Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб3128
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб3484
    Другого дня при­ка­та­ли з вок­за­лу пош­то­вою чор­топ­хай­кою два київські об­бивщн­ки й за­хо­ди­лись пок­ри­вать мебіль. Че­рез кільки день ста­ру не­потрібну мебіль ви­нес­ли в флігель, а част­ку по­ган­шо­го трух­на скла­ли в во­зовні на підрях, що теліпа­лись на бан­ти­нах. На­томість розс­та­ви­ли по по­ко­ях чу­до­ву ху­дож­ню мебіль, та­ку дос­то­ту, яка бу­ла і в Таїси Андріївни. Ви­со­чезні дзер­ка­ла та­ки не змісти­лись в не­ви­сокій гор­ниці, і май­ст­ри му­си­ли їх тро­хи підпи­лить зспо­ду та обш­мульгать вирізані звер­ху стер­ча­ки, щоб не об­ко­лу­пать стелі. Дім Гу­ко­вичів був ста­рий, хоч по­коїв в йо­му бу­ло ба­га­то: сте­ля бу­ла низьку­ва­та, вікна не такі здо­рові, як в житлі в Таїси Андріївни. Але прос­торні гор­ниці, обс­тав­лені чу­до­вою мебіллю та дзер­ка­ла­ми, при свіжих шпа­ле­рах, ма­ли зовсім інший виг­ляд, ніж пер­ше. Роз­па­ку­ва­ли й ви­сокі лам­пи, внес­ли в по­кої й пос­та­ви­ли од­ну чор­ну арап­ку ко­ло сто­ла в світлиці, а дру­гу теж в світлиці аж ко­ло две­рей, що ве­ли в кабінет. Як вно­си­ли з во­зовні в по­кої ті чу­дові чу­дер­нацькі лам­пи, уся че­лядь збіглась ди­виться на те ди­во.

    Горнична й прач­ка по­ки­да­ли й залізка і вибігли ди­виться на те ди­во, не­чу­ва­не й не­ба­че­не на селі.

    - Чи ти ба! Не­суть чортів в по­кої. Дух свя­тий при хаті! - го­моніла ста­ра ба­ба-птич­ни­ця.

    - Їй-богу, не­суть два чор­ти! - крик­ну­ла ку­хо­вар­ка. - Це вже чор­ти світи­ти­муть в по­ко­ях; аж страш­но стає.

    - Я вве­чері бо­яти­мусь і по гор­ни­цях хо­дить, - ска­за­ла гор­нич­на.

    - Та при­ди­вись ли­шень кра­ще! то не чор­ти, а чор­тиці, та ще сли­ве голісінькі, тільки в са­мих ку­ценьких спіднич­ках, - обізвавсь ла­кей.

    - А справді чор­тиці, бо на­че мо­ло­диці: в спіднич­ках та в зо­ло­тих се­реж­ках, ще й у зо­ло­тих на­мис­тах. Ма­буть, ото в пеклі та­ка по­ве­денція в чор­тиць, що во­ни так чуд­но вдя­га­ються, - ка­зав один дід в жар­ти.

    - Ще й білі ло­патні по­витріща­ли, мов сміються аж на кутні зу­би. Та й ро­таті ж та ву­хаті оті чор­тиці, - до­дав один най­мит.

    - Мабуть, не з біса ве­селі, - до­дав дру­гий най­мит, - ди­вись, бра! ще й не­на­че при­танцьову­ють чи навш­пи­няч­ки спи­на­ються, мов напідпит­ку. Ма­буть, ра­денькі, що дер­жать оті ка­ганці в ру­ках.

    - От те­пе­реч­ки не бу­де нам со­ром вітать же­нихів в на­ших по­ко­ях! - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна, по­ход­жа­ючи по гор­ни­цях та ог­ля­да­ючи обс­та­ву.

    - Шкода тільки, що в нас не­ма каміна з кар­ни­зом, де мож­на б бу­ло пос­та­вить отакі ляльки та цяцьки, німфи та фав­ни, як їх Лю­ба по­на­ти­ка­ла в се­бе на каміні. Тре­ба б нам до­ко­неч­но за­ло­мить отих міських бур­жу­азок, щоб не ду­же-то пин­дю­чи­лись пе­ред на­ми, - обізва­лась Ме­ла­ся.

    - І навіщо їх за­лом­лю­вать? Чи то ж вар­то пик­лю­ваться за та­ку нісенітни­цю! Во­ни ж вас люб­лять щи­ро, - обізва­лась Ліда.

    - А вже ж пак! Во­ни якісь там нікчемні бур­жу­аз­ки, а ми ж дідичі й дер­жавці: маємо дер­жа­ву з діда-прадіда, - ска­за­ла гор­до­ви­то ма­ти, -ми па­ни, ми дво­ря­ни, а во­ни та­ки бур­жу­аз­ки, хоч во­ни мої й при­ятельки. А за це ніко­ли не за­бу­вай­те, -на­пу­чу­ва­ла до­чок гор­до­ви­та Тек­ля Опа­насівна.

    - Я за це та­ки ніко­ли не за­бу­ва­ла і завж­ди ма­ла це на увазі, що во­ни якісь міські пе­реп­ро­ду­хи та пе­ре­куп­ки, що тільки вхо­пи­ли шмат просвіти, -ска­за­ла Ме­ла­ся. - В Лю­би та­ки є щось міщанське, як і в її рож­де­ниці Таїси Андріївни.

    - Лучче бу­ло б, як­би ви хоч част­ку гро­шей, пот­ра­че­них на цю до­ро­гу мебіль, бу­ли да­ли мені на поїздку в Фінляндію. Бо, приз­на­тись, я оце на­ду­ма­лась поїха­ти в Фінляндію та вив­читься тка­ти фінляндські по­лот­на на но­вих ма­леньких верс­та­ти­ках, - ска­за­ла Ліда, - од­на­че не маю ро­бо­ти, то хоч вчи­ти­му на­ших мо­ло­диць та дівчат ви­роб­лять по­лот­но. Нав­чусь там ро­бить сир: це вже для се­бе. Ту­ди їдуть наші обидві сусіди зад­ля цієї спра­ви. Поїду й я з ни­ми вкупі. Чо­го я бу­ду сидіть оту­теч­ки на селі та бай­ди­ки би­ти?

    - Дух свя­тий при нас та при хаті! - аж крик­ну­ла ма­ти. - Що це ти ви­га­да­ла? Це ж кош­ту­ва­ти­ме ска­же­них гро­шей.

    - А як ви їзди­ли в Пе­тер­бург, а звідтіль манд­ру­ва­ли в Фінляндію, щоб по­ди­ви­тись на во­дос­па­ди, то це й нічо­го? Це ж кош­ту­ва­ло теж не­де­ше­во, - обізва­лась Ліда якось сум­но. - Ба­чи­те, яка в світі прав­да!

    

IV

    

    Ще за два ро­ки пе­ред цим Яків Ки­ри­ко­вич Ула­се­вич, мен­ший брат Ми­хай­ла Ки­ри­ко­ви­ча, слу­жив за асис­тен­та в слав­но­го в свій час у Києві й за­мож­но­го док­то­ра Іва­на Гур­ко­вен­ка. Яко­вові Ула­се­ви­чеві пе­ре­па­да­ло чи­ма­ло гро­шей на службі. Але не­за­ба­ром йо­го пат­рон вмер наг­лою смер­тю, Ула­се­вич роз­по­чав в місті прак­ти­ку, але сла­бих при­хо­ди­ло до йо­го ма­ло. Гро­шей не ста­ва­ло на про­жи­ток. Йо­го ма­ти по­ма­га­ла йо­му грішми. Але як вмер­ла й ма­ти, мо­ло­дий док­тор, ма­ючи ма­лий за­робіток, му­сив про­сить місця земсько­го ліка­ря. Не­за­ба­ром він дос­тав місце в од­но­му здо­ро­во­му містеч­ку Дри­жи­полі за Дніпром, не­да­ле­ко од Києва, в Пе­ре­яс­лавсько­му повіті.

    Дрижипіль бу­ло здо­ро­ве містеч­ко з трьома церк­ва­ми, між кот­ри­ми од­на бу­ла му­ро­ва­на, ста­ро­дав­ня, ще в давній час збу­до­ва­на од­ним бо­го­бо­ящим ко­зацьким пол­ков­ни­ком. Містеч­ко ши­ро­ко роз­ки­ну­лось на рівній місцині не ду­же да­ле­ко од Дніпра. Ця ни­зи­на тро­хи ски­да­лась на лу­ча­ну бе­ре­го­ви­ну. Тільки по один бік містеч­ка бу­ли при­гор­ки та су­гор­би, і на од­но­му горбі, на чо­ло­поч­ку, ніби пи­ша­лась біла ста­ро­дав­ня му­ро­ва­на церк­ва з трьома вузьки­ми та ви­со­ченьки­ми ба­ня­ми, бу­ла ок­ра­сою ве­ли­ко­го містеч­ка й ніби ди­ви­лась з го­ри та кміти­ла з при­гор­ка за усім містеч­ком, ог­ля­да­ючи йо­го своїми зо­ло­ти­ми маківка­ми. На горбі, далі за церк­вою сто­яв стіною ліс. А на захід сон­ця че­рез по­ля та роз­логі лу­ки в по­го­жий яс­ний день сму­гою виз­на­чу­ва­лись на обрії київські го­ри за Дніпром, не­на­че по­виті си­зою імлою. А на тій смузі лисніли по­зо­ло­чені хрес­ти на ба­нях київських цер­ков, ніби ми­готіли роз­си­пані по­де­ку­ди іскор­ки, котрі то спа­ху­ва­ли, то знов зга­са­ли, на­че в яко­мусь па­ву­тинні.

    Яків Кирн­ко­вич Ула­се­вич, при­був­ши в містеч­ко, най­няв для се­бе жит­ло в од­но­го за­мож­но­го міща­ни­на на одній по­ло­вині гар­ненько­го, сли­ве місько­го дом­ка. Він зай­няв прос­тор­ну світли­цю й дов­гу та ву­зеньку кімна­ту. Ла­за­рет був не­да­ле­ко од йо­го жит­ла. В сльоту та негідь це бу­ло ду­же доб­ре для дог­ля­ду сла­бих в ла­за­реті. Сільська ти­ша, са­мотність та сільська нудьга ще й пе­редніше не ля­ка­ли йо­го. Не був він од­люд­ком по своїй вдачі, але й не лю­бив шу­му та га­му ве­ли­ких міст.

    Захопивши з со­бою з міста тро­хи най­потрібнішої мебілі, щоб обс­та­вить свої по­кої, заб­рав­ши потрібні для опе­рацій зна­ряд­дя, мо­ло­дий док­тор цілий день по­равсь, обс­тав­ля­ючи свої по­кої. Над­вечір до йо­го зай­шов один з фер­шалів Че­пур­ковський, і во­ни обид­ва пішли ог­ля­дать ла­за­рет. Не­за­ба­ром він вер­нувсь до­до­му.

    Тільки що він увійшов в по­кої, над­ворі за­гав­ка­ли со­ба­ки. Рип­ну­ли хатні двері. Їх од­чи­ни­ла ха­зяй­ка, вже прис­тар­ку­ва­та міщан­ка, зав'яза­на в чуш­ку, цеб­то без очіпка, чор­ною хуст­кою. Во­на про­пус­ти­ла в двері літню мо­ло­ди­цю, так са­мо за­вя­за­ну чор­ною хуст­кою, за­худ­же­ну й сла­бо­ви­ту. Мо­ло­ди­ця пе­рес­ту­пи­ла че­рез поріг, ста­ла ко­ло са­мих две­рей і несміли­во поз­до­ров­ка­лась.

    - Чи не з ла­за­ре­ту ча­сом те­бе прис­ла­ли сю­ди? - спи­тав Яків Ки­ри­ко­вич в мо­ло­диці.

    - Та еге ж! з ла­за­ре­ту, - ска­за­ла мо­ло­ди­ця. - Я бу­ла зай­шла в ла­за­рет, а ме­не там спра­ви­ли до вас: йди, ка­жуть, до док­то­ра, не­хай він те­бе по­ра­де, ко­ли ти ко­ро­диш­ся на живіт або на гру­ди.

    - Ти, пев­но, нез­ду­жаєш? - спи­тав Ула­се­вич, бист­ро оки­нув­ши оком мо­ло­ди­цю й її за­ниділий, за­худ­же­ний вид.

    - Ой па­не! нез­ду­жаю, та вже й дав­но. Ще з осе­ни як за­не­ду­жа­ла на про­пас­ни­цю, та оце й досі во­на не ки­дає ме­не. Взим­ку мені бу­ло й по­луч­ча­ло. А як по­ча­лась вес­на, то мені знов погірша­ло. Ні їсти не хо­четься, ні пи­ти. Ніщо не йде мені на ду­шу. Вже й сповіда­лась, і при­ча­ща­лась. Оце не­дав­неч­ко хо­ди­ла до ба­тюш­ки, щоб ос­вя­ти­ли мені во­ду на го­лові, бо в ме­не по­ча­ло су­до­мить го­ло­ву. А оце прий­шла ще до вас на по­ра­ду. Од­ря­туй­те ме­не, ко­ли ва­ша ми­лость, бо в ме­не ж двой­ко ма­леньких діто­чок. Як я пом­ру, хто ж їх до пут­тя до­ве­де? - І мо­ло­ди­ця од­ра­зу зап­ла­ка­ла. Го­лос в неї не­на­че пе­рер­вавсь. В неї стис­ло в гру­дях так, що во­на не змог­ла го­во­ри­ти далі й по­ча­ла вти­рать сльози чох­лою ру­ка­ва.

    - То в те­бе про­пас­ни­ця, ка­жеш?

    - Та еге ж! До­по­можіть мені, ко­ли ва­ша лас­ка, бо як «тітка» ме­не не по­ки­не, то вже мені й не жи­вотіти. І си­ли в ме­не вже не­ма до будлі-якої ро­бо­ти, навіть і до не­важ­кої. За­раз втом­люсь. Отак як ба­чи­те! за­чевріла, за­ниділа, хоч ля­гай в до­мо­ви­ну. Ба­тюш­ка ра­див мені якісь ліки та ска­зав най­ня­ти мо­лебствіє, але за­бу­ла, яко­му свя­то­му, бо в ме­не вже й тя­му в го­лові за­би­ло. Скажіть вже ви, ко­ли ва­ша лас­ка, ко­му пра­вить мо­лебінь од про­пас­ниці - чи святій Вар­варі, чи свя­то­му Ми­ко­лаєві? Чи пи­ти нат­ще­сер­це ор­данську во­ду, чи стрітенську? Ба­тюш­ка ка­за­ли мені, та в ме­не вже па­мо­ро­ки одібра­ло, аж інко­ли в очах по­жовк­не. Мені вже й нев­тям­ки, що во­ни ка­за­ли.

Пошук на сайті: