Іван Нечуй-Левицький - Побіда Хмельницького під Збаражем і Зборовом

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pobida_hmelnickogo_pid_zbarazhem_i_zbor.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pobida_hmelnickogo_pid_zbarazhem_i_zbor.docx45 Кб626
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pobida_hmelnickogo_pid_zbarazhem_i_zbor.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pobida_hmelnickogo_pid_zbarazhem_i_zbor.fb277 Кб610

 

Іван Нечуй-Левицький

Побіда Хмельницького під Збаражем і Зборовом

    (Оповіданнє з давніх часів)

    

1. Польські Посли у Хмельницького.

    

    Рік ти­ся­ча шістьсот со­рок де­вя­тий був ду­же слав­ний для Хмельницько­го і для цїлої Ук­раїни. Ко­зацьке війско, роз­бив­ши по­ляків на Жов­тих во­дах, під Кор­су­нем та під Пи­ля­вою в По­дольщинї з чес­тю й сла­вою вер­та­лось до до­му. Про ті ча­си склав нарід пісню:

    

    Та не бу­де кра­ще, та не бу­де луч­ше, як у нас на Вкраїнї: Де не має ля­ха, де не має жи­да, не бу­де ізміни.

    

    Після но­во­го ро­ку Хмельницький при­був до Київа. В Київі дзво­ни­ли в дзво­ни, стріля­ли з гар­мат. Ве­ли­ка си­ла на­ро­да вий­шла на при­ви­тан­ня Хмельницько­го. З цїлою ко­зацькою стар­ши­ною Бог­дан в'їхав у Київ че­рез давнї»3олоті во­ро­та«кня­зя Ярос­ла­ва. Ко­ло церк­ви свя­тої Софії стріли йо­го мит­ро­по­лит та ду­хо­венст­во, а сту­ден­ти київо-мо­ги­лянської ака­демії співа­ли йо­му вірші.

    

    З Київа Хмельницький поїхав до Пе­ре­яс­ла­ва; сю­ди по­ча­ли при­бу­ва­ти до йо­го пос­ли з сусїднїх дер­жав. Ту­реч­чи­на, Мол­давія, Во­ло­хи, Уг­ри і Мос­ков­щи­на прис­ла­ли до йо­го своїх послів: во­ни за­побіга­ли в йо­го лас­ки, бо зна­ли, що в йо­го ру­ках бу­ла си­ла; во­ни сподїва­лись, що він, мо­же, не­за­ба­ром ста­не гетьма­ном са­мостійної ук­раїнської дер­жа­ви. Ту­рецький сул­тан, Ма­го­мет чет­вер­тий, прис­лав до Хмельницько­го пос­ла, Агу-Осма­на, для пе­ре­го­ворів. Хмельницький про­сив турків, що­би во­ни да­ли йо­му поміч про­ти Польщі, а за те обіцяв пла­ти­ти тур­кам грішми що-ро­ку, як Ук­раїна ста­не са­мостійною дер­жа­вою, ще й відда­ти тур­кам час­ти­ну Польщі по Люб­лин. Мол­давський гос­по­дар Лу­пу­ла бо­яв ся своїх бо­яр і про­сив у Хмельницько­го війська собі до по­мощі. Хмельницький післав у Мол­давію сво­го си­на Ти­мо­ша. В Лу­пу­ли бу­ла гар­на доч­ка, Олек­санд­ра і Бог­дан за­ду­мав вис­ва­ти­ти її за Ти­мо­ша.

    

    Семигородський князь Сте­пан Ра­кочі теж прис­лав сво­го пос­ла і обіцяв ра­зом з ко­за­ка­ми нас­ту­пи­ти на Польщу. Після всїх приїхав і мос­ковський по­сол Ун­ковський і привіз Бог­да­нові від ца­ря да­ри. Тілько ще не бу­ло послів із Польщі. Хмельницько­му ду­же хотїлось, щоб чу­жо­земні пос­ли по­ба­чи­ли, як горді польські па­ни про­си­ти муть лас­ки й ми­ра в ко­заків, кот­рих пе­реднїще ма­ли нї за що. Ще в другій по­ло­винї сїчня ко­роль вис­лав з Вар­ша­ви послів з бун­чу­ком, па­те­ри­цею(1) і гетьманською бу­ла­вою для Хмельницько­го. Бу­ла­ву віз ста­рий воєво­да Адам Кисїль, князь Чет­вер­тинський, і инші польські па­ни. Во­ни доїха­ли до річки Случі на Во­линї і не мог­ли далї їха­ти: повс­тан­ня не вга­му­ва­лось ще; нарід по Ук­раїнї не пе­рес­та­вав ро­би­ти своє дїло про­ти по­ляків. Хмельницький післав пол­ков­ни­ка Ти­шу з ко­за­ка­ми, щоб во­ни про­ве­ли послів і обо­ро­ни­ли їх од на­ро­да. В пят­ни­цю, де­вя­то­го лю­то­го приїха­ли пос­ли до Пе­ре­яс­ла­ва. Хмельницький з пол­ков­ни­ка­ми виїхав ви­та­ти їх за місто. Пе­ред ним нес­ли бун­чу­ки і чер­во­ну за­по­розську ко­рог­ву: чим він хотїв под­раж­ни­ти польських послів, на­тяк­нув­ши, що він і без ко­ролївської лас­ки дав­но вже виб­ра­ний за гетьма­на ко­за­ка­ми й на­ро­дом. Він знав, що па­ни ве­зуть йо­му гетьманську бу­ла­ву. Польські пос­ли в'їха­ли в місто і за­раз поїха­ли на обхід до Хмельницько­го. Там во­ни зас­та­ли чу­жо­земських послів. Щоб по­кеп­ку­ва­ти тро­хи з панів, Хмельницький оповістив їм, що бу­де прий­ма­ти від них ко­ролївську гра­мо­ту і гетьманську бу­ла­ву на май­данї. Йо­му хотїлось насміятись із них пе­ред чу­жо­земськи­ми пос­ла­ми і пе­ред на­ро­дом. Па­ни об­ра­зи­лись, але мусїли ко­ри­тись. Де­ся­то­го лю­то­го в 12 го­динї, опівднї, Хмельницький з це­ре­монїєю вий­шов на май­дан. На йо­му бу­ла ду­же до­ро­га шу­ба з со­болїв, кри­та гар­ною до­ро­гою ма­терією. Гетьман був прик­ри­тий бун­чу­ка­ми. Кру­гом йо­го сто­яли пол­ков­ни­ки з своїми бу­ла­ва­ми і вся ко­зацька стар­ши­на. Ко­за­ки і нарід за­ня­ли май­да­ни, ву­лиці, обсїли покрівлї на ха­тах. Тут сто­яли й чу­жо­земські пос­ли. Як вий­шли ко­ролївські пос­ли, ко­за­ки заг­ра­ли на тру­бах та на буб­нах. Кисїль, пра­вос­лав­ний і ук­раїнець, прис­ту­пив до Хмельницько­го і дер­жав в одній руцї ко­ролївську гра­мо­ту, а в другій гетьманську бу­ла­ву, об­си­па­ну до­ро­ги­ми діямен­та­ми.

    

    »Його світлість, най­яснїйший ко­роль«, - по­чав Кисїль, -»по­си­лає яс­но­вельмож­но­му па­но­ви гетьма­но­ви й усьому за­по­розсько­му війську свою ко­ролївську лас­ку«.

    

    Тодї Кисїль по­дав Хмельницько­му гра­мо­ту на гетьманст­во й бу­ла­ву, - а дру­гий польський по­сол - чер­во­ну ко­рог­ву з білим ор­лом. Хмельницький узяв те все і по­дя­ку­вав. Гра­мо­ту го­лос­но про­чи­та­ли на­ро­до­ви. Нарід зак­ри­чав:»На що ви, Ля­хи, при­нес­ли нам ті цяцьки? Знаємо вас! Хо­че­те знов нас при­бор­ка­ти в не­во­лю«. Пол­ков­ник Джед­жа­лик вис­ту­пив на се­ре­ди­ну і про­мо­вив:»Хо­че­те нас знов пійма­ти, щоб ми знов надїли панське яр­мо? Не­хай злиз­нуть ваші со­лодкі да­ри! Май­те ви собі свою Польщу, а Ук­раїна не­хай зос­та­неться нам, ко­за­кам«. Після це­ре­монїї Хмельницький зап­ро­сив послів на обід. За обідом по­ча­ла ся роз­мо­ва про не­дав­ню ко­лот­не­чу з по­ля­ка­ми. Хмельницький гри­мав на панів і до­ма­гав ся, щоб йо­му ви­да­ли Чап­линсько­го і по­ка­ра­ли кня­зя Єремію Виш­не­вецько­го, за­пек­ло­го во­ро­га ко­заків. Він нарікав, що і в той навіть час Ри­ди­вил і инші па­ни на­па­да­ли на ук­раїнські міста і вирізу­ва­ли лю­дий.

    

    2. Відповідь Хмельницько­го польським пос­лам.

    

    Так ви­та­ли ко­за­ки польських панів. Нїчо­го бу­ло й ду­ма­ти про мир. Кисїль про­сив до се­бе Хмельницько­го на обід на дру­гий день. Хмельницький з пол­ков­ни­ка­ми приїхав до йо­го аж вве­чері. По­ча­ла ся знов неп­риємна та не­лю­ба роз­мо­ва. Пог­лу­зу­вав­ши з ляхів, Хмельницький вер­нув­ся до до­му. Дру­го­го дня Кисїль прис­лав сво­го сво­яка, кня­зя Чет­вер­тинсько­го, теж пра­вос­лав­но­го і ро­дом ук­раїнця, спи­та­ти Хмельницько­го, ко­ли поч­нуцьця пе­ре­го­во­ри.

    

    »3автра бу­де спра­ва й розп­ра­ва«, - ска­зав Хмельницький, -»бо я са­ме те­пер угорсько­го пос­ла ви­ря­жаю. А вам ска­жу прос­то, що з ва­шої комісії нїчо­го не бу­де. Війна поч­нецьця че­рез три, або чо­ти­ри тижнї. Пе­ре­вер­ну вас, всїх ляхів, до го­ри но­га­ми і по­топ­чу так, що опи­ни­тесь під моїми но­га­ми, ще й ту­рецько­му ца­ре­ви в не­во­лю віддам. Я хоч собі ма­ла лю­ди­на, але так Бог дав, що я те­пер єди­нов­лад­ний са­мо­дер­жець ук­раїнський. З тим і йдїть. Завт­ра бу­де спра­ва й розп­ра­ва«.

    

    Двайцять третього лю­то­го Кисїль знов пішов до Хмельницько­го і по­чав йо­му го­во­ри­ти про пе­ре­го­во­ри. Хмельницький відповів йо­му:»Шко­да й го­во­ри­ти! Був час го­во­ри­ти, ко­ли па­ни га­ня­ли ме­не по Днїпру і за Днїпром, і як я бив ляхів і на Жов­тих во­дах, і під Кор­су­нем, і лід Пи­ля­вою. Те­пер я вже до­ка­зав те, про що і не мис­лив; до­ка­жу ще й те, що за­мис­лив. Ви­бю з ляцької не­волі цїлий ук­раїнський нарід. Двісті, трис­та ти­сяч війска бу­ду ма­ти. Ор­да стоїть на го­тові. До­волі бу­де мінї землї по місто Холм, по Львів та по Га­лич. А став­ши над Вис­лою, ска­жу ля­хам:»сидїть, ля­хи! мовчіть, ля­хи!«Не зіста­нецьця нї од­но­го польсько­го кня­зя, нї шлях­ти­ча на Ук­раїнї«.

    

    Промовляючи ті сло­ва, Хмельницький зска­ку­вав з місця, ту­потїв но­га­ми, скуб се­бе за во­лос­ся. Польські пос­ли зде­ре­венїли, слу­ха­ючи ті сло­ва.

    

    Після та­кої мо­ви, польські пос­ли пішли до до­му. Хмельницький не звелїв їх пус­ка­ти до се­бе, і во­ни ста­ли бо­ятись, щоб їх не згу­би­ли з світа. Але они впро­си­ли Ви­говсько­го, щоб він всто­ював за їх пе­ред гетьма­ном. Хмельницький знов пок­ли­кав їх до се­бе і ви­тяг­нув з під ки­ли­ма, що ним був зас­те­ле­ний стіл, лист.

    

    Там бу­ли на­пи­сані пос­та­но­ви зго­ди з Польщею: а між ин­ши­ми пос­та­но­ви, щоб за­по­розське війско на цїлій Ук­раїнї ма­ло свої давні вільнос­ти, щоб жидів виг­на­ти з усїєї Ук­раїни, щоб ко­зацький гетьман дер­жав спра­ву тілько з ко­ро­лем, а не з па­на­ми; щоб на Ук­раїнї і Білій Ру­си воєво­да­ми та каш­те­ля­на­ми бу­ло нас­та­нов­ле­но тілько ук­раїнців пра­вос­лав­ної віри; щоб київський Мит­ро­по­лит мав пер­ше місце після ка­то­лицько­го мит­ро­по­ли­та в вар­шавсько­му се­натї і т. ин. Пос­ли про­чи­та­ли пос­та­но­ви і тілько пле­чи­ма здвиг­ну­ли. Після та­ких пе­ре­го­ворів та умов комісарі; чи пос­ли, виїха­ли з Пе­ре­яс­ла­ва. Во­ни ка­за­ли, що Хмельниц­ко­го пол­ков­ни­ки си­ча­ли та шипіли на по­ляків, не­на­че га­дю­ки, і зна­ли, що не бу­де ми­ра між по­ля­ка­ми й ко­за­ка­ми.

    

3. Козацькі загони.

    

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>

Пошук на сайті: