Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 47)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3358
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3789
    Селаброс вхо­пив ру­ку Му­раш­ко­вої й нес­подіва­но й по­рив­час­то поцілу­вав її га­ря­чи­ми ус­та­ми. Му­раш­ко­ва по­чу­ти­ла, що він не­на­че впік її ру­ку, що на руці, на то­му місці, де він до­торк­нув­ся своїми ус­та­ми, не­на­че зай­няв­ся во­гонь, горів і не по­га­сав. Кров по­ча­ла шу­му­ва­ти в її жи­лах, як шу­мує мо­ло­де ви­но.

    - От Са­ня швид­ко повінчається, На­дю! не­ма нам чо­го га­ятись. Повінчай­мось і ми, і бу­де­мо щас­ливі, бу­де­мо жи­ти, як у раю, - ска­зав Се­лаб­рос.

    Мурашкова ду­ма­ла й мов­ча­ла.

    - Ви з матір'ю по­га­но ха­зяй­нуєте: маєте тро­хи землі й даєте в по­сесію. Це зовсім неп­рак­тич­но. Вам тре­ба чо­ловіка, тре­ба ха­зяїна, - за­го­во­рив нес­подіва­но Се­лаб­рос то­ном прак­тич­ної лю­ди­ни. - Тре­ба б вам са­мим до­ко­неш­но сіяти пше­ни­цю на своєму полі. І пше­ни­ця дає доб­рий за­робіток; це прав­да: на де­ся­тині в доб­ре не­су­хе літо ста­не двад­цять або й більше кіп. Ко­па дасть де­сять, п'ятнад­цять пудів зер­на. Пуд пше­ниці те­пер кош­тує кар­бо­ван­ця. Ціна доб­ра… На­дю, моя до­ро­га! Як я вас люб­лю! Як я вас люб­лю! - крик­нув Се­лаб­рос, і вхо­пив її ру­ку, і на­че впік га­ря­чи­ми ус­та­ми.

    - Ми, На­дю, бу­де­мо сіяти не пше­ни­цю, а са­дить тю­тюн, та ще кримсько­го насіння, - го­во­рив далі Се­лаб­рос. - Це вигідніше. Пуд тю­тю­ну бу­де­мо про­да­ва­ти по двад­цять або й більше кар­бо­ванців. А ви знаєте, скільки пудів тю­тю­ну дає де­ся­ти­на землі? На­дю, моє сер­це! Ти за­па­ли­ла усю мою ду­шу І Твої очі пе­чуть ме­не в сер­це. Повінчай­мось за­раз-та­ки, по­тай од ма­ми, та й бу­де­мо щас­ли­во в парі жи­ти.

    Селаброс на­хаб­но ду­рив На­дю; він і в думці не мав її сва­та­ти. Ті сло­ва за гос­по­дарст­во бу­ли тільки од­гу­ком йо­го ма­теріальних мрій, як би то він за­ха­зяй­ну­вав, ко­ли б взяв На­ди­не доб­ро в свої ру­ки. Він вхо­пив Му­раш­ко­ву за обидві ру­ки й по­чав цілу­ва­ти в до­лоні швид­ко, хут­ко, цмо­ка­ючи то в од­ну, то в дру­гу до­ло­ню.

    Гаряча Се­лаб­ро­сові ус­та дра­ту­ва­ли її. Од­на­че во­на мов­ча­ла й ду­ма­ла.

    - Чого ви, На­дю, мов­чи­те? - спи­тав в неї Се­лаб­рос, і го­лос в йо­го зат­ру­сивсь сер­ди­то, ніби го­лос в будлі-яко­го га­рем­но­го дес­по­та.

    Мурашкова гля­ну­ла йо­му в очі. Очі в йо­го по­чер­воніли, не­на­че бу­ли на­литі кров'ю, їй ста­ла тро­хи страш­но.

    - Аристиде! - обізва­лась На­дя. - Я не ду­ма­ла й не га­да­ла, що ви та­ка ма­теріальна лю­ди­на. Пам'ятаєте, як ви прий­шли до нас пер­ший раз, всту­пи­ли в наш грецький кру­жок?

    - Чому ж пак не пам'ятать! Це бу­ло вес­ною, як у ва­шо­му сад­ку цвіли тро­ян­ди та акація, як ва­ша ма­ма ви­нес­ла мені ва­рен­ня та ска­за­ла по-мол­давській: «Дульче­ца ку апа ре­ши; поф­тим»! Ту вес­ну й той день я ніко­ли не за­бу­ду, бо я в той день по­ба­чив ваші дивні очі, - ска­зав Се­лаб­рос.

    - Так бу­ло, так, - ска­за­ла На­дя, - спус­тив­ши віка на очі й зга­ду­ючи той яс­ний май­ський день. - В на­шо­му грецько­му круж­ку я тільки й чу­ла роз­мо­ву за ку­ку­руд­зу, пше­ни­цю й тю­тюн. Ви пер­ший з греків за­го­во­ри­ли за інше, за вищі ідеї, за до­рогі для ме­не прин­ци­пи: я ду­ма­ла, що ви прий­маєте їх до сер­ця, що ви пе­ресвідчи­лись в їх, га­ря­че бу­де­те всто­юва­ти за їх, ста­не­те за­раз до діла.

    - Надю моя до­ро­га! Ми вже лю­де до­рослі! Час нам ди­ви­тись на жит­тя та на світ очи­ма до­рос­лих, досвідче­них лю­дей. Час нам пе­рес­тать гра­тись в прин­ци­пи. Бу­де­мо ди­ви­тись на лю­дей, на світ очи­ма муд­рої прак­тич­ної лю­ди­ни. По­кинь, На­дю, оті іграш­ки!

    - Які б то іграш­ки! - крик­ну­ла На­дя спе­ре­сер­дя. Во­на при­га­да­ла Ко­маш­кові сло­ва…

    - Так, во­но, так!.. Ду­ма­ти й га­да­ти мож­на уся­ко­во, але жи­ти тре­ба од­на­ко­во усім лю­дям; усім тре­ба хліба. Я по­чу­ваю, що я геній і в то­му ділі, щоб до­бу­ти дос­тат­ки й за­можність ма­теріальну. Я знаю, що спро­мо­жусь з ма­лих дос­татків роз­вес­ти мільйо­ни. А гроші - то са­ма сут­но­та людсько­го жит­тя й жи­вот­тя. Кож­на ідея суб'єктив­ності бу­де не­нор­мальним од­хи­лян­ням од за­ко­ну бо­ротьби за жит­тя.

    Селаброс, ма­буть, сил­ку­вав­ся ти­ми абст­ракціями за­ма­за­ти свій кос­мо­політизм в сло­вах і свою ма­теріальність в дум­ках.

    Надя пос­те­рег­ла в тій плу­та­нині якусь фальшивість та не­щирість.

    - Це, здається, ніби філо­софія Фе­сен­ко­ва. Ко­ли це ви встиг­ли ста­ти та­ким пал­ким йо­го насліду­ва­чем? - ска­за­ла На­дя.

    - Годі жар­ту­ва­ти. На­дю, сер­це! Я за­ко­хав­ся в вас, знаю, що й ви ме­не впо­до­ба­ли, мо­же, хоч трош­ки… На­що нам мор­ду­вать се­бе на­да­рем­но. По­бе­ре­мось і бу­де­мо щас­ливі, заз­наємо та­ко­го щас­тя, яке не су­ди­лось і тур­кам в Ма­го­ме­товім раю! - ска­зав Се­лаб­рас.

    Він вхо­пив Му­раш­ко­ву за ру­ку й не­на­че при­лип до ру­ки га­ря­чи­ми ус­та­ми. Му­раш­ко­ва по­чу­ти­ла, що ко­хан­ня знов роз­ли­вається ніби хви­ля­ми по її нер­вах. Во­на схо­пи­лась з ка­ме­ня, де сиділа. Се­лаб­рос одійшов і прос­тяг до неї обидві ру­ки, не­на­че хотів вхо­пи­ти її в обнімо­чок. Во­на по­да­лась на­зад і вгляділа, що од мо­нас­ти­ря стеж­кою йдуть дві да­ми і який­сь си­во­бо­ро­дий пан. Му­раш­ко­ва мерщій поп­ря­му­ва­ла стеж­кою прос­то до їх. Се­лаб­рос і собі пішов навз­догінці за нею.

    Вони дійшли до гос­ти­ниці. Му­раш­ко­ва хап­ки побігла до две­рей, не по­дав­ши Се­лаб­ро­сові ру­ки на про­щан­ня.

    - Прощайте, На­дю! Вве­чері смер­ком прий­ду до вас, - ска­зав Се­лаб­рос.

    Мурашкова за­чи­ни­ла двері, вбігла в свій но­мер, впа­ла на ка­нап­ку й за­ду­ма­лась. Цілий день во­на не змог­ла ні чи­та­ти, ні діла ро­бить: бра­ла в ру­ки книж­ку, чи­та­ла й не мог­ла втя­ми­ти ніякісінької фра­зи, бра­лась за ро­бо­ту, хотіла ши­ти - ро­бо­та не йшла. День зда­вав­ся для неї дов­гим, як вік, важ­ким, як хво­ро­ба. На­дя не пішла на по­ра­ду ні до Сані, ні до Махнівської. Во­на за все їм роз­ка­зу­ва­ла, але бу­ла по­тай­на в то­му, що сто­су­ва­ло­ся до її сер­ця.

    Настав вечір, га­ря­чий, душ­ний. Сон­це по­гас­ло. Над­ворі смер­ка­ло по­ма­леньку. На­дя зна­ла, що Се­лаб­рос прий­де, до­кон­че прий­де. Час наб­ли­жав­ся.

    «Що мені ро­би­ти? Чи вий­ти до йо­го в парк, чи не вий­ти? Не вий­ду, хоч би бу­ла прав­да в йо­го сло­вах. Чи він же справді ду­має ме­не сва­тать? чи мо­же так тільки ка­же? Замк­ну двері, по­за­чи­няю вікна. Пе­ре­му­чусь ніч, пе­ре­пе­ча­люсь, а до йо­го та­ки не вий­ду».

    Вечір по­гас. Вже по­ночіло. В хаті бу­ло душ­но. Му­раш­ко­ва по­чу­ва­ла, що ніби га­ряч­ка об­ня­ла її тіло; що­ки па­ла­ли, ус­та сох­ли, їй ста­ло душ­но, важ­ко, не­ви­держ­ко важ­ко, не­на­че камінь ліг на її гру­ди. В горлі по­сох­ло, їй не­на­че не бу­ло чим ди­ха­ти. Го­ло­ва по­ча­ла мо­ро­чи­тись. Во­на гля­ну­ла на вікно. В вікно бу­ло вид­но зорі. Зорі не­на­че зат­ру­си­лись пе­ред її очи­ма й за­во­ру­ши­лись. В неї нер­ви роз­тор­са­лись… Во­на схо­пи­лась за ка­на­пу, прибігла до вікна й од­чи­ни­ла йо­го. Знад­во­ру в вікно по­тяг­ло не вог­ким повітрям, а та­кою ду­хо­тою, яка сто­яла і в кімнаті. Му­раш­ко­ва од­чи­ни­ла навстіж двері.

    «Прийде, знаю, що прий­де, але я не вий­ду в парк до йо­го, - ду­ма­ла Му­раш­ко­ва, хо­дя­чи по кімнаті. - Усі йо­го ви­сокі ідеї - то тільки сло­ва й сло­ва. Він не­на­че при­ча­ру­вав ме­не ти­ми сло­ва­ми. А під ти­ми гар­ни­ми сло­ва­ми та ви­со­ки­ми пог­ля­да­ми десь в йо­го при­таїлась гру­ба ма­теріальність, кра­марський по­тяг до на­жи­ван­ня гро­шей, ба­гатст­ва. Він лю­ди­на пе­редніше за все пок­лад­на, прак­тич­на. І усе те в йо­го прик­ри­те філо­софією, ту­ма­ном абст­ракції та буцімто ро­зум­ни­ми сло­ва­ми. Не то­го я сподіва­лась од йо­го, не то­го ба­жа­ло моє сер­це… Не вий­ду до йо­го, не вий­ду! Замк­ну двері, не пу­щу йо­го на поріг. Мій іде­ал впав і роз­бив­ся, ніби чу­до­ва ста­туя Вак­ха, роз­би­та ру­ка­ми вар­варів. Я по­ми­ли­лась… А сер­це моє чи по­ми­ли­лось?..»

    Мурашкова тро­хи не пла­ка­ла, хо­дя­чи че­рез си­лу по темній кімнаті, їй бу­ло жаль втра­тить навіки лю­бов… Але сер­це не слу­ха­ло ро­зу­му, ба­жа­ло щас­тя, про­си­ло ко­хан­ня. Її дум­ки без її волі по­летіли ку­дись, по­ли­ну­ли на­зустріч ми­ло­му. Во­на не­на­че по­ба­чи­ла йо­го пе­ред со­бою в темній кімнаті, об­ли­то­го срібним світом хмар­но­го дня. Він не­на­че сто­яв пе­ред нею й ди­вив­ся їй в очі.

    Мурашкова засвіти­ла світло в но­мері. Во­на бо­ялась своїх га­ря­чих мрій, хотіла світлом прог­на­ти од се­бе ту мрію про ми­ло­го. А мрія не ще­за­ла, й ма­ни­ла її, й за­па­лю­ва­ла кров, і без пе­рес­тан­ку взру­шу­ва­ла сер­це.

    «І не йму йо­му віри, і… люб­лю, люб­лю йо­го. Яке в ме­не пал­ке безг­луз­де сер­це! Я са­ма не зна­ла сво­го сер­ця. Не маю си­ли над ним».

    І во­на хо­ди­ла по кімнаті, ла­ма­ла ру­ки, дов­го ду­ма­ла, а потім са­ма не зог­ляділась, як вибігла в парк, і нез­чу­лась, як пішла стеж­кою поміж акаціями.

    «Втечу хіба од йо­го! Схо­ва­юсь в Сані й сидіти­му в неї до півночі», - ду­ма­ла Му­раш­ко­ва, по­вер­нув­ши до гос­ти­ниці.

    Селаброс з'явив­ся під акаціями, на­че по­то­ро­ча або тінь. Му­раш­ко­ва обер­ну­лась, щоб утек­ти од йо­го, і по­чу­ти­ла, що не має си­ли утіка­ти.

    - Надю, це ти? - спи­тав він ти­хо, на­хи­лив­шись над її ву­хо.

    - Чого ви прий­шли? Я вам ска­за­ла, щоб ви до ме­не не при­хо­ди­ли. Не ходіть до ме­не, не муч­те ме­не! Не взру­шуй­те на­да­рем­но мо­го сер­ця, - ще тихіше ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

Пошук на сайті: