Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками (сторінка 23)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб3128
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб3484
    - А мо­же, й не за­бу­де! Хіба ж ви пи­та­лись за це в бо­га? - по­жар­ту­ва­ла Ме­ла­ся. - Йдіть, ма­мо, та моліться й за се­бе, і за нас обох. Ви нас­та­чи­те мо­ли­тов на нас і на цілу осе­лю, - жар­ту­ва­ла Ме­ла­ся.

    - Жартуй ли­шень, та й ог­ля­дай­ся. Вби­рай­тесь лиш мерщій обидві та ходім швид­ше, бо як поч­не­те че­пу­риться, то як­раз прий­де­те на шап­коб­ран­ня.

    - Еге, ма­мо, ви хо­че­те, щоб вам бу­ло охітніше й ве­селіше з на­ми в гурті сто­ять у церкві? - обізва­лась Ліда з кут­ка.

    - Кухар та ку­хо­вар­ка й без нас тут впо­ра­ються й усьому да­дуть ра­ди. Ходім-бо, ходім! - вже ніби бла­га­ла ма­ти.

    Дочки, на­решті, та­ки пос­лу­ха­лись ма­тері й пішли до церк­ви, щоб не зо­би­дить її.

    Надворі бу­ла го­ди­на. Грязь за­шерх­ла. Не­ве­личкі при­мо­роз­ки ви­су­ши­ли гря­зю­ку. День був яс­ний, по­го­жий. Обидві пан­ни зо­хо­ти­лись йти до церк­ви, щоб тро­хи про­хо­диться та роз­ва­жить се­бе.

    Після служ­би, хап­ки на­пив­шись чаю, ма­ти й доч­ки за­хо­ди­лись при­би­раться та че­пу­риться. Тек­ля Опа­насівна при­би­ра­ла Ме­ла­сю. Ліда на­ки­ну­ла на се­бе тем­неньку сук­ню, не­на­че во­на го­ту­ва­лась йти ку­дись на лекцію. Поїзд при­хо­див в два­над­цятій го­дині. Вже го­дин­ник продз­во­нив два­над­цять раз. І ма­ти, і Ме­ла­ся стур­бу­ва­лись. Нес­покій та три­вожність опа­ну­ва­ли їх обох. Ме­ла­ся сто­яла пе­ред но­вим здо­ро­вим дзер­ка­лом і пот­ро­ху підво­ди­ла пуд­рою то вис­ки, то по­ти­ли­цю. Ліда тільки ди­ви­лась і мовч­ки осміха­лась.

    Вже ми­ну­ла й дру­га го­ди­на, а гос­тей не бу­ло. Сон­це спус­ти­лось низько на обрії, вже ста­ло на вечірньому прузі, а гості не приїжджа­ли. Ме­ла­ся з нудьги ни­ка­ла, ніби блу­ка­ла по по­ко­ях і все че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­ла­ми.

    «Може, й доб­ре, що тра­пи­лась якась за­бар­ка на поїзді. Смер­ком я зда­ва­ти­мусь кра­щою. І, мо­же… мо­же… хоч він і не ду­же гар­ний, але ж пос­тать… але ж ву­си… Мо­же, й не ми­не ме­не до­ля на цей раз», - ма­ри­ла ниш­ком Ме­ла­ся.

    Вже як по­ча­ло су­теніть, за­гур­котіла по­воз­ка в дворі. Адріян Ки­ри­ло­вич вий­шов на ґанок зострічать гос­тей. Ха­зяй­ка, уб­ра­на в чор­ну шов­ко­ву з квіточ­ка­ми сук­ню, ви­ли­ну­ла в при­хо­жу, вхо­пи­ла Таїсу Андріївну в обнімок і тричі цмок­ну­ла її в що­ку, потім цмок­ну­ла Лю­бу в обидві що­ки і, привітав­шись ду­же привітно до Ми­хай­ла Ула­се­ви­ча, зап­ро­си­ла гос­тей до світлиці. Не­за­ба­ром з бо­ко­вих од­чи­не­них две­рей вий­шла по­ва­гом Ліда, а за нею ніби ластівкою ви­ли­ну­ла Ме­ла­ся, уб­ра­на в яс­ну гар­неньку сук­ню, ви­со­ко за­че­са­на, з ко­ро­ною з товс­тих зо­ло­тис­тих кіс на тім'ї, в бла­кит­них бан­тах, в зо­ло­тих се­реж­ках та брас­ле­тах, з зо­ло­тою брош­кою на шиї. Рум'яна, ве­се­ла, з блис­ку­чи­ми здо­ро­ви­ми ка­ри­ми очи­ма, взру­ше­на надіями та мріями, Ме­ла­ся й справді ба­га­то пок­ра­ща­ла й пож­вавіша­ла. Во­на ніби на ході або на льоту пе­рецілу­ва­лась з да­ма­ми й жва­во та лас­ка­венько привіта­лась до Ми­хай­ла Ула­се­ви­ча, не­на­че во­на зна­ла йо­го дав­но й зрос­ла з ним укупі.

    І Таїса Андріївна, і Лю­ба уб­ра­лись хоч че­пур­ненько, але ду­же прос­то, навіть убо­го - в сіренькі ку­ценькі спіднич­ки та чорні коф­ти, ніби­то по-до­рожньому. Але во­ни уб­ра­лись так прос­то зу­мис­не, щоб не за­тер­ти Ме­ласі, щоб Ме­ла­ся зда­ва­лась кра­щою. Лю­ба навіть не на­пуд­ри­ла щік, не підве­ла пенз­лем і не по­чор­ни­ла брів, не по­на­во­ди­ла рум'янців на ус­та і… по­по­ган­ша­ла. Але це зад­ля то­го во­на зро­би­ла так, щоб не за­тем­ря­вить Ме­ласі блис­ком своєї кра­си. Обидві гості зда­ва­лись ніби нед­бай­ли­во уб­рані й прос­то за­че­сані, тро­хи навіть на­че пе­ле­хаті. Врівні з ни­ми Ме­ла­ся й справді бу­ла по­казніша, че­пур­ненька, навіть гар­на.

    Михайло Ула­се­вич зир­нув на Ме­ла­сю й за­ди­вивсь. Свіже об­лич­чя, чер­воні, як ка­ли­на, ус­та, ро­жеві ву­ха, блис­кучі очі - все це при­па­ло йо­му до впо­до­би ба­га­то більше, ніж пе­редніше, в Києві.

    «Одже оця Ме­ла­ся гар­ненька собі нівро­ку… і свіжа, як ка­ли­на, і жва­ва та ве­се­ла, мов пташ­ка. Зовсім-та­ки апе­тит­на! Ко­ли б тільки до­да­ток до неї був чи­ма­лий, апе­тит­ний, то хоч і до вінця з нею ста­вай. Тре­ба бу­де при цій на­годі до­кон­че по­веш­таться по са­дибі та га­разд при­ди­виться до ха­зяй­ст­ва: і до то­ку, і до їх полів, чи ро­дю­ча ту­теч­ки зем­ля… А обс­та­ва в домі гар­на! незгірше, як в Таїси та в Лю­би. Але ж… оти­ми со­фа­ми та ку­шет­ка­ми, як по­душ­ка­ми та пе­ри­на­ми, не здобрієш… Усе те прах і попіл, по­ло­ва, ша­га вар­та», - ду­мав Ми­хай­ло Ула­се­вич, зо­ря­чи по гор­ни­цях кмітли­ви­ми оч­ка­ми.

    Гості ог­ляділи но­ву обс­та­ву, обійшли й пильно об­ди­ви­лись, до­тор­ка­лись до всього й по­ла­па­ли пуч­ка­ми усе, навіть нові ки­ли­ми, потім посіда­ли на ка­напі. Ха­зяїн та гість сіли про­ти їх. В са­лоні пішла роз­мо­ва.

    Де б узя­ти, де б на­пи­тать та­ких швид­ких сте­ног­рафів, щоб во­ни по­хо­пи­лись за­пи­сать їх швид­ке ле­пе­тан­ня! Не­на­че усі дев'ять муз за­ра­зом вли­ну­ли в світли­цю й ви­си­па­ли всі свої скар­би та да­ри, окрім бо­гині муд­рості Афіни, кот­ра, зви­чай­но, зни­кає в та­ких са­ло­нах і тікає да­ле­ко, пев­но, аж на Олімп. По­ча­лось та­ке тріщан­ня та цвірінькан­ня, не­на­че в світли­цю влетіла си­лен­на си­ла го­робців, от як во­ни нап­рикінці літа навіщось зби­ра­ються на вер­бах на якусь го­ро­би­ну ра­ду й зав­зя­то цвірінька­ють. Зда­ва­лось, ніби світли­ця од­ра­зу ста­ла мли­ном на чет­ве­ро коліс, ще й з сту­па­ми; і в то­му млині зас­ту­котіли, за­дер­ча­ли й зак­ла­ца­ли чо­ти­ри шес­терні; ще й раз у раз, без­пе­рес­тан­ку гу­па­ли сту­пи. Цей млин гув, рипів, гур­котів, не­на­че мірош­ник пус­тив во­ду на всі зас­тав­ки. А се­ред то­го гу­ку та сту­ко­ту ще ніби десь дер­ча­ло двоє дер­кал, кот­ри­ми по­ло­ха­ють го­робців в виш­ни­ках.

    Гості оповіда­ли за міські но­вин­ки. Ме­ла­ся й її ма­ти роз­пи­ту­ва­ли про знай­омих ки­ян. Лю­ба лед­ве всти­га­ла од­повідать на два бо­ки. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич і собі щось роз­ка­зу­вав Ме­ласі й ля­щав ви­со­ким ле­пет­ли­вим те­нор­цем. І Ме­ла­ся, і Ула­се­вич од зав­зят­тя ніби аж ви­со­ло­пи­ли язи­ки, не­на­че кри­ви­лись од­но з од­но­го. Гук од роз­мо­ви аж лу­нав по по­ко­ях. Зда­ва­лось, ніби самі шиб­ки в вікнах дзвеніли й то­рохтіли, не­на­че в час ве­ли­ко­го гро­му. Га­лас і тріщан­ня ли­лось, со­та­лось, пе­реп­лу­ту­ва­лось, мов поп­лу­тані нит­ки. Один ха­зяїн сидів ок­ро­ми од усіх і по­зи­рав на всіх, ніби мов­чаз­ний та су­мо­ви­тий мірош­ник, кот­рий сидів мовч­ки й кмітив, чи не вис­ко­че ча­сом будлі-який навісний ку­лак з ко­ле­са та не лус­не йо­го ме­жи очі. Він вря­ди-го­ди тільки вми­ку­вавсь в роз­мо­ву, ча­сом вки­дав слівце своїм гуч­ним ба­сом. І зда­ва­лось, не­на­че важ­кий тов­кач сту­пи вря­ди-го­ди гу­пав се­ред то­го зи­ку, ля­щан­ня та ве­ре­щан­ня. Ви­со­ке та ши­ро­ке чо­ло в Гу­ко­ви­ча ніби по­ясніша­ло. Сли­ве чорні здо­рові очі по­ве­селіша­ли. Він розп­рав­ляв довгі здо­ро­вецькі при­палі си­ви­ною ву­са й ве­се­ленько ско­са по­зи­рав, як Ула­се­вич упа­дав ко­ло Ме­ласі й не зво­див з неї очей.

    Говорючий, жва­вий ву­са­тий гість да­вав ніби якусь надію…

    Вже над­ворі су­теніло, як ця ніби го­ро­би­на тріску­ча зграя зня­ла­ся з місця, пе­ре­летіла в прос­тор­ну сто­ло­ву кімна­ту й обсіла навк­ру­ги дов­гий стіл, ба­га­то приб­ра­ний, ряс­но зас­тав­ле­ний уся­ки­ми наїдка­ми та об­ти­ка­ний блис­ку­чи­ми пляш­ка­ми. За сто­лом не вга­ва­ло ні на хви­ли­ну та­ке са­ме тріщан­ня та гомін. Обід був нав­ди­во­ви­жу ба­га­тий та смач­ний. Пот­рав бу­ло ба­гацько. По­жи­вок був трив­ний, ду­же си­тий, сільський. Усякі пе­чені сли­ве пла­ва­ли в свіжісінько­му маслі. Про­вор­ний най­мит Грицько на цей час ски­нув сви­ту й на­тяг сірту­ка та білі ба­вов­няні ру­ка­вич­ки й зруч­но зви­вавсь ко­ло сто­лу. Усе бу­ло до ла­ду, ба­га­то, по-місько­му. Ви­на бу­ли добрі й до­рогі. За де­сер­том за­шипіло шам­панське в чар­ках.

    «Добре жи­вуть оці Гу­ко­вичі. Ма­буть, ма­ють чи­ма­лий засіб. Усе в їх не по-прос­тацько­му, а по-місько­му; усе на панський лад. Тре­ба б при­че­питься доб­ре до цієї Ме­лан­ки, - мірку­вав та га­дав Ми­хай­ло Ула­се­вич, дуд­ля­чи смачні ви­на на всі зас­та­ви. - От де прис­тать би у прий­ми на усю маєтність та за­жи­ти діди­чем! Ки­нув би ік дідьку оту служ­бу в уся­ких без­тям­ких «стра­хо­вих кан­це­ляріях». Тут мені своя во­ленька во­ли­ла б. Ту­теч­ки я був би са­мостійним па­ном на всю гу­бу. А то ти­няй­ся та ни­кай по тих кан­це­ляріях, аж чуб тобі ча­сом стає мок­рий. І волі тобі не­ма, і засіб кат зна який. Ко­ристі з тієї служ­би, як з ца­па мо­ло­ка».

    Після обіду пе­рей­шли пи­ти кофій в прос­тор­ну світли­цю. Грицько, кот­рий став на цей вечір Гри­горієм, вніс здо­ро­вий лис­ню­чий ко­фей­ник і пос­та­вив на зас­те­ле­но­му під стіною столі. Ко­ло сто­ла сто­яли пальми та чор­на арап­ка з білим за­воєм на го­лові, з лам­пою в ру­ках, підня­тих вго­ру, не­на­че зу­мис­не бу­ла пос­тав­ле­на, щоб світить на стіл і на Ме­ла­сю зад­ля то­го, щоб во­на зда­ва­лась кра­щою під лис­та­ти­ми та ла­па­ти­ми пальма­ми в сутінках.

    - Прошу сідать ту­теч­ки, ко­ло цієї чор­ної світил­ки, як прод­раж­нив її мій ста­рий, - зап­ро­шу­ва­ла Гу­ко­ви­че­ва.

    - Прошу в гості до на­шої світил­ки! - бовк­ну­ла й собі Ме­ла­ся, тик­нув­ши пальця­ми на світил­ку, ніби на­тя­ка­ла Ула­се­ви­чеві: «Ди­вись, мов­ляв. І ми обс­тав­лені по-сього­час­но­му, незгірше Таїси Андріївни Сват­ковської».

    - «Світилка - шпилька при стіні; а на ній со­роч­ка не її…» - по­жар­ту­ва­ла мо­ло­денька Ліда.

    - Та на їй й со­роч­ки кат­ма! При­ди­вись ли­шень га­разд! - бурк­нув батько, втя­мив­ши доч­чи­не на­тя­кан­ня на по­зи­чені гроші, за котрі бу­ла куп­ле­на та чор­на світил­ка.

Пошук на сайті: