Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб3128
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб3484
    Коли це в при­хожій щось шарп­ну­ло дзво­ник, і хтось вско­чив в при­хо­жу швид­ко, про­жо­гом. Ме­ла­ся заг­ля­ну­ла че­рез од­чи­нені двері в при­хо­жу. Там щось во­ру­ши­лось. Гор­нич­на по­ра­лась ко­ло вішал­ки. Про­ти заск­ля­них две­рей Ме­ла­ся вгляділа щось куд­ла­те та пе­ле­ха­те, їй спо­чат­ку зда­лось, що то гор­нич­на впус­ти­ла здо­ро­вецьку со­ба­ку, кот­ру привів гість. В сутінках не­на­че за­мет­ля­лись куд­латі та пе­ле­хаті со­бачі ву­ха, май­ну­ла ніби дов­га мох­на­та ца­пи­на бо­ро­да. Ме­ласі зда­лось, що та со­ба­ка ни­кає ко­ло две­рей й об­ню­хує. Але гість ски­нув ко­лоші й підвівся. В Ме­ласі в очах знов май­ну­ла в тем­них су­точ­ках якась чу­дер­нацька пе­ле­ха­та пос­тать.

    «Що во­но за про­ява ниш­по­рить в при­хожій? Не то цап, не то лю­ди­на», - по­ду­ма­ла Ме­ла­ся, вти­рив­ши очі в ту пос­тать.

    Меласю взя­ла та­ка цікавість, що во­на вже підве­лась з місця й бу­ла на­по­го­тові бігти в при­хо­жу й по­ди­виться, хто то прий­шов. Але та пос­тать не­за­ба­ром роз­дяг­лась, при­че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­лом і ніби вплиг­ну­ла в світли­цю.

    Мелася аж тоді при­ди­ви­лась, що в світли­цю всту­пи­ла й справді тро­хи чуд­на пос­тать, кот­ра своїм дов­гоб­ра­зим ви­дом тро­хи ски­да­лась на ца­па. На го­лові стриміло розкішне дов­ге во­лос­ся, що ви­лось гус­ти­ми, не­на­че посіче­ни­ми ку­че­ря­ми й спа­да­ло тро­хи не на плечі. Довгі вузькі ву­ха стир­ча­ли вго­ру й ски­да­лись ніби на ріжки. Низький лоб лед­ве бу­ло знать під пат­ла­ми. Вис­ки по­за­па­да­ли; дві ви­лиці під очи­ма по­ви­пи­на­лись, не­на­че дві пе­че­риці, а од ви­лиць тяг­лись униз довгі за­палі що­ки, не­на­че цей па­нок втяг їх в рот зу­мис­не. Ніс був тон­кий та дов­гий, і підборіддя бу­ло дов­ге, але ши­ро­ке, а на ши­ро­ко­му, ніби од­ру­ба­но­му підборідді мет­ля­лась ріденька ру­са борідка. Повні, товсті гу­би бу­ли обидві од­на­кові, не­на­че дві ков­бас­ки, сту­лені до­ку­пи, а над гу­ба­ми ви­лись довгі, товсті ву­са, підняті вго­ру й гост­ро зак­ру­чені.

    «Ой чуд­на ж оця лю­ди­на, - по­ду­ма­ла Ме­ла­ся. - Чи во­на гар­на, чи по­га­на? Вид чуд­ний, але які розкішні ку­чері! І очі карі, блис­кучі, і пос­тать рівна, але він чимсь ски­нувсь на ца­па».

    Гїсть поз­до­ров­кавсь за­га­лом з усіма пок­ло­ном, шви­денько побіг до ста­рої ха­зяй­ки й привітавсь з нею. На швидкій ході він ніби підска­ку­вав на­пе­ремінку на кожній нозі, не­на­че сту­пав навш­пи­няч­ки.

    - Михайло Ки­ри­ко­вич Ула­се­вич! - по­ре­ко­мен­ду­ва­ла гос­тя старій Гу­ко­вичці та Ме­ласі Таїса Андріївна.

    Михайло Ки­ри­ко­вич шкряб­нув но­гою, цок­нув за­каб­лу­ка­ми пo-офіцерській, ще й ніби підско­чив і по­дав їм ру­ку. Ме­ла­ся приміти­ла, що в гос­тя ру­ка бу­ла су­хор­ля­ва, з дов­ги­ми, то­неньки­ми пальця­ми і та­ка цуп­ка та твер­да, не­на­че во­на вхо­пи­ла в ру­ку пу­чок ве­ре­тен, їй навіть зда­лось, що ті ве­ре­те­на аж зас­ту­котіли в її пухкій ку­ценькій ручці.

    «Ой який же чуд­ний вид в цього Ула­се­ви­ча! Чи він по­га­ний, чи він якось по-своєму гар­ний? Він ски­нувсь ніби на німця або на англіча­ни­на. Вид змізернілий, бліду­ва­тий, але карі очі блис­кучі, жваві. Так і во­ру­шаться, не­на­че жи­ве срібло. І ку­чері гарні», - все вертілись дум­ки в Ме­ласі, і во­на все кміти­ла та при­див­ля­лась до чуд­но­го Ула­се­ви­ча.

    Елпідифор Пет­ро­вич взяв гос­тя за тон­кий стан і по­са­див на кріслі по­руч з со­бою. Йо­го гнів на тю­рем­но­го наг­ля­да­ча од­ра­зу про­хо­лов, тільки на що­ках чер­воніли ру­мянці, як слід не­давнього пал­ко­го розд­ра­ту­ван­ня. Він знов став ввічли­вий, зви­чай­ний, і тон йо­го го­ло­су в роз­мові ба­га­то пом'якішав.

    - А ми вас оце жда­ли з обідом, - обізва­лась Таїса Андріївна. - Ду­ма­ли, що ви вже не прий­де­те.

    - Та я оце зад­лявсь тро­хи. В нас в яхт-клубі тільки що бу­ло засідан­ня. Сьогодні бу­ли ро­кові ви­бо­ри. Я був і досі сек­ре­та­рем. А оце в нас ски­ну­ли стар­ши­ну клу­бу. Нас­то­ятелів на це місце вис­ту­пи­ло два: я та Ре­ва­ко­вич. Тя­га­лись, зма­га­лись і ні на чо­му не ста­ли. Але, здається, на моїй по­ло­вині зго­дом бу­де більшість, - бре­хав Ула­се­вич.

    Його не тільки не оби­ра­ли за стар­ши­ну в яхт-клубі, але навіть тро­хи не вип­ро­ва­ди­ли з са­мої спілки че­рез те, що він завсіди за­тя­гу­вав спільницьку вклад­ку і ча­сом зовсім не пла­тив її. Він втис­ся в той клуб, щоб поєднаться і поз­най­омиться з си­на­ми ба­га­тирів та панів і всу­ну­тись в їх ком­панію. Ним трош­ки нех­ту­ва­ли де­які ба­гатіші спільни­ки яхт-клу­бу. Але скрізь між знай­оми­ми він уда­вав з се­бе пад­ко­ви­то­го діяча, і та­ко­го зав­зя­то­го, що без йо­го нігде й во­да не ос­вя­титься, як ка­жуть на селі.

    «Щось во­но не прос­те оцей Ула­се­вич, - тяг­лась в Ме­ласі дум­ка. - Чи не з арис­ток­ратів він ча­сом, що так пра­вує та вер­хо­во­де там в яхт-клубі, де ску­пи­лись київські ба­га­тенькі пан­ки? Між ве­ли­ки­ми па­на­ми ча­сом трап­ля­ються такі оригінальні лю­де. А гу­би в йо­го не по­гані, хоч і товсті. Тільки язик ши­ро­кий, як ло­па­тень. Так і лізе з ро­та, не­на­че мли­нець ви­со­вується. Якось не­гар­но. За­те ж цей Ула­се­вич, знать, ве­се­лий, бо го­во­рю­чий».

    Але і в са­мої слизько­язи­кої Ме­ласі язик був ши­ро­кий та дов­гий і в роз­мові аж ви­ла­зив з ро­та; тільки во­на то­го в се­бе не приміча­ла й за це не зна­ла, бо лю­де ба­чать чу­же під лісом, а сво­го не ба­чать і під но­сом.

    - От у Пе­тер­бурзі, як я був спільни­ком в яхт-клубі, на ви­бо­рах спра­ва ве­лась якось інак­ше, кра­ще. А ту­теч­ки… Ет! од­ним сло­вом - ди­ку­ни! аф­ри­кан­де­ри київські!

    - А завт­ра ще до­ве­деться засідать в то­ва­ристві ря­ту­ван­ня на во­дах, - про­мо­вив зго­дом Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич.

    - То ви й там за­пи­са­лись в спілці? - спи­та­ла ста­ра Гу­ко­ви­че­ва.

    - Я й там за­пи­са­ний, бо це то­ва­рист­во близьке до на­шо­го яхт-клу­бу. Ми ря­туємо й утоп­ле­ників, - ска­зав Ула­се­вич.

    - Здорово ж ви лю­би­те цей спорт, ко­ли ря­туєте утоп­ле­ників. Я зро­ду-звіку не поп­лив­ла б їх ря­ту­вать, бо бо­юсь со­бак, во­ди й утоп­ле­ників най­більше, - за­ля­ща­ла Ме­ла­ся.

    - Нема там нічо­го страш­но­го. Вхоп­лю за ру­ку або за чу­ба та й тяг­ну за ду­бом, до­ки гребці ви­тяг­нуть чо­ловіка в чо­вен.

    - Ой страш­но! Я бо­яз­ка й бо­ялась би навіть ди­виться на та­ку подію, - ска­за­ла Ме­ла­ся. - Доб­ре, що в на­шо­му селі в став­ку во­ди - старій жабі по коліна. Хоч би хто й схотів уто­питься, то не змо­же цього зро­бить, хіба б зу­мис­не утк­нув го­ло­ву в баг­но.

    - А я навіть ко­ха­юсь в цьому спорті. Як ся­де­мо бу­ло на ях­ту в Пе­тер­бурзі та як вда­ри­мо вес­ла­ми плис­ком, а потім як роз­же­не­мось та вріже­мось в хви­лю, та­ку завбільшки, як оцей дім, тоді вис­ко­чи­мо на вал та й ско­ти­мось, ніби з го­ри, та в од­ну мить шу­бовс­не­мо, не­на­че в до­ли­ну. Аж дух тобі за­би­ває! Пиш­но! Див­но гар­но! Яка приємність летіти без крил то вго­ру, то униз, не­на­че в чор­то­рию! От гар­на гой­дал­ка! Ож прийдіть будлі-ко­ли до нас та сядьте з на­ми на ях­ту. Ми пус­ти­мо ях­ту вниз се­ре­ди­ною річки, са­ме бист­ри­ною. Це тро­хи на­га­дує спорт на морі. Але де там. Не те, не те!

    Елпідифор Пет­ро­вич тільки осміхавсь мовч­ки. Він доб­ре знав, що Ула­се­вич, ти­ня­ючись по служ­бах в Пе­тер­бурзі, не був за­пи­са­ний ні в який клуб і ніко­ли не шу­гав на хвилі в чов­нах сто­лич­но­го яхт-клу­бу. Ула­се­вич пов­сяк­час лю­бив то­чить за се­бе брехні на всі зас­та­ви, бо був брех­ли­вий на вда­чу, ще й лю­бив чва­ниться.

    Михайло Ки­ри­ко­вич роз­ба­ла­кавсь. Йо­го ши­ро­кий, мок­рий язик не­на­че ля­павсь об товсті гу­би і все ви­зи­рав ши­ро­ким, зак­руг­ле­ним кінцем з ро­та, не­на­че Ула­се­вич зу­мис­не йо­го ви­со­лоп­лю­вав.

    - Михайло Ки­ри­ко­вич ве­ли­кий ми­тець в уся­ко­му спорті. Він тя­ме і в ска­ко­во­му спорті навіть більше, ніж в во­дя­но­му. Це справ­дешній англіча­нин, що тільки якимсь ви­пад­ком, че­рез якусь по­мил­ку вро­див­ся й зріс у Києві, - обізвав­ся Елпіди­фор Пет­ро­вич і хит­ро осміхнувсь.

    - То ви лю­би­те й скач­ки? - спи­та­ла Тек­ля Опа­насівна.

    - О! ще й як! Так ка­тає! забісо­ва­но ска­че! Як бу­ла я на ска­ко­вищі, то аж тру­си­лась; так за йо­го бо­ялась. Ой як він їзде! Ой як їзде! аж мені бу­ло страш­но, - ска­за­ла Таїса Андріївна за­пи­ку­ючись; во­на й хотіла пох­ва­лить сво­го знай­омо­го, та чо­мусь слів не дос­та­ча­ло в неї.

    - То ви за­пи­сані і в ска­ко­во­му то­ва­ристві? Ви, як ба­чу, на всі ру­ки ми­тець, - обізва­лась Ме­ла­ся.

    Їй при­па­ла до впо­до­би сміливість цього нез­най­омо­го па­ни­ча, кот­рий міг бо­ро­тись заіграш­ки з страш­ни­ми морськи­ми хви­ля­ми, ще й умів забісо­ва­но ска­кать ко­нем на ска­ко­вищі.

    - А як же! Я й там за­пи­са­ний. Без ме­не й там спра­ва не обійдеться. Я на ска­ко­вищі сли­ве усім за­рад­жую, усім пра­вую. По­за­торік моя ко­няч­ка, ніби на взір і по­га­ненька шкап­ка, взя­ла та й виг­ра­ла пер­ший приз. Бо не ко­няч­ка виг­ра­ла: то я взяв приз, - ле­пе­тав далі Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич.

    - Та Ула­се­вич та­кий їздець, що в нас у Києві йо­му й рівні не знай­ти, - обізва­лась Лю­ба.

    - Невже! - аж крик­ну­ла Ме­ла­ся.

    - Атож? А ви ж як ду­ма­ли? - про­мо­вив Ула­се­вич. - Для ме­не не­ма в світі більшої приємності, як ско­чить на бас­ко­го ко­ня та пус­тить йо­го нав­за­во­ди на ска­ко­вищі і ка­тать й летіти, що є си­ли, що є змо­ги, так, щоб гри­ва свистіла на повітрі, щоб я свистів і кінь свистів од пруд­ко­го бігу! Страх як люб­лю, щоб мені дух за­би­ва­ло, щоб аж гу­ло: дж-ж-ж-ж-ж! От моя му­зи­ка! - ле­пе­тав Ула­се­вич.

Пошук на сайті: