Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nich_na_dnipri.docx)Ivan_nechuy_levickiy_nich_na_dnipri.docx34 Кб522
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_nich_na_dnipri.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_nich_na_dnipri.fb264 Кб504

 

Іван Нечуй-Левицький

Ніч на Дніпрі

    В петрівку 1877 ро­ку я приїхав на Ук­раїну й заїхав у Київ. Наш київський кру­жок зібрав­ся в од­но­го в най­ви­датніших на­ших вче­них, доб­родія Ж., щоб йо­го привітать, бо він тільки що магістру­вав­ся в універ­си­теті з ве­ли­ким поспіхом. Яка ве­се­ла роз­мо­ва бу­ла тоді в нас! Скільки мрій, скільки га­док та га­ря­чих ба­жаннів щас­тя й долі для рідно­го краю ви­ли­ва­лось в нашій роз­мові! Над­ворі бу­ла го­ди­на: ти­хо, яс­но, ве­се­ло, як бу­ло ве­се­ло й яс­но і в на­ших мо­ло­дих ду­шах. На ра­до­щах пос­та­но­ви­ли їхать гур­том по обіді на гу­лян­ку Дніпром в Виш­го­род.

    

    По обіді най­ня­ли здо­ро­во­го ду­ба й два чов­ни, бо ком­панія бу­ла чи­ма­ла, і за­раз по обіді поп­лив­ли вго­ру Дніпром до Виш­го­ро­да. Як ми прип­лив­ли в Виш­го­род, вже нас­та­вав вечір. Сон­це вже сто­яло на вечірньому прузі над са­мим лісом. Ліс чорнів ши­ро­кою сму­гою на го­ря­чо­му пра­во­му бе­резі Дніпра; бо од Києва до Виш­го­ро­да го­ри ос­ту­пи­лись од Дніпра й за­ги­на­лись, ніби підко­ва, над ши­ро­кою зе­ле­ною Обо­лон­ню та над сіно­жа­тя­ми аж до са­мо­го Виш­го­ро­да вгорі й аж там наб­ли­жа­лись до Дніпра. Плис­ко­ва­та ши­ро­ка Обо­лонь зе­леніла, не­на­че бу­ла зас­те­ле­на зе­ле­ним ок­са­ми­том, на кот­ро­му лисніла річеч­ка По­чай­на, лисніло озер­це, ніби ки­ну­те в тра­ву лис­ню­че дзер­кальце або блис­ку­ча склян­ка. Виш­го­род роз­ки­нувсь по ши­ро­ко­му не­ви­со­ко­му шпилі. Од цього давнього ак­ро­по­ля київських князів зос­та­лись тільки ва­ли та око­пи, що за­рос­ли тра­вою. Ввесь виш­го­родський ши­ро­кий шпиль був ніби по­ме­ре­жа­ний сму­га­ми розкішних зе­ле­них ого­родів. На су­куп­них, скрізь не од­го­род­же­них ти­на­ми го­ро­дах зе­леніла розкішна со­ко­ви­та бут­ви­на та ба­дил­ля ку­ку­руд­зи, цвіли ма­ки, по­де­ку­ди зе­леніли смуж­ки житів. Ко­ло хатів у сад­ках темніли ку­пи ви­шень та стриміли здо­рові старі дикі груші. На шпилі на чо­ло­поч­ку біліла ве­се­ла не­ве­лич­ка церк­ва й не­на­че ог­ля­да­ла вікна­ми навк­ру­ги і біленькі хат­ки, і зе­лені ого­ро­ди по спа­дис­тих гор­бах та пе­ре­яр­ках. Цей ши­ро­кий шпиль по­су­нувсь над самісінький Дніпро, об­си­пав­ся й об­ва­лив­ся, і стоїть, не­на­че жов­та стіна з щіли­на­ми та роз­ко­ли­на­ми, котрі вже по­за­рос­та­ли тра­вою, ку­ща­ми гло­ду та по­де­ку­ди гус­ти­ми вер­ба­ми.

    

    Лівий бе­рег Дніпра, рівний, плис­ко­ва­тий, суспіль за­рос­лий гус­ти­ми ло­за­ми та вер­бо­ло­зом, зе­ленів, не­на­че засіяний жи­том; а далі синіли густі бо­ри, не­на­че мо­ре, за­ку­та­не в си­ню та си­зу імлу. На південь сизіли го­ри, а на го­рах бу­ло вид­но Київ, що не­на­че по­то­пав в легкій про­зорій імлі. За­бу­ду­ван­ня не­яс­но мріли в сизій да­лечі, а над ни­ми бу­ли роз­ки­дані ніби зо­лоті бу­ке­ти: то лисніли по­зо­ло­чені бані та хрес­ти на мо­нас­ти­рях та церк­вах. Та да­ле­ка кар­ти­на зда­ва­лась якимсь квітни­ком з зо­ло­ти­ми маківка­ми та зо­ло­ти­ми квітка­ми, за які роз­ка­зу­ють тільки в каз­ках. І ви­со­ке та гли­бо­ке синє іюньське не­бо, і ті да­лекі сизі шпилі й го­ри з Андріївським со­бо­ром на чо­ло­поч­ку шпи­ля, і зо­лоті бу­ке­ти з бань та хрестів - усе це бу­ло схо­же на ті виг­ля­ди, що ча­сом сняться у сні, що за їх роз­ка­зу­ють в каз­ках. Вік про­жи­веш - і не за­бу­деш за цю пиш­ну кар­ти­ну, як ча­сом ніко­ли не за­бу­вається див­но гар­ний сон.

    

    Сонце вда­ри­ло з-за лісу чер­во­ним промінням на київські го­ри. Ши­ро­ка зе­ле­на Обо­лонь і Поділ вкри­лись тінню й по­темніша­ли. Ви­разніше вис­ту­пи­ли ви­сокі смуж­ки київських гір під яс­ним чис­тим не­бом, об­си­пані збо­ку чер­во­няс­тим промінням. Ти­сячі вікон в до­мах, по­зо­ло­чені хрес­ти та бані на церк­вах ніби зай­ня­лись і за­па­ла­ли.

    

    Од їх по­си­па­лись на­че пуч­ки зо­ло­тих стрілок. На дзвіни­цях не­на­че горіли чер­во­ним зо­ло­том хрес­ти та маківки, на­че пла­ва­ли ви­со­ко-ви­со­ко по­над го­ра­ми в синьому небі, ніби ли­ну­ли якісь каз­кові зо­лоті птиці. Виг­ляд на Київ став який­сь фан­тас­тич­ний. Зда­ва­лось, ніби на го­рах з'явивсь і мрів пиш­ний міраж, спле­те­ний з чу­до­вих тонів, з блис­ку, з зо­ло­та, з ро­же­вої імли та со­няч­но­го проміння. Пе­ре­до мною не­на­че з'яви­лись па­ла­ци й сад­ки Па­ри­за­ди з «Ти­сячі й однієї ночі».

    

Сторінка 1 з 5 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 > У кінець >>