Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб1811
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб2163

 

Іван Нечуй-Левицький

Неоднаковими стежками

І

    

    Одного дня в третій го­дині вже пе­ред обідом, Таїса Андріївна Сватківська, ну­дя­чись без ро­бо­ти, ста­ла пе­ред об­ра­за­ми в своїй спо­чи­вальні й по­ча­ла мо­ли­тись бо­гу. Во­на про­чи­та­ла мо­лит­ви й пе­ре­чи­ту­ва­ла з нудьги вже п'ятий ака­фист, бо бу­ла ду­же бо­го­бо­яща й бо­гомільна. Не ма­ючи ніякісінької ро­бо­ти, во­на сли­ве щод­ня хо­ди­ла в мо­нас­тир на служ­бу бо­жу або дов­го мо­ли­лась вдо­ма і сли­ве щод­ня пе­ре­чи­ту­ва­ла по п'ять ака­фистів. В прос­торній спальні бу­ло чис­то й гар­но, як у віноч­ку. Ка­нап­ка й двоє крісел бу­ли об­биті новісіньким, гар­ним яс­ним кре­то­ном, ніби за­си­па­ним жов­ту­ва­тим осіннім лис­том та чер­во­ни­ми тро­ян­да­ми. З та­ко­го са­мо­го кре­то­ну бу­ли повішані драпіров­ки над біли­ми завіса­ми по­над вікна­ми і над две­ри­ма. В кут­ку, на ко­син­чи­ку лисніли два об­ра­зи в срібних ша­тах, в зо­ло­тих ши­ро­ких ра­мах. В спо­чи­вальні бу­ло все но­ве й гар­не, бо ста­ренька Таїса не­дав­неч­ко посп­рав­ля­ла собі но­ву обс­та­ву: і мебіль, і завіси.

    Таїса Андріївна бу­ла не­ви­со­ка на зріст, пов­ненька й цуп­кенька. Го­ло­ва в неї бу­ла си­ва, аж біла, але на ви­ду во­на бу­ла зовсім мо­ло­да. Во­на бу­ла дов­гоб­ра­за. Вид в неї й те­пер був гар­ний, сли­ве кла­сич­ний. Тем­но-карі чи­малі, дов­го­васті очі бу­ли блис­кучі, але смутні, за­ду­мані. По очах бу­ло знать, що ця си­ва, аж біла лю­ди­на, але з мо­ло­дим чу­до­вим ви­дом, пе­ре­бу­ла якусь ве­ли­ку скор­бо­ту, ма­ла в житті якусь при­го­ду. Во­на вже дав­но розійшлась з чо­ловіком і потім ов­довіла. В по­коїчку і в усіх прос­тор­них гор­ни­цях бу­ло ти­хо, аж мерт­во. Таїса го­лос­но про­мов­ля­ла сло­ва мо­лит­ви, не­на­че чи­та­ла їх на кри­ласі в церкві, як десь да­ле­ко по­чув­ся шум та ніби ше­лест.

    «Чи не вітер оце схо­пивсь?» - май­ну­ла в Таїси дум­ка й пе­ре­би­ла її мо­лит­ву.

    Вона зир­ну­ла в здо­ро­ве вікно на са­док. Старі груші та каш­та­ни сто­яли не­по­руш­но. Навіть не хи­ли­та­лось лис­тя, вже по­жо­лоб­ля­не та по­жовк­ле по­де­ку­ди. А за стіна­ми та за две­ри­ма в да­ле­ких гор­ни­цях усе щось шуміло та на­че ше­лестіло.

    В той час зас­ту­котіли десь од­чи­нені двері… В за­лу ввірвав­ся гомін та шум. Бу­ло чуть, що в при­хожій за­веш­та­лись лю­де, за­чов­га­ли та за­ша­руділи че­ре­ви­ка­ми. Таїса Андріївна згор­ну­ла зо­ло­то­обрізний ака­фист­ник в гарній шку­ря­тяній оп­раві й пок­ла­ла на ко­син­чи­ку під об­ра­за­ми, а са­ма для­вою хо­дою поп­рос­ту­ва­ла з спальні в па­ра­дові гор­ниці. Її дрібненькі ніжки якось ніби зне­хо­тя по­со­ву­ва­лись по смуг­нас­то­му ки­лим­ку-доріжці че­рез по­кої. На ви­ду і в тем­них очах ви­яви­лось нев­до­во­лен­ня лю­ди­ни, стур­бо­ва­ної се­ред спо­кою й тиші, та ще й на мо­литві. Во­на заг­ля­ну­ла че­рез двері в світли­цю. З при­хо­жої вхо­ди­ла дав­ня її знай­ома й под­ру­га, пол­тавська дідич­ка Тек­ля Опа­насівна Гу­ко­ви­че­ва, ви­со­ка та пле­чис­та, а за нею про­жо­гом вис­ко­чи­ла її доч­ка Ме­ла­ся, низька, при­сад­ку­ва­та, але швид­ка та верт­ка, як дзиґа. По­зад їх ви­зи­ра­ла гор­нич­на Мок­ри­на, жва­ва та ле­пет­ли­ва. Усі во­ни втрьох за­ра­зом го­во­ри­ли, аж тріща­ли, пе­ре­би­ва­ючи од­на од­ну. Гомін роз­ля­гавсь по прос­тор­них, ви­со­ких гор­ни­цях, аж лу­нав попід ви­со­ки­ми сте­ля­ми, пре­гар­но об­ве­де­ни­ми ши­ро­ки­ми кар­ни­за­ми. Обидві го­во­рючі, ве­селі гості не­на­че спо­ло­ха­ли мертві по­кої й єди­ну в їх жи­ву лю­ди­ну - бо­гомільну ха­зяй­ку.

    - А! це ви, Тек­лю Опа­насівно! - про­мо­ви­ла ти­хим, м'яким го­ло­сом гос­по­ди­ня, роз­тя­гу­ючи сло­ва, не­на­че во­на їх співа­ла сти­ха.

    - Це ми, свої, Таїсо Андріївно! Здо­рові бу­ли! - ска­за­ла го­лос­но Тек­ля Опа­насівна.

    - Добридень вам! - ляс­ну­ла Ме­ла­ся го­лос­но, не­на­че стрельну­ла з руш­ниці.

    Гості привіта­лись і поцілу­ва­лись з ха­зяй­кою по тричі. Таїса Андріївна й Тек­ля Гу­ко­вич­ка вкупі вчи­лись в Києві в пансіоні й бу­ли ве­ли­ки­ми при­ятелька­ми ще змал­ку. Во­ни ра­зом вий­шли й заміж. Таїса Андріївна вий­шла за інже­не­ра Сватківсько­го та­ки в Києві, а Тек­ля Опа­насівна - за мо­ло­до­го архітек­то­ра Гу­ко­ви­ча, кот­рий од­на­че за­раз по­ки­нув свою ро­бо­ту в Києві й пе­реїхав на се­ло в жінчи­ну дер­жа­ву, щоб ха­зяй­ну­вать на селі, в маєтності своєї жінки. Влітку во­ни час­тенько зап­ро­шу­ва­ли до се­бе в се­ло на тиж­день або на два своїх при­ятелів на од­по­чи­нок та на ку­пан­ня.

    - Чи не по­тур­бу­ва­ли ми ча­сом вас? Ви, пев­но, оце спо­чи­ва­ли? - го­во­ри­ла Тек­ля Опа­насівна, див­ля­чись на Таїсин вид, не­на­че тро­хи зас­па­ний.

    - Ні! де там! Я oцe тільки що до­мо­ли­лась бо­гу. Про­шу сідать. От і не­дур­но цієї ночі снив­ся мені сон, не­на­че в наш са­док при­летіли дві паві, та такі здо­рові! А за ни­ми при­летів па­вич, роз­пус­тив хвос­та та й ки­нувсь би­ти пав, - го­во­ри­ла ха­зяй­ка.

    - То це, ма­буть, ми ті дві паві! А па­вич це, пев­но, ваш зять Елпіди­фор… Як же ва­ше здо­ров'я? -спи­та­ла ма­ти.

    - Як по­чу­ває се­бе ва­ша доч­ка Лю­ба? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

    - А Елпіди­фор Пет­ро­вич, ма­буть, ще не вер­нув­ся з служ­би? - пе­ре­би­ва­ла ма­ти.

    - Де ж це Лю­ба? - до­пи­ту­ва­лась доч­ка. Обидві во­ни пи­та­ли за­ра­зом, го­во­ри­ли го­лос­но, по-се­лянській, аж ля­ща­ли, не­на­че во­ни роз­мо­ву ве­ли не в гор­ни­цях, а десь на го­роді або в се­бе в дворі гу­ка­ли на най­митів та най­ми­чок. Taїcу, оче­ви­дяч­ки, вра­жав той ляск, те гу­кан­ня се­ред мерт­вої тиші, та ще й після пе­рер­ва­ної мо­ли­тов­ної нап­ра­ви. Во­на аж су­пи­ла свої чу­дові, тонкі та густі бро­ви. Її за­ки­да­ли пи­тан­ня­ми, не­на­че по­си­пальни­ки, що по­си­па­ють на но­вий рік го­ро­хом та паш­нею. Во­на не зна­ла, кo­му­од­повідать, і од­повіда­ла нав­ман­ня.

    - Спасибі… Лю­ба десь… - во­на, хва­лить бо­га, вже не сла­бує… - десь пішла з візи­та­ми. Пев­но, за­то­го вер­неться, - го­во­ри­ла Таїса Андріївна, а в неї в дум­ках ще зос­та­ва­лись сло­ва з ака­фис­та свя­то­му Ми­ко­лаєві, і во­на че­рез си­лу до­би­ра­ла не­мо­ли­товні сло­ва для од­повіді на обид­ва бо­ки.

    - Чи не сла­бу­ва­ли ви ча­сом? Щось ви трош­ки по­марніли, - го­во­ри­ла Тек­ля Опа­насівна, при­див­ля­ючись до біло­го, тро­хи змарніло­го ви­ду в Таїси Андріївни.

    Таїсин вид і справді тро­хи ски­дав­ся на вид в за­сид­же­них крав­чих або в шва­чок: був і пов­ненький, але попід ка­ри­ми яс­ни­ми очи­ма бу­ло знать ма­ленькі пру­жеч­ки та бліду­ваті сму­жеч­ки.

    - Я час­то нез­ду­жаю, але те­пер, хва­лить бо­га, не мо­жу нарікать на здо­ров'я. Лю­ба го­не ме­не з ха­ти, ка­же, що я за­сиділась, як квоч­ка в оби­чай­ці. А я, ска­за­ти по правді, не люб­лю швен­дять, люб­лю сидіти вдо­ма та не ри­па­тись, - ска­за­ла гос­по­ди­ня й по­ма­леньку, для­во вмос­ти­лась в крісло, об­би­те яс­но-виш­не­вим пли­сом.

    - А чом оце Андріян Кнри­ло­вич не приїхав? Як йо­го здо­ров'я? - спи­та­ла ха­зяй­ка.

    - Нема йо­му ча­су! - обізва­лась Тек­ля Опа­насівна. - Звелів кла­няться вам обом.

    - Покинули та­та на ха­зяй­стві. Не­хай си­дить до­ма та дог­ля­дає ха­зяй­ст­ва, - ска­за­ла доч­ка.

    - Він усе по­рається на то­ку, - про­мо­ви­ла ма­ти. - В нас са­ме до­мо­ло­чу­ють овес.

    - Чи це в вас но­ва мебіль? - спи­та­лась доч­ка.

    - Нова. Оце не­дав­неч­ко обс­та­ви­лись, - од­повіла Таїса Андріївна. - Це Лю­ба та зять так обс­та­ви­лись.

    - Ой яка чу­до­ва, ху­дож­ня мебіль! - крик­ну­ла ма­ти.

    - В яко­му ма­га­зині ку­пу­ва­ли? Ой гар­на ж! Ццц! - аж цма­ка­ла доч­ка з ди­ва.

    - Почому пла­ти­ли за ар­шин ок­са­ми­ту на гар­ди­ни та портьєри? - до­да­ла ма­ти.

    - Дорого кош­тує со­фа та крісла? І дзер­ка­ла нові? Еге, нові? - пи­та­ла, аж ля­ща­ла доч­ка на­зах­ват і за­ра­зом з матір'ю.

    Таїса знов бу­ла за­ки­да­на пи­тан­ня­ми й по­чу­ва­ла, що не мо­же й вип­ру­чаться з тих пи­таннів, бо не всти­га­ла на два бо­ки од­ка­зу­вать. Пи­тан­ня ціка­вих сільських ле­пе­тух ки­да­лись на неї, на­че рій кус­ли­вих мух.

    - Це Лю­ба та Елпіди­фор зро­би­ли собі усю цю об­нов­ку. Усе ста­ре посп­ро­ду­ва­ли та наб­ра­ли в ма­га­зині но­вої мебілі.

    Текля Опа­насівна й Ме­ла­ся зо­ри­ли очи­ма по світлиці й не всиділи-та­ки на місці: не­за­ба­ром во­ни повс­та­ва­ли з крісел, щоб га­разд при­ди­виться зблизька до кож­ної но­вої речі, та ще й по­ла­пать пальця­ми.

    В тем­но-фіоле­товій сукні, ви­со­ка та пос­тав­на, навіть тро­хи ог­ряд­на, Тек­ля Опа­насівна по­ма­леньку по­ди­ба­ла до две­рей, ста­ла й звідтіль, од­далік, по­ча­ла ог­ля­дать но­ву обс­та­ву, зир­ка­ючи своїми не­ве­лич­ки­ми блис­ку­чи­ми очи­ма по всіх за­кут­ках. Про­ти здо­ро­вецько­го вікна од яс­но­го проміння в неї на чорній го­лові, на­ма­щеній по­ма­дою, бу­ло знать ніби срібні нит­ки. Але вид в неї був здо­ро­вий, свіжий. На ши­ро­ку­ва­тих що­ках ще бу­ло знать рум'янці, не­на­че во­на не­дав­неч­ко хо­ди­ла на сонці й на­пек­ла свій вид.

Сторінка 1 з 54 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 > У кінець >>

Пошук на сайті: