Іван Нечуй-Левицький - Не той став (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx238 Кб2040
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2284 Кб2084
    «І чо­го це во­на зап­ла­ка­ла? Мо­же, во­на ме­не не лю­бить? Мо­же, лю­би­ла та й лю­би­ти пе­рес­та­ла? Мо­же, її си­лою ви­да­ють за ме­не заміж?» - ду­мав Ро­ман, пог­ля­да­ючи ско­са на Со­ломію.

    А Со­ломія все сиділа не­ру­ши­мо, підпер­ла що­ку до­ло­нею і ди­ви­лась на по­лум’я, що па­ла­ло в печі.

    Старости ви­пи­ли по чарці і ба­ла­ка­ли з Фи­ло­ном та з Мок­ри­ною. Ро­ман не втерпів і при­су­нув­ся до Со­ломії.

    - Соломіє! Чо­го це ти пла­чеш? - ска­зав Ро­ман ти­хенько. - Я та­кий ра­дий те­пер, а ти чо­гось су­муєш.

    - Бо я те­бе дов­го жда­ла і жда­ти вже пе­рес­та­ла. Виспіва­ла усі пісні, те­бе сподіва­ючись, і доспіва­ла­ся до сліз. Чо­го ти так дов­го ба­рив­ся? Мо­же, те­бе ма­ти не пус­ка­ла з ста­рос­та­ми? Ми лю­де вбогі, а твоя ма­ти, пев­но, до якоїсь іншої хотіла те­бе з ста­рос­та­ми сла­ти.

    - Не ду­ма­ла, Со­ломіє, і гад­ки не ма­ла. Та я б і сам спро­ти­вив­ся, як­би ма­ти яку іншу схотіла собі взя­ти за невістку. Не плач, Со­ломіє, а то й на ме­не най­шов сум че­рез твої сльози, - ти­хенько про­мо­вив Ро­ман.

    Романа пок­ли­ка­ли до сто­лу. Мок­ри­на час­ту­ва­ла ста­ростів. Во­на по­да­ла чар­ку Ро­ма­нові.

    - Даруй же, бо­же, здо­ров'я і вам, і ста­рос­там, - ска­зав Ро­ман, - а це я хо­чу про­си­ти вас, тітко, і вас, дядьку, про од­ну річ.

    - Про яку річ? - спи­та­ла Мок­ри­на.

    - Щоб ви не справ­ля­ли буч­но­го та дов­го­го весілля, - од­ру­бав Ро­ман.

    - Та ми й не ду­маємо справ­ля­ти ду­же дов­го­го весілля, - обізва­лась Мок­ри­на, - ду­же дов­ге весілля кош­тув і дов­гих гро­шей.

    - Я хо­чу, щоб гра­ли весілля тільки один день: в неділю, - обізвав­ся несміли­во Ро­ман.

    - Чи то мож­на, си­ну! Ад­же ж в по­неділок зять про­сить те­щу до се­бе! Мо­же, ти не хо­чеш ме­не про­си­ти до се­бе! - аж крик­ну­ла Мок­ри­на.

    Вона тро­хи обіди­лась. Їй зда­ло­ся, що Ро­ман не прий­де до неї з му­зи­ка­ми, що бо­яри не бу­дуть вес­ти її попід ру­ки, що Ро­ман не бу­де до­ро­гою кла­ня­тись їй.

    «Чи не гор­дує мною зять?» - по­ду­ма­ла Мок­ри­на.

    - Ні, тітко! Я не про­ти цього го­во­рю. Чи то мож­на, щоб я не прий­шов до вас з му­зи­ка­ми в по­неділок з зап­ро­си­на­ми до своєї гос­по­ди? Я прий­ду.

    - А як прий­деш, то вже ви­па­дає два дні, - обізвав­ся один ста­рос­та.

    - Нехай бу­де два дні, аби не чо­ти­ри, - ска­зав Ро­ман, - бо весілля пер­шо­го дня - ото тільки весілля! І не­ба­га­то п'ють, і мо­ло­да си­дить на по­саді з друж­ка­ми, і друж­ки співа­ють, і на столі гільце та ко­ро­вай. Все якось по-бо­жо­му: ве­се­ло, гар­но, не­на­че вес­ня­нок дівча­та гра­ють. Але потім вже тільки п'ють, та ще п'ють, та дуріють! п'ють день, п'ють дру­го­го дня, п'ють і третього і чет­вер­то­го, аж ос­то­гид­не ди­ви­тись. А скільки-то гро­шей ото-все кош­тує.

    - Ну, вже як хо­чеш, Ро­ма­не, а ми зви­чаю не зла­маємо. В ме­не доч­ка своя, не кра­де­на, і я не хо­чу справ­ля­ти кра­де­но­го весілля. З нас бу­дуть лю­де сміятись: ска­жуть, що ми, не­на­че злодії, вкра­ли в доч­ки весілля, - обізва­лась Мок­ри­на.

    - Вже чи гнівай­тесь, чи не гнівай­тесь, тітко, а я не прис­та­ну на те, щоб пи­ли та дуріли чо­ти­ри дні, - ска­зав Ро­ман.

    - Та це йо­му на­го­во­рив отой ве­ли­ко­ро­зум­ний Де­нис! Він усім це са­ме то­ро­чить, а ти йо­го, Ро­ма­не, не ду­же слу­хай та свій ро­зум май, - обізвав­ся один ста­рос­та.

    - Коли ж, дядьку, і мій ро­зум це са­ме то­ро­чить: не люб­лю я то­го пит­тя та дуріння, - ска­зав Ро­ман.

    - Так во­но бу­де, як са­мо скла­деться, - ска­зав Филін, - а прий­дуть лю­де до нас, то не ви­га­ня­ти ж їх з ха­ти. Прий­ме­мо, чим бог пос­лав.

    Через два тижні гра­ли Со­ломіїне весілля. Ні Филін, ні Мок­ри­на не пос­лу­ха­ли Ро­ма­на: весілля аж гу­ло на увесь ку­ток чо­ти­ри дні.

    - А що, Ро­ма­не, чи по-бо­жо­му спра­ви­ли ми весілля? - сміяли­ся ста­рос­ти з Ро­ма­на. - А що, чи зло­мив людський зви­чай?

    - Мабуть, аж тоді справ­лю весілля по-бо­жо­му, як бу­ду ви­да­ва­ти свою доч­ку заміж, - ска­зав Ро­ман.

    - Та й тоді ще нав­ряд! пев­но, бу­де так, як твоя жінка ска­же, - ска­зав один ста­рос­та.

    - Ой ні, дядьку! бу­де так, як я схо­чу.

    - Як до­жи­ве­мо, то й по­ба­чи­мо, - ска­зав ста­рос­та.

    В по­неділок уве­чері при­вез­ли мо­ло­ду до Зіньки. В ба­би Зіньки пус­ту­ва­ла про­тив­на ха­та че­рез сіни. В тій не­ве­личкій хаті жи­ли її старші жо­наті си­ни, до­ки не одрізни­лись і не пе­рей­шли в свої ха­ти.

    Ту ок­ромнішню ха­ти­ну ба­ба Зжька од­да­ла Ро­ма­нові та Со­ломії.

    Як тільки скінчи­лось весілля, Со­ломія приб­ра­ла свою не­ве­лич­ку кімнат­ку, чис­тенько ви­ма­за­ла, по­ви­ми­ва­ла вікна, одвірки, двері й лав­ки, зас­те­ли­ла стіл білою ска­тер­кою. Ро­ман заквітчав об­ра­зи ва­силька­ми, жов­ти­ми гвоз­ди­ка­ми та кро­ко­сом, а під об­ра­за­ми приліпив сму­гу з шпа­лерів, на кот­рих бу­ли на­мальовані здо­рові маківки та чер­воні оргінії в зе­ле­но­му листі. Со­ломія повіша­ла на стінах і на об­ра­зах ви­ши­вані руш­ни­ки, на­ро­би­ла з па­пе­ру чер­во­них та синіх квіток і об­ти­ка­ла ни­ми по ва­сильках на гвоз­ди­ках усі об­ра­зи навк­ру­ги. Ро­ман по­на­мальову­вав на ко­мині та на грубі уся­ких квіток та ви­ног­ра­ду. Ма­ленька че­пур­ненька ха­ти­на не­на­че зацвіла уся­ки­ми квітка­ми. В хаті ста­ло гар­но, як у віноч­ку.

    «Отут я, в цій ха­тині, не­на­че в се­бе вдо­ма: а як тільки увійду в світли­цю до ба­би Зіньки, то мені чо­гось здається, що я там усе в гос­тях», - ду­ма­ла Со­ломія, приб­рав­ши свою ха­ти­ну.

    Соломія тро­хи бо­ялась ба­би Зіньки і все чо­гось ско­са пог­ля­да­ла на неї. Ба­ба Зінька до­пит­ли­ви­ми очи­ма слідку­ва­ла за Со­ломією. Але Со­ломія бу­ла ро­бо­ча й жва­ва: вста­ва­ла ра­но, по­ра­лась ко­ло печі, го­ту­ва­ла обід, скрізь всти­га­ла. Діло в неї не­на­че горіло в ру­ках. Ва­ри­ли обід та ве­че­рю в світлиці, в ба­би Зіньки, і обіда­ли усі вкупі.

    Для ста­рої Зіньки не бу­ло вже й ро­бо­ти: за неї ро­би­ла Со­ломія.

    - Оде мені, доч­ко, за то­бою, як у бо­га за две­ри­ма: хоч сядь та й ру­ки згор­ни! - не вдер­жа­лась Зінька і пох­ва­ли­ла невістку.

    Молода мо­ло­ди­ця не вміла до пут­тя спек­ти хліб та па­ля­ниці. Ба­ба Зінька по­ка­за­ла їй раз-дру­гий, і ро­зум­на зро­ду та втям­ли­ва Со­ломія швид­ко втя­ми­ла цю ха­зяй­ську спра­ву.

    Настала осінь. По­ча­ла­ся не­го­да. Зінька з Нас­тею та Со­ломією взя­ли­ся за пря­ди­во. Со­ломія сиділа за гребінем і співа­ла пісню за піснею, не­на­че во­на діву­ва­ла, не­на­че гу­ля­ла на ве­чор­ни­цях. Нас­тя прис­та­ва­ла до неї. В ба­биній хаті ста­ло ве­селіше. А пе­рес­та­ва­ли во­ни співа­ти, Ро­ман брав яку-не­будь цер­ков­ну книж­ку і чи­тав го­лос­но. Ба­ба Зінька, хоч не ро­зуміла, але слу­ха­ла, бо кни­жеч­ки бу­ли цер­ковні. Со­ломія та Нас­тя не слу­ха­ли, що чи­тав Ро­ман, бо не роз­би­ра­ли то­го, що він чи­тав. Во­ни жда­ли, щоб Ро­ман швид­ше пе­рес­тав чи­та­ти, і потім по­чи­на­ли собі сти­ха роз­мов­ля­ти або знов по­чи­на­ли співа­ти пісень.

    

VI

    

    Раз у неділю, вже се­ред пи­липівки, Ро­ман та Со­ломія, по­ве­че­ряв­ши з ба­бою Зінькою, тро­хи по­ба­ла­ка­ли та й по­ча­ли позіха­ти. Ба­ба Зінька сиділа за сто­лом і позіха­ла. Вже бу­ло пізно. Над­ворі йшов ла­па­тий сніг, не­на­че в повітрі літа­ли білі го­робці. Сніг па­дав на вікна і заліплю­вав шиб­ки не­на­че білим па­пе­ром. Шиб­ки в вікнах спітніли, не­на­че пла­ка­ли гірки­ми сльоза­ми. В хаті бу­ло теп­ло, як в усі. Усі при­тих­ли. Ніч бу­ла тем­на, а до­ба пізня. Ба­ба Зінька ста­ла пе­ред об­ра­за­ми і по­ча­ла мо­ли­тись бо­гу.

    Роман засвітив лам­пу і пішов в свою кімна­ту. Со­ломія ска­за­ла ма­тері «доб­раніч» і собі пішла слідком за ним. Ро­ман пос­та­вив лам­пу на стіл, сів на лаві, роз­гор­нув през­до­ро­ву книж­ку «Четьї-мінеї» і по­чав ниш­ком чи­та­ти житія свя­тих. Він більше лю­бив чи­та­ти ниш­ком, ніж го­лос­но, лю­бив чи­та­ти сам про се­бе, щоб ніхто не пе­ре­ба­ран­чав йо­му.

    Соломія ста­ла пе­ред об­ра­за­ми і по­ча­ла ниш­ком мо­ли­тись бо­гу. Вже во­на й бо­гу по­мо­ли­лась, а Ро­ман все чи­тав, по­хи­лив­ши го­ло­ву над книж­кою. В ха­тині бу­ло так ти­хо, що бу­ло чу­ти, як знад­во­ру ле­генькі здо­рові сніжи­ни па­да­ли на шиб­ки, ше­лестіли і приліплю­ва­лись до скла.

    Соломія сто­яла ко­ло сто­ла про­ти Ро­ма­на і дов­го ди­ви­лась мовч­ки на йо­го вид, на йо­го ви­со­ке на­суп­ле­не по­важ­не чо­ло, на ру­сяві пас­ма во­лос­ся кру­гом чо­ла. Ро­ман сидів не­ру­ши­мо, не­на­че за­де­ре­венів. Со­ломію бра­ла нудьга. Мо­лодій мо­ло­диці хотілось по­ба­ла­ка­ти та по­жар­ту­ва­ти. Во­на нес­подіва­но прос­тяг­ла обидві ру­ки і пок­ла­ла їх на лист­ки книж­ки.

    Роман осміхнув­ся, але не пе­рес­тав чи­та­ти і не підвів навіть го­ло­ви та очей од книж­ки, а Со­ломії за­ба­жа­ло­ся по­ди­ви­тись на йо­го тихі очі. Со­ломія зак­ри­ла ру­ка­ми лис­ток звер­ху, а Ро­ман до­чи­ту­вав лист­ка вни­зу: во­на йо­му не пе­ре­ба­ран­ча­ла чи­та­ти далі. Со­ломії ста­ло чуд­но.

    - І як ти чи­таєш, ко­ли я зак­ри­ла тобі лис­ток? - спи­та­ла Со­ломія, не прий­ма­ючи з книж­ки рук.

Пошук на сайті: