Іван Нечуй-Левицький - Над Чорним морем (сторінка 52)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.docx346 Кб3358
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nad_chornim_morem.fb2476 Кб3789
    - Мені здається, що к весіллю до­ве­деться дов­генько го­ту­ва­тись: знаєте… я не ду­маю вінча­ти своєї доч­ки на га­лай -на ба­лай, ха­па­ючись, як те­пер вінча­ються оті стри­жені пан­ни: бач­те… ети­кет… - ска­за­ла Нав­роцька з по­важ­ною міною.

    «Дідько б те­бе взяв з твоїм ети­ке­том! Ко­ли б ча­сом че­рез твій ети­кет не втек­ли од ме­не двад­цять п'ять ти­сяч… Тре­ба доб­ре кру­тить крутія пе­ред цією ба­бою!» - по­ду­мав Фе­сен­ко.

    - Так во­но, так, Раїсо Ми­хай­лівно! Ва­ша свя­та прав­да! ети­кет пе­редніше за все… ети­кет - по­важ­не діло, - ска­зав го­лос­но Фе­сен­ко.

    - Та й я так ду­маю, - обізвавсь батько.

    - Я й сам так ду­маю… Ті… ті стри­жені усе вінча­ються ха­па­ним вінчан­ням: в чо­му сто­ять, в то­му й вінча­ються, - обізвав­ся Фе­сен­ко й спус­тив очі до­до­лу, не­на­че, гос­по­ди, як за­со­ро­мив­ся.

    Маня, по­чув­ши, що вже го­во­рять за її весілля, по­ча­ла пла­кать, пев­но, на ра­до­щах. Сльози ли­ли­ся по її що­ках, як ллються сльози в нер­во­вих пе­ще­них дітей, їй за­ман­дю­ри­лось, щоб весілля бу­ло за­раз, та­ки за­раз, то­го-та­ки дня, а ма­ма вер­зе за який­сь там не­потрібний ети­кет. Ма­ня вий­ня­ла хус­точ­ку й при­ту­ли­ла до очей. Ма­ти вгляділа, схо­пи­ла­ся з місця, побігла до неї, об­ня­ла її го­ло­ву й при­ту­ли­ла до своїх гру­дей. Фе­сен­ко й собі схо­пив­ся, прибіг до Мані й по­чав її зас­по­ко­ювать.

    А батько сидів, навіть не лу­пав очи­ма й бай­дуж­но ди­вив­ся на ту не­на­че те­ат­ральну сце­ну. Усі во­ни чо­гось зда­ва­лись йо­му лялька­ми, згру­по­ва­ни­ми, як на сцені, зовсім по-те­ат­рально­му.

    - Маню! моя до­ро­га Ма­ню! чо­го ж ти пла­чеш? - роз­ве­се­ля­ла ма­ти свою ма­за­ну доч­ку. -Не плач, сер­це!

    «Я тобі дам ва­рен­ня», -хотіла ска­за­ти Нав­роцька, але сха­ме­ну­лась.

    - Маню! піди з же­ни­хом над мо­ре та про­гу­ляй­ся. Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу! одяг­нись ли­шень та побіжи з ни­ми на про­гу­лян­ня.

    Харитон Ки­ри­ло­вич сидів, ди­вив­ся й навіть не кліпнув очи­ма, не­на­че це не до йо­го сто­су­ва­лось і не од йо­го за­ле­жа­лось, а од ко­гось іншо­го. Жінка ско­са гля­ну­ла на йо­го і вга­да­ла, що він і з місця не ру­шить. Во­на пішла в кімна­ту, одяг­лась, ви­нес­ла й Мані ка­пе­люш та зон­тик і по­ве­ла Ма­ню та Фе­сен­ка на про­гу­лян­ня на свіже повітря, як ма­леньких дітей: во­на та­ки тро­хи бо­ялась пус­ка­ти са­му Ма­ню з Фе­сен­ком над вільне мо­ре.

    

XV

    

    Навроцькі з Ве­ли­ко­го Фон­та­ну вер­ну­лись до Ки­ши­не­ва. Раїса Ми­хай­лівна, на­пив­шись ран­ком чаю, сиділа в своїй прос­торній, але низькій світлиці й ду­му ду­ма­ла, схи­лив­ши го­ло­ву й згор­нув­ши ру­ки. Зда­ва­лось, ніби во­на за­ду­ма­лась над якимсь світо­вим пи­тан­ням. Ску­па Нав­роцька усе по­зак­ри­ва­ла й по­за­ту­лю­ва­ла в своїй світлиці од сон­ця, од мух, па­вуків та… од гос­тей. Мебіль бу­ла по­нак­ри­ва­на біли­ми покрівця­ми. Щоб гості не зба­ви­ли сто­ла пе­ред ка­на­пою га­ря­чи­ми ста­ка­на­ми, Нав­роцька зас­те­ли­ла йо­го жи­рардівською жов­тою ска­тер­тю; по­верх неї зас­те­ли­ла стіл до­ро­гим ки­ли­мом з розкішни­ми квітка­ми; щоб не за­ма­завсь і той ки­лим, во­на на­ки­ну­ла на йо­го тон­ку до­ро­гу про­зо­ру пле­те­ну ска­тер­ку, а щоб і та ска­тер­ка не за­ма­за­лась, попідкла­да­ла під лам­пу, під попільнич­ку, під скриньочку з сірнич­ка­ми ма­ле­сенькі білі сал­фе­точ­ки. Такі сал­фе­точ­ки ле­жа­ли на­по­го­тові, роз­ки­дані на столі, для ми­со­чок з ва­рен­ням для гос­тей. Той за­мо­та­ний в пок­ри­ва­ла стіл гості зва­ли до­ро­гим жер­тов­ни­ком для убо­гих жертв… Усі стіни в кімна­тах бу­ли обвішані кар­ти­на­ми Ма­ни­ної ро­бо­ти. Кар­ти­ни сто­яли навіть по всіх кут­ках на сто­ли­ках. Зо­ло­чені ра­ми, кан­де­ляб­ри по стінах, здо­рові дзер­ка­ла бу­ли за­ку­тані од мух в тон­кий муш­лин. В світлиці сиділа не за­ку­та­на в покрівці тільки са­ма Нав­роцька. Вікна бу­ли по­завішу­вані од сон­ця біли­ми, як сніг, што­ра­ми. Че­рез што­ри лив­ся в світли­цю світ білий, істи­но не­на­че од снігу взим­ку. В світлиці бу­ло біло, чис­то, але мерт­во, не­на­че на тих пла­не­тах, де вже по­гас­ло теп­ло, де вже тільки чис­тий, білий сніг вкрив усе, навіки по­мер­ше жи­вот­тя. В світли­цю вий­шов ста­рий Нав­роцький з ци­га­рою в ру­ках в ста­ро­му зас­мальцьова­но­му ха­латі, в туф­лях. Туфлі ля­па­ли по підлозі й за­ко­чу­ва­ли чисті ки­лим­ки-доріжки.

    - Харитоне Ки­ри­ло­ви­чу! пе­редніше за все - не за­ко­чуй ки­лимів туф­ля­ми… Он ог­лянься ли­шень! - ска­за­ла Нав­роцька.

    - Еге! А потім… що? - спи­тав ста­рий.

    - Харитоне Ки­ри­ло­ви­чу! сядь та по­го­во­ри­мо. Час го­ту­ва­тись до Са­ни­но­го вінчан­ня, - ска­за­ла Раїса Ми­хай­лівна.

    Навроцький на­ла­го­див­ся вгнізди­тись в кріслі. Нав­роцька крик­ну­ла на йо­го.

    - Не сідай! за­ма­жеш чис­те нак­рит­тя. Ди­вись! он твій ха­лат про­тер­ся зза­ду й за­яло­зив­ся. Візьми з спин­ки крісла пле­те­ну сал­фе­точ­ку та кинь під се­бе.

    Навроцький мовч­ки зняв сал­фе­точ­ку, прос­те­лив на кріслі і як по­чав вгніжджу­ва­тись в крісло, то зібгав і зсу­нув її в са­мий ку­ток.

    - Як-бо ти сідаєш? Ти ж зсу­нув сал­фет­ку! Прос­те­ли-бо га­разд! ти ро­биш шко­ду по­хо­дя, - го­во­ри­ла Нав­роцька.

    Навроцький ог­ля­нув­ся по­зад се­бе й тро­хи підсу­нув під се­бе зібга­ну сал­фет­ку.

    - Гм… ця мебіль, ма­буть, пос­тав­ле­на зад­ля то­го, щоб на неї не сіда­ти, а тільки ди­ви­тись, - мурк­нув він собі під ніс.

    - Як бу­де­мо справ­лять Са­ни­не весілля? - спи­та­ла в йо­го Нав­роцька.

    - Та будлі-як. Гм… Як же йо­го справ­лять? - обізвав­ся Нав­роцький. - Як на ме­не, то аби повінча­ти мо­ло­дих.

    - Як то як-не­будь спра­вить весілля? Тре­ба пе­редніше по­ра­ди­тись, тре­ба ж склас­ти прог­ра­му, чи що. Цього діла не мож­на ро­би­ти наз­ря, не обмірку­вав­ши, - ска­за­ла Нав­роцька. - Я не ду­маю справ­ля­ти та­ко­го нігілістич­но­го весілля, яке справ­ля­ють для стри­же­них паннів.

    - Гм… Гм… м… м… Нігілістич­не весілля не­по­га­на річ, бо… гм… де­ше­во кош­тує. Навіщо й справді ті до­рогі вит­ре­беньки? - обізвав­ся Нав­роцький.

    - Давай ли­шень гроші, не те­ре­вень! Тре­ба ку­пу­ва­ти фа­ту, гірлян­ду, бу­ке­ти, стрічки, ко­кар­ди, на­би­ра­ти на вінчальну сук­ню, - за­го­во­ри­ла Нав­роцька.

    - Я не ду­маю вінча­тись в білій сукні, в фаті та уся­ких там тра­диційних вит­ре­беньках, - обізва­лась в од­чи­нені двері з своєї кімна­ти Са­ня.

    Та кімна­та, де спа­ли Са­ня та Ма­ня, бу­ла схо­жа на мо­нас­тирську келію. Вікна ви­хо­ди­ли в ста­рий са­док. В вікнах бу­ли вправ­лені густі залізні решітки, пе­реп­ле­тені до­волі гус­то, як і в усіх кімна­тах, що бу­ли од сад­ка. Дім Нав­роцьких сто­яв на краю міста; за ним йшли з го­ри в гли­бо­ку до­ли­ну сад­ки та ви­ног­рад­ни­ки. Од злодіїв та роз­би­шак ще в не­давні ча­си в Ки­ши­неві й справді бу­ло зовсім не­без­печ­но.

    В кімнаті в паннів бу­ло сли­ве по­ночі. Здо­рові во­лоські горіхи зак­ри­ва­ли не­бо, не пус­ка­ли світу в не­ве­личкі вікна.

    - А як же ти ду­маєш вінча­тись? - спи­та­ла в Сані Нав­роцька.

    - Як мож­на простіше, без уся­ко­го па­ра­ду, - обізва­лась Са­ня.

    - Та йди ж сю­ди та по­го­во­ри­мо! Не гу­ка­ти ж мені до те­бе в дру­гу кімна­ту, - ска­за­ла Нав­роцька, але Са­ня чо­мусь не ви­хо­ди­ла.

    - Йди-бо сю­ди, моя ди­ти­но! - за­го­монів Нав­роцький. Са­ня вий­шла й сіла в ку­точ­ку.

    - Невже ти й справді не ду­маєш надіва­ти фа­ти та гірлян­ди? -спи­та­ла в Сані Нав­роцька.

    - Ні, не ду­маю дер­жа­тись цього до­по­топ­но­го зви­чаю: надіну чис­тенький убір та й повінча­юсь в йо­му, - ска­за­ла Са­ня.

    - Добре! Чу­до­во! Я не хо­чу, щоб з мо­го до­му вис­тав­ля­ли се­бе на­по­каз лю­дям якісь нігілістки, - обізва­лась вже сер­ди­то Нав­роцька.

    - І мені не хо­четься вис­тав­ля­ти се­бе на­по­каз в фаті та гірлян­дах, не­на­че на всесвітній вис­таві фаб­рицьких ви­робів, - ска­за­ла Са­ня.

    - В мої ча­си до­чок не пи­та­ли, в чо­му й як во­ни бу­дуть вінча­тись, - ска­за­ла Нав­роцька.

    - А в наші ча­си вар­то б спи­та­тись і в до­чок, - ска­за­ла Са­ня.

    - Саню! не драж­ни ме­не. Я ша­ну­ва­ла й чти­ла свою ма­му. В Кам'янці без своєї ма­тері або без гу­вер­нант­ки, пан­ни Ма­рисі, я не сміла ніку­ди хо­дить, - ска­за­ла Нав­роцька.

    - Сказати прав­ду, тоді бу­ли смутні, вар­варські ча­си. Хва­лить бо­га, що во­ни ми­ну­ли, - сміли­во ска­за­ла Са­ня. - Жен­щи­ни по­винні ма­ти стільки пра­ва на вільну во­лю, як і чо­ловіки. Жен­щи­на до цього ча­су бу­ла невільни­цею, за­пер­тою, тро­хи не за­ку­та­ною в покрівці так, як оця мебіль в світлиці.

    - Може, ти ду­маєш вінча­тись на пе­редмісті, за містом, в тій церкві, де вінча­ються стри­жені пан­ни? - крик­ну­ла Нав­роцька.

    - Атож! Та­ки й ду­маю там вінча­тись: Ви вга­да­ли мою дум­ку, - ска­за­ла Са­ня.

    - Говори ж з нею! - кри­ча­ла Нав­роцька до Нав­роцько­го і тільки ру­ки роз­ве­ла.

Пошук на сайті: