Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками (сторінка 25)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб3128
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб3484
    - Та це все, Лідо, то твій лібе­ралізм, чи якась по­ве­де­ниія, чи по­шесть! Все це не­за­ба­ром про­хо­ло­не в тобі, а потім і зник­не. Оті обидві Ма­ту­шевські не по­ви­хо­ди­ли, бач­те, заміж, то й шу­ка­ють собі яко­гось діла то од сього­час­но­го лібе­ралізму, то та­ки з нудьги ту­теч­ки на селі, - ска­зав по­важ­но Андріян Ки­ри­ло­вич.

    - Був і я ко­лись лібе­ра­лом. І мені щось та­ке бу­ло спа­да­ло на дум­ку та верз­лось ко­лись дав­но, - ска­зав Ми­хай­ло Ула­се­вич.

    - А те­пер вже й ви­па­ло з ва­ших ду­мок? - спи­та­ла сміли­во Ліда.

    - Випало й роз­гу­би­лось по Києву хто йо­го зна й де, -по­жар­ту­вав Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич. - А ко­лись-то я був ду­же лібе­ральний, аж чер­во­ний, як роз­пе­че­на на жа­ру залізя­ка.

    - Невже! - аж крик­ну­ла всмішки Ліда, бо во­на не ду­же йня­ла віри Ула­се­ви­чеві.

    - Атож! Ко­лись в Москві поліція навіть слідку­ва­ла за мною, тро­хи не га­ня­лась на­зирці та навз­догінці. А мені про неї бу­ло бай­дужісінько! Я не звер­тав на неї ніякісінької вва­ги. Тільки раз якось кли­че ме­не до се­бе поліцмей­стер і ти­че мені в ру­ки якусь бо­ма­гу. Я й не знаю, що з нею ро­бить: чи чи­тать, чи їсти, чи в ки­ше­ню на пам'ятку схо­ва­ти. Прий­шов я до­до­му. Ко­ли чи­таю, аж там на­пи­са­ний мені за­гад; за­раз-та­ки, не га­ячись ні го­ди­ни, ви­би­раться з Моск­ви. Не дов­го ду­ма­ючи та га­да­ючи, я взяв та за­раз-та­ки пе­реб­рав­ся на пе­редмістя та звідтіль і їздив в Моск­ву на служ­бу щод­ня! Я й з Моск­ви виїхав, і служ­би не вте­ряв, бо виїхав з Моск­ви на се­ло, як от в Києві на Деміївку.

    - Але ж це, ма­буть, бу­ло вже дав­но! - обізвавсь ста­рий батько, тро­хи стур­бо­ва­ний та­кою не­без­печ­ною ми­нувшістю Ула­се­ви­ча.

    - Це бу­ло ще тоді, «як ба­ба дівкою бу­ла», - од­ка­зав при­каз­кою Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич. - Од то­го ча­су я за­ли­шив ті по­тя­ги до лібе­ралізму й уся­ке вой­ду­ван­ня з поліцмей­сте­ром.

    - Так за­рані? - обізва­лась Ліда.

    - Не ду­же й за­рані. Я та­кий ста­рий, ще лед­ве вже но­ги во­ло­чу. Цур йо­му, пек йо­му! як ка­жуть се­ля­ни.

    Ліда засміялась. Ме­ла­ся за­ре­го­та­лась.

    Само по собі, Ула­се­вич тільки ма­ну пус­кав про своє пе­редніше вой­ду­ван­ня з мос­ковським поліцмей­сте­ром, бо так во­но якось прий­шлось до сло­ва… щоб за­ба­вить паній та паннів. В йо­го го­лові ніякісінькі не­без­печні та й за­га­лом усякі прин­ци­пи ніко­ли дов­го не дер­жа­лись, а хоч і з'явля­лись на ча­сок, то за­раз зни­ка­ли ду­же швид­ко.

    - А ко­лись я був та­ки справді лібе­ральний, аж чер­во­ний. Навіть шап­ка на мені бу­ла лібе­ральна, й мої комірчи­ки бу­ли чер­воні, - до­дав Ула­се­вич.

    - Швидко ж ви про­хо­ло­ли й зам'яки­ни­лись, - обізва­лась Ліда з осміхом на ус­тах. - Та, мо­же, то вам так тільки зда­ва­ло­ся, що ви бу­ли чер­воні?

    - Де там! Був і справді чер­во­ний, та, хва­лить бо­га, якось побілішав потім. Те­пе­реч­ки я вже та­кий білий, як фінляндське по­лот­но.

    Мелася ре­го­та­лась, Ліда сміялась. Навіть старі осміха­лись сти­ха.

    «Брехливий вдав­ся цей па­нич, але з йо­го бре­хун при­най­мні ве­се­лий та втішний», - по­ду­мав ста­рий Гу­ко­вич.

    Ліда по­ча­ла обо­ро­нять свої пог­ля­ди і всто­юва­ла за те, що її дум­ки й заміри не такі пусті й лег­ко­важні, як їм усім зда­ва­лось. Ста­рий батько до­ка­зу­вав, що в її замірах не­ма нічо­го путнього, прак­тич­но­го, що це одні прим­хи ста­рих паннів Ма­ту­шевських, котрі не зна­ють, де дітись з нудьги, і нав­ра­ти­лись буцімто ро­бить якесь діло, а справді во­ни тільки з нудьги шу­ка­ють собі якоїсь роз­ва­ги, а мо­же, шу­ка­ють і же­нихів хоч би й у Фінляндії. Ліда обо­ро­ня­лась і са­ма й ос­ту­па­лась і за Ма­ту­шевських. По­ча­лось сли­ве вче­не зма­ган­ня. Усі за­мовк­ли. Тільки Ме­ла­ся вря­ди-го­ди ки­да­ла гост­ре і влуч­не слівце на обо­ро­ну батько­вих пог­лядів.

    Таїса Андріївна й Лю­ба слу­ха­ли вваж­ли­во це вче­не зма­ган­ня. Але во­но швид­ко їм ос­то­гид­ло. В по­важній роз­мові по­си­па­лись, ніби з ков­ша, не пу­жи­на та послід, а чисті зер­на пашні. А такі зер­на бу­ли зовсім не до сма­ку й не до впо­до­би їм обом че­рез неп­росвітність і не­дос­та­чу роз­вит­ку. Таїса Андріївна навіть ле­генько позіхну­ла, за­ту­ля­ючи до­ло­нею ро­та.

    «Ну й по­ча­ли вже верз­ти оту вче­ну нісенітни­цю! А Ліда! Як на­пи­нається, як спе­ре­чається! Пев­но, бун­дю­читься пе­ред па­ни­чем, що ось-то й ми вчені! Аж очі блис­ка­ють!» - ду­ма­ла Лю­ба й по­ча­ла по­шеп­ки роз­мов­лять з ма­мою. Ма­ти так са­мо ти­хенько, сли­ве на ву­хо, по­ча­ла цікавішу роз­мо­ву з Лю­бою за якусь па­ню, кот­ру во­на зостріла на Хре­ща­ти­ку. Во­на по­ка­зу­ва­ла, як та знай­ома панія бу­ла уб­ра­на, тик­ну­ла пальцем на свою брош­ку, об­ве­ла ру­ка­ми комірчик, а далі підня­ла до­лоні вго­ру й по­ка­за­ла, яке куб­ло бу­ло на го­лові в тієї панії. Лю­ба слу­ха­ла, а потім по­ча­ла й собі оповідать по­ти­хеньку за якусь панію й мовч­ки по­ка­за­ла на ми­гах, які в тієї панії бу­ли фал­ди на сукні, які бу­ли при­ли­зані ко­си на го­лові. Обидві во­ни не­на­че роз­мов­ля­ли на ми­гах, як роз­мов­ля­ють на сцені в ба­ле­тах. А Ліда все спе­ре­ча­лась і до­ка­зу­ва­ла з па­лом та зав­зят­ттям, ог­ри­за­ючись от та­та й Ме­ласі, і вже навіть по­ча­ла пот­ро­ху сер­ди­тись.

    «Ой бо­дай те­бе дідько взяв з твоєю вче­ною роз­мо­вою! Вже нудьгу наг­на­ла на ме­не, - ду­ма­ла Лю­ба, по­чав­ши прис­лу­хаться до вче­ної роз­мо­ви. - Од­же ж во­на та­ра­ба­ни­ти­ме вче­ну нісенітни­цю, ма­буть, і до са­мо­го обіду».

    «Ну, ця Ліда уга­ра! але, пев­но, през­лю­ща, хоч і гар­на на вро­ду. Ба­га­то кра­ща, ніж Ме­ла­ся. Але я зро­ду-звіку не взяв би її за жінку! Цій не кла­ди пальця в рот, бо, надісь,Ю вку­се так, що підстриб­неш під самісіньку сте­лю. А Ме­ла­ся, пев­но, доб­ра й мо­тор­на дівчи­на, бо во­на ле­пет­ли­ва. Я досвідчив­ся, що ле­пет­ливі лю­де усі добрі. І я ле­пет­ли­вий, але ж я, гос­по­ди, який доб­рий. Так усі ка­жуть. Я пев­ний, що й Ме­ла­ся та­ка дос­то­ту на вда­чу, як і я, що во­на доб­ра, здат­ливіша за пал­ку, упер­ту та зав­зя­ту­щу Ліду. Над Ме­ла­сею лег­ко мож­на бу­де вер­хо­во­дить та вво­ля­ти свою во­лю, чо­го не за­ба­жа­ла б моя ду­ша. Але тре­ба б пе­ре­тя­ти оцю вче­ну нісенітни­цю. Бо й ме­не вже нудьга бе­ре…»

    - Андріяне Ки­ри­ло­ви­чу! Які ули­ки ви вжи­ваєте в своїй пасіці? Які ви вва­жаєте за кращі? чи дов­бан­ки-дуп­лян­ки, чи рам­кові? - спи­тав нес­подіва­но Ула­се­вич.

    На ста­ро­го Гу­ко­ви­ча, теж пал­ко­го й нез­дат­ли­во­го в зма­ган­нях, не­на­че хтось од­ра­зу ли­нув хо­лод­ною во­дою. Ула­се­ви­че­ве влуч­не пи­тан­ня пот­ра­пи­ло в по­чут­ли­ве місце. Ста­рий рап­том одвів свої здо­рові лис­нючі очі од Ліди і вту­пив їх в гос­тя. Ліда од­ра­зу вга­му­ва­лась, ущух­ла й за­мовк­ла. Гу­ко­вич закліпав очи­ма, підняв вго­ру товсті чорні бро­ви, не­на­че морг­нув ни­ми двічі, до­ки не опам'ятав­ся га­разд. І зго­дом про­мо­вив:

    - Я, ска­зать по правді, вже вип­ро­бу­вав усякі сис­те­ми, а оце в ос­танній час пе­ресвідчивсь влас­ним досвідом, що на­ша бджо­ла най­луч­че та­ки лю­бе прості дов­бані дуп­лян­ки. Це, пев­но, од то­го, що во­на ще сли­ве ди­ка, ма­ло свійська, а ди­ка бджо­ла лю­бе гніздиться в дуп­ли­нас­тих ста­рих де­ре­вах. Це їх при­род­не жит­ло.

    - Невже ви до­бу­ваєте більше ме­ду з дуп­ля­нок? Я оце не­дав­неч­ко їздив по на­шо­му ділу до од­но­го діди­ча не­да­леч­ко од Києва. Я ба­чив в йо­го пасіці самі за се­бе рам­кові ули­ки, низьку­ваті й по­дов­жасті, че­на­че гроб­ки на єврей­сько­му кла­до­вищі. Мені зда­лось, що я пот­ра­пив не в пасіку, а на кла­до­ви­ще, - го­во­рив Ула­се­вич.

    Таїса Андріївна й Лю­ба за­раз пе­рес­та­ли роз­мов­лять ниш­ком на ми­гах і по­ча­ли знов вваж­ли­во прис­лу­хаться. Ті гроб­ки на єврей­сько­му гро­бо­вищі од­ра­зу заціка­ви­ли їх ба­га­то більше, ніж нуд­на Ліди­на вче­на ба­лач­ка. Во­ни сподіва­лись, що роз­мо­ва поч­неться за щось ціка­ве й страш­не, в ро­ман­тичнім пря­му­ванні, з відьма­ми, вієм та ма­ра­ми.

    Михайло Ула­се­вич розвівся ду­же ши­ро­ко про бджільницьку спра­ву, чи­тав на­пам'ять вив­чені цілі місця з книж­ки про бджільницт­во і та­ки доб­ре підійшов під впо­до­бу ста­ро­го Гу­ко­ви­ча.

    - Ви, пев­но, ко­хаєтесь в пасіці? - спи­тав Андріян

    Кирилович.

    - Ще й як! Та тільки го­ренько, що в нас у Києві не­ма де роз­вес­ти пасіки, - ска­зав Ула­се­вич.

    «Певно, він прак­тич­на лю­ди­на. От ко­ли б за­лу­чить цього преп­со­во­го Ми­шу­ка собі за зя­тя! Мав би доб­ро­го пасічни­ка та пев­но­го по­ма­га­ча й дог­ля­да­ча», - по­ду­мав ста­рий.

    - А ви, ма­буть, маєте добрі коні, бо ко­хаєтесь в ко­нях, як мені до­во­ди­лось чу­ти, - про­мо­вив Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич.

    - Маю добрі ко­ни­ки, але тро­хи не­без­печ­но дер­жать до­рогі коні, бо в нас на се­лах злодіїв ду­же ряс­но, - ска­зав Гу­ко­вич.

    - О, Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич тя­ме в ко­нях! Він пер­ший спортс­мен на ска­ко­вищі! - обізва­лась з хва­лою Таїса

    Андріївна.

    - Коли хо­че­те, то киньте оком на мої вловчі вер­хові ко­ни­ки. Один чо­гось ніби шку­тильгає тро­хи. А чу­до­вий був ко­ник! - про­мо­вив ста­рий.

    - Добре! Ходім по­ди­ви­мось! - ска­зав го­лос­но Ула­се­вич і підвівся з стільця рап­том, на­че підско­чив, бо ця річ і справді заціка­ви­ла йо­го.

    - То й ходім! Лідко! гук­ни на Опа­на­са, не­хай ви­ве­де на подвір'я вер­хові коні, - ска­зав батько.

Пошук на сайті: