до­го­во­ри­ла за доч­ку ма­ти. - Во­на ма­лює чов­на на бе­резі мо­ря під ске­лею.

    - О, та й це сю­жет не про­заїчний: чов­ник ма­ленький, синє мо­ре, сірі скелі, вес­ло на човні, кру­гом білі хвилі. Чую по­езію! - ска­зав Фе­сен­ко, при­ки­нув­шись по­етом.

    - Шкода, що тут не­ма фор­теп'яна. Моя Ма­ня за­бу­де зовсім му­зи­ку. Во­на вже грає Шо­пе­на, - обізва­лась ма­ти.

    - Невже ви граєте гм… гм… Шо­пе­на? - аж крик­нув Фе­сен­ко. - Вже дійшли до та­ких труд­них п'єс в ваші літа! Честь вам і сла­ва! - ска­зав со­ло­деньким го­ло­сом Фе­сен­ко.

    Чи труд­ний, чи ле­генький той Шо­пен - він не тільки не знав то­го, але й навіть ніко­ли не чув за Шо­пе­на, бо зовсім не ціка­вив­ся му­зи­кою.

    - Чи не ду­маєте, Раїсо Ми­хай­лівно, пос­ла­ти Марію Ха­ри­тонівну на кур­си в універ­си­тет? - спи­тав Фе­сен­ко.

    - Борони бо­же! - аж крик­ну­ла Нав­роцька. - Моя Ма­ня вчи­лась в при­ват­но­му пансіоні ма­дам Ро­же і вчи­лась не для курсів, а для се­бе. Я навіть бо­ялась да­ти її в па­нянську гімназію. Знаєте, ті гімна­зист­ки та кур­сист­ки бу­ва­ють такі…

    Навроцька не до­го­во­ри­ла, їй зда­ва­лось, що за тих кур­сис­ток неч­ля навіть го­во­ри­ти з по­ряд­ни­ми людьми.

    - Правда, бу­ва­ють такі, такі собі… гм… - і собі не до­го­во­рив Фе­сен­ко й спус­тив очі на стіл, не­на­че за­со­ро­мив­ся.

    - Одначе час би нам і чаю на­пи­тись, а гор­нич­на са­мо­ва­ра не по­дає. Йди, Ма­ню, про­хо­дись з па­ном Фе­сен­ком по сад­ку, по­ки я зве­лю по­дать са­мо­вар.

    Це ста­ра Нав­роцька доз­во­ли­ла дочці та­ку вже вільність, що доч­ка на неї аж очі витріщи­ла: «Нев­же, мов, я оце піду гу­лять са­ма без ма­ми з па­ни­чем?» - не­на­че пи­та­ли її очі в ма­ми.

    Навроцька вста­ла й поч­ва­ла­ла по­ма­леньку в гос­ти­ни­цю. Фе­сен­ко схо­пив­ся з стільця, надів циліндер, ки­нув зруч­ним ма­хом на плечі пальто з смуг­нас­тою підбійкою й поп­ро­сив Ма­ню на гу­лян­ку. Нав­роцька пішла в свій но­мер, звеліла гор­ничній по­да­ти са­мо­вар, а са­ма ста­ла за завісою ко­ло од­чи­не­но­го вікна й кміти­ла звідтіль за Фе­сен­ком та Ма­нею. Во­на чо­гось бо­ялась, щоб Ма­ня ча­сом не дре­ме­ну­ла ку­дись, не сіла з Фе­сен­ком на па­ро­ход та не чкур­ну­ла в Одес.

    Фесенко й Ма­ня пішли стеж­кою, що йшла між акаціями до мо­нас­тирських стін.

    «Може, ця Ма­ня тільки так собі звер­ху свя­та та бо­жа, а в душі та­ка ро­зум­на, гост­ра та на­чи­та­на, як і її сест­ра Са­ня, - по­ду­мав Фе­сен­ко. - Во­ни ж з од­но­го код­ла, і не мо­же бу­ти, щоб Са­ня не на­па­ха­ла її своїм душ­ком… Ко­ли б ча­сом не опек­тись, як я опікся од Сані».

    I Фе­сен­ко за­ду­мав­ся. Він не знав, з чо­го по­ча­ти роз­мо­ву. «А що як поч­ну роз­мо­ву за рожі та лелії, а во­на мені дасть од­ко­ша, як ота гост­ра Са­ня? - по­ду­мав Фе­сен­ко. - На кож­ний раз поч­ну з по­важ­них, ви­со­ких ма­терій».

    - Ваша сест­ра ду­же роз­ви­та осо­ба, на­чи­та­на, ду­же здат­на до на­ук. Во­на кос­мо­політка, лю­бить усякі абст­ракції, те­орії, та сього­часні ідеї, та ви­сокі прин­ци­пи, - по­чав Фе­сен­ко.

    «За що це він мені то­ро­чить? Щось мені нев­тям­ки, - по­ду­ма­ла Ма­ня. - Що то за сло­ва - кос­мо­політка, аб… аб… стракції, те­орії?» - на­си­лу ви­мо­ви­ла ці сло­ва Ма­ня в умі.

    - Гм… еге, - од­ка­за­ла Ма­ня, зро­ду не охо­ча го­во­ри­ти. Що­до мо­ви во­на вда­ла­ся тро­хи в сво­го батька.

    - А ви кос­мо­політка чи націонал­ка? Яких те­орій та прин­ципів ви дер­жи­тесь? - чеп­ляв­ся Фе­сен­ко.

    Маню вра­зи­ли ті терміни.

    «Це не­на­чеб­то фран­цузькі сло­ва, - по­ду­ма­ла Ма­ня. - Тре­ба пок­ли­ка­ти на поміч фран­цузьку гра­ма­ти­ку…» Во­на ки­ну­лась в думці до фран­цузької гра­ма­ти­ки, в фран­цузьку ети­мо­логію, і не знай­шла там тих слів. «Ой лиш­ко! За що це він ме­не пи­тає?» -по­ду­ма­ла во­на, а потім ска­за­ла:

    - Ми… ми цього не вчи­ли в ма­дам Ро­же.

    Фесенко за­ре­го­тав­ся в душі й при­ку­сив чер­воні гу­би.

    - А ва­ша сест­ра та­ки лю­бить ці терміни, - ска­зав Фе­сен­ко.

    «Що ж то Са­ня лю­бить та­ке чуд­не? - по­ду­ма­ла Ма­ня. -Якісь терміни… гм… чи не ту­рецькі якісь міна­ре­ти?»

    - Еге… лю­бить, лю­бить, - обізва­лась Ма­ня.

    - Чи ва­ша сест­ра ча­сом не соціалістка? - спи­тав Фе­сен­ко.

    - Егеж, спеціалістка. Па­па ча­сом ка­же, що Са­ня спеціалістка, бо лю­бить вчи­ти в школі, ка­же, що й я спеціалістка, бо люб­лю ма­лю­ва­ти, - обізва­лась Ма­ня.

    - Ви ме­не не так зро­зуміли, Маріє Ха­ри­тонівно. Я не ка­жу за спеціальність ва­шої сест­ри. Що во­на доб­ра спеціалістка в пе­да­гогії, я то­му доб­ре відо­мий. Я ка­жу, що ва­ша сест­ра, хоч мо­ло­да, а вже знає доб­ре усякі соціальні ідеї, ціка­виться те­оріями. Ма­буть, ба­га­то чи­та­ла й знає усякі те­орії, - ска­зав Фе­сен­ко.

    - Авжеж знає, бо во­на доб­ре вчи­лась в гімназії. Во­на має зо­ло­ту ме­даль. І в нас в пансіоні вчи­ли те­орію по­езії і про­зи, - бовк­ну­ла Ма­ня.

    Фесенко на­си­лу вдер­жав­ся й тро­хи не за­ре­го­тав­ся го­лос­но. Щоб не засміятись, він го­лос­но каш­ля­нув.

    «Це чис­та провінціальна ду­ре­па! В пансіоні ма­дам Ро­же в Ки­ши­неві нічо­го не ро­би­ли, по­га­но вчи­лись і тільки бай­ди­ки би­ли та фран­цузьку мо­ву вчи­ли», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

    - Чи ва­ша сест­ра лю­бить ті те­орії ра­ди са­мих те­орій, чи прик­ла­дає їх до прак­ти­ки? - знов спи­тав у Мані Фе­сен­ко.

    Маня вже зовсім не ро­зуміла, за що він го­во­рить.

    «Ой бо­же мій, як він го­во­рить по-вче­но­му! Нічо­го не втям­лю!» - по­ду­ма­ла Ма­ня і нічо­го не од­повіла. Бідна дівчи­на ог­ля­да­лась на всі бо­ки, не­на­че шу­ка­ла ма­тері для по­мочі.

    «Ну, це не Са­ня! - по­ду­мав Фе­сен­ко. - По­вер­тай ца­бе, бо соб ніку­ди. Ду­же ви­со­кий тон я взяв для цієї ду­рин­ди. Те­пер сміли­во мож­на по­чи­на­ти роз­мо­ву про лелії та рожі».

    - Ви, ма­буть, те­пер ба­га­то чи­таєте? - по­чав Фе­сен­ко тро­хи пе­ре­го­дя. - Місци­на та­ка гар­на: мо­ре, скелі, акації, ко­раблі, білі вітри­ла. По­езія кру­гом! Са­мо­ти­на, ти­ша!

    - Еге! - обізва­лась несміли­во Ма­ня. - Тільки ма­ма не доз­во­ля­ють мені ба­га­то чи­та­ти. Ка­жуть, що книж­ка­ми мож­на очі зба­вить. Са­ня не слу­хає ма­ми, чи­тає ба­га­то, та ще й ве­чо­ра­ми, і че­рез те в неї очі вже бо­лять; во­на ча­сом надіває оку­ля­ри.

    - Оце не­гар­но, як мо­ло­денька й гар­на пан­на, як ви, та надіне оку­ля­ри. Ця шту­ка на­ле­житься до ста­рих. Бе­режіть свої очі. В вас такі пишні, ясні очі, яких я ще й не ба­чив ні в ко­го, - ска­зав комплімент Фе­сен­ко.

    Маня по­чер­воніла. В неї по­чер­воніло навіть чо­ло, а що­ки не­на­че зай­ня­лись.

    - Я те­пер чи­таю Го­го­ля… але… але ма­ма ка­же: пан­нам ще не го­диться чи­та­ти усього Го­го­ля, - несміли­во обізва­лась Ма­ня.

    - А Шев­чен­ка ви чи­та­ли? - спи­тав для шту­ки Фе­сен­ко, щоб ви­пи­тать в неї пог­ляд на ук­раїнщи­ну.

    - Ні, не чи­та­ла. В па­пи є Шев­ченків «Коб­зар», але ма­ма ка­за­ла мені, щоб я йо­го не чи­та­ла: ка­же, що він на­пи­са­ний му­жицькою мо­вою. Ма­ма все дає мені фран­цузькі книж­ки, - ска­за­ла Ма­ня.

    «Буде са­ме та­ка жінка, якої мені тре­ба: не знає ніяких тих те­орій та ідей, нігде ме­не не скомп­ромітує, не опо­га­нить. Але щоб до­ла­ду роз­го­во­ри­тись з нею, тре­ба бра­тись або до му­зи­ки, або до рож та лелій», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

    - Як же оце ви по­ки­ну­ли до­ма в Ки­ши­нев! свої квітки? Хто ж їх там дог­ля­да­ти­ме? - спи­тав Фе­сен­ко.

    - Ми по­ви­но­си­ли ва­зо­ни в са­док і ска­за­ли, щоб на­ша гор­нич­на по­ли­ва­ла. Квітки не про­па­дуть. Ма­ма про­си­ла од­ну да­му, що жи­ве на нашій ву­лиці, наг­ля­да­ти, - ска­за­ла Ма­ня.

    - Гарні в вас ва­зо­ни? - спи­тав Фе­сен­ко.

    - О, ду­же гарні! Два фіку­си вже до­рос­ли до стелі. Ма­ма не знає, що з ни­ми ро­би­ти, бо зрізу­вать шко­да. А па­па жар­тує, ка­же мамі: «Візьміть та й підніміте на два ар­ши­ни сте­лю».

    Фесенко за­ре­го­тав­ся. Ма­ня й собі засміялась.

    - Ті фіку­си ще­пи­ла са­ма ма­ма. Тим-то во­на так ко­ло їх пильнує. І я са­ма своїми ру­ка­ми при­ще­пи­ла аж два.

    - Аж два! - гук­нув ніби зди­во­ва­ний Фе­сен­ко. - І своїми руч­ка­ми?

    - Своїми ру­ка­ми, - ска­за­ла Ма­ня. - Я са­ма й ре­зе­ду сіяла, а ма­ма сіяла айст­ри та лев­кої, - ска­за­ла Ма­ня.

Пошук на сайті: