Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками (сторінка 30)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб3196
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб3685
    Приїхав отепь Яків Лад­ковський з своєю жінкою На­деж­дою Мокіївною; при­був і ста­рий про­то­поп з Дри­жи­по­ля, отець Мав­рикій, за ни­ми слідком при­ка­тав і ба­тюш­ка з су­меж­но­го се­ла Буртів, отець Си­ме­он, і пе­ре­дав поклін діди­ча, бра­та Гу­ко­ви­че­вої, що він по­чу­ває се­бе не зовсім доб­ре на здо­рові, не стер­пить весільно­го га­му та шу­му й не приїде на весілля. Про­тоєрей отець Мав­рикій ще вдо­ма по­че­пив на­перс­но­го хрес­та й ор­ден, а в ру­ках ніс зав'яза­ну в квітчас­ту хус­точ­ку ка­ми­лав­ку. Він на­си­лу чва­лав од ста­рості і на­си­лу виліз по східцях на ґанок. Андріян Ки­ри­ло­вич привітав­ся з усіма ба­тюш­ка­ми ду­же ввічли­во й зап­ро­сив до світлиці. В світлиці стріла їх гос­по­ди­ня. Па­ни повс­та­ва­ли з ка­на­пи та крісел і да­ли по­ша­нов­не місце ду­хов­ним осо­бам. Гу­ко­вич­ка да­ла за­гад Ме­ласі вби­раться до вінця. Ме­ла­ся, привітав­шись з при­був­ши­ми ба­тюш­ка­ми та з На­деж­дою Мокіївною, вий­шла з Лю­бою і з її матір'ю, Таїсою Андріївною, до сво­го по­коїка. На­деж­да Мокіївна по­хап­цем зай­ня­ла Ме­ла­си­не місце під пальмою ко­ло Ліди та Яко­ва Ки­ри­ко­ви­ча й од­ра­зу так і вче­пи­лась, так не­на­че і влип­ла до мо­ло­до­го док­то­ра. Во­на роз­пус­ти­ла свої те­ре­вені, все обер­та­лась до йо­го, а не до Ліди й інших паннів, котрі при­мос­ти­лись під пальмою.

    Яків Ула­се­вич му­сив роз­во­дить ба­лач­ку з Лад­ковською, а во­на все аж зап­лю­щу­ва­ла со­ло­денькі оч­ки та все ле­пе­та­ла, навіть ні на хви­ли­ну не сту­ля­ла своїх ро­же­вих ус­тоньків та все зир­ка­ла на док­то­ра со­ло­деньки­ми очи­ця­ми, не­на­че бла­га­ла лас­ка­вості та ко­хан­ня.

    Вийшов Гу­ко­вич і зап­ро­сив ба­тю­шок до сто­ло­вої на чай та на швид­ку за­кус­ку.

    - От за це спа­сибі! Чай ніко­ли не шко­де, - обізвавсь бур­тянський па­но­тець.

    Сиві ко­роткі та цупкі, як дріт, і не­на­че посічені ко­си лед­ве зміща­лись під йо­го ка­ми­лав­кою й усе ви­ла­зи­ли з-під неї на по­ти­ли­цю, не­на­че хотіли піднять уго­ру й ски­ну­ти з го­ло­ви ту при­ти­чи­ну для їх, мов цупкі пру­жи­ни. Отець Си­ме­он жва­во підвівся з крісла й пішов за Андріяном Ки­ри­ло­ви­чем. Слідком за ним не­на­че побіг мо­ло­дий отець Лад­ковський, а за ним лед­ве поч­ва­лав ста­рий про­то­поп. В світлиці знов по­чу­лась го­лосніша роз­мо­ва, кот­ра бу­ла сти­ши­лась з приїздом по­важ­них осіб.

    Поки ба­тюш­ки на­пи­лись чаю та за­ку­си­ли на шви­деньку ру­ку, Ме­ла­сю приб­ра­ли до вінця. Андріян Ки­ри­ло­вич ви­ря­див їх до церк­ви, а сам вий­шов до світлиці, щоб поб­ла­гос­ло­вить до вінця доч­ку.

    Усі гості вста­ли з місця. Уся­ко­вих гос­тей з'їха­лось чи­ма­ло. Ме­ла­ся наз­би­ра­ла та­ки чи­ма­ло свідків своєї весільної сла­ви, так що во­ни аж не по­тов­пи­лись в світли­цю.

    Незабаром з кімна­ти од­чи­ни­ли настіж обидві по­ло­вин­ки две­рей. Ме­ла­ся всту­пи­ла в гос­тин­ну вся в біло­му: в чу­довій білій лис­нючій шов­ковій сукні, в дов­го­му сер­пан­ку, з однією ве­ли­кою тро­ян­дою на кор­сажі се­ред зе­ле­но­го лис­тя. Во­на ніби побільша­ла й пок­ра­ща­ла. Од ви­со­ко­го вінця з розкішної ко­си на чо­ло­поч­ку го­ло­ви й од зу­мис­не зроб­ле­них ви­со­ких за­каб­луків во­на по­ви­ща­ла й ста­ла ніби по­важніша. Лю­ба й Таїса Андріївна доб­ре зна­ли усі по­таємні спо­со­би прик­ра­шу­ван­ня. Во­ни навіть по­забілю­ва­ли усі дрібненькі цят­ки та плям­ки на Ме­ла­си­но­му ви­ду.

    Жених зир­нув на свою мо­ло­ду й, оче­ви­дяч­ки, був за­до­во­ле­ний нею. Він побіг на­зустріч, взяв її під ру­ку й повів до об­разів, котрі ле­жа­ли на ко­син­чи­ку в кут­ку. Батько й ма­ти поб­ла­гос­ло­ви­ли мо­ло­дих і про­ве­ли їх на ґанок. В ма­тері взру­ши­лось сер­це так, що во­на зап­ла­ка­ла і втер­ла сльози хус­точ­кою. Поїзд ру­шив до церк­ви. В церкві мо­ло­дих стріли чо­ти­ри па­нотці з хрес­та­ми. Ни­кон стрів їх го­лос­ним та гуч­ним кон­цер­том. Се­ля­ни стов­пи­лись та стісни­лись в церкві так, що па­нам труд­но бу­ло й про­тов­питься на се­ре­ди­ну церк­ви. На цвин­тарі й ко­ло бра­ми зібра­лось сли­ве усе се­ло. Яків Ки­ри­ко­вич та сусід Гу­ко­вичів мо­ло­дий Юр­чен­ко дер­жа­ли вінця над Ме­ла­сею на­пе­ремінку.

    Молоді вий­шли з церк­ви се­ред та­ко­го на­тов­пу, яко­го не бу­ває на вінчанні навіть і в Києві, не­на­че то вінча­лась якась ви­со­ка осо­ба. Го­ди­на ду­же спри­яла це­ре­монії. Зран­ку бу­ло тро­хи за­до­щи­лось, але не­за­ба­ром над­ворі ви­по­го­ди­лось. Зем­ля бу­ла вог­ка. По­ро­ху на шля­ху не бу­ло. Май­ське сон­це об­ли­ва­ло надз­ви­чай­но яс­ним срібним світом і па­ра­до­вий поїзд, і на­товп панів та се­лян, і юр­би дівчат в квітках та стрічках, не­на­че й во­ни приб­ра­лись на пан­ни­не весілля й бу­ли ладні заспівать весільних пісень. Са­мий поїзд був ве­се­лий. Май­ське сон­це, май­ська кра­са не­ба й землі зак­ра­си­ла й зве­се­ли­ла і поїзд, і всіх. Ме­ла­ся аж ся­ла од ра­дощів, ве­се­ленько див­ля­чись з фа­ето­на на ве­се­лу юр­бу се­лян, на ве­селі ви­ди своїх гос­тей, на приб­ра­них в квітки та стрічки дівчат, мов на своєму тріумфі.

    Слідком за мо­ло­ди­ми ко­тивсь фа­етон, в кот­ро­му сиділа Ліда з мо­ло­дою пан­ною, Нас­тею Юр­чен­ко­вою, а про­ти їх в пе­ред­ку сидів Яків Ки­ри­ко­вич та бо­ярин Юр­чен­ко, мо­ло­дий дідич, близький сусіда, круг­ло­ви­дий та пле­чис­тий з чор­ни­ми дов­ги­ми ву­са­ми. Яків Ки­ри­ко­вич гля­нув на Ліду. Лас­ка­вий пог­ляд її чи­ма­лих очей сип­нув на йо­го, ніби теп­лим промінням, не­на­че май­ське сон­це. Пишні, ви­разні чер­воні Лідині ус­та за­пи­ша­лись, очі на­че зай­ня­лись. В мо­ло­до­го хлоп­ця не­са­мохіть май­ну­ла чу­дер­нацька гад­ка та дум­ка, що од вінця їде не Ме­ла­ся, а Ліда, і він си­дить в фа­етоні з нею, ніби з своєю тільки що повінча­ною мо­ло­дою. Йо­му нес­подіва­но уяви­лась Ліда, уся в біло­му, в хви­лях біло­го весільно­го уб­ран­ня: в сер­пан­ку, в вінку з біло­го виш­не­во­го цвіту на го­лові, з білою тро­ян­дою на гру­дях, уся в біло­му, об­си­па­на сріблис­тим май­ським сяй­вом.

    «Яка б во­на бу­ла пиш­на в весільно­му уб­ранні з її ма­то­вим білим кольором ли­ця, з чор­ни­ми рівни­ми брівка­ми та тем­ни­ми оч­ка­ми!» - по­ду­мав док­тор.

    І в йо­го нес­подіва­но май­ну­ло ба­жан­ня, щоб він от те­пер сидів з нею по­руч в цьому весільно­му поїзді, щоб він з нею вер­тав­ся од вінця. І ця дум­ка бу­ла для йо­го приємна. Але він зир­нув на фа­етон, де сиділа мо­ло­да а йо­го бра­том, і… зга­дав за при­ти­чи­ну своїм нес­подіва­ним мріям. Він важ­ко зітхнув.

    Поїзд вко­тив­ся в подвір'я. Мо­ло­дих зостріли батько й ма­ти на ґанку й привіта­ли їх. Ме­ла­ся увійшла в світли­цю з дов­гим по­че­том, з си­лою неп­ро­ха­них гос­тей, не­на­че яка-не­будь ко­ролівна або царівна. Довгі сто­ли в залі і в сто­ловій бу­ли зас­те­лені. Усе бу­ло на­ла­год­же­но для снідан­ня. Слу­ги ви­нес­ли на підно­сах шам­панське. Усі гості й ро­дичі заб­ра­ли чар­ки й поз­до­ров­ля­ли мо­ло­дих, ба­жа­ючи їм щас­тя-долі й дов­го­го віку. Ма­ти про­ха­ла гос­тей сідать за сто­ли. Ста­рий про­то­поп став пе­ред об­ра­зом і ста­ре­чим, лед­ве чут­ним го­ло­сом про­чи­тав мо­лит­ву. Ха­зяй­ка по­са­до­ви­ла ба­тю­шок по­руч з мо­ло­ди­ми. За­веш­та­лись слу­ги в білих ру­ка­вич­ках. Пот­ра­ви по­да­ва­лись за пот­ра­ва­ми. Снідан­ня бу­ло ба­га­те. Стра­ва бу­ла чу­до­ва. В ви­нах гості аж збит­ку­ва­ли. Тек­ля Опа­насівна вис­та­ви­ла замість снідан­ня та­кий ба­га­тю­щий обід, що за­ло­ми­ла міських бур­жу­азок, Таїсу Андріївну Сват­ковську та Лю­бу. На по­ло­вині обіду в гор­ни­цю ввійшов ре­гент Ни­кон, вхо­пив­шись на ході обо­ма до­ло­ня­ми за го­ло­ву по обид­ва бо­ки проділя, щоб приг­ла­дить ку­че­ряві ва­сильки. За ним по­си­па­лись, ніби овеч­ки в отарі, хлопці то в жу­пан­ках, то в піджа­ках, попідпе­ре­зу­вані зе­ле­ни­ми та чер­во­ни­ми по­яс­ка­ми. Півча ста­ла ко­ло две­рей. Ни­кон за­ма­хав обо­ма ру­ка­ми, ніби пти­ця затріпа­ла кри­ла­ми, з та­ким зав­зят­тям, не­на­че він ма­хав ціпил­ном на то­ку. Півча гук­ну­ла: «Гу­ляв чу­мак на ри­ноч­ку». Гості за­мовк­ли. Га­лас роз­мо­ви сти­шив­ся в од­ну мить. Півча співа­ла пісню за піснею, без­пе­рес­тан­ку. Неп­ро­вор­ний та не­во­руш­кий Ни­кон пож­вавішав, не­на­че на­би­рав­ся па­лу й жва­вості од співів.

    Час уп­ли­вав швид­ко та хут­ко. Вже сон­це ста­ло на вечірньому прузі. Гу­ко­вич сха­ме­нув­ся й за­ува­жив, що вже час поспішать з дов­ги­ми це­ре­моніями. Слу­ги за­веш­та­лись ще швид­ше. Гості ніби ха­па­лись, по­ра­ючись ко­ло вин. На­решті ба­тюш­ки підве­лись за доз­во­лом ха­зяй­ки, бо ха­па­лись до­до­му на ве­чер­ню в неділю. За ни­ми й другі гості ру­ши­ли з-за столів. Півча зник­ла. Ме­ла­ся вий­шла до своєї кімна­ти, щоб пе­ре­дяг­тись в до­ро­гу. Тро­хи пе­ре­го­дя во­на увійшла до гос­тей в гар­ненько­му зви­чай­но­му уб­ранні. По­да­ли до ґанку фа­етон, і мо­лоді, заб­рав­ши в ру­ки гро­шо­вий пре­зент од бур­тянсько­го дядька та од батька, хап­ком сіли в фа­етон і по­ка­та­ли на вок­зал, щоб ча­сом не опізниться на поїзд до Києва. Вкупі з ни­ми виїха­ла й Таїса Андріївна з Лю­бою. Ба­тюш­ки, ви­пив­ши наш­вид­ку кофій, так са­мо слідком за ни­ми виїха­ли за­вид­на, ха­па­ючись до­до­му, щоб не опізниться пра­вить ве­чер­ню, бо тоді бу­ла неділя і вве­чері тре­ба бу­ло пра­вить ве­чер­ню.

    Слуги в од­ну мить поп­ри­би­ра­ли з сто­лу зай­вий по­суд і ви­нес­ли кофій. Гості знов посіда­ли за сто­ли. Ха­зяй­ка звеліла поп­ри­би­рать з сто­лу спо­рож­нені пляш­ки та пос­та­вить повні.

    - Лідіє Андріянівно! - гук­нув че­рез стіл Юр­чен­ко. - Оце ми з сест­рою за­ду­ма­ли знов уд­ру­ге грать на зе­ле­них свят­ках для се­лян «На­тал­ку Пол­тав­ку». Мо­же б, і ви прис­та­ли до нас? Чи не взя­ли б ви будлі-якої ролі? Ви ста­ли б нам в при­годі.

    - Я, ма­буть, не здат­на до цього. Хіба зап­росіть сест­ру. О, в неї є хист до цього! Во­на, надісь, ут­не кра­ще за ме­не, гра­ти­ме, як справж­ня ар­тист­ка.

    - А ви, Лідіє Андріянівио, спро­бу­ва­ли б свої си­ли. Мо­же, в вас як­раз єсть хист до цього, тільки ви й самі то­му невідомі, - обізвавсь че­рез стіл Яків Ки­ри­ко­вич.

Пошук на сайті: