Іван Нечуй-Левицький - Побіда Хмельницького під Збаражем і Зборовом (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pobida_hmelnickogo_pid_zbarazhem_i_zbor.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pobida_hmelnickogo_pid_zbarazhem_i_zbor.docx45 Кб768
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pobida_hmelnickogo_pid_zbarazhem_i_zbor.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pobida_hmelnickogo_pid_zbarazhem_i_zbor.fb277 Кб759
    В той час, як польські пос­ли їзди­ли на пе­ре­го­во­ри про умо­ви ми­ра до Пе­ре­яс­ла­ва, Ян Казімір ко­ро­ну­вав­ся в Кра­кові на польсько­го ко­ро­ля і зїмою в сїчнї зібрав сейм. Сейм пос­та­но­вив зібра­ти військо і післа­ти йо­го на Во­линь про­ти ко­зацьких за­гонів. Де­сять ти­сяч польсько­го шля­хецько­го війська пішло на Во­линь і ста­ло під Конс­тан­ти­но­вом, ко­зацькі за­го­ни лю­ту­ва­ли на Во­линї, як і пе­реднїще. Ва­та­жок Га­расько взяв Ост­рог, вирізав чо­ти­рис­та жидів та ляхів і прог­нав з Ост­ро­га дїдич­ку, уну­ку слав­но­го кня­зя і щи­ро­го ураїнця Конс­тан­ти­на Ост­рожсько­го, Ан­ну-Алой­зу, кот­ра вже спо­ля­чи­лась і приг­ноб­лю­ва­ла ук­раїнцїв. Кри­во­но­сен­ко збун­ту­вав Полїсся. Третїй ко­зацький ва­та­жок, До­нець, за­во­ював Зас­лав. Польське військо хо­ди­ло зпід Конс­тан­ти­но­ва за­го­на­ми, чи ва­та­га­ми, і роз­би­ва­ло ко­заків. По­ля­ки взя­ли Звя­гель на Во­линї і виріза­ли ук­раїнців, потім взя­ли Бар на По­долї, на­па­ли на Шар­го­род і виріза­ли ук­раїнців у Гу­ся­тинї. Вер­та­ючись до Вар­ша­ви, Кисїль заїхав у свою маєтність, у во­линське се­ло Гу­щу. Шістьсот ко­заків ввірва­лось у Гу­щу, і Кисіль лед­ви втїк від них. Та­кий то був той мир між по­ля­ка­ми й ко­за­ка­ми, про кот­рий кло­по­та­лись польські пос­ли в Пе­ре­яс­лаві.

    

4. Козацькі полки на Українї.

    

    Весною Хмельницький розіслав лис­ти по цїлій Ук­раїнї і зак­ли­кав всїх вста­ва­ти на Польщу. Гетьманська сто­ли­ця Чи­ги­рин нїби за­кипіла людьми. Се­ля­ни й міща­ни, ки­да­ли все і схо­ди­лись до Хмельницько­го, се­ла і ху­то­ри сто­яли по­рожні. Міща­ни, шевцї, кравцї, пи­во­ва­ри, теслї - всї збіга­лись у ко­зацький стан. Навіть уряд­ни­ки з міст, радцї та війти обст­ри­га­ли собі бо­ро­ди, за­пус­ка­ли ву­си по-ко­зацьки і прис­та­ва­ли до ко­заків. Тілько діди, жінки, дівча­та та каліки зос­та­ва­лись до­ма. Хмельницький роздїлив усю Ук­раїну на пол­ки, буцїм-то як те­перішнї гу­бернії, або повіти. Кож­дий полк звав ся по най­більшо­му місту в пол­ку, на-прик­лад чи­ги­ринський, чер­каський, пол­тавський, чер­ни­говський. Кож­дий полк дїлив­ся на сотнї. Сотнї сто­яли по се­лах, і в тих сот­нях ча­сом бу­ло по ти­сячі, або і більше ко­заків. Сотнї діли­лись на ку­ренї, де бу­ло по кілька де­сятків ко­заків. На півднї ко­зач­чи­на за­хоп­лю­ва­ла й зай­ма­ла землї до Бес­са­рабії й до Акер­ма­ну на Днїстровім ли­манї, на півно­чи пол­ки обійма­ли землї по Го­мель і Дро­нин у Мо­ги­левській гу­бернії на Білій Ру­си, а Ов­руцький полк вго­нивсь да­ле­ко в Минське полїсся. Най­ви­ща вдасть на Ук­раїнї бу­ла те­пер у гетьманських ру­ках. Кру­гом йо­го сто­яла стар­ши­на: обоз­ний, що дер­жав у своїх ру­ках гар­ма­ти, оса­ул, че­рез кот­ро­го гетьман по­си­лав при­ка­зи, пи­сар, хо­рун­жий, що дер­жав у ру­ках військові ко­рог­ви. Над кож­дим пол­ком був нас­та­нов­ле­ний пол­ков­ник, і в йо­го пол­ку бу­ла та­ка са­ма стар­ши­на, як і ко­ло гетьма­на. Всїх на­чальників і са­мо­го гетьма­на ви­би­ра­ла і ски­да­ла,»ко­зацька ра­да«. Але за часів гетьма­на Хмельницько­го в»Радї«мав спіл ввесь на­род, бо тодї і ко­за­ки й на­род ма­ли пра­во ви­би­ра­ти і ски­да­ти стар­ши­ну й гетьма­на.

    

    В той чась польське військо го­ту­ва­лось до бит­ви з ко­за­ка­ми. Ко­роль Ян Казімір нас­та­но­вив за при­вод­ця війська па­на Фірлея. Князь Єре­мя Виш­не­вецький знов об­ра­зив ся і по­ки­нув польське військо, але як про­чув про страш­ну си­лу Хмельницько­го, то сам приїхав і став під ру­кою Фірлея. По­ля­ки виб­ра­ли на Во­линї для бит­ви з ко­за­ка­ми Зба­раж і ста­ли під містом. На горі сто­яв міцний за­мок, під го­рою бу­ло місто, об­ко­па­не ро­вом. По­ля­ки ста­ли під Зба­ра­жем і по­ча­ли око­пу­ва­тись око­пом і на­си­па­ти ва­ли.

    

    Хмельницький вис­ту­пив з Чи­ги­ри­на і по­ма­лу йшов на Во­линь. До йо­го прий­шов на поміч кримський хан Іслам-Гірей з та­та­ра­ми і навів з со­бою кримських та­тар в ко­жу­хах, ви­рер­ну­тих на­верх вов­ною. Прий­шли на поміч ко­за­кам і донські ко­за­ки - та навіть з Кав­казських гір чер­ке­си з чуп­ри­на­ми, по­зак­ру­чу­ва­ни­ми за ухо по ук­раїнськи. Ту­рецький сул­тан прис­лав Хмельницько­му шість ти­сяч турків; кож­дий, хто хотїв, прис­та­вав до ко­заків і не про­сив пла­ти, бо кож­дий знав, що по­жи­вицьця від ба­га­тих панів. Хмельницько­го військо бу­ло ве­ли­ке. По­ля­ки, по­чув­ши під Зба­ра­жем, що на їх іде та­ка страш­на си­ла, з пе­ре­ля­ку й по­опус­ка­ли ру­ки.

    

5. Польські окопи під Збаражем.

    

    Двайцять восьмо­го черв­ня пе­ред са­мим св. Пет­ром, по­ля­ки сподїва­лись ко­заків під Зба­ра­жем що-го­ди­ни, а око­пи бу­ли ще не­го­тові. На св. Пет­ра, в пят­ни­цю Фірлей вис­лав виг­ля­да­ти на розвідки за­гон Сїраківсько­го. Тілько що він да­ле­ко одїхав од окопів, як про­ти йо­го на зустріч по­ча­ла йти ве­ли­ка си­ла та­тар. За­гон Сїраківсько­го по­чав втїка­ти. Та­та­ри дог­на­ли йо­го і роз­би­ли до чис­та. Сїраківський лед­ви втїк до Зба­ра­жа - і ска­зав, що Хмельницький от-от не­за­ба­ром бу­де під Зба­ра­жем. Як на то теж се­ред яс­но­го не­ба десь взя­ла ся ма­ленька хмар­ка; блис­ну­ла блис­кав­ка, вда­рив грім, пот­ра­пив у ко­рог­ву, що сто­яла ко­ло на­ме­та са­мо­го Фірлея, і роз­бив дер­жал­но. Це зда­ло­ся для всїх не­доб­рим зна­ком. Ко­ли од­ра­зу підня­ла ся ку­ря­ва; по­ля­ки по­чу­ли страш­ний крик та га­лас і по­ба­чи­ли та­тар. Око­пи бу­ли не­го­тові. Па­ни по­за­ка­чу­ва­ли ок­самітові ру­ка­ви своїх до­ро­гих кон­тушів, ки­ну­лись до зас­тупів і ко­па­ли цїлу ніч, а все та­ки не око­па­лись навк­ру­ги. З од­но­го бо­ку, де був ста­вок, окопів зовсїм не бу­ло. Аж тут на­су­ну­ли, як ті хма­ри, й ко­за­ки. Хмельницький гля­нув­ши, що око­пи не до­ве­дені до кінця, про­мо­вив:»спра­ви­мо-ж те­пер бен­кет ля­хам«.

    

    Зараз після Пет­ра по­ча­ли ся пе­реднїще за війну герцї: ко­за­ки й по­ля­ки вих­ва­чу­ва­лись на ко­нях і би­ли ся по­де­ку­ди по­оди­но­ко. В недїлю пер­шо­го лип­ня, Хмельницький пус­тив на те місце, де не бу­ло окопів, та­тар та ко­заків. По­ля­ки по­пе­ре­ду од­тис­ли й од­би­ли їх: але ко­за­ки вда­ри­ли ра­зом з трид­ця­ти гар­мат, а та­та­ри по­си­па­ли на їх стріла­ми, і во­ни мусїли по­вер­ну­тись за око­пи. В по­неділок, дру­го­го лип­ня, Хмельницький післав га­дяцько­го пол­ков­ни­ка Бур­лая з пол­ком до став­ка, де не бу­ло окопів. Сміли­во на­пав Бур­лай на польську і на угорську піхо­ту. Він пла­вав по Чорнім морі, за­во­ював Си­ноп, зав­да­вав стра­ху тур­кам в Цар­го­родї. Сміли­во Бур­лай заг­нав­ся в са­мий польський обіз. По­ля­ки пе­ре­ля­ка­лись і крик­ну­ли на Фірлея, що їм не мож­на би­тись з та­кою си­лою, і що тре­ба втїка­ти до Зба­ра­жа в за­мок. Один князь Єремія Виш­не­вецький, Лу­бенський дїдич, не бо­яв ся. Грізно він крик­нув на по­лох­ли­вих панів, і во­ни при­тих­ли.

    

    »3а мною, бра­ти, ко­му смерть лю­ба!«крик­нув він і ки­нув­ся на Бур­лая. Ко­за­ки по­да­лись до став­ка. Ба­га­то їх по­то­ну­ло; за­ги­нув і Бур­лай. Мо­ро­зен­ко ки­нув­ся по­ма­га­ти Га­да­ча­нам; але йо­го відби­ли; він сам лед­ви всидїв на ко­ни і тро­хи не по­пав ся в по­лон, в не­во­лю. Хмельницький по­ба­чив, що не візьме польсько­го ста­на на­па­дом, і пос­та­но­вив собі обс­ту­пи­ти йо­го навк­ру­ги, би­ти з гар­мат і за­мо­ри­ти го­ло­дом. За од­ну ніч ко­за­ки на­си­па­ли кру­гом польсько­го ста­ну вал, вис­ший од польсько­го і пос­та­ви­ли на йо­му гар­ма­ти.

    

    Рано третього лип­ця ко­за­ки вда­ри­ли з гар­мат з валів прос­то в польський стан. Тодї по­ля­ки по­ба­чи­ли, що во­ни ду­же ши­ро­ко роз­тяг­ли око­пи, і дру­го­го дня око­па­лись дру­гим ва­лом бо­га­то вуз­чим, виг­на­ли за око­пи не­потрібні коні, а самі ру­ши­ли за ті нові око­пи. Тілько що во­ни ввійшли за нові око­пи, ко­за­ки ки­ну­лись за ни­ми вслід і на­си­па­ли ще ви­ще око­пи та знов по­ча­ли би­ти з гар­мат в по­ляків. По­ля­ки на­си­па­ли свої ва­ли ще більше, а ко­за­ки і собі на­си­па­ли та­кий ви­со­кий вал, що з йо­го мож­на бу­ло влу­чи­ти ку­лею со­ба­ку в польських око­пах. День і ніч ко­за­ки сма­ли­ли з гар­мат на по­ляків. Кулї си­па­лись, не­на­че град Па­ни розібра­ли свої шат­ри, прик­ри­лись ко­рог­ва­ми, потім як нїчо­го не по­мо­га­ло, по­ча­ли об­ко­пу­ва­ти се­бе й ко­ний. Кож­дий пан ви­ко­пав собі яму тай сидїв в ній як кер­ти­ця у норі. Тодї по­ля­ки об­ко­па­лись третїй раз ще тїснїйши­ми око­па­ми, вже під са­мим містом; але як тільки во­ни ру­ши­ли з місця, щоб схо­ва­тись за но­ви­ми око­па­ми, ко­за­ки ки­ну­лись на заднїх і по­би­ли ве­ли­ку си­лу по­ляків. Че­рез три го­ди­ни ко­за­ки й собі вже на­си­па­ли та­кий ви­со­кий вал, що як тілько кот­рий пан ви­су­нув го­ло­ву з своєї но­ри, ко­за­ки за­раз стріля­ли в йо­го. Ко­за­ки зовсім за­ко­па­ли по­ляків і місто Зба­раж. Щоб швид­че заб­ра­ти по­ляків, Хмельницький ка­зав ко­па­ти під зем­лю ве­ликі но­ри, чи пе­че­ри, попід ва­ла­ми в са­му се­ре­ди­ну польсько­го ста­ну. По­ля­ки по­ба­чи­ли, що ко­за­ки чо­гось пе­рес­та­ли стріля­ти з валів, і до­га­да­лись: во­ни ста­ви­ли на землї мис­ки з во­дою і кла­ли буб­ни. В де­кот­рих місцях буб­ни гудїли, а во­да в мис­ках во­ру­ши­лась хви­ля­ми. По­ля­ки до­га­да­лись, по­ча­ли і собі ко­па­ти пе­че­ри на­суп­ро­ти ко­заків та й зди­ба­лись з ни­ми під зем­лею. Там в тем­них но­рах би­лись ко­за­ки з по­ля­ка­ми, на­че в пеклї.

    

6. Голод у польському таборі.

    

Пошук на сайті: