Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.docx456 Кб3128
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_neodnakovimi_stezhkami.fb2497 Кб3484
    - Для шту­ки. Бо інші до­би­ра­ють вже над­то со­ло­денькі по­тай­ні прізви­ща: «Зай­вий», «Сму­ток». А я - на­те вам - «Без­вер­хий»! От і це мої вірші, прав­да, вже дав­ненькі: «Пе­чаль ме­ня то­мит, ду­ша моя скор­бит…» І це мої вірші, що бу­ли не ду­же дав­но над­ру­ко­вані: «За ок­ном в те­ни мелька­ет ру­сая го­лов­ка. Ты не спишь, мое му­ченье, ты не спишь, плу­тов­ка! Вы­хо­ди же мне навст­ре­чу: жаж­ду по­це­луя!»

    Він доб­ре знав, що пе­ред ним си­дять такі божі корівки, що пой­ня­ли б віри, як­би він наз­вав своїми навіть Пушкінові вірші: че­рез те він і був та­кий на­хаб­ний в брех­нях пе­ред да­ма­ми.

    - Які чу­дові вірші! - про­мо­ви­ла Лю­ба, кот­ра ніякісіньких віршів не чи­та­ла, навіть і Пушкіно­вих. Не до­во­ди­лось їй і співать відо­мо­го ро­ман­су з ти­ми сло­ва­ми, бо во­на не ма­ла го­ло­су й не співа­ла.

    Михайло Ки­ри­ко­вич на­пин­дю­чивсь, якось наїжа­чивсь, про­чи­тав­ши чужі давні вірші, ніби на йо­го й справді най­шло натх­нен­ня.

    - Ви, ма­буть, і в га­зе­тах пи­ше­те? - спи­та­лась Ме­ла­ся.

    - О, ні! бо­ро­ни бо­же! По­езія, вірші - оце інша річ, - бун­дю­чивсь Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич пе­ред паніями.

    - От ко­лись з моєї душі ви­ли­лось: «Ты зна­ешь край, где по­ме­ра­нец зре­ет, в са­ду ли­мон жел­те­ет круг­лый год? Ту­да, ту­да бы нам ум­чаться нав­сег­да!» - мо­лов

    Уласевич чи­та­ючи ге­тевські вірші, пок­ла­дені на му­зи­ку, мов свої.

    «Одже ж цей Ула­се­вич і справді пре­ве­се­ла й преціка­ва лю­ди­на!» - по­ду­ма­ла Ме­ла­ся й по­ча­ла зир­ка­ти на йо­го ве­се­ли­ми оч­ка­ми й за­ли­цяться до йо­го. За чет­вер­тою пот­ра­вою Ме­ла­ся на­ли­ла собі ча­роч­ку ви­на, підня­ла вго­ру й про­мо­ви­ла: «За ве­се­ло­го по­етич­но­го сусіда вип'ємо уci ра­зом! За нев­ми­ру­щу по­езію!»

    Вона прос­тяг­ла ру­ку з чар­кою до Ула­се­ви­ча. Ула­се­вич підвівся й цок­нув своєю чар­кою об її ча­роч­ку. Усі панії поп­рос­тя­га­ли свої ру­ки з чар­ка­ми до йо­го, не­на­че вак­хан­ки напідпит­ку до Вак­ха в га­ях давньої Ел­ла­ди. Ула­се­вич за­ки­нув ку­че­ряві пат­ли ру­кою за ву­ха, на­пин­дю­чивсь, мов той індик. І ве­лич­но, по­важ­но, з пи­хою черк­нувсь чар­кою об ча­роч­ки усіх дам, не­на­че він зас­лу­жив та­ку по­ша­ну, мов справ­дешній по­ет.

    Довгенько ще сиділи во­ни за сто­лом та заїда­ли обід ово­ща­ми, до­ки Таїса Андріївна не поп­ро­си­ла усіх на кофій до світлиці.

    Елпідифор і Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич хо­ди­ли по світлиці й ку­ри­ли ци­га­ри. Ме­ла­ся при­див­ля­лась до ціка­во­го па­ни­ча й ог­ля­да­ла йо­го з усіх боків.

    «Яка чу­до­ва в йо­го пос­тать, як по­ди­виться з пле­чей. з по­ти­лиці. Сам струн­кий, рівний, як то­по­ля; стан тон­кий, гнуч­кий; кру­гом го­ло­ви зо­ло­тисті ку­чері, не­на­че хміль, в'ються. З по­ти­лиці він ба­га­то кра­щий, ніж спе­ре­ду… Що за ве­се­ла та го­во­рю­ча лю­ди­на! З ним не мож­на нудьгу­вать ані на хви­ли­ноч­ку», -йшла дум­ка за дум­кою в Ме­ласі.

    - Михайле Ки­ри­ко­ви­чу! Я заздріваю, що в вас чу­до­вий го­лос; пев­но, ви співаєте. А заспівай­те ли­шень нам будлі-якої пісні, - чеп­ля­лась Ме­ла­ся вже тро­хи з за­ли­цян­ням.

    - В чо­му вже в чо­му, а в цьому я не ви­нен, і че­рез те нез­дат­ний до­го­дить вам, бо в ме­не був го­ло­сок, та по­зич­ки з'їли, як ка­жуть в при­казці: ко­лись співав, а те­пер не втну, бо старість на­по­ляг­ла на плечі й на­посілась на ме­не.

    - Ще що ви­га­дай­те! Яка ж ва­ша старість? Це тільки в вас од­мов­ка, щоб не співать, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

    - Лучче поп­росім Лю­бу Павлівну, щоб нам заг­ра­ла. Я ду­же люб­лю пос­лу­хать щось ме­ло­дич­не, гар­не. Ко­лись я й сам грав, але по­за­ки­дав усе те на задвірок.

    Уласевич ніко­ли не грав ні на чо­му й на­си­лу ви­дер­жу­вав довгі му­зичні п'єси на фор­теп'яні.

    Люба сіла за ро­яль і заг­ра­ла щось дрібне та ве­се­ле, та швид­ке. Пальчи­ки не­на­че пур­ха­ли по клавішах. Най­трудніші па­сажі ви­хо­ди­ли в неї яс­но й гла­денько. Лю­ба гра­ла, мов пер­ла­ми си­па­ла. Во­на тільки й лю­би­ла щи­ро та­ку ще­бет­ли­ву, пта­ши­ну му­зи­ку. За­ла спов­ни­лась му­зич­но­го ще­бе­ту, не­на­че гай нап­ро­весні - ще­бе­ту пта­шок. Щось пта­ши­не бу­ло навіть в її му­зичній впо­добі, як і в усьому в її вдачі.

    Тоді як її пер­ший чо­ловік, наг­рав­шись нею дос­хо­чу, як гар­ною до­ро­гою лялькою, по­ки­нув її, вна­дивсь до сусіди й за­ко­хав­ся в неї, во­на з нудьги роз­ва­жа­ла се­бе му­зи­кою в са­мо­тині й вив­чи­ла сли­ве на­пам'ять ба­га­то ду­же труд­них п'єс. Во­на та­ки й ко­ха­лась в му­зиці ще змал­ку і вчи­лась її без то­го лінивст­ва, яке завж­ди бу­ває в па­ня­нок, кот­рих час­то си­лу­ють до му­зи­ки.

    - А що, Ми­шук Ки­ри­ко­вич, чи не сісти б нам вве­чері за кар­ти? Мо­же б, і Тек­ля Опа­насІвна в Ме­ла­сею сіли з на­ми. Га? - спи­та­ла Таїса Андріївна.

    - Ходім луч­че сьогодні в те­атр усі гур­том. Мені за­ба­жа­лось по­ба­чить Кірса­но­ва й Го­луб­ко­ва в лю­бовній ролі. Сьогодні він гра­ти­ме, - ска­за­ла Лю­ба.

    - Про ме­не, ходім і в те­атр, - ска­зав Елпіди­фор Пет­ро­вич тро­хи бай­дуж­но.

    - Ходім у те­атр. На Кірса­но­ва й на Го­луб­ко­ва вар­то по­ди­виться, - ска­за­ла Ме­ла­ся. - Роз­ва­жи­мо се­бе тро­хи після сільської ну­до­ти та й на лю­дей по­ди­ви­мось.

    - Я до то­го тор­гу й пішки, бо ду­же ко­ха­юсь в те­атрі, - ска­зав Ула­се­вич.

    - Візьмемо по­по­ло­вині ло­жу в бельетажі, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насІвна.

    - А Ми­шук за­раз оце побіжить та ку­пе нам білет. Ось вам гроші. Ви, Ми­хай­ле Ки­ри­ко­ви­чу, за се­бе не платіть нічо­го: зай­ве місце зад­ля вас знай­деться, -ска­зав Елпіднфор Пет­ро­вич, одлічу­ючи гроші.

    Текля Опа­насівна й собі одлічи­ла свою част­ку й да­ла Ула­се­ви­чеві. Ула­се­вич по­хап­цем до­пив кофій і бігцем побіг у те­атр. Слідком за ним пішли й Гу­ко­ви­чеві.

    - А знаєте, що оце мені спа­ло на дум­ку? - ска­за­ла Таіса Андріївна після од­хо­ду Гу­ко­ви­че­вих.

    - А що вам спа­ло на дум­ку? Пев­но, щось ціка­ве? - спи­та­ла Лю­ба.

    - Якби оце Ула­се­ви­ча оже­нить на Ме­ласі. Він лю­ди­на без за­со­бу, без гро­шей, а в Ме­ласі є ма­те­риз­на; їй дос­та­неться ще й од дядька ма­те­ри­но­го дер­жа­ва, - ска­за­ла Таїса Андріївна.

    - Хоч во­ни й ма­ють маєтність, але гро­шей в їх ли­бонь бігма, а довгів чи­ма­ло в бан­ку й по лю­дях. Це я доб­ре знаю, - обізвавсь Елпіди­фор Пет­ро­вич.

    - Є там в дов­гу в їх і моєї по­зич­ки на ти­ся­чок зо дві. Це ще дав­ня по­зич­ка. Але це дрібно­та. Не вар­то й зга­ду­вать, - ска­за­ла Таїса Андріївна.

    - А справді оженім йо­го. До­ки він бу­де ти­ня­тись, ханьки м'ять та бай­ди­ки би­ти? Та й Ме­ласі час би вже дав­но вий­ти заміж. Чо­гось за­сиділась, - ска­за­ла Лю­ба.

    - Неначе хтось білим ко­нем об'їхав двір, як ка­жуть в нас на Во­лині, - ска­за­ла Таіса Андріївна. - А мені ду­же б ба­жа­лось стать у при­годі Теклі, щоб во­на мерщій ви­да­ла доч­ку заміж. Ми ж вкупі з нею вчи­лись, вкупі роз­пус­ка­ли мо­лоді мрії, в один час і же­нихів собі прид­ба­ли й сли­ве ра­зом шлюб бра­ли. Тре­ба б за­хо­диться ко­ло цього во­ло­цю­ги, цього джиґуна й жев­жи­ка.

    - А за­ходімся ко­ло йо­го й справді та нап­ра­ви­мо йо­го на цю спа­сен­ну дум­ку, - до­да­ла Лю­ба.

    - Треба б йо­го по­ма­леньку на­мов­лять заз­да­легідь, а потім по­ве­зе­мо цього шту­ка­ря й бре­ху­на в Дер­качівку в гості до Гу­ко­вичів, - не­хай сам на свої очі ог­ля­не усе їх доб­ро й ха­зяй­ст­во, - обізвавсь і собі Елпіди­фор Пет­ро­вич, пах­ка­ючи й пус­ка­ючи ди­мок каб­луч­ка­ми вго­ру.

    - Якби то­го ста­ро­го Гу­ко­ви­ча доб­ре струс­нуть, то, пев­но, [з] йо­го мож­на б нат­ру­сить з мірку червінців. Він, ли­бонь, тільки удає з се­бе нег­ро­шо­ви­ту лю­ди­ну, - за­ки­ну­ла Таїса Андріївна.

    - Але ж, ма­мо, час би нам і одя­гаться, бо вже не ду­же ба­га­то ча­су зос­та­лось до спек­так­ля, - ска­за­ла Лю­ба.

    І во­на пішла при­би­раться та че­пу­ри­тись в гар­де­роб­ну кімна­ту, а Елпіди­фор Пет­ро­вич пішов до сво­го кабіне­ту. Там по­чавсь справ­дешній об­ряд вми­ван­ня, уби­ран­ня та прик­ра­шу­ван­ня. Дов­го Лю­ба при­би­ра­лась та че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­ла­ми; так са­мо дов­го вов­ту­зив­ся ко­ло своєї осо­би й Елпіди­фор Пет­ро­вич. При­че­пу­рив­шись, Лю­ба й Елпіди­фор ще по­сиділи який­сь час пе­ред дзер­ка­ла­ми, на­во­дя­чи бро­ви та підмальову­ючи й підво­дя­чи ус­та.

    Аж че­рез дві го­ди­ни, вже при світлі, Лю­ба вий­шла в світли­цю, мов ран­ня зо­ря зійшла. Елпіди­фор вий­шов, не­на­че пов­ний місяць зійшов. На Любі жов­та шов­ко­ва сук­ня в кру­же­вах аж шипіла, аж свистіла по пар­кеті. Пун­сові ви­зубні кру­гом манішки на вип­ну­тих пер­сах надз­ви­чай­но прис­та­ва­ли до чор­них брів та до ка­рих блис­ку­чих очей. В ву­хах блис­ком та іскра­ми си­па­ли діаман­ти на зо­ло­тих се­реж­ках.

Пошук на сайті: