Іван Нечуй-Левицький - Ніч на Дніпрі

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nich_na_dnipri.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nich_na_dnipri.docx34 Кб715
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nich_na_dnipri.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nich_na_dnipri.fb264 Кб732

 

Іван Нечуй-Левицький

Ніч на Дніпрі

    В петрівку 1877 ро­ку я приїхав на Ук­раїну й заїхав у Київ. Наш київський кру­жок зібрав­ся в од­но­го в най­ви­датніших на­ших вче­них, доб­родія Ж., щоб йо­го привітать, бо він тільки що магістру­вав­ся в універ­си­теті з ве­ли­ким поспіхом. Яка ве­се­ла роз­мо­ва бу­ла тоді в нас! Скільки мрій, скільки га­док та га­ря­чих ба­жаннів щас­тя й долі для рідно­го краю ви­ли­ва­лось в нашій роз­мові! Над­ворі бу­ла го­ди­на: ти­хо, яс­но, ве­се­ло, як бу­ло ве­се­ло й яс­но і в на­ших мо­ло­дих ду­шах. На ра­до­щах пос­та­но­ви­ли їхать гур­том по обіді на гу­лян­ку Дніпром в Виш­го­род.

    

    По обіді най­ня­ли здо­ро­во­го ду­ба й два чов­ни, бо ком­панія бу­ла чи­ма­ла, і за­раз по обіді поп­лив­ли вго­ру Дніпром до Виш­го­ро­да. Як ми прип­лив­ли в Виш­го­род, вже нас­та­вав вечір. Сон­це вже сто­яло на вечірньому прузі над са­мим лісом. Ліс чорнів ши­ро­кою сму­гою на го­ря­чо­му пра­во­му бе­резі Дніпра; бо од Києва до Виш­го­ро­да го­ри ос­ту­пи­лись од Дніпра й за­ги­на­лись, ніби підко­ва, над ши­ро­кою зе­ле­ною Обо­лон­ню та над сіно­жа­тя­ми аж до са­мо­го Виш­го­ро­да вгорі й аж там наб­ли­жа­лись до Дніпра. Плис­ко­ва­та ши­ро­ка Обо­лонь зе­леніла, не­на­че бу­ла зас­те­ле­на зе­ле­ним ок­са­ми­том, на кот­ро­му лисніла річеч­ка По­чай­на, лисніло озер­це, ніби ки­ну­те в тра­ву лис­ню­че дзер­кальце або блис­ку­ча склян­ка. Виш­го­род роз­ки­нувсь по ши­ро­ко­му не­ви­со­ко­му шпилі. Од цього давнього ак­ро­по­ля київських князів зос­та­лись тільки ва­ли та око­пи, що за­рос­ли тра­вою. Ввесь виш­го­родський ши­ро­кий шпиль був ніби по­ме­ре­жа­ний сму­га­ми розкішних зе­ле­них ого­родів. На су­куп­них, скрізь не од­го­род­же­них ти­на­ми го­ро­дах зе­леніла розкішна со­ко­ви­та бут­ви­на та ба­дил­ля ку­ку­руд­зи, цвіли ма­ки, по­де­ку­ди зе­леніли смуж­ки житів. Ко­ло хатів у сад­ках темніли ку­пи ви­шень та стриміли здо­рові старі дикі груші. На шпилі на чо­ло­поч­ку біліла ве­се­ла не­ве­лич­ка церк­ва й не­на­че ог­ля­да­ла вікна­ми навк­ру­ги і біленькі хат­ки, і зе­лені ого­ро­ди по спа­дис­тих гор­бах та пе­ре­яр­ках. Цей ши­ро­кий шпиль по­су­нувсь над самісінький Дніпро, об­си­пав­ся й об­ва­лив­ся, і стоїть, не­на­че жов­та стіна з щіли­на­ми та роз­ко­ли­на­ми, котрі вже по­за­рос­та­ли тра­вою, ку­ща­ми гло­ду та по­де­ку­ди гус­ти­ми вер­ба­ми.

    

    Лівий бе­рег Дніпра, рівний, плис­ко­ва­тий, суспіль за­рос­лий гус­ти­ми ло­за­ми та вер­бо­ло­зом, зе­ленів, не­на­че засіяний жи­том; а далі синіли густі бо­ри, не­на­че мо­ре, за­ку­та­не в си­ню та си­зу імлу. На південь сизіли го­ри, а на го­рах бу­ло вид­но Київ, що не­на­че по­то­пав в легкій про­зорій імлі. За­бу­ду­ван­ня не­яс­но мріли в сизій да­лечі, а над ни­ми бу­ли роз­ки­дані ніби зо­лоті бу­ке­ти: то лисніли по­зо­ло­чені бані та хрес­ти на мо­нас­ти­рях та церк­вах. Та да­ле­ка кар­ти­на зда­ва­лась якимсь квітни­ком з зо­ло­ти­ми маківка­ми та зо­ло­ти­ми квітка­ми, за які роз­ка­зу­ють тільки в каз­ках. І ви­со­ке та гли­бо­ке синє іюньське не­бо, і ті да­лекі сизі шпилі й го­ри з Андріївським со­бо­ром на чо­ло­поч­ку шпи­ля, і зо­лоті бу­ке­ти з бань та хрестів - усе це бу­ло схо­же на ті виг­ля­ди, що ча­сом сняться у сні, що за їх роз­ка­зу­ють в каз­ках. Вік про­жи­веш - і не за­бу­деш за цю пиш­ну кар­ти­ну, як ча­сом ніко­ли не за­бу­вається див­но гар­ний сон.

    

    Сонце вда­ри­ло з-за лісу чер­во­ним промінням на київські го­ри. Ши­ро­ка зе­ле­на Обо­лонь і Поділ вкри­лись тінню й по­темніша­ли. Ви­разніше вис­ту­пи­ли ви­сокі смуж­ки київських гір під яс­ним чис­тим не­бом, об­си­пані збо­ку чер­во­няс­тим промінням. Ти­сячі вікон в до­мах, по­зо­ло­чені хрес­ти та бані на церк­вах ніби зай­ня­лись і за­па­ла­ли.

    

    Од їх по­си­па­лись на­че пуч­ки зо­ло­тих стрілок. На дзвіни­цях не­на­че горіли чер­во­ним зо­ло­том хрес­ти та маківки, на­че пла­ва­ли ви­со­ко-ви­со­ко по­над го­ра­ми в синьому небі, ніби ли­ну­ли якісь каз­кові зо­лоті птиці. Виг­ляд на Київ став який­сь фан­тас­тич­ний. Зда­ва­лось, ніби на го­рах з'явивсь і мрів пиш­ний міраж, спле­те­ний з чу­до­вих тонів, з блис­ку, з зо­ло­та, з ро­же­вої імли та со­няч­но­го проміння. Пе­ре­до мною не­на­че з'яви­лись па­ла­ци й сад­ки Па­ри­за­ди з «Ти­сячі й однієї ночі».

    

    Сонце спус­ти­лось ще ниж­че над лісом і по­ча­ло ніби хо­ваться десь в си­зих бо­рах. Обо­лонь, лу­ки й Поділ ніби то­ну­ли в тінь ще глиб­ше. Київські сизі го­ри ста­ли фіоле­тові. Зо­лоті бані й хрес­ти ніби жевріли, як по­га­са­ючий жар, горіли без проміння. Усе об­ли­лось делікат­ни­ми фіоле­то­ви­ми од­лис­ка­ми. За Києвом і за Дніпром не­бо од ни­зу темніша­ло, по­синіша­ло й лисніло ле­геньким фіоле­то­вим од­лис­ком. Сон­це не­на­че впа­ло десь у бір. Кольори на Києві зга­са­ли. Огонь на вікнах та на зо­ло­тих ба­нях пот­ро­ху ще­зав. Над­ворі су­теніло й по­ночіло. Ніч впа­ла на Дніпро, на го­ри, - і зник­ли й по­то­ну­ли в тем­ряві усі чу­да див­но­го міра­жу.

    

    Надивившись на чу­до­вий вечірній виг­ляд, ми зійшли з го­ри на са­мий бе­рег і посіда­ли під кру­чею на ши­ро­ко­му по­роні, що сто­яв у бе­резі. Мо­лоді мет­ну­лись по бе­резі, по щіли­нах кручі, наз­би­ра­ли хми­зу та су­хо­го хам­ла й розк­ла­ли здо­ро­ве ба­гат­тя над во­дою. По­лум'я шуг­ну­ло ви­со­ко вго­ру й ося­яло жов­ту гли­няс­ту кру­чу та жовті бур­ти, що йшли далі по­над Дніпром. Най­няті гребці нас­та­ви­ли са­мо­вар. По­од­чи­ня­ли ко­ши­ки з хар­ча­ми, поз­на­хо­ди­ли пляш­ки й чар­ки, зас­те­ли­ли руш­ни­ка­ми поміст на по­роні. Усі доб­ре ви­го­ло­да­лись і ки­ну­ли­ся на їжу пад­ко­ви­то й зав­зя­то. Швид­ко за­кипів са­мо­вар. По­на­ли­ва­ли ста­ка­ни чаю. Хто пив чай си­дя­чи й підоб­гав­ши но­ги, хто пив сто­ячи. Мо­лоді підкла­да­ли трус­ку в ба­гат­тя. Огонь тріщав, лу­щав, аж гув, ки­дав сяєво,- і по­рон не­на­че ви­ри­нав з усім то­ва­рист­вом з чор­ної ночі, не­на­че хтось підіймав чор­ну завісу й по­ка­зу­вав сце­ну: там одні ле­жа­ли по­ко­том, другі сиділи, підоб­гав­ши но­ги; де­які навс­то­яч­ки на­ми­на­ли за­кус­ку та на­ли­ва­ли чар­ки. Ба­гат­тя зга­са­ло, - і чор­на завіса не­на­че знов зас­ло­ня­ла ту мальовни­чу сце­ну. І в воді од­ра­зу гас­ло ба­гат­тя й не­на­че то­ну­ло на дно. Над­ворі ти­хо, теп­ло й вог­ко. Свіже повітря бадьорить тіло й зве­се­ляє ду­шу. На по­роні пішла ве­се­ла роз­мо­ва, пішли жар­ти; по­чу­лась десь на краї по­ро­на пісня; до го­ло­са прис­тав дру­гий го­лос. І нес­подіва­но по­рон не­на­че роз­во­ру­шив­ся й заспівав. Го­ло­си не­на­че вда­ри­ли з усієї си­ли в тру­би. І роз­ляг­ла­ся го­лос­на пісня попід кру­чею, і за­лу­на­ла десь в щіли­нах та бал­ках, обізва­лась да­ле­ко в бо­ру.

    

    Довго сиділи усі й співа­ли. Над­ворі бу­ла роз­ли­та та­ка розкіш, та­ка свіжість, що ніко­му не хотілось і вста­ва­ти з по­ро­на й ла­го­ди­тись у до­ро­гу. Усі жда­ли, по­ки зійде місяць, щоб не пус­ка­тись в тем­ну до­ро­гу наз­ря, нав­ман­ня та щоб бу­ло ве­селіше й без­печніше вер­таться до­до­му Дніпром при світі міся­ця.

    

    Трохи зго­дом над чор­ною хма­рою лісу за Дніпром по­ча­ло ясніть і чер­воніти, ніби десь да­ле­ко зай­ма­лась по­же­жа. Яс­на пля­ма все ясніша­ла й шир­ша­ла. З-за чор­но­го пруж­ка ви­су­нув­ся чер­во­ний серп, потім не­на­че щось ви­су­ну­ло чер­во­но­го ло­ба. І не­за­ба­ром здо­ро­вий, як діжа, чер­во­ний місяць ви­ко­тив­ся на чор­не не­бо так швид­ко, що мож­на бу­ло навіть очи­ма ба­чить йо­го ру­шен­ня. Місяць швид­ко по­ко­тив­ся вго­ру. На по­роні усі схо­пи­лись з місця, посіда­ли в чо­вен і од­ча­ли­ли од при­ча­лу. Вда­ри­ли вес­ла­ми, вда­ри­ли й го­лос­ною піснею в круті бур­ти. Дуб поп­лив швид­ко, хут­ко за во­дою, не­на­че се­лех, по­ли­нув лег­ко та плав­ко по прудкій течії. За ним навз­догінці хутчій по­ли­ну­ли два чов­ни, мов дві ластівки. Дуб пот­ра­пив на са­му се­ре­ди­ну Дніпра й по­ли­нув по бист­рині, мов стріла, са­мою се­ре­ди­ною річки.

    

    Під пок­ри­ва­лом ночі Дніпро зда­вав­ся надз­ви­чай­но ши­ро­ким. Обид­ва плис­ко­ваті бе­ре­ги бу­ли неп­римітні. Мені зда­ва­лось, що ми вис­ко­чи­ли в мо­ре. Зорі по­ча­ли хо­ва­тись. Во­ни зга­са­ли по­одинці неп­римітне. Місяць підняв­ся вго­ру, по­мен­шав і став жов­то­га­ря­чий. Кру­гом ду­ба за­лисніли дрібне­сенькі хвилі. Місяць ко­тив­ся все ви­ще та ви­ще,- яс­не пле­со шир­ша­ло й дов­ша­ло на хви­лях, і не­за­ба­ром прос­тяг­ло­ся по хви­лях дов­гою срібною стеж­кою, скільки мож­на бу­ло за­сяг­ти оком. Дніпро вис­ту­пив з тем­ря­ви, не­ви­раз­но й не­яс­но об­ме­жо­ва­ний бе­ре­га­ми. Але все ще зда­ва­лось, що ті бе­ре­ги десь да­ле­ко-да­ле­ко! І мої дум­ки пе­ре­летіли в якісь невідомі краї; мені зда­ва­лось, що я пли­ву по якійсь ве­ле­тенській річці, де лед­ве мріють бе­ре­ги, да­ле­ко од рідно­го краю. Од чов­на розс­те­ли­лась по дрібних хвильках ніби ска­тер­ка, дов­га-пре­дов­га без кінця, по­си­ла­на зо­ло­том, та сріблом, та іскра­ми. Ті іскри во­ру­ши­лись, мов живі, ми­готіли, пе­ре­си­па­лись та во­ру­ши­лись на воді.

    

    Надворі ти­хо, аж мерт­во. Навіть не бу­ло чуть, як вес­ла во­ру­ши­лись в греб­ках та ук­лю­чи­нах і ля­га­ли плис­ком на во­ду. Місяць ви­со­ко підняв­ся на не­бо, і виг­ляд став ніби фан­тас­тич­ний. Зо­ло­та, ши­ро­ка та дов­га, ніби жи­ва сму­га все во­ру­ши­лась. Мені зда­ва­лось, що з то­го зо­ло­то­го пле­са от-от вир­нуть якісь фан­тас­тичні при­вид­дя або зе­ле­но­окі ру­сал­ки, за­ку­та­ються в ти­хий світ міся­ця й заспіва­ють див­ни­ми го­ло­са­ми див­них пісень, яких ніко­ли й не чу­ло людське ву­хо.

    

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: