Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 51)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3358
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3789
    - «Нана» Зо­ля. «На­на»! Пхе! яка ги­до­та! Де це ти й узя­ла? -спи­та­ла Нав­роцька.

    - В вашій шух­ляді в сто­ли­ку, - ска­за­ла бай­дуж­но Ма­ня.

    - Але сто­лик був замк­ну­тий! Я замк­ну­ла оце пас­кудст­во в сто­ли­ку.

    - Ви за­бу­ли на сто­ли­ку ключі, а я одімкну­ла сто­лик і взя­ла книж­ку, - ска­за­ла Ма­ня.

    - Ти одімкну­ла без ме­не сто­лик! Ти, в ме­не не спи­тав­шись, узя­ла книж­ку! І за це тобі бай­ду­же! А, ти по­га­на за­те­ле­по, - го­во­ри­ла вже сер­ди­то Нав­роцька.

    - А чо­му пак не взя­ти й мені самій? Хіба я ма­ленька? -го­во­ри­ла сти­ха Ма­ня. - Са­ня чи­тає ж усе, чи­тає такі гарні, такі цікаві книж­ки, а мені чо­мусь не мож­на. Он і Ко­маш­ко сміється з ме­не: ка­зав Сані, що я й досі на прив'язі в ма­ми.

    - Я ж ка­за­ла, що ті Ко­маш­ки та Му­раш­ки - то моє го­ренько, - ска­за­ла Нав­роцька. - За­раз іди до­до­му! Не смій са­ма без ме­не ви­хо­ди­ти з гор­ниць.

    - Чого я піду в ха­ту, ко­ли мені й тут доб­ре, - ска­за­ла Ма­ня, вже підняв­ши го­лос.

    - Іди за­раз, ка­жу тобі! - крик­ну­ла Нав­роцька.

    - Ба не піду. Не хо­чу! - по­ча­ла вже ве­ре­ду­ва­ти Ма­ня.

    - Йди, бо я батька пок­ли­чу! - крик­ну­ла Нав­роцька. Ма­ня тро­хи бо­ялась батька: во­на з ля­ку вста­ла й по­ди­ба­ла слідком за матір'ю. Во­ни увійшли в кімна­ту.

    - Неначе не­ма тобі ро­бо­ти в по­ко­ях. Он на­го­ту­ва­ла мольберт, пензлі та фар­би; і фар­би вже по­за­си­ха­ли, а ти й не ду­маєш кінча­ти розріза­но­го ка­ву­на, - ска­за­ла Нав­роцька. - На тобі пен­зель та ма­люй.

    Мати по­да­ла пен­зель Мані. Ма­ня ки­ну­ла пен­зель об зем­лю.

    - Не хо­чу ма­лю­вать! Ос­тобісіли мені оці ка­ву­ни, огірки та чов­ни­ки, - ска­за­ла Ма­ня.

    - Здуріла, чи що? Це все оті Ко­маш­ки! - ска­за­ла ма­ти.

    - Не Ко­маш­ки, ма­мо! - ска­за­ла го­лос­но Ма­ня. «Це все Фе­сен­ки», - по­ду­ма­ла во­на й тро­хи не зап­ла­ка­ла, бо Фе­сен­ко вже три дні не при­хо­див. Він десь за­гу­ляв­ся в ком­панії, а Ма­ня що­ве­чо­ра пла­ка­ла в пос­телі.

    - На-бо й ма­люй! - ска­за­ла ма­ти, по­вер­та­ючи до неї мольберт.

    - Не хо­чу! - вже крик­ну­ла Ма­ня й мах­ну­ла ру­кою. Ру­ка за­че­пи­ла кар­ти­ну: розріза­ний ка­вун дав стор­ча­ка до­до­лу.

    - Саня їздить гу­ля­ти, ку­ди схо­че, ку­ди їй за­ма­неться, а я му­шу сидіти до­ма та ма­лю­ва­ти який­сь бур'ян, якісь ка­ву­ни та са­ла­ту, - ска­за­ла Ма­ня.

    Стара Нав­роцька з ди­ва тільки очі витріщи­ла на свою до­ро­гу Ма­ню.

    «І ця піде про­ти ме­не, як заміж вий­де» - ду­ма­ла Нав­роцька. - Вже й те­пер збун­ту­ва­лась, за­чу­ла во­лю…»

    - Чого це ти ста­ла та­ка ве­ред­ли­ва! Що це з то­бою та­ке ста­лось? - го­во­ри­ла й бідка­лась Нав­роцька.

    Маня мов­ча­ла й дер­жа­ла в ру­ках «На­ну». Ви­ла­зя­чи з кущів, во­на не втерпіла і та­ки за­гар­ба­ла книж­ку, що ва­ля­лась на траві.

    - Дай сю­ди книж­ку! - ска­за­ла ма­ти.

    - Нехай я пе­редніше до­чи­таю. Та­ка гар­на та ціка­ва книж­ка, - ска­за­ла Ма­ня. - Ви мені даєте такі книж­ки, що я тільки позіхаю з ни­ми, а ча­сом та­ки й дрімаю, бо во­ни на­во­дять сон­но­ту. А Са­ня чи­тає такі гарні та цікаві книж­ки! Сані то й мож­на. А чом же мені не мож­на? І На­дя чи­тає книж­ки, які схо­че. А я хіба ма­ленька?

    Навроцька ви­дер­ла книж­ку з рук в Мані, замк­ну­ла в сто­лик і по­ча­ла на­пу­чу­ва­ти та го­во­ри­ти Мані мо­раль, сер­ди­лась, ве­ре­ща­ла. Ма­ня й собі не спус­ка­ла. Ко­ли це за пе­ре­го­род­кою хтось за­го­во­рив. Нав­роцька за­мовк­ла: бу­ло чу­ти го­лос Фе­сенків. Ма­ня засміялась.

    - Зачеши го­ло­ву! Ходім в гор­ни­цю! Фе­сен­ко прий­шов, - го­во­ри­ла Нав­роцька ни­щеч­ком і ки­ну­лась до Мані, щоб де­що поп­ра­ви­ти на їй.

    Вони увійшли в світлич­ку. Фе­сен­ко, свіжий, при­че­пу­ре­ний, прис­ко­чив до Мані і по­дав їй бу­кет з ре­зе­ди: в се­ре­дині бу­ке­та стриміли нар­ци­си.

    - А бач­те, я та­ки дос­тав нар­цисів для вас. Обіцяв і дос­тав, - ска­зав Фе­сен­ко до Мані, по­да­ючи їй бу­кет. Нав­роцька й Ма­ня з ди­ва витріщи­ли очі на нар­ци­си. Ма­ня на­си­лу вдер­жа­лась, щоб не поцілу­ва­ти тих нар­цисів.

    - Спасибі вам! - ска­за­ла во­на й по­ню­ха­ла бу­кет. Сухі нар­ци­си за­ше­лестіли, тор­ка­ючись об її ніс. Во­на по­ла­па­ла їх пуч­ка­ми.

    - Де ви дос­та­ли нар­цисів літом? - спи­та­ла в Фе­сен­ка Нав­роцька.

    - Вже де дос­тав, то дос­тав, а сво­го сло­ва до­дер­жав, - ска­зав Фе­сен­ко.

    - Це нар­ци­си не на­ту­ральні, а роб­лені, - несміли­во обізва­лась Ма­ня.

    «Як і моя лю­бов до те­бе не­на­ту­ральна», - по­ду­мав Фе­сен­ко й за­раз поп­ро­сив в батька й ма­тері Ма­ни­ної ру­ки.

    В Мані аж го­ло­ва за­па­мо­ро­чи­лась. Во­на тро­хи не впа­ла на ка­на­пу. Фе­сен­ко пе­редніше за все обер­нув­ся до Нав­роцької, бо знав, що во­на дер­жить за ним ру­ку.

    «Щось тро­хи швид­ко він оце сва­тається; якось не ду­же при­па­дає во­но до ети­ке­ту. Але ж же­них - як цяцька… Тро­хи ха­па­не йо­го сва­тан­ня. Але ж Ма­ня йо­го лю­бить. Тре­ба да­вать зго­ду», - по­ду­ма­ла Нав­роцька.

    - Я з до­ро­гою ду­шею згод­жусь, як Ма­ня зго­диться, - ска­за­ла Нав­роцька і тро­хи не об­ли­за­лась.

    - А ви, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу? - спи­тав Фе­сен­ко в Нав­роцько­го і ди­вивсь на йо­го очи­ма, як кіт на ми­шу.

    - Я, гм… угу… еге, - жу­вав Нав­роцький, а потім про­мо­вив: - як Ма­ня схо­че. Про ме­не; не­хай бу­де так, як Ма­ня ба­жає.

    Маня слу­ха­ла усе, ніби крізь сон.

    - А ви, Маріє Ха­ри­тонівно, чи на­да­ри­те ме­не щас­тям? - спи­тав у Мані Фе­сен­ко.

    - Коли ма­ма й та­то хо­тять, то й я згод­жу­юсь, - на­си­лу про­мо­ви­ла Ма­ня крізь сльози.

    «Слава бо­гу! Те­пе­реч­ки двад­цять п'ять ти­сяч мої! А вже я по­ти не піду до вінця, по­ки ста­ра не дасть век­селів в мої ру­ки… Пе­ред вінцем так-та­ки й ска­жу, що не піду вінча­тись, по­ки ста­ра не дасть век­селів. Ста­ра ску­па. З нею не­без­печ­но це­ре­мо­ни­тись», - ду­мав Фе­сен­ко.

    «Ну, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу! те­пер на­чу­вай­ся! Маєш два зяті, як два ду­хи ко­ло се­бе: один «одес­ную», дру­гий «ошую»; один світлий, дру­гий тем­ний! Як я но­си­ти­му тоді свою маш­ка­ру? Оце! Ов­ва! Гм. Хіба вже жінка нав­чить…» - ду­мав Нав­роцький і пок­лав ру­ку на стіл, а йо­го товс­тий па­лець по­чав здо­ро­во мо­ло­тить по столі. Жінка гля­ну­ла на той па­лець: во­на до­га­да­лась, що те Фе­сен­ко­ве сва­тан­ня не при­па­ло до впо­до­би ста­ро­му, і на­су­пи­ла бро­ви.

    «Молоти, мо­ло­ти, а бу­де та­ки по-моєму, бо сва­та­ють мою Ма­ню­сю, а не твою Саньку», - по­ду­ма­ла Раїса Ми­хай­лівна.

    - Який я те­пер щас­ли­вий! який щас­ли­вий! - крик­нув па­те­тич­но Фе­сен­ко, і, вда­рив­ши се­бе до­ло­нею в гру­ди са­ме про­ти сер­ця, він підвів здо­рові очі вго­ру, зир­нув на сте­лю, за­ко­тив очі під лоб, а потім чо­гось витріщив ласі очі на Нав­роцько­го, не­на­че го­во­рив: знай, мов­ляв, який я те­пер щас­ли­вий.

    Навроцький тільки ди­вив­ся на Фе­сен­ка своїми ти­хи­ми, спокійни­ми очи­ма й не­на­че го­во­рив: іди ти к дідьку з своїм щас­тям; мені бай­ду­же за твоє щас­тя.

    - Маю надію, що й моя Ма­ня бу­де щас­ли­ва за ва­ми, - ска­за­ла Нав­роцька.

    - Я для щас­тя Марії Ха­ри­тонівни і не­доїда­ти­му, і не­до­си­па­ти­му; бу­ду пра­цю­ва­ти до кри­ва­во­го по­ту, аби ви, Маріє Ха­ри­тонівно, бу­ли щас­ливі! - ре­пе­ту­вав Фе­сен­ко, пок­лав­ши обидві до­лоні на ши­рокі гру­ди.

    - Який же день приз­на­чи­те ви для на­шо­го весілля?- спи­тав Фе­сен­ко, лас­ка­во пог­ля­да­ючи на Нав­роцьку, бо йо­му ду­же хотіло­ся хоч би й за­раз ста­ти під вінець, щоб хутчій заб­ра­ти Ма­нині гроші. Нав­роцька тро­хи зди­ву­ва­лась. Їй бу­ло чуд­но, що Фе­сен­ко так швид­ко за­го­во­рив за весілля. Во­на за­ду­ма­лась.

    «Ні сіло ні впа­ло, а він вже й про весілля… Тро­хи нез­ви­чай­но, не по-арис­ток­ра­тич­но­му…» - по­ду­ма­ла во­на й обер­ну­лась до Нав­роцько­го.

    - Я… я… не знаю. Як ти ра­диш, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу? - спи­та­ла во­на в чо­ловіка.

    Харитон Ки­ри­ло­вич пе­ревів з Фе­сен­ка на неї свої тихі очі. На йо­го ви­ду був та­кий ви­раз, як на біло­му лист­ку па­пе­ру.

    - Гм… Угу… Гм… - за­му­кав Нав­роцький. - Про ме­не… Як ти хо­чеш, так і ро­би: вво­ляй свою во­лю. Про ме­не, справ­ляй хоч і двоє весіллів ра­зом.

    Навроцьку взя­ла злість.

    «Комашко сва­тав Са­ню, то він, як опе­че­ний, схо­пив­ся в місця й тро­хи не заспівав над мо­рем, а те­пер тільки баньки витріщив, не­на­че не йо­го доч­ку сва­та­ють. Ет! - по­ду­ма­ла Нав­роцька. - Не ра­дий та­ко­му чу­до­во­му же­ни­хові».

Пошук на сайті: