Іван Нечуй-Левицький - Не той став (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx238 Кб2049
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2284 Кб2092
    - Читаю поміж твоїми роз­чепіре­ни­ми пальця­ми, - сти­ха обізвав­ся Ро­ман і все-та­ки не підвів очей.

    Соломія сту­ли­ла пальці на обох ру­ках. Ро­ман все-та­ки чи­тав і не ди­вив­ся на неї.

    - Ото ди­во! Десь ти, пев­но, не там чи­таєш, де я за­ту­ли­ла, - ска­за­ла Со­ломія, до­га­дав­шись, і по­су­ну­ла ру­ки на­низ по книжці.

    Роман засміявся і підвів очі. Йо­го очі стріли­ся з Со­ломіїни­ми очи­ма. Він засміявся.

    - Не жар­туй-бо, Со­ломіє! Ти мені пе­ре­ба­ран­чаєш чи­та­ти, - ска­зав Ро­ман і своєю ру­кою од­су­нув Со­ломіїні ру­ки з книж­ки.

    Соломія знов пок­ла­ла ру­ки на книж­ку. Ро­ман засміявся І знов ки­нув очи­ма на Со­ломію, а потім вда­рив ле­генько її по ру­ках. Со­ломія не прий­ма­ла рук і за­ре­го­та­лась на всю кімна­ту. Ха­та зра­зу ста­ла ніби ве­селіша. Ро­ман підвів го­ло­ву і собі засміявся.

    - Ну та й ка­пос­на ти мо­ло­ди­ця! Че­рез те­бе ніяк не мож­на чи­та­ти, - обізвав­ся Ро­ман.

    - Кидай оту книж­ку та го­во­ри зо мною! - ска­за­ла Со­ломія.

    - А що! дав­но ба­чи­лись? Як у го­росі та й досі? - ска­зав Ро­ман. -Мо­же, ти сер­диш­ся на ме­не че­рез ці книж­ки?

    - «Ой, не го­во­ри ж ти ні до ко­го! Го­во­ри зо мною; бо як не бу­деш го­во­ри­ти, ум­ру, сер­це, за то­бою!» - заспіва­ла Со­ломія ти­хе­сеньким го­ло­сом.

    - Ото яка ти! Так-та­ки візьмеш та й вмреш! - ска­зав Ро­ман.

    - Так-таки візьму та й одніму в те­бе книж­ку.

    - Я й сам згор­ну її, - ска­зав Ро­ман і зак­рив важкі па­ля­тур­ки. Со­ломіїні очі так роз­ве­се­ли­ли йо­го, що він вже не міг далі чи­та­ти.

    - Ну, вже з то­бою не­ба­га­то на­чи­таєшся!

    - І як тобі не об­рид­не так дов­го чи­та­ти? Чи­тає та й чи­тає, та су­пить бро­ви, - ска­за­ла Со­ломія.

    - Так са­мо, як тобі не об­рид­не співа­ти. Співає та й співає, аж до­ки гор­ло зах­рип­не.

    - Невже во­но щось та­ке вже ціка­ве, що ти так дов­го вси­диш над книж­кою мовч­ки? - спи­та­ла Со­ломія.

    - А ма­буть, ціка­ве, ко­ли я так дов­го всид­жу над книж­кою мовч­ки.

    - Що ж во­но там пи­шеться? бо як ти чи­таєш, я нічогісінько не роз­бе­ру: якесь «ка­ко, ка­ко, убо». Бог-зна-що!

    - Пишеться, як свя­тих му­чи­ли за хрис­то­ву віру, як пре­по­добні жи­ли в пус­тині, в лісах, пу­щах, нет­рях та я кам'яних пе­че­рах, жи­ли самі і в тих пу­щах не ба­чи­ли ча­сом ввесь вік жи­во­го чо­ловіка.

    - Ото гар­но! Я ізро­ду не жи­ла б в пу­щах, і як­би ме­не ту­ди хто завів, дру­го­го дня втек­ла б звідтіля до те­бе! - ска­за­ла Со­ломія і засміялась. - Ото гар­но од­но­му в лісі жи­ти!

    - А я б жив там, та по­лив­ся бо­гу, та чи­тав святі книж­ки в пе­чері.

    - І ме­не б по­ки­нув? і про ме­не б за­був? - нес­подіва­но спи­та­ла Со­ломія.

    Роман сти­ха засміявся і гля­нув Со­ломії в вічі. “Ой, ма­буть, твої чорні очі пе­ре­ма­ни­ли б ме­не з пущів та нетрів”, - по­ду­мав Ро­ман. І йо­му ста­ло чо­гось жаль і тих пущів та нетрів, ста­ло шко­да чор­них Со­ломіїних очей.

    - Коли так, то дай цю книж­ку, я схо­ваю її так, що ти і з свічкою не ви­ниш­по­риш, - ска­за­ла Со­ломія, схо­пив­шись з місця.

    Вона вхо­пи­ла книж­ку обо­ма ру­ка­ми. Ро­ман міцно дер­жав книж­ку в ру­ках і не пус­кав, Со­ломія тяг­ла до се­бе, Ро­ман не пус­кав. Во­на за­ре­го­та­лась з тієї тя­га­ни­ни.

    - Ой гос­по­ди! Не люб­лю й не ди­шу! Ся­де над тією книж­кою, не­на­че жид на ша­бас, та й мов­чить, тільки бро­ви су­пить, - го­во­ри­ла Со­ломія, ви­ди­ра­ючи з Ро­ма­но­вих рук книж­ку.

    - А книж­ки все-та­ки не однімеш! От та­ки не дам та бу­ду чи­та­ти і бро­ви бу­ду су­пи­ти! - драж­нив­ся Ро­ман.

    Несподівано рип­ну­ли сінешні двері.

    - Ой, хтось-прий­шов! - ска­за­ла Со­ломія і за­тих­ла, і як сто­яла, так не­на­че за­мер­ла се­ред ха­ти. - І хто б це прий­шов до ма­тері та­кої пізньої до­би!

    - Може, який злодіяка вліз в сіни, - обізвав­ся Ро­ман.

    - Ой ли­шеч­ко! Нічо­го я так не бо­юся, як тих злодіїв та розбійників, - ска­за­ла Со­ломія.

    Одчинились двері, і в ха­ту всту­пив Де­нис, за­ки­да­ний снігом. Йо­го шап­ка з чор­ної ста­ла си­вою. Плечі й спи­на бу­ли обліплені мок­рим снігом. В теплій ха­тині не­на­че повіяло хо­лод­ним вітром і сип­ну­ло снігом.

    - Добривечір вам! - ска­зав го­лос­но Де­нис, ски­нув­ши шап­ку.

    Мокрий сніг по­си­пав­ся з шап­ки і ціли­ми жме­ня­ми ляп­нув об діл.

    - Ой, вий­ди. Де­ни­се, в сіни та обт­ру­си сніг за­ви­ти! - крик­ну­ла Со­ломія.

    Денис вис­ко­чив у сіни і по­чав обт­ру­шу­ва­тись. В хаті бу­ло чу­ти, як ля­па­ли важкі ру­ка­виці. Де­нис увійшов в ха­ту вже че­пурніший.

    - Сідай, Де­ни­се! але по­пе­ре­ду скинь мок­ру сви­ту, бо твоя сви­та аж наб­ряк­ла од мок­ро­го снігу, - ска­за­ла Со­ломія.

    Денис роз­пе­ре­зав­ся, ски­нув сви­ту і сів на ос­лоні пе­ред сто­лом. Він був злий, аж чер­во­ний. Очі аж кру­ти­лись.

    - Чого це ти, Де­ни­се, так за­са­пав­ся? Чи втікав од ко­го? Чи за то­бою хто гнав­ся? - спи­тав Ро­ман.

    - Голова з де­сяцьким оце розігна­ли наші ве­чор­ниці, - ска­зав Де­нис, - ми оце бу­ли зібра­лись на ве­чор­ниці в удо­ви Те­тя­ни. Вже й дівча­та поз­хо­ди­лись, вже й ве­че­рю роз­по­ча­ли го­ту­ва­ти; вже й му­зи­ки прий­шли. А тут го­ло­ва шусть у ха­ту! та й розігнав нас. Дівча­та десь роз­си­па­лись, не­на­че кур­ча­та по­хо­ва­лись од шуліки. А бо­дай він лус­нув, отой го­ло­ва! Я са­ме ро­зо­хо­тив­ся гу­ля­ти! Так мені хотілось по­тан­цю­ва­ти та з дівча­та­ми по­жар­ту­ва­ти. Вда­рив би та­ко­го тро­па­ка, що й ха­та зад­ри­жа­ла б; зад­ри­жа­ла б і удо­ва Те­тя­на! А тут на тобі та­ку нес­подіван­ку! Не­на­че хтось кис­ли­цю вти­рив тобі в зу­би!

    - Навіщо ж він оце розігнав ве­чор­ниці? - спи­та­лась Со­ломія.

    - Каже, що в яко­мусь близько­му селі, десь в Шам­раївці чи в Ма­зе­пин­цях, па­руб­ки на ве­чор­ни­цях ку­ри­ли ци­гар­ки чи в клуні, чи в хліві, чи під оже­ре­дом со­ло­ми, вже не пам'ятаю де, та й на­ро­би­ли по­жежі. Згорів тро­хи не весь ку­ток. От те­пер гу­ляй, як со­ба­ка на прив'язі!

    - От тобі й на­гу­ля­лись! - ска­за­ла Со­ломія і за­ре­го­та­лась.

    - Ну, не по­да­руємо ми цього стар­шині. Не­хай те­пер на­чу­вається ли­ха! - аж крик­нув Де­нис.

    - А що ж ви йо­му за­подієте? Він стар­ши­на в селі: має пра­во, - ска­зав Ро­ман.

    - Має він пра­во на усе, тільки не­хай не зачіпає па­рубків. Зна­ти­ме він! Як скла­де­мось усі по ку­ла­ку для го­ло­ви, то не дійде він до­до­му од на­шої склад­ки, хіба рач­ки долізе, - ска­зав Де­нис, по­ка­зу­ючи здо­ро­во­го ку­ла­ка Ро­ма­нові, - десь па­руб­ки на­ро­би­ли по­жежі, а нам гу­ля­ти не мож­на. Оце га­разд!

    Денис роз­чер­вонівся, розк­ри­чав­ся, со­вав ку­ла­ка­ми на повітря та бли­щав зли­ми очи­ма.

    - Та не со­вай­ся з ку­ла­ка­ми до Ро­ма­на, бо він же не го­ло­ва! - ска­за­ла Со­ломія. - Дур­но ти, Де­ни­се, сер­диш­ся та кри­чиш. Ко­го тобі ба­жа­ло­ся ба­чи­ти на ве­чор­ни­цях, та не бу­де там.

    - Чом не бу­де? - спи­тав Де­нис.

    - А тим не бу­де, що її ма­ти не пус­тить на ве­чор­ниці, - обізва­лась Со­ломія.

    Соломія зна­ла, що Де­ни­сові хотілось ба­чи­тись на ве­чор­ни­цях з Нас­тею. Він при­тих і тільки витріщив на Со­ломію очі.

    - Чи бу­де, чи не бу­де Нас­тя на ве­чор­ни­цях, а ве­чор­ниці бу­дуть! От­же бу­дуть на злість стар­шині! - крик­нув Де­нис, ще й ку­ла­ком та­рах­нув по столі. - Ми не по­ди­ви­мось в зу­би стар­шині. Що то нам стар­ши­на! Ми самі собі стар­ши­на. Нам гу­ля­ти хо­четься, і бу­де­мо гу­ля­ти. Ми знов збе­ре­мо­ся на ве­чор­ниці.

    - А стар­ши­на знов вас роз­же­не, - про­мо­вив Ро­ман,

    - Ого! не­хай тільки дру­гий раз роз­же­не! Не­хай посміє розігна­ти! -го­во­рив Де­нис.

    - Та ви йо­му пос­тав­те мо­го­ри­ча, за­лий­те йо­му пельку горілкою, то він і мов­ча­ти­ме, - обізва­лась Со­ломія. В той час, як Де­нис рип­нув сінешніми две­ри­ма, в про­тивній ба­биній хаті Нас­тя са­ме мо­ли­лась бо­гу, став­ши пе­ред об­ра­за­ми. Во­на про­мов­ля­ла мо­лит­ви, але ра­зом з тим нас­то­ро­чи­ла свої ву­ха і прис­лу­ха­лась, як в Ро­ма­новій хаті ре­го­та­лись та кри­ча­ли. Нас­тю узя­ла цікавість та не­терп­ляч­ка, їй за­ба­жа­лось побігти в про­тив­ну ха­ту та довіда­тись, хто то прий­шов до Ро­ма­на і чо­го то там так ре­го­чуться та кри­чать.

    «Ой гос­по­ди! ко­ли б швид­ше до­мо­ли­тись до кінця. Побіжу до Со­ломії та по­ба­чу, хто то прий­шов. І чо­го во­ни там ре­го­тять та кри­чать», - ду­ма­ла Нас­тя, ха­мар­ка­ючи п'яте че­рез де­ся­те «По­ми­луй мя, бо­же».

    Але во­на та­ки не до­мо­ли­лась бо­гу до кінця, пе­рех­рес­ти­лась тричі і про­жо­гом побігла до Со­ломії. Од­чи­ни­ла во­на двері і вгляділа Де­ни­са. Де­нис був чер­во­ний, аж йо­го ли­це пашіло. Він кри­чав та ла­яв стар­ши­ну. Де­нис уг­лядів Нас­тю і при­тих.

Пошук на сайті: