Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3358
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3789
    «Гарний, як і йо­го ма­ти бу­ла гар­на! От бу­ла б па­ра для моєї Наді», - по­ду­ма­ла Зоя. Во­на й за­бу­ла за двох смирнських агентів, що ба­ла­ка­ли собі сти­ха ко­ло вікна.

    - А! про­си­мо до ва­рен­ня! - зга­да­ла Зоя, обер­та­ючись до греків.

    Греки вста­ли й несміли­во прис­ту­пи­ли до сто­ла, не­на­че шко­лярі; оче­ви­дяч­ки, їм бу­ло якось ніяко­во пе­ред євро­пей­ця­ми. Се­лаб­рос ви­чис­тив ми­соч­ки з ва­рен­ням так, що ста­рим гре­кам зос­та­лось тільки по од­но­му во­лосько­му горішку.

    - Як же те­пер жи­ве ва­ша ма­ма? - спи­та­ла Зоя в Арис­ти­да.

    - Держить ма­леньку крам­нич­ку з тю­тю­ном та й жи­ве сяк-так. Я по­си­лаю їй пот­ро­ху з сво­го за­робітку, - ска­зав Се­лаб­рос.

    - І доб­ре ро­би­те! Ви доб­рий син моєї Єле­ни Кипрі, - ска­за­ла Зоя.

    «І ро­зум­ний, і крас­но й по­етич­но го­во­рить, ще й, знать, доб­рий», - по­ду­ма­ла На­дя.

    - Ото й мій батько ко­лись мав крам­нич­ку з тю­тю­ном в Ки­ши­неві, як усі наші гре­ки, - обізва­лась Зоя, - але я вий­шла заміж. Батько вмер. Мій чо­ловік слу­жив за уря­дов­ця й не звелів мені тор­гу­ва­ти. Ку­пи­ли ми не­ве­лич­кий ви­ног­рад­ни­чок та кла­поть по­ля під ого­род та й про­жи­ва­ли сяк-так.

    - Продали крам­ни­цю, то й доб­ре зро­би­ли, - ска­за­ла На­дя. - Не знаю, як ви ду­маєте, а я ду­маю, що ма­га­зи­ни, крам­ниці, залізні до­ро­ги по­винні бу­ти гро­мадським, а не осо­бо­вим доб­ром, інак­ше це бу­де злов­жи­ток, експ­лу­атація однією осо­бою цілої гро­ма­ди.

    - І я так ду­маю. Я ба­га­то чи­тав про це пи­тан­ня, ба­га­то ду­мав, гм… ба­га­то ду­мав і в цьому пе­ресвідчив­ся, - ска­зав Се­лаб­рос.

    Селаброс го­во­рив це усе, як ка­жуть, на вітер: йо­му бу­ло бай­дужісінько за ті пи­тан­ня. Він тільки хотів по­ка­за­ти пе­ред Му­раш­ко­вою, що знає ба­га­то сього­час­них пи­таннів і ціка­виться ни­ми. На­дя щи­ро йня­ла йо­му віри.

    «Він з на­ших…» - по­ду­ма­ла На­дя Му­раш­ко­ва.

    - Ви ду­маєте зовсім так, як і я. Еко­номічні пи­тан­ня по­винні б ма­ти в житті пер­ше місце, - ска­за­ла На­дя.

    - Я цього не тям­лю, - ска­за­ла Зоя. - По-моєму, хто тор­гує, той по­ви­нен і гроші собі в ки­ше­ню клас­ти.

    Селаброс і На­дя осміхну­лись. Во­ни сміялись з ста­рої Зої, як з ма­лої, нічо­го не тя­му­щої ди­ти­ни.

    Ця роз­мо­ва, ма­буть, бу­ла для Зої не ду­же ціка­ва; во­на вста­ла й вий­шла, щоб по­да­ти гос­тям чай.

    - В нас скрізь здирст­во, - по­чав Се­лаб­рос. - Я дав­но за­ду­му­вав­ся над цим прин­ци­пом, ба­га­то пе­ре­чи­тав за це кни­жок.

    - Я з ва­ми згод­жу­юсь зовсім: от хоч би й наші ба­са­рабські па­ни… бо­дай не ка­за­ти, - ска­за­ла На­дя. - Жи­вуть тільки для се­бе, не дба­ють ні про шко­ли, ні за просвіту мас, ні філант­ропії в їх… Я вже їх доб­ре знаю.

    - Але, знаєте, є між ни­ми й гарні лю­де, і я з та­ки­ми ла­ден ми­ри­тись. Оце я не­дав­но зійшов­ся з од­ним. Він гу­маніст, де­мок­рат. За­во­дить ве­ли­ку шко­лу в своєму селі. Я оце не­дав­но їздив у те се­ло, щоб впо­ряд­ку­ва­ти ту шко­лу, - ска­зав Се­лаб­рос.

    Він і справді їздив в се­ло для цього діла, але уся йо­го діяльність бу­ла в тім, що він до­ла­ду розс­та­вив в школі пар­ти та сто­ли.

    - Якою ж мо­вою вчи­ти­муть в тій мол­давській школі? - наг­ло спи­та­ла в Се­лаб­ро­са На­дя, при­га­дав­ши роз­мо­ву з Ко­маш­ком за на­родні шко­ли на Бес­са­рабії.

    - Все од­но, якою мо­вою вчи­ти­муть… аби вчи­ли доб­ре, - ска­зав Се­лаб­рос. - Я й в цьому ділі кос­мо­політ. Аби шко­ли бу­ли, аби шко­ли! аби вчи­ли доб­ре, а мо­ва… це… бо­дай не ка­зать.

    - Одначе ви грек, і не втра­ти­ли, як я ба­чу, своєї національності? - спи­та­ла На­дя.

    - Я й грек і не грек: я оде­сець, гро­ма­дя­нин усього світу. Я кос­мо­політ і ста­нов­лю прин­цип кос­мо­політиз­му ви­ще од усього.

    - Я з ва­ми зовсім згод­жу­юсь і навіть не ро­зумію національних мол­давських, ук­раїнських тен­денцій. Цих пи­тань я ще не вто­ро­па­ла доб­ре, - ска­за­ла На­дя.

    - І доб­ре зро­би­ли! - аж крик­нув Се­лаб­рос. - Я був зійшов­ся з ук­раїнця­ми… та… й…

    Селаброс мах­нув ру­кою й на­су­пив бро­ви. Він тер­ся ко­ло ук­раїнсько­го круж­ка, бо доб­ре вмів го­во­ри­ти по-українській. Але ук­раїнці пос­те­рег­ли, що він лю­ди­на лег­ко­дум­на, що в йо­го си­ла тільки в сло­вах, а не в вчин­ках і ро­боті, що він грається на сло­вах прин­ци­па­ми, мов ди­ти­на цяцька­ми, ще й до то­го він на язик ле­пет­ли­вий. Гор­дий своїм ро­зу­мом та крас­но­мовністю, він хотів бу­ти скрізь при­вод­цем. Од йо­го од­кас­ну­лись, і він ду­же зо­би­див­ся. Тер­ся він і ко­ло «крайніх», але й ті не йня­ли йо­му віри й од­кас­ну­лись од йо­го.

    - Національне пи­тан­ня, національні спра­ви - нісенітни­ця, - ска­зав Се­лаб­рос. - Чесність, прав­да, вільне сло­во, вільні дум­ки, - які ви­сокі всесвітні, все­людські прин­ци­пи! Що мо­же бу­ти ви­ще за їх? Хто не мо­же при­вер­ну­тись до їх ду­шею, сер­цем, по­лю­би­ти їх, жи­ти й радіти ни­ми?

    І го­лос в Се­лаб­ро­са став м'який, співу­чий. Він го­во­рив, не­на­че по­чут­ли­ву для сер­ця пісню співав. На­дя не зво­ди­ла з йо­го очей, ми­лу­ва­лась йо­го чер­во­ни­ми ус­та­ми з ямоч­ка­ми по­се­ре­дині, блис­ком йо­го чор­них очей. Во­на зітхну­ла.

    «Тягне він до се­бе мою ду­шу і дум­ка­ми, і очи­ма, й ус­та­ми. Він на­шо­го та­бо­ру лю­ди­на, - ду­ма­ла На­дя, при­ча­ро­ва­на йо­го кра­сою. - Сер­це моє чо­гось стри­во­жи­лось, за­ки­да­лось в гру­дях…»

    Легкий, делікат­ний рум'янець роз­лив­ся по її ма­то­вих що­ках, не­на­че од­лиск од бу­ке­та чер­во­них рож впав на білу лелію. Радість блис­ну­ла в її очах. Очі заг­ра­ли. Світ на­че зай­мав­ся в їх по­ма­леньку, за­ми­готів і блис­нув промінням.

    Селаброс примітив вплив і си­лу сво­го сло­ва, своїх прин­ципів і го­во­рив, не­на­че за­ча­ро­ву­вав зна­хурст­вом мо­ло­ду пал­ку ду­шу дівчи­ни.

    Зоя внес­ла чай і пос­та­ви­ла на столі. Во­на поп­ро­си­ла двох греків до сто­лу. Роз­мо­ва ста­ла за­гальною. На­дя вий­шла до своїх под­руг.

    - Ну, що там за сон­це з Смир­ни? - спи­та­ла в Наді Са­ня.

    - Наша лю­ди­на - кос­мо­політ. Але ж і ро­зум­ний-ро­зум­ний! А як він вміє го­во­ри­ти! Який він ора­тор! Прав­да, ча­сом го­во­ре так зви­со­ка, що я ма­ло йо­го ро­зумію. Він тро­хи чванько­ви­тий, як усі гре­ки. Вар­то, Са­ню, з ним поз­най­оми­тись, - ска­за­ла На­дя.

    - Нехай іншим ча­сом, бо те­пер мені час до­до­му. Ма­чу­ха, ма­буть, розішле за мною гор­нич­них по всьому місту. Вже ве­чоріє, - ска­за­ла Са­ня й поп­ро­ща­лась з На­дею. Усі пан­ни поп­ро­ща­лись і по­роз­хо­ди­лись.

    Од то­го ча­су Се­лаб­рос при­хо­див до Му­раш­ко­вої сли­ве щод­ня на вечірній чай. Зоя Полікарпівна по­лю­би­ла йо­го, як си­на, го­ду­ва­ла «дульче­ца­ми», не зна­ла, де й по­са­ди­ти. Во­на сподіва­лась, що Арис­тид бу­де сва­та­ти На­дю.

    Настав вечір. Ма­ти й доч­ка вже звик­ли жда­ти Се­лаб­ро­са сли­ве щод­ня. Са­ня й усі її то­ва­риш­ки зійшли­ся з Се­лаб­ро­сом, зго­див­шись з ним в усьому як з кос­мо­політом. Він зовсім при­ча­ру­вав мо­ло­дих паннів своєю крас­но­мовністю, своїми пог­ля­да­ми… на­пус­тив ту­ма­ну своїми буцімто ви­со­ки­ми абст­ракціями, йо­му по­до­ба­лась роль про­во­ди­ря в круж­ку мо­ло­дих, роз­ви­тих ро­зу­мом паннів. Ти­ха, по­тай­на, але пал­ка на вда­чу На­дя за­ко­ха­лась в йо­му га­ря­че й щи­ро.

    Минув тиж­день, ми­нув і дру­гий. Арис­тид Се­лаб­рос щод­ня за­хо­див до Зої на вечірній чай, а після чаю На­дя, Са­ня й Махнівська хо­ди­ли з ним на про­гу­лян­ня в міський парк. Од­но­го ве­чо­ра прий­шла до Наді Са­ня, прий­шла й Махнівська. Се­лаб­ро­са не бу­ло. Зоя по­да­ла чай. Са­ня й Махнівська пи­ли чай і жар­ту­ва­ли з ве­се­лою Зоєю. Од­на На­дя сиділа мовч­ки ко­ло сто­лу й за­ду­ма­лась. Чай дов­го сто­яв не­по­ча­тий, вже й про­хо­лов.

    «Не прий­шов сьогодні, - ду­ма­ла На­дя. - Що це з ним ста­лось? Мо­же, в йо­го якесь діло тра­пи­лось в бан­ку? Але в цей час діла не бу­ває в бан­ку: я доб­ре цьому відо­ма».

    - Чом ти, На­дю, не п'єш чаю? - пи­та­ла в неї Са­ня.

    Надя не­на­че про­ки­ну­лась і ме­ханічно по­ко­ло­ти­ла чай ло­жеч­кою. Сьорбну­ла во­на зо дві ло­жеч­ки, а її дум­ки знов по­ли­ну­ли десь да­ле­ко.

    «Не дур­но де­які мої то­ва­риш­ки на­тя­ка­ли йо­му при мені за мол­да­ван­ку, кра­су­ню панію Лу­по­рес­ко… Сміялись йо­му нею… Щось є. Мо­же, він те­пер си­дить в неї за сто­лом, п'є чай, роз­мов­ляє з нею. Во­на гар­на, не­на­че ма­дон­на: очі карі, ясні, бро­ви, ус­та ко­кетні… А він мо­ло­дий, пал­кий. Він ме­не упо­до­бав: це я доб­ре знаю. Лю­бить го­во­ри­ти зо мною за вищі прин­ци­пи. Ми зійшлись в прин­ци­пах, не так, як Са­ня з Ко­маш­ком… все зма­га­ються. Ні! йо­го ду­ша якось од­ра­зу прис­та­ла до моєї душі… А сьогодні він не прий­шов. Нев­же кра­су­ня Лу­по­рес­ко одіб'є йо­го в ме­не? Нев­же я вте­ряю йо­го?» - ду­ма­ла На­дя.

    Вона по­чу­ти­ла, що іздриг­ну­лась од тієї дум­ки, не­на­че на неї повіяв хо­лод­ний мок­рий осінній вітер. І не­доб­рохіть во­на чо­гось од­ра­зу зне­на­виділа ту панію Лу­по­рес­ко.

    - Надю, пий-бо чай, бо вже усі ви­пи­ли! Тре­ба по­суд ми­ти, - ска­за­ла Зоя.

Пошук на сайті: