Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб1093
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб1112

 

Іван Нечуй-Левицький

Неоднаковими стежками

І

    

    Одного дня в третій го­дині вже пе­ред обідом, Таїса Андріївна Сватківська, ну­дя­чись без ро­бо­ти, ста­ла пе­ред об­ра­за­ми в своїй спо­чи­вальні й по­ча­ла мо­ли­тись бо­гу. Во­на про­чи­та­ла мо­лит­ви й пе­ре­чи­ту­ва­ла з нудьги вже п'ятий ака­фист, бо бу­ла ду­же бо­го­бо­яща й бо­гомільна. Не ма­ючи ніякісінької ро­бо­ти, во­на сли­ве щод­ня хо­ди­ла в мо­нас­тир на служ­бу бо­жу або дов­го мо­ли­лась вдо­ма і сли­ве щод­ня пе­ре­чи­ту­ва­ла по п'ять ака­фистів. В прос­торній спальні бу­ло чис­то й гар­но, як у віноч­ку. Ка­нап­ка й двоє крісел бу­ли об­биті новісіньким, гар­ним яс­ним кре­то­ном, ніби за­си­па­ним жов­ту­ва­тим осіннім лис­том та чер­во­ни­ми тро­ян­да­ми. З та­ко­го са­мо­го кре­то­ну бу­ли повішані драпіров­ки над біли­ми завіса­ми по­над вікна­ми і над две­ри­ма. В кут­ку, на ко­син­чи­ку лисніли два об­ра­зи в срібних ша­тах, в зо­ло­тих ши­ро­ких ра­мах. В спо­чи­вальні бу­ло все но­ве й гар­не, бо ста­ренька Таїса не­дав­неч­ко посп­рав­ля­ла собі но­ву обс­та­ву: і мебіль, і завіси.

    Таїса Андріївна бу­ла не­ви­со­ка на зріст, пов­ненька й цуп­кенька. Го­ло­ва в неї бу­ла си­ва, аж біла, але на ви­ду во­на бу­ла зовсім мо­ло­да. Во­на бу­ла дов­гоб­ра­за. Вид в неї й те­пер був гар­ний, сли­ве кла­сич­ний. Тем­но-карі чи­малі, дов­го­васті очі бу­ли блис­кучі, але смутні, за­ду­мані. По очах бу­ло знать, що ця си­ва, аж біла лю­ди­на, але з мо­ло­дим чу­до­вим ви­дом, пе­ре­бу­ла якусь ве­ли­ку скор­бо­ту, ма­ла в житті якусь при­го­ду. Во­на вже дав­но розійшлась з чо­ловіком і потім ов­довіла. В по­коїчку і в усіх прос­тор­них гор­ни­цях бу­ло ти­хо, аж мерт­во. Таїса го­лос­но про­мов­ля­ла сло­ва мо­лит­ви, не­на­че чи­та­ла їх на кри­ласі в церкві, як десь да­ле­ко по­чув­ся шум та ніби ше­лест.

    «Чи не вітер оце схо­пивсь?» - май­ну­ла в Таїси дум­ка й пе­ре­би­ла її мо­лит­ву.

    Вона зир­ну­ла в здо­ро­ве вікно на са­док. Старі груші та каш­та­ни сто­яли не­по­руш­но. Навіть не хи­ли­та­лось лис­тя, вже по­жо­лоб­ля­не та по­жовк­ле по­де­ку­ди. А за стіна­ми та за две­ри­ма в да­ле­ких гор­ни­цях усе щось шуміло та на­че ше­лестіло.

    В той час зас­ту­котіли десь од­чи­нені двері… В за­лу ввірвав­ся гомін та шум. Бу­ло чуть, що в при­хожій за­веш­та­лись лю­де, за­чов­га­ли та за­ша­руділи че­ре­ви­ка­ми. Таїса Андріївна згор­ну­ла зо­ло­то­обрізний ака­фист­ник в гарній шку­ря­тяній оп­раві й пок­ла­ла на ко­син­чи­ку під об­ра­за­ми, а са­ма для­вою хо­дою поп­рос­ту­ва­ла з спальні в па­ра­дові гор­ниці. Її дрібненькі ніжки якось ніби зне­хо­тя по­со­ву­ва­лись по смуг­нас­то­му ки­лим­ку-доріжці че­рез по­кої. На ви­ду і в тем­них очах ви­яви­лось нев­до­во­лен­ня лю­ди­ни, стур­бо­ва­ної се­ред спо­кою й тиші, та ще й на мо­литві. Во­на заг­ля­ну­ла че­рез двері в світли­цю. З при­хо­жої вхо­ди­ла дав­ня її знай­ома й под­ру­га, пол­тавська дідич­ка Тек­ля Опа­насівна Гу­ко­ви­че­ва, ви­со­ка та пле­чис­та, а за нею про­жо­гом вис­ко­чи­ла її доч­ка Ме­ла­ся, низька, при­сад­ку­ва­та, але швид­ка та верт­ка, як дзиґа. По­зад їх ви­зи­ра­ла гор­нич­на Мок­ри­на, жва­ва та ле­пет­ли­ва. Усі во­ни втрьох за­ра­зом го­во­ри­ли, аж тріща­ли, пе­ре­би­ва­ючи од­на од­ну. Гомін роз­ля­гавсь по прос­тор­них, ви­со­ких гор­ни­цях, аж лу­нав попід ви­со­ки­ми сте­ля­ми, пре­гар­но об­ве­де­ни­ми ши­ро­ки­ми кар­ни­за­ми. Обидві го­во­рючі, ве­селі гості не­на­че спо­ло­ха­ли мертві по­кої й єди­ну в їх жи­ву лю­ди­ну - бо­гомільну ха­зяй­ку.

    - А! це ви, Тек­лю Опа­насівно! - про­мо­ви­ла ти­хим, м'яким го­ло­сом гос­по­ди­ня, роз­тя­гу­ючи сло­ва, не­на­че во­на їх співа­ла сти­ха.

    - Це ми, свої, Таїсо Андріївно! Здо­рові бу­ли! - ска­за­ла го­лос­но Тек­ля Опа­насівна.

    - Добридень вам! - ляс­ну­ла Ме­ла­ся го­лос­но, не­на­че стрельну­ла з руш­ниці.

    Гості привіта­лись і поцілу­ва­лись з ха­зяй­кою по тричі. Таїса Андріївна й Тек­ля Гу­ко­вич­ка вкупі вчи­лись в Києві в пансіоні й бу­ли ве­ли­ки­ми при­ятелька­ми ще змал­ку. Во­ни ра­зом вий­шли й заміж. Таїса Андріївна вий­шла за інже­не­ра Сватківсько­го та­ки в Києві, а Тек­ля Опа­насівна - за мо­ло­до­го архітек­то­ра Гу­ко­ви­ча, кот­рий од­на­че за­раз по­ки­нув свою ро­бо­ту в Києві й пе­реїхав на се­ло в жінчи­ну дер­жа­ву, щоб ха­зяй­ну­вать на селі, в маєтності своєї жінки. Влітку во­ни час­тенько зап­ро­шу­ва­ли до се­бе в се­ло на тиж­день або на два своїх при­ятелів на од­по­чи­нок та на ку­пан­ня.

    - Чи не по­тур­бу­ва­ли ми ча­сом вас? Ви, пев­но, оце спо­чи­ва­ли? - го­во­ри­ла Тек­ля Опа­насівна, див­ля­чись на Таїсин вид, не­на­че тро­хи зас­па­ний.