Іван Нечуй-Левицький - Не той став (сторінка 29)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.docx238 Кб2040
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_ne_toy_stav.fb2284 Кб2084
    - Може, ма­мо, й так, - ска­зав Ро­ман, - чо­му бог не вклав іншо­го сер­ця лю­дині в гру­ди? На­що він дав лю­дям сер­це та­ке лег­ке? А то сьогодні чо­ловік ніби й доб­рий до те­бе і лю­бить те­бе, а завт­ра стає твоїм во­ро­гом і не­на­ви­дить те­бе. Хіба ж не бу­ла ко­лись доб­ра до ме­не Со­ломія? Хіба ж я не ду­мав, що во­на бу­де повік вічний од­на­ко­ва? Ет, ма­мо! Не­доб­ре все діється на світі.

    - Ой Ро­ма­не, Ро­ма­не! - по­чав Де­нис. - Мо­же, й ти тро­хи ви­нен, що Со­ломія те­бе по­ки­ну­ла. А ти все ви­нуєш Со­ломію, об­ви­ну­ва­чуєш лю­дей і тільки се­бе од­но­го вип­рав­дуєш. Ко­ли ти хотів прис­вя­ти­тись, то тре­ба бу­ло тобі йти в Київ у мо­нас­тир. А хіба ж ма­ло з на­шо­го се­ла пішло в Лав­ру? Там же на­шо­го му­жи­ка аж ки­шить! І ти все за книж­ка­ми та за мо­лит­ва­ми.

    - Нема в тих книж­ках прав­ди. Я їх за­раз поп­ро­дам. Од­на прав­да в єван­гелії, - обізвав­ся Ро­ман.

    - Ой гос­по­ди ми­лос­ти­вий! Що це з то­бою ста­ло­ся? Сха­ме­ни­ся, си­ну! Що ти ото вер­зеш? Як мож­на про святі кни­ги та­ке го­во­ри­ти! - з пе­ре­ля­ком го­во­ри­ла ба­ба Зінька. - То-то я вже примічаю, що ти вже й до церк­ви не хо­диш, і бо­гу не мо­лиш­ся, і ла­да­ном в се­бе в кімнаті не ку­риш.

    - Піду до ба­тюш­ки, мо­же, він ку­пить оті до­рогі книж­ки для церк­ви, бо в церкві, кни­ги все старі, а мої новісінькі, - ска­зав Ро­ман.

    - Ти кра­ще зро­биш, як підеш та пе­реп­ро­сиш Со­ломію та по­ми­риш­ся з нею, - ска­за­ла Нас­тя, - та пе­редніше об­го­ли оте бо­ро­ди­ще та пат­латі бурці, та обст­ри­жи оті пат­ли на го­лові, та при­че­пу­рись, по­зак­ру­чуй ву­си, щоб аж сторч стриміли. Та по­го­во­ри з нею гар­ненько та лю­бенько. А то осу­нув­ся, як дід-пасічник. Де ж та­ки лю­би­ти та­ко­го куд­ла­то­го пасічни­ка! Як­би мій Де­нис був та­кий пат­лач, як оце ти, то й я б пе­рес­та­ла йо­го лю­би­ти.

    - Ой ти, тюхтію, тюхтію! Он глянь на се­бе, який ти став витрішку­ва­тий та мізер­ний! Хіба ж такі ви­род­ки жінкам до впо­до­би? Ані кив­не, ані морг­не ні бро­ва­ми, ні ву­са­ми. Зовсім ти та­кий, як дядько Филін, кот­рий не­на­че нак­ла­де тих відьом та дідьків на жар в пок­риш­ку та й ку­рить ни­ми, аж ха­та й сіни зас­мерділись од то­го ку­ри­ва.

    - Нехай на­ду­ма­юсь… Мо­же, й піду ми­ри­тись з Со­ломією, - обізвав­ся Ро­ман..

    - Ти луч­че справ Со­ломії но­вий синій су­кон­ний жу­пан та но­ву хуст­ку та не за­бу­вай, що в те­бе жінка мо­ло­да й гар­на, і про­вор­на, і стри­бу­ча, - жар­ту­вав Де­нис.

    Чутка про те, що го­во­рив Ро­ман про кни­ги, пішла по селі, бо Ро­ман мо­лов це і в шин­ку при лю­дях, ще й раз якось пож­бу­рив псал­тир­кою. Ця чут­ка вже дав­ненько дійшла і до ба­тю­щи­но­го ву­ха.

    Перед зе­ле­ни­ми свят­ка­ми Ро­ман заб­рав свої до­рогі здо­рові книж­ки і пішов до ба­тюш­ки.

    - Чи не ку­пи­те, ба­тюш­ко, ці кни­ги для церк­ви? - ска­зав Ро­ман до ба­тюш­ки. - В церкві кни­ги старі, а мої новісінькі. Я б де­шев­ше їх про­дав, ніж сам зап­ла­тив.

    - Нащо ж ти хо­чеш їх про­да­ти? - спи­тав ба­тюш­ка.

    Роман за­ми­кав­ся, по­мов­чав, а потім ска­зав:

    - Мені, ба­тюш­ко, гро­шей тре­ба… Та я вже їх і про­чи­тав.

    - Гм… гм… чуд­но… мені. Гля­ди, ли­шень, Ро­ма­не! Ти щось там го­во­риш не­пу­тя­ще, що ніби­то прав­да тільки в од­но­му єван­гелії: ти не­на­че вже не той став, що був ко­лись, хоч і горілку пе­рес­тав пи­ти.

    Батюшка, пе­ре­чув­ши, що го­во­рив поміж людьми Ро­ман, тро­хи стри­во­жив­ся. Він знав, що го­во­рив поміж людьми і Де­нис, але про Де­ни­са він був спокійний. Де­нис був бай­дуж­ний до церк­ви і не­бо­гомільний, а такі лю­де не прис­та­ють на штун­ду. Ро­ман був ду­же бо­гомільний і знав доб­ре свя­те письмо, а такі лю­де, як Ро­ман, змінив­ши свої пог­ля­ди та пе­ресвідчен­ня, бу­ли не­без­печні для ба­тюш­ки: во­ни прис­та­ва­ли на штун­ду і потім ста­ва­ли навіть штундівськи­ми пресвіте­ра­ми і привідця­ми.

    - Гляди лиш, Ро­ма­не! Го­во­ри, та й міру знай. Я книж­ки твої куп­лю для церк­ви. А ти по­ми­ри­ся ли­шень з Со­ломією. Не ро­би со­ро­му і собі, і своїй ма­тері, і дітям.

    І ба­тюш­ка по­чав вго­во­рю­ва­ти Ро­ма­на, щоб він, по­ра­див­шись з своєю матір'ю, влад­нав діло з Со­ломією, щоб і дітям не бу­ло потім со­ром пе­ред людьми за своїх батьків.

    - Добре, ба­тюш­ко! Я на мир го­то­вий хоч і за­раз, але я невідо­мий то­му, яка ще в неї дум­ка, -ска­зав Ро­ман, хо­ва­ючи в ки­ше­ню гроші, взяті за книж­ки.

    Думка про те, щоб по­ми­ри­тись з Со­ломією, після роз­мо­ви з ба­тюш­кою за­па­ла Ро­ма­нові в ду­шу і з го­ло­ви не ви­хо­ди­ла. Ро­ман після ве­ли­код­ня зовсім пе­рес­тав пи­ти і ні ра­зу не заг­ля­дав в корч­му. По­ки він пив, по­ти він не­на­че за­ли­вав свою нудьгу, мов по­же­жу во­дою. Але як тільки пе­рес­тав пи­ти, йо­го нудьга знов ніби за­шуміла й за­гу­ла, як ліс на вітрі.

    Роман при­га­ду­вав, як Со­ломія ко­лись і співа­ла, і ще­бе­та­ла в йо­го хаті, і, не­на­че співу­ча пташ­ка, зве­се­ля­ла йо­го, зве­се­ля­ла і ха­ту й подвір'я. І ніко­ли в той час не бра­ла йо­го нудьга за сер­це, не на­хо­див сум на ду­шу, як густі хма­ри на яс­не не­бо. Те­пер нудьга не­на­че на­су­ва­лась на йо­го з усіх чо­тирьох кутків ха­ти, хо­ди­ла за ним слідком по дворі, по сад­ку.

    В неділю по обіді ба­ба Зінька по­ча­ла го­во­ри­ти йо­му, щоб він при­че­пу­рив­ся, взяв хліб і пішов про­си­ти Со­ломію, щоб во­на вер­ну­лась до йо­го. Ро­ман вже дав­ненько обст­риг свої пат­ли, об­го­лив куд­латі бурці, підтяв кру­гом бо­ро­ду і справді тро­хи пок­ра­щав. Одяг­нув­шись в но­вий жу­пан, він взяв хліб під пах­ву і, по­хи­лив­ши го­ло­ву, поп­лен­тав­ся до сво­го тес­тя Фи­ло­на.

    Филін і Со­ломія бу­ли до­ма. Пе­ре­го­дя надійшла й Фи­ло­но­ва жінка. Ро­ман поз­до­ров­кав­ся, пок­лав на столі хліб. Филін поп­ро­сив йо­го сісти. Со­ломія сто­яла ко­ло ле­жан­ки і ско­са пог­ля­да­ла на Ро­ма­на. Во­на тро­хи схуд­ла та зблідла на ви­ду: по очах бу­ло знать, що во­на заз­на­ла не­ма­ло го­ря, що во­на пе­ре­му­чи­лась, пе­ре­пе­ча­ли­лась незгірше са­мо­го Ро­ма­на.

    - Соломіє! Я прий­шов те­бе пе­реп­ро­си­ти і хо­чу по­ми­ри­тись з то­бою. Був я оце то­го тиж­ня в ба­тюш­ки. Ба­тюш­ка гнівається, що ми жи­ве­мо ок­ро­ми, - по­чав го­во­ри­ти Ро­ман.

    - Авжеж, доч­ко! Ро­ман не бив те­бе, не ніве­чив. Він чо­ловік ти­хий. А ко­ли ви, мо­же, ко­ли і по­ла­ялись, то це світо­ва річ. Без лай­ки, зма­ган­ня та свар­ки ніхто не про­жи­ве. Хіба ж і я ніко­ли не зма­гав­ся з твоєю матір'ю? Час вам йти на мир. По­сер­ди­лись, по­ла­ялись, то й по­миріться, - обізвав­ся з-за сто­ла Филін.

    Соломія лас­кавіше гля­ну­ла на Ро­ма­на. Він здав­ся їй те­пер і кра­щий, і ве­селіший. Во­на вже пе­ре­чу­ла че­рез лю­дей, що Ро­ман по­ки­нув пи­ти, не хо­дить до корч­ми і за­хо­див­ся ко­ло гос­по­дарст­ва. Але їй більше од усього бу­ло жаль дітей.

    Саме в той час вбігли в ха­ту Со­ломіїні діти. Їх на­мо­ви­ла ба­ба Зінька, щоб во­ни побігли до ма­ми та поп­ро­си­ли її вер­ну­тись до гос­по­ди. Дівчин­ка, про­вор­на та жва­ва, як і її ма­ти, ки­ну­лась до Со­ломії, об­ня­ла її за стан ру­че­ня­та­ми і задріботіла язи­ком зовсім так, як дріботіла Со­ломія.

    - Ой ма­моч­ко, го­лу­боч­ко! Це ж ви до нас вер­не­тесь? Ой, вер­тай­тесь, ма­моч­ко, бо ми оце без вас і з ха­ти не піде­мо. Ой, вер­тай­тесь, вер­тай­тесь та­ки за­раз, та­ки ра­зом з на­ми!

    - Та вже вер­нусь, моя ди­ти­но, щоб те­бе до пут­тя до­вес­ти, - обізва­лась Со­ломія і вже зовсім лас­ка­во і ве­се­ло пог­ля­ну­ла на Ро­ма­на.

    В Ро­ма­на на душі ста­ло ве­селіше. Він по­чув ве­се­лий Со­ломіїн го­лос, і той го­лос задз­венів в йо­го ву­хах, не­на­че гучні стру­ни.

    Филониха пос­та­ви­ла пе­ред гос­тем по­лу­день. Усі сіли за стіл, ви­пи­ли по чарці, по­по­луд­ну­ва­ли. Усі бу­ли ве­селі, роз­мов­ля­ли й жар­ту­ва­ли, навіть малі діти по­чу­ва­ли, що в їх житті знов нас­та­не зміна, кра­ща й ве­селіша. Після по­луд­ня всі гур­том пішли до ба­би Зіньки в гості.

    - Вибачайте мені, ма­мо, що я за­подіяла вам та­ко­го кло­по­ту та тур­бо­ти, - го­во­ри­ла Со­ломія до ба­би Зіньки, всту­па­ючи в світли­цю.

    - Ет, доч­ко! Що бу­ло, то ми­ну­ло і за во­дою поп­лив­ло. Не бу­де­мо вже й зга­ду­ва­ти про те, - го­во­ри­ла ве­се­ленько ба­ба Зінька.

    «Постаріється тро­хи Со­ломія, то й об­бу­деться та огов­тається з зви­чай­ним жіно­чим жит­тям і бу­де жи­ти, як жи­вуть усі мо­ло­диці, - ду­ма­ла ба­ба Зінька, - яка там на­ша жіноцька до­ля? То­пи, ва­ри, плат­тя пе­ри, во­ду но­си, ще й на по­ле хо­ди; не ста­не ча­су ви­га­ду­ва­ти якісь вит­ре­беньки».

    Соломія, вер­нув­шись до гос­по­ди, знов ста­ла ве­се­ла. Во­на жи­ла те­пер для своїх дітей, а най­більше втіша­ла­ся своєю доч­кою Мар­ту­сею. Мар­ту­ся вда­лась в матір. Со­ломія і Мар­ту­ся бу­ли як дві краплі во­ди! Мар­ту­ся та­ка ж бу­ла на вда­чу ве­се­ла, співу­ча та ще­бет­ли­ва, як і ма­ти, і до ро­бо­ти ки­да­ла­ся, ча­сом і ма­тері бра­лась по­ма­га­ти. Бу­ло візьме відро, та вдвох з бра­том при­не­суть ма­тері відро во­ди нав­помірки на ко­ро­мислі. Со­ломія тільки і втіша­лась своєю Мар­ту­сею.

    Роман став лас­кавіший і вваж­ливіший до Со­ломії, але не при­вер­нув до се­бе її сер­ця. Со­ломія і справді об­бу­ла­ся, огов­та­лась, ки­ну­лась до ро­бо­ти, по­ма­га­ла старій Зіньці. Але ча­сом нес­подіва­но на Со­ломію на­хо­ди­ла жур­ба, на­хо­див сум: ся­де во­на бу­ло на лаві або на призьбі, за­ду­мається і си­дить не­по­во­руш­но, не­на­че зам­ре на од­но­му місці. Бідна мо­ло­ди­ця не­на­че по­чу­ва­ла заз­да­легідь якесь не­щас­тя.

    Минули жни­ва, ми­ну­ло й літо. Во­се­ни пе­ред пок­ро­вою пізньою до­бою, вже ля­го­ма, на кут­ку тра­пи­лась по­же­жа. Горіла Ко­нон­це­ва ха­та, а Ко­но­нець дер­жав Со­ломіїну под­ру­гу Мок­ри­ну. По­же­жа бу­ла не­да­леч­ко од Ро­ма­но­вої оселі.

    Вдарили в дзвін на ґвалт. Вікна, в хаті ста­ли з чор­них чер­во­ни­ми.. Со­ломія про­жо­гом ки­ну­ла­ся з ха­ти і вибігла надвір.

    - Ой бо­же мій! - крик­ну­ла во­на. - Го­рить Мок­ри­ни­на ха­та!

    Соломія побігла на по­же­жу, мов не­са­мо­ви­та. Ро­ман вхо­пив відра й ко­ро­мис­ло й поч­ва­лав слідком за нею. Діти вже спа­ли. Ба­ба Зінька зіста­лась в хаті при дітях.

    Вже бу­ло пізненько. По­ло­ви­на се­ла спа­ла, і тільки де-не-де бли­ма­ло світло в ха­тах. Со­ломія прибігла до Ко­нон­це­вої ха­ти. Ха­ту вже об­ня­ло кру­гом. Покрівля горіла вся. Лю­дей збігло­ся не­ба­га­то. Кільки чо­ловік та мо­ло­диць но­си­ли во­ду і ли­ли на хлівець, кот­рий па­лав увесь до са­мо­го ни­зу. Мок­ри­на і її чо­ловік біга­ли че­рез од­чи­нені двері і ви­но­си­ли з ха­ти та з хиж­ки, що бу­ло на­пох­ваті, що мож­на бу­ло ви­нес­ти. В сінях вже горіли крок­ви.

    - Чи ви­нес­ла, Мок­ри­но, скри­ню? - крик­ну­ла Со­ломія до Мок­ринн.

    - Ні! ой бо­же мій! скри­ня моя зго­рить! - кри­ча­ла Мок­ри­на.

    Соломія ки­ну­лась у ха­ту, за нею побігла Мок­ри­на. Скри­ня бу­ла за­вальна, важ­ка. Во­ни вдвох на­си­лу ви­нес­ли скри­ню на двір.

    - А но­вий об­раз ви­нес­ла? той, що в зо­ло­тих ра­мах? - спи­та­ла Со­ломія в Мок­ри­ни.

    - Ой ні! - лед­ве од­са­пу­ючи з пе­ре­ля­ку, ска­за­ла Мок­ри­на.

    Соломія знов ки­ну­лась у ха­ту, вхо­пи­ла з стіни здо­ро­вий об­раз і вже вибігла в сіни. Але в той час по­ру­ши­лись крок­ви. Од­на крок­ва з па­ла­ючи­ми ла­та­ми та ку­ли­ка­ми впа­ла в сіни і пот­ра­пи­ла Со­ломії в по­ти­ли­цю. Со­ломія впа­ла тро­хи не на сінешньому по­розі. Па­ла­юча со­ло­ма об­си­па­ла їй спи­ну. Со­ломія, впав­ши до­до­лу, прос­тяг­ла з об­ра­зом ру­ки. Ру­ки пот­ра­пи­ли на па­ла­ючі ку­ли­ки. Со­ломія крик­ну­ла не своїм го­ло­сом. Чо­ловіки підве­ли дрюч­ка­ми крок­ву і ви­тя­гай Со­ломію з ог­ню. На їй вже зай­ня­ла­ся оде­жа. Один чо­ловік, що дер­жав відро з во­дою, за­раз об­лив її всю і по­га­сив на їй оде­жу. Ро­ман тільки що прибіг у двір. Він вглядів, як Со­ломію ви­тя­гай з ог­ню, і не­на­че ска­менів, сто­ячи на од­но­му місці.

    Принесли Со­ломію до­до­му. Со­ломія вже опам'ята­лась і страш­но стог­на­ла. Ба­ба Зінька уг­ляділа по­пе­че­ну Со­ломію і за­го­ло­си­ла. Діти про­ки­ну­лись і по­ча­ли й собі го­ло­си­ти.

    Соломію за­ку­та­ли в мок­ре ряд­но. Филін побіг за фер­ша­лом. Цілу ніч світи­ло­ся в хаті світло. Усю ніч не спа­ли в хаті. Со­ломія му­чи­лась і страш­но стог­на­ла. Во­на зовсім по­пек­ла собі ру­ки до са­мих кісто­чок. По­пе­чені місця чер­воніли на що­ках, по лобі й по спині ши­ро­ки­ми пля­ма­ми та смуж­ка­ми.

    Два дні нез­ду­жа­ла та му­чи­лась бідна Со­ломія. Ро­ман хотів їха­ти по док­то­ра до Білої Церк­ви, але фер­шал ска­зав, що вже й док­тор нічо­го не по­мо­же. Ро­ман пішов до свя­ще­ни­ка, щоб вис­повіда­ти та зап­ри­час­ти­ти Со­ломію.

    - І як во­на вбігла в те по­лум'я? І чом во­на не ос­те­рег­ла­ся? Хіба ж во­на не ба­чи­ла, що в сінях вже го­рить покрівля? - пи­тав свя­ще­ник.

    - А бог її зна. Хіба ж я, ба­тюш­ко, по­си­лав її лізти в по­лум'я? Та­ка во­на вже зро­ду мет­ка та про­вор­на, а до по­мочі лю­дям так і ки­дається, не­на­че їй па­мо­ро­ки за­би­ває людське не­щас­тя. Цілий вік пур­ха­ла, як та пти­ця, і в по­лум'я ки­ну­лась, мов та пти­ця. Та­ка вже їй до­ля су­ди­лась, - го­во­рив Ро­ман.

    - Ну, йди ж до­до­му, а я за­раз прий­ду, - ска­зав ба­тюш­ка.

    Роман вер­нув­ся до­до­му. Фер­шал по­рав­ся ко­ло Со­ломії. На по­пе­че­них місцях по­ча­ла зла­зи­ти шку­ра. Фер­шал поздіймав з обох рук од­вис­лу шку­ру з нігтя­ми, сли­ве цілісіньку, і пок­лав на вікні. Ро­ман вглядів, що на вікні ле­жа­ли не­на­че ру­ка­вич­ки, і зап­ла­кав: вже не бу­ло ніякої надії, щоб Со­ломія оду­жа­ла. Ба­тюш­ка вис­повідав і зап­ри­час­тив Со­ломію. Мо­ло­диці-сусіди пос­хо­ди­лись і мовч­ки хли­па­ли, сто­ячи кру­гом Со­ломії. Со­ломія лед­ве вже го­во­ри­ла.

    - Як по­чу­ваєш се­бе, Со­ломіє? Чи оду­жаєш? Чи бу­деш жи­ва? - спи­тав ба­тюш­ка.

    - Ні, не оду­жаю і швид­ко вмру… от-от вмру, - лед­ве спро­мог­лась про­мо­ви­ти Со­ломія ти­хим го­ло­сом.

    До смер­ку ще Со­ломія не втра­ти­ла пам'яті, а смер­ком вже зовсім дійшла до нес­тям­ку. Блис­кучі очі по­ча­ли ніби зга­са­ти. Со­ломія втра­ти­ла пам'ять. Ро­ман ба­чив, що вже нас­ту­пає скон­чан­ня, і привів до Со­ломії дітей, щоб во­ни поп­ро­ща­лись з матір'ю. Со­ломія ди­ви­лась на дітей, але вже не впізна­ва­ла їх.

    Все тихіше та тихіше во­на стог­на­ла і тільки ча­сом про­мов­ля­ла сти­ха:

    - Ой, діти мої в по­лум'ї! Ой бо­же мій! Моя Мар­ту­ся вско­чи­ла в по­лум'я і вже зай­ня­ла­ся! Ря­туй­те, хто в бо­га вірує! Ря­туй­те мою Мар­ту­сю! Он об­раз в неї їв ру­ках! Ря­туй­те об­раз!

    Опівночі Со­ломія вмер­ла, а дру­го­го дня вве­чері її вже по­хо­ва­ли. Ро­ман про­сив, щоб до­мо­ви­ну за­нес­ли до церк­ви і одп­ра­ви­ли в церкві ве­ли­ку па­на­хи­ду. Задз­во­ни­ли в дзво­ни на па­на­хи­ду. З усього кут­ка зійшли­ся мо­ло­диці. Церк­ва бу­ла пов­на лю­дей, пов­на й пла­чу. Со­ломія ле­жа­ла в до­мо­вині, зчорніла, як чор­ний угіль. Усі мо­ло­диці пла­ка­ли го­лос­но, не­на­че хо­ва­ли рідну сест­ру. Мар­ту­ся го­ло­си­ла на всю церк­ву.

    - Ой матінко моя рідна! На­що ж це ти нас по­ки­ну­ла вже дру­гий раз? Ой ма­мо моя, го­луб­ко моя! вер­ни­ся до нас і дру­гий раз! Ой, вер­ни­ся, не ба­ри­ся! не ки­дай же нас! - го­ло­си­ла бідна си­ро­та на всю церк­ву і зав­да­ва­ла усім жа­лю. Ро­ман сто­яв ко­ло до­мо­ви­ни ні жи­вий ні мерт­вий. У йо­му не­на­че сер­це за­пек­ло­ся од нес­подіва­но­го го­ря.

    - Сама знай­шла собі страш­ну смерть, по­ма­га­ючи лю­дям. Гос­по­ди, як жаль бідної доб­рої Со­ломії, - го­во­ри­ли мо­ло­диці, вер­та­ючись з кла­до­ви­ща з ба­бою Зінькою та вти­ра­ючи сльози.

    - Якби Со­ломія за­не­ду­жа­ла та вмер­ла своєю смер­тю, мені не так бу­ло б жаль її, а то вско­чи­ла в огонь і не­на­че са­ма собі за­подіяла наг­лу смерть, - го­во­ри­ла ба­ба Зінька, вти­ра­ючи сльози.

    

***

    

    І знов ба­ба Зінька зіста­лась са­ма на гос­по­дарстві та ще й з ма­ли­ми уну­ча­та­ми, знов ста­ла до ро­бо­ти: і то­пи­ла, і ва­ри­ла, і хліб пек­ла, ще й на річку зи­мою хо­ди­ла плат­тя пра­ти. Знов прий­шло­ся їй самій і го­род ко­па­ти, і засіва­ти, і за­сад­жу­ва­ти.

    - Оженися, си­ну, бо ти ще мо­ло­дий, а я вже ду­же старіюсь… Ізста­ри­ла ме­не важ­ка ро­бо­та і ли­ха твоя го­ди­нонька. Ро­би­ти мені не пер­вин­ка, але я не сьогодні-завт­ра вмру, - го­во­ри­ла ма­ти до Ро­ма­на.

    Роман дов­го су­му­вав, си­дя­чи в своїй кімнаті, але пе­ред жни­ва­ми ма­ти знов по­ча­ла вго­во­рю­ва­ти йо­го, щоб він оже­нив­ся. Ро­ман зас­лав ста­ростів до однієї ду­же гар­ної дівчи­ни, але вхо­пив од неї об­лиз­ня; потім зас­лав ста­ростів до дру­гої і по­тяг гар­бу­за.

    - Цур йо­му з та­ким чо­ловіком! - го­во­ри­ли дівча­та. - Свою Со­ломію підку­рю­вав ла­да­ном та во­див тро­хи не в дранті, як стар­чи­ху, то й нас так бу­де во­ди­ти.

    Мати ра­ди­ла Ро­ма­нові шу­ка­ти мо­ло­дої смир­ної удо­ви.

    Але в цілих Те­реш­ках не знай­шло­ся та­кої удо­ви. Аж у дру­го­му близько­му селі Пи­липчі лю­де на­ра­яли бабі Зіньці взя­ти собі за невістку мо­ло­ду й бездітну удо­ву Вар­ку. Вар­ка бу­ла ду­же бідна, але ро­бо­тя­ща, ти­ха на вда­чу, доб­ра й смир­на, як овеч­ка. Пе­ред жни­ва­ми Ро­ман оже­нив­ся з Вар­кою.

    

Сторінка 29 з 29 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 > У кінець >>

Пошук на сайті: