Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 43)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3344
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3759
    - Тепер я чи­таю кни­гу людсько­го сер­ця, - обізвав­ся зне­хо­тя Ко­маш­ко. Ма­ня ки­ну­ла на йо­го очи­ма. «Яку чуд­ну книж­ку він чи­тає, - по­ду­ма­ла во­на. - Це, ма­буть, не фран­цузька, а англійська, бо так чуд­но зветься».

    - Погода та­ка гар­на, що й моя Ма­ня оце гу­ля­ла з па­ном Фе­сен­ком, - не втерпіла Нав­роцька, щоб не пох­ва­ли­тись.

    - Мав ве­ли­ке щас­тя гу­ля­ти з Марією Ха­ри­тонівною, - од­ка­зав Фе­сен­ко з ле­геньким пок­ло­ном до Нав­роцько­го.

    - І да­ле­ко хо­ди­ли гу­ля­ти? - спи­та­ла Са­ня в Мані.

    - Аж до мо­нас­ти­ря! - несміли­во обізва­лась Ма­ня.

    - Мав приємність і щас­тя обійти з Марією Ха­ри­тонівною увесь парк, - обізвав­ся Фе­сен­ко.

    - Як да­ле­ко! - ска­зав Нав­роцький.

    Саня засміялась: до мо­нас­ти­ря бу­ло, мо­же, са­женів з со­рок.

    - Мав приємність по­го­во­ри­ти з Марією Ха­ри­тонівною, -обізвав­ся Фе­сен­ко. - Доб­ре ви, Раїсо Ми­хай­лівно, вчи­ни­ли, що да­ли ва­шу доч­ку на на­уку в пансіон, а не в гімназію. Які пер­ли ви­хо­дять з пансіонів та з інсти­тутів! які пер­ли! їм ціни не­ма!

    - А з універ­си­тетів та гімназій що ви­хо­дить? - одріза­ла Са­ня. - Чи пер­ли, чи діаман­ти?

    - Не те, не те, Олек­санд­ре Ха­ри­тонівно! - несміли­во ска­зав Фе­сен­ко.

    - А що ж? бу­дя­ки, чи що? - ска­за­ла з осміхом Са­ня. - А я оце ду­маю всу­ну­тись до­кон­че в ті бу­дя­ки, бо їду на кур­си! - од­ру­ба­ла во­на.

    - Хе-хе-хе, - ніби зне­хо­тя осміхнув­ся Фе­сен­ко. - Як­би в гімназії та в кур­си за­ве­ли грецьку та ла­тинську мо­ву, то, мо­же, звідтіль ви­хо­ди­ли б пер­ли. Чи прав­ду я ка­жу, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу? Це бу­ло б по-арис­ток­ра­тич­но­му.

    Старий Нав­роцький пок­лав ру­ку на стіл і зас­ту­котів од­ним пальцем по столі: то був знак, що він щось ду­має.

    - Гм… гм… це по­ло­ва. Не варт на­би­ва­ти по­ло­вою голів навіть гімна­зис­там. Гм… це фальши­ва й шкідли­ва для мо­ло­дих уря­до­ва пе­да­гогічна сис­те­ма. Ша­га не вар­та, - про­хо­пив­ся Нав­роцький.

    Фесенко при­ку­сив язи­ка. Нав­роцька на­хаб­но й сер­ди­то витріщи­ла очі на сво­го чо­ловіка, не­на­че вда­ри­ла йо­го пог­ля­дом.

    «Ой, що ж я оце ска­зав? Щось не­до­лад­не… Гм… не­до­ла­ду… - по­ду­мав Нав­роцький. - Оце ли­хо! оце ли­хо! хто йо­го зна, як я оце ви­хо­пив­ся сло­вом пе­ред цим не­без­печ­ним Фе­сен­ком: це, ма­буть, че­рез те, що я тро­хи сер­ди­тий на йо­го. Ов­ва! Гм… ця ж чор­то­ва су­пос­тать розб­ре­ше скрізь».

    Розмова не йшла. Ко­маш­ко встав і по­чав про­ща­тись. Са­ня й собі вста­ла з стільця. Ко­маш­ко пішов до­до­му. Са­ня побігла в но­мер до Му­раш­ко­вої, щоб роз­ка­за­ти їй за своє щас­тя. В неї ду­ша бу­ла пов­на щас­тя, як кри­ни­ця во­ди. Їй за­ма­ну­лось по­ба­ла­кать з под­ру­гою, по­жи­ти ще мріями, які й досі не зас­по­коїлись в її мо­лодій душі. Нав­роцький сидів на­ду­тий, мов ко­пи­ця в до­що­ву го­ди­ну. Фе­сен­ко примітив, що скоїлось щось не­до­лад­не в сім'ї, й собі не­за­ба­ром розп­ро­щавсь. Ста­рий Нав­роцький, на­пив­шись чаю, пішов в гос­ти­ни­цю од­по­чи­ва­ти. Він ліг на софі, а в йо­го з го­ло­ви не ви­хо­ди­ла дум­ка.

    «І що я ска­зав? На­да­ло ж мені ска­за­ти та­ку страш­ну річ. Цей Фе­сен­ко, ця про­но­за вер­титься ж між арис­ток­ра­та­ми, ча­сом ще ска­же моєму на­чальни­кові, а той на­пи­ше будлі-ку­ди ви­ще, мо­же і в Пе­тер­бург. Що, як звідтіль на­пи­шуть: прог­нать з служ­би ра­ба бо­жо­го як «неб­ла­го­на­деж­но­го»? А тут ще до пенсії слу­жи­ти цілих ява ро­ки. Ов­ва! ов­ва! І на­дав мені не­чис­тий ски­ну­ти маш­ка­ру. Жінка лю­бить ок­са­мит; Ма­ня має ве­ли­ку сим­патію до шов­ку. Усе те во­ни чеп­ля­ють на се­бе за­люб­ки… а справ­ля­ють не за свої гроші, а за мої. Тре­ба ще й Са­ню дер­жа­ти на кур­сах. Ой ли­шеч­ко! приїду до­до­му, за­раз піду до архієрея з візи­том… Тре­ба частіше за­хо­ди­ти за бла­гос­ло­вен­ням до архієрея. Ов­ва! ов­ва! Або хоч за­пи­шусь в «Сла­вянський бла­гот­во­ри­тельний комітет»…

    Навроцька зос­та­лась за са­мо­ва­ром з Ма­нею.

    - За що ви там ба­ла­ка­ли з Фе­сен­ком? - пи­та­ла во­на в доч­ки.

    - Та… він по­чав ду­же по-вче­но­му, а я нічо­го не мог­ла втя­мить. А потім…

    - Дуже ма­ло чи­таєш ти вче­них кни­жок, - ска­за­ла ма­ти.

    Маня бо­ялась вче­них кни­жок, не­на­че чу­ми, й не мог­ла їх чи­та­ти, бо не тя­ми­ла їх.

    - Що ж потім? - спи­та­ла ма­ти.

    - А потім за­го­во­рив якось простіше, за квітки… - зне­хо­тя го­во­ри­ла Ма­ня,

    - Що ж він го­во­рив тобі за квітки? - чеп­ля­лась ма­ти.

    - Та… ка­зав, що він най­більше лю­бить бу­зи­ну, чи щось та­ке… - бовк­ну­ла Ма­ня й по­чер­воніла.

    - Що це ти вер­зеш? Яку бу­зи­ну? - спи­та­ла ма­ти.

    - Чи то пак… ре­зе­ду! - ска­за­ла Ма­ня. - Бо я про­хо­пи­лась та йо­му ска­за­ла, що я са­ма сіяла вес­ною ре­зе­ду. Ма­ти засміялась.

    - Мабуть, ти не­дур­но оце плу­таєш та мішаєш бу­зи­ну з ре­зе­дою… Гм… Як по­чер­воніла. Ка­жи-бо, що він ка­зав тобі? - чеп­ля­лась ма­ти.

    - Та… ка­зав, що він лю­бить бак­ла­жа­ни чи щось та­ке… та… Це я ка­жу за се­бе, що я люб­лю бак­ла­жа­ни… а, а… він ка­зав, що лю­бить нар­ци­си! - ска­за­ла Ма­ня. - Я йо­му ска­за­ла, що я більше од усіх квіток люб­лю нар­ци­си, а він ка­же, що й він лю­бить більше за все нар­ци­си, і обіцяв при­нес­ти мені бу­кет з нар­цисів.

    - Тепер? влітку? Де він їх дос­та­не? Це чу­дасія з ва­ми, та й годі!

    - Казав, що дос­та­не, хоч з-за гра­ниці ви­пи­ше! - ска­за­ла Ма­ня.

    - Що за ди­во? Він щось інше го­во­рив тобі. Та приз­на­вай­ся-бо! Чо­го ти од йо­го втек­ла?

    - Бо ста­ло ніяко­во й навіть тро­хи страш­но! - ска­за­ла Ма­ня.

    - Оце ди­во! Хіба ж він страш­ний? Він же та­кий гар­ний.

    - Я, ма­мо, йо­го ніби бо­юсь, хоч він і гар­ний: він дув же вже по-вче­но­му та ро­зум­но го­во­ре.

    - Оце гар­но! То ти боїшся па­ничів? - спи­та­ла ма­ти.

    - Боюсь, ма­мо, тро­хи…

    - Адже ж ма­люєш па­ничів: ма­лю­ва­ла Ро­мео та Юлію, Яре­му й Ок­са­ну.

    - Мальованих па­ничів не бо­юсь, а жи­вих на­че бо­юся, чи то пак… ду­же вче­них та ро­зум­них бо­юсь.

    - І Ко­маш­ка боїшся? - спи­та­ла ма­ти.

    - Ні, Ко­маш­ка не бо­юсь, бо він дав­но бу­ває в нас: я до йо­го звик­ла й огов­та­лась.

    Мати за­ду­ма­лась.

    «Чи не пе­рей­шла я ча­сом міри? Ще візьме та й по­шиється в чер­ниці, в мо­нас­тир…» - по­ду­ма­ла ма­ти.

    Мати дізна­лась, що нас­тає час, ко­ли, ли­бонь, їй самій до­ве­деться поп­су­ва­ти тро­хи свою пе­ще­ну ди­ти­ну.

    «Треба по­вез­ти її в те­атр, щоб по­ба­чи­ла опе­рет­ки Оф­фен­ба­хові. Дос­та­ну ро­ма­ни Зо­ля та всу­ну їй в ру­ки. Не­хай чи­та. Мо­же, ста­не сміливіша. Ов­ва! Шко­да! Це я трош­ки аж пе­ре­бор­щи­ла», - ду­ма­ла ста­ра Нав­роцька.

    - Не ка­зав ча­сом тобі Фе­сен­ко, що він те­бе лю­бить? - спи­та­ла Нав­роцька, тро­хи на­ду­мав­шись.

    Маня сиділа край сто­ла, спер­шись ліктем і підпер­ши го­ло­ву до­ло­нею. При ос­танніх ма­те­ри­них сло­вах во­на по­чер­воніла, але нічо­го не од­повіда­ла.

    - Чого ж ти мов­чиш? Од ма­тері в те­бе не по­вин­но бу­ти нічо­го по­тай­но­го. То тільки Са­ня по­тай од ме­не ро­бить, що схо­че. Але Сані я не ма­ти, а ма­чу­ха. Еге, він ка­зав, що те­бе лю­бить?

    Маня сиділа чер­во­на й мов­ча­ла, їй бу­ло со­ром приз­на­тись. Цього сло­ва во­на не ви­мо­ви­ла б ніза­що в світі. Ма­ти мов­ча­ла, й доч­ка мов­ча­ла. Ма­ня не­на­че ба­чи­ла пе­ред со­бою ясні очі та чорні ви­сокі Фе­сен­кові бро­ви, ба­чи­ла йо­го повні чер­воні ус­та. їй стра­шен­но за­ма­ну­лось поцілу­ва­ти ті ус­та та ще й за­раз.

    - Мамо, я хо­чу ва­рен­ня! - обізва­лась Ма­ня.

    - Якого ж ва­рен­ня тобі за­ма­ну­лось? - спи­та­ла ма­ти.

    - Варення з кітри, - ска­за­ла Ма­ня.

    «Вередує, - по­ду­ма­ла ма­ти. - Во­на завж­ди про­сить кис­ло-гірко­го ва­рен­ня з кітри тоді, як ве­ре­дує».

    Мати пішла в гос­ти­ни­цю й ви­нес­ла слоїк з ва­рен­ням.

    Накидавши ва­рен­ня в блю­деч­ко, во­на по­да­ла йо­го Мані. Ма­ня з'їла з ло­жеч­ку й ки­ну­ла ло­жеч­ку на стіл.

    - Гірке. Мені хо­четься со­лод­шо­го ва­рен­ня. Як­би з аб­ри­косів, або­що.

    - Оце яка ти сьогодні ве­ред­ли­ва! По­гу­ля­ла тро­хи з Фе­сен­ком, та й за­ма­ну­лось аб­ри­косів! - ска­за­ла ма­ти.

    Одначе во­на знов по­ди­ба­ла в гос­ти­ни­цю й ви­нес­ла слоїк з аб­ри­ко­со­вим ва­рен­ням.

Пошук на сайті: