Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 44)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3358
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3789
    - Еге, ти лю­биш Фе­сен­ка? - спи­та­ла ма­ти нес­подіва­но.

    Маня од­ра­зу зап­ла­ка­ла: во­на зга­да­ла Фе­сен­кові очі й ус­та. Дві сльози ско­ти­ли­ся по шо­ках і впа­ли на стіл. Ма­ти при­гор­ну­ла го­ло­ву своєї ко­ха­ної доч­ки до се­бе й поцілу­ва­ла її в го­ло­ву.

    - Маню моя до­ро­га! Ти йо­го лю­биш? - до­пи­ту­ва­лась ма­ти, але Ма­ня мов­ча­ла.

    - Мені здається, - ска­за­ла ма­ти зго­дом, - що він те­бе бу­де сва­та­ти. До­ве­деться справ­ля­ти ра­зом двоє весіллів. А ти б пішла за йо­го заміж?

    Маня аж ки­ну­лась.

    - Я, ма­мо, ні за ко­го в світі не піду заміж, - ти­хо обізва­лась Ма­ня.

    - Чом не підеш? Тре­ба ж тобі ко­лись вий­ти заміж, - ска­за­ла ма­ти.

    - Я вас ніко­ли не по­ки­ну, - обізва­лась сти­ха Ма­ня. - Без вас я ніза­що в світі жи­ти не бу­ду. Він ме­не візьме од вас, ку­дись за­ве­зе.

    В Мані зат­ру­сив­ся го­лос од жа­лю. Во­на бу­ла на­по­го­тові за­ри­дать.

    - Звикнеш, як огов­таєшся та об­бу­деш­ся. Дівчи­на як вер­ба: де по­са­ди, там і прий­меться, - ска­за­ла ма­ти ук­раїнську му­жицьку при­каз­ку.

    - Я не вер­ба, я вас не по­ки­ну ніко­ли. Хтось чу­жий візьме ме­не, роз­лу­чить з ва­ми, - ска­за­ла Ма­ня.

    «Вона ще ду­же мо­ло­да… Ма­ло я ви­во­ди­ла її між лю­де. Жи­ве­мо в кінці міста в глу­шині, в ви­ног­рад­ни­ках. Без ме­не во­на навіть в місто са­ма ніко­ли не хо­ди­ла, ніко­ли! Ов­ва! По­га­но! Ма­ня ви­рос­ла над­то вже провінціалкою й тро­хи навіть чер­нич­кою. Тре­ба б їй всу­ну­ти в ру­ки фран­цузькі ро­ма­ни… та ще такі, де бу­ло б до­волі аб­ри­ко­со­во­го ва­рен­ня…»

    Прийшла гор­нич­на при­би­ра­ти з сто­ла. Ма­ти з доч­кою пішли в гос­ти­ни­цю. Ма­ня ляг­ла спа­ти, але во­на дов­го не мог­ла зас­нуть. Пе­ред її очи­ма усе ма­нячіли повні чер­воні, ус­та під чор­ни­ми блис­ку­чи­ми ву­са­ми, бли­ща­ли палкі Фе­сен­кові очі. Ті ус­та, ті чу­дові очі й ма­ни­ли її, й драж­ни­ли сер­це, і чо­гось ля­ка­ли, і врешті… дов­го-дов­го спа­ти не да­ва­ли.

    А тим ча­сом Фе­сен­ко вер­тав­ся до Оде­са по залізній до­розі. Він сидів в ва­гон­чи­ку без вікон, і свіжий вітрець про­хо­ло­див йо­го га­ря­чий вид. Він пе­ре­ду­му­вав усі ви­пад­ки то­го дня.

    «Я обіцяв Мані дос­та­ти бу­кет з нар­цисів. Ще й кляв­ся й бо­жив­ся, що дос­та­ну. Роз­пус­тив сво­го язи­ка, й сам нез­чув­ся, як дав обіцян­ку. І на­дав мені кат ска­за­ти їй за оце! І за­був­ся, що те­пер не вес­на, а літо! Де я в іро­до­во­го батька дос­та­ну їй тих нар­цисів. А без тих нар­цисів хоч і очей не по­ка­зуй до неї. Оце ли­шеч­ко!»

    І ті нар­ци­си цілу до­ро­гу не да­ва­ли Фе­сен­кові спо­кою. Він приїхав до­до­му і все ду­мав про нар­ци­си.

    «Оце лізе в го­ло­ву отой по­га­ний бур'ян! Тфу на те­бе, са­та­но!» - ду­мав Фе­сен­ко, роз­дя­га­ючись.

    Він ліг спа­ти, і йо­му все сни­лось, що він іде стеж­кою по яко­мусь полі, за­сад­же­но­му нар­ци­са­ми та засіяно­му ре­зе­дою. Нар­ци­си чудні, на­че чор­ти­ки з ріжка­ми, ко­лють йо­го в но­ги, як ко­люч­ки, а між біли­ми го­лов­ка­ми на ба­ди­ли­нах бли­щать магічні чис­ла 25 000 то зо­лоті, то брильянтові, та все ко­ли­ва­ються од вітру й не­на­че драж­нять йо­го.

    Фесенко про­ки­нув­ся. В вікно ли­лось зо­ло­те проміння га­ря­чо­го літнього сон­ця й си­па­лось пля­ма­ми на білу стіну. Пер­ша дум­ка, яка май­ну­ла в йо­го го­лові, бу­ла за ре­зе­ду та нар­ци­си.

    «Пху, на те­бе, са­та­но! Не ви­ла­зить отой бур'ян з го­ло­ви, - аж крик­нув сер­ди­то Фе­сен­ко, вста­ючи з пос­телі. - А цей бур'ян тре­ба до­ко­неш­но дос­та­ти, хоч з каміння ви­лу­пать. Де я йо­го дос­та­ну? Ага! піду в фран­цузький ма­га­зин та дос­та­ну роб­ле­них нар­цисів! Це бу­де ще ефектніше! Ой, гар­но я при­ду­мав!»

    Поки в ма­га­зині сту­ли­ли бу­ке­та з нар­цисів, Фе­сен­ко що­ве­чо­ра їздив на Ве­ли­кий Фон­тан до Нав­роцьких. Він ждав і не міг діжда­тись, по­ки той бу­кет бу­де го­то­вий.

    

XII

    

    Другого дня Са­ня забігла зран­ня на чай в но­мер до Му­раш­ко­вої. Во­на довіда­лась, що з Ки­ши­не­ва при­бу­ла са­ме в той час до Оде­са Махнівська, її то­ва­риш­ка й ве­ли­ка при­ятелька, і зай­шла до Му­раш­ко­вої на розвіди­ни. Там во­на зас­та­ла й свою под­ру­гу, Махнівську. Ве­селі пан­ни сіли за стіл, пи­ли чай, ба­ла­ка­ли й не мог­ли на­го­во­ри­тись. В од­чи­нені вікна повіва­ло вранішньою про­хо­ло­дою. В но­мері ще не бу­ло душ­но. Са­ня поз­до­ров­ша­ла, по­ве­селіша­ла. Ми­ну­лась три­во­га, впав спокій на сер­це: і по­ве­селіша­ли ясні очі, по­чер­воніша­ли зблідлі ус­та. Му­раш­ко­ва сиділа край сто­лу й ши­ла со­роч­ку.

    - Надю, до­ки ти бу­деш плу­та­ти оте шит­во? - ска­за­ла Са­ня. - Кинь геть оту ро­бо­ту! Не мо­жу навіть ди­ви­тись, як хто си­дить та порп­ляється гол­кою в по­лотні.

    - Оце ди­во! Шию й ви­ши­ваю, бо со­ро­чок тре­ба, - обізва­лась На­дя.

    - То дай швачці. Хіба в твоєї ма­тері та­ки не знай­деться зай­вих гро­шей, щоб най­ня­ти швач­ку? Геть по­кинь оту нісенітни­цю! Оце шит­тя тільки за­мо­ро­чує па­мо­ро­ки. Од йо­го го­ло­ва мо­ро­читься, стає твер­да, - ска­за­ла Са­ня.

    Вона схо­пи­лась з стільця, ви­хо­пи­ла в Наді з рук ру­ка­ви ви­ши­ва­ної со­роч­ки й, жар­ту­ючи, нас­то­ро­чи­лась ви­ки­ну­ти у вікно. На­дя лед­ве встиг­ла вхо­пить її за ру­ку. Во­на од­ня­ла од Сані ру­ка­ви.

    - Та й пус­туєш же ти, Са­ню! Ма­буть, ра­да, що заміж йдеш, -обізва­лась Му­раш­ко­ва. - А я тобі рад­жу: нав­чись не тільки ши­ти, але й кроїти.

    - Навіщо? - крик­ну­ла Са­ня.

    - Пригодиться. Я са­ма шию собі не тільки со­роч­ки, але й навіть оці бу­денні сукні, щоб не пла­тить в ма­га­зи­ни ска­же­них гро­шей. Не знаєш ти, Са­ню, ли­ха, як я ба­чу, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

    - А на­ука? а книж­ки? Я луч­че б щось ціка­ве про­чи­та­ла, ніж ма­ла б ну­ди­тись та сліпа­ти очи­ма над тим шит­тям, - ска­за­ла Са­ня.

    - Наука на­укою, а ро­бо­та ро­бо­тою, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. -Са­ню, а чи зу­гар­на пак ти зва­ри­ти борщ або будлі-яку стра­ву?

    Саня ши­ро­ко розп­лю­щи­ла очі.

    - Сказати по правді, не вмію й нез­дат­на до то­го, - ка­за­ла Са­ня. - Знаю, що в борщі є кар­топ­ля, ка­пус­та, ци­бу­ля, помідо­ри, огірки, трош­ки са­ха­ру, чи що…

    Махнівська й Му­раш­ко­ва за­ре­го­та­лись.

    - Ну, я ще ніко­ли зро­ду не їла бор­щу з огірка­ми та з са­ха­ром, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - А я борщ зва­рю тобі та­кий, що й ку­хар не пот­ра­пить зва­ри­ти.

    - А хто ж тобі ва­ри­ти­ме борщ, як ти вий­деш заміж? - спи­та­ла Махнівська.

    - Куховарка, - ска­за­ла Са­ня.

    - А як во­на бу­де не­до­теп­на та не вміти­ме? - спи­та­ла Му­раш­ко­ва. - Не Ко­маш­ко ж за­хо­диться ва­ри­ти тобі борщ.

    Саня за­мовк­ла й за­ду­ма­лась. Вид в неї од­ра­зу став по­важ­ний. Ма­чу­ха та­ки ду­же ски­ну­лась на арис­ток­рат­ку й не вчи­ла ні її, ні своєї Мані ні кроїти, ні пек­ти, ні ва­рить. Пе­редніше Са­ня за це й не ду­ма­ла й не га­да­ла, але, те­пер чо­гось ці пи­тан­ня ста­ли для неї не жар­та­ми, а чимсь серй­оз­ним.

    - Бач, які в те­бе, Са­ню, біленькі руч­ки! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - Ти все ко­ло кни­жок. А глянь ли­шень на мої ру­ки. Прав­да, чорні, заш­ка­рублі та шерсткі?

    Мурашкова при­ту­ли­ла свою смуг­ля­ву ру­ку з дов­ги­ми тон­ки­ми пальця­ми до Са­ни­них білих пух­кеньких ру­чок. Од­лич­ка бу­ла та­ка, як між сільською па­ля­ни­цею та фран­цузькою бул­кою.

    - Бач, які твої білі руч­ки! Я своїми ру­ка­ми ча­сом і лож­ки й тарілки пе­ре­мию, бо в нас од­ним од­на най­мич­ка, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

    - Знаю, знаю, що ти пе­редніше од усього прак­тич­на лю­ди­на; бо ти гре­ки­ня ро­дом, - обізва­лась Са­ня.

    - Ти та­ки вда­га­ла: я й справді прак­тич­на. Я лю­ди­на діла і хо­чу й свої пе­ресвідчен­ня прик­лас­ти до діла. Ко­ли я на чо­му ста­ла в пог­ля­дах, то ме­не тяг­не якось до діла. Ки­дай, Са­ню, ви­щу на­уку та ста­вай до якоїсь ро­бо­ти, до діла або до спра­ви на­род­ної, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

    - Ні, не ки­ну. І я ко­ли на чо­му пос­тав­лю, то вже не ос­туп­люсь од сво­го, - ска­за­ла Са­ня.

    - Поки сон­це зійде, ро­са очі виїсть! Час не жде, час пли­ве, і на­ше жи­вот­тя пли­ве, як пли­вуть хвилі на морі, - обізва­лась Му­раш­ко­ва. - Я нуд­жу­ся без діла. Чую який­сь во­гонь в собі. Якась три­во­га в душі ча­сом вночі спа­ти мені не дає. Я хо­чу діла і діла путнього. Моє жи­вот­тя йде мар­но. Ми тільки сло­ва­ми та іде­ями граємось, як діти м'ячем, а діло…

    - Бо ти, На­дю, нер­воз­на, хоч і прак­тич­на, та ще й до то­го, на­чи­тав­шись до­волі кни­жок, ду­же до сер­ця прий­маєш прин­ци­пи та пог­ля­ди, - обізва­лась Махнівська.

    - А ти над­то вже спокійна та рівна на вда­чу. Ти вий­деш заміж і, надісь, за­раз ста­неш бур­жу­аз­кою, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

Пошук на сайті: