Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб1670
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб1892

 

Іван Нечуй-Левицький

Поміж ворогами

I

    

    Перед зе­ле­ни­ми свят­ка­ми, в неділю, го­робцівський ба­тюш­ка, отець Ар­темій Крем­ницький, доб­ре вис­пав­ся по обіді, встав і пішов че­рез усі кімна­ти до за­ли. В залі на ка­напі сиділа йо­го жінка, Су­са­на Уласівна, й пе­ре­див­ля­лась но­вий но­мер ілюст­ро­ва­но­го ве­ли­ко­русько­го жур­на­лу «Ни­ва». Отець Ар­темій і йо­го жінка бу­ли вже лю­де літні. Він був ви­со­кий на зріст, ши­ро­кий в пле­чах, кос­тис­тий, трош­ки су­хор­ля­вий. З-під узенько­го ло­ба бли­ща­ли не­ве­личкі зас­пані тем­но-карі очі, такі блис­кучі, шо й сон не міг зас­лать їх ту­ма­ном. Над йо­го ши­ро­ки­ми ус­та­ми ву­са бу­ли підстри­жені ви­со­ко й рівно і стриміли над верхньою гу­бою, не­на­че в клуні стріха над две­ри­ма. Отець Ар­темій був нер­во­вий, жва­вий і страх не лю­бив, як за бор­щем або за чаєм ву­са лізли йо­му в рот. Він вис­ми­ку­вав їх пальця­ми, од­би­вав­ся од їх чер­во­ним гост­рим язи­ком, за­ди­рав їх вго­ру пальця­ми; а ко­ли во­ни вже геть-то на­до­ку­ча­ли, за­раз ха­пав нож­ниці й спох­ва­ту та спе­ре­сер­дя підти­нав їх як мож­на ви­ще, тро­хи не під самісіньким но­сом. Че­рез це ву­са в йо­го стир­ча­ли над гу­бою, ніби щітка з товс­тої во­лосіні. Розкішні йо­го ко­си бу­ли роз­пат­лані й завж­ди на­со­ву­ва­лись на ву­ха й на лоб і зак­ри­ва­ли й без то­го ма­ленький йо­го лоб.

    Отець Ар­темій позіхнув і не­гар­но роз­дя­вив сво­го ши­ро­ко­го ро­та, ши­ро­ко роз­тяг­нув­ши по­морхлі си­ню­ваті гу­би. Су­са­на Уласівна все пе­ре­гор­та­ла но­ме­ри «Ни­вы» і навіть не ди­ви­лась на сво­го чо­ловіка. Во­на бу­ла пос­тав­на, тілис­та, навіть тро­хи ог­ряд­на й важ­ка на ході; але на її ви­ду ще й досі бу­ло знать слід давньої кра­си. Дов­го­вас­те, пов­не ли­це її не розп­ли­ло­ся й до ста­рості до­дер­жа­ло свої делікатні пруж­ки.

    Отець Ар­темій вже ви­дав заміж три доч­ки, і ви­дав доб­ре: старші доч­ки бу­ли гарні. Чет­вер­та доч­ка Ва­лен­ти­на Ар­темівна, бу­ла теж гар­ненька, але тро­хи за­сиділась. Гарні, підхожі для неї же­ни­хи не трап­ля­лись. Старі батьки вже по­ча­ли тро­хи за­ду­му­ваться: їх брав ост­рах, щоб доч­ка ча­сом не зос­та­лась навіки пан­ною. Ва­лен­ти­на ще за­раз по обіді поїха­ла в гості в близьке се­ло до своїх при­ятельок, до­чок уп­ра­ви­те­ля Шмідта.

    І о. Ар­темій, і йо­го жінка дов­генько сиділи й мов­ча­ли, не­на­че й дух за­таїли. В по­ко­ях бу­ло ти­хо. Навіть у пе­карні бу­ло ти­хо: най­мич­ки по­роз­хо­ди­лись по обіді на гу­лян­ку. Якось мерт­во бу­ло в прос­тор­них кімна­тах, в прос­торній гос­тинній. Ви­сокі груші в сад­ку зас­ту­па­ли світ в вікнах з од­но­го бо­ку гос­тин­ної, і тільки з дру­го­го бо­ку сон­це ки­да­ло пу­чок проміння в двоє вікон, і те пас­мо проміння об­ли­ва­ло од­лис­ком стіни, крісла, об­биті ря­бою не­до­ро­гою ма­терією, збляк­лий та по­ли­ня­лий ки­лим під сто­лом, оп­рав­лені в чорні ря­ми здо­рові кар­ти­ни премій до «Ни­вы». В гос­тинній бу­ло так ти­хо, що тільки ті кар­ти­ни, на­мальовані яри­ми різки­ми фар­ба­ми, над­да­ва­ли жит­тя мертвій кімнаті. Зда­ва­лось, що от-от бу­де чуть, як ста­ра ба­ба, на­мальова­на на кар­тині «Ба­бині каз­ки», роз­ка­зує дівча­там та хлоп­чи­кам під вер­бою ко­ло ти­ну свою каз­ку; як на другій кар­тині давній коб­зар заг­рає на своїй кобзі в «Те­ремі» мос­ковської бо­ярині.

    Отець Ар­темій і йо­го жінка дов­генько сиділи мовч­ки, мов дві ста­туї, за­ку­тані в тем­не уб­ран­ня. Су­са­на Уласівна пе­рес­та­ла пе­ре­гор­тать лист­ки «Ни­вы», пок­ла­ла ру­ки на стіл і схи­ли­ла свою вже си­ву­ва­ту го­ло­ву: во­на ду­ма­ла за свою доч­ку. Отець Ар­темій нес­подіва­но за­ки­нув на спин­ку м'яко­го крісла свою куд­ла­ту го­ло­ву й позіхнув з усієї си­ли на всю за­лу. Ши­ро­кий рот, об­ря­мо­ва­ний ко­рот­кою борідкою, та ніздрі ши­ро­ко­го но­са за­чорніли, не­на­че но­ри, про­то­чені жу­ка­ми та ми­ша­ми се­ред глу­хої кро­пи­ви. Він зир­нув на жінку й про­мо­вив:

    - Чого це ти так за­ду­ма­лась, аж го­ло­ву по­хи­ли­ла? Отець Ар­темій, вдру­ге позіхнув­ши при цих сло­вах, навіщось крут­нув го­ло­вою швид­ко й жва­во і цмак­нув з сма­ком, не­на­че ви­пив ста­кан хо­лод­но­го пи­ва або ква­су з кис­лиць. Куд­латі тем­но-русі ко­си, на кот­рих вже по­де­ку­ди біліла си­ви­на, май­ну­ли й по­си­па­лись з двох боків на су­хор­ляві що­ки. Ли­це о. Ар­темія не­на­че виг­ля­да­ло з яко­гось курінця.

    - Оце ду­маю про Ва­тю… - обізва­лась ма­туш­ка, - я прикмічаю, що Ва­тя по­чи­нає ну­диться. Усе си­дить та за­ду­мується. Вже й книж­ки по­ки­ну­ла чи­та­ти.

    - Бо їй час заміж. Чо­гось на­ша Ва­тя за­сиділась. От не трап­ляється же­них та й не трап­ляється. А вже, здається, їй йде двад­цять третій рік, - обізвав­ся о. Ар­темій.

    - Вибачай-бо, двад­цять дру­гий, - обізва­лась ма­туш­ка, див­ля­чись в скляні двері, що ви­хо­ди­ли в са­док в тем­ну­ва­то­му кут­ку гос­тин­ної.

    - Старші доч­ки якось швид­ше по­ви­хо­ди­ли заміж, а ця си­дить, - ти­хо про­мо­ви­ла ма­туш­ка.

    - Бо старші кращі за Ва­тю, а Ва­тя… ма­лою бу­ла собі нічо­го дівчи­на, а це чо­гось ста­ла розп­ли­ваться та по­ган­шать, - обізвав­ся о. Ар­темій.

    - От і по­ган­шать! Ще що ви­га­дай!

    - А! по­га­на спра­ва, нічо­го й ка­зать! Талія роз­рос­тається… це зган­жу­ва­ло її пос­тать. Тре­ба шу­ка­ти же­ни­ха, бо за­си­диться. В нас і гро­шей є кільки ти­сяч кар­бо­ванців, а дівчи­на мо­же за­сидіться. Тре­ба на­пи­ту­вать же­ни­ха! - ска­зав о. Ар­темій і нер­во­во мах­нув однією ру­кою на повітря.

    - А де ж ти йо­го на­пи­таєш, як сам не приїде в наш двір? - спи­та­ла Су­са­на Уласівна.

    - Адже ж оце не­за­ба­ром нас­та­нуть ва­кації. До на­шо­го пи­са­ря приїде брат йо­го жінки, сту­дент універ­си­те­ту; до­кон­че приїде, бо й на ве­ли­код­них свят­ках приїжджав. Тре­ба йо­го зап­ро­хать до се­бе в гості. Він вже на ос­танньому курсі, - ска­зав о. Ар­темій.

    - А як же йо­го зап­ро­шу­вать, та ще й са­мо­го? Не про­хать же до се­бе в гості й пи­са­ря, і йо­го жінки! - ска­за­ла ма­туш­ка.

    - Треба до­кон­че зап­ро­сить і пи­са­ря, і йо­го жінку; нічо­го не по­мо­жеться, - ска­зав о. Ар­темій.

    - І йо­го жінку? - аж крик­ну­ла ма­туш­ка.

    - Атож! Без цього не обійдеться.

    - Його жінку? Та йо­го ж жінка в се­бе вдо­ма хо­де в спідниці й зав'язується хуст­кою, як міщан­ка! - ска­за­ла ма­туш­ка.

    - В се­бе вдо­ма хо­дить в спідниці й зав’язує го­ло­ву хуст­кою, а до церк­ви при­хо­де в сукні й прос­то­во­ло­са, - ска­зав о. Ар­темій.

    - Але ж во­на му­жич­ка! Як я її по­са­дов­лю отут в кріслі між на­ши­ми гістьми; ря­дом з ма­туш­ка­ми, з уп­ра­ви­тельшею, з її доч­ка­ми? Ти, то ла­ден нап­хом нап­хать мою за­лу міщан­ка­ми та й мо­ло­ди­ця­ми. А я цього не зроб­лю! - аж крик­ну­ла Су­са­на Уласівна.

    Сусана Уласівна бу­ла гор­до­ви­та. Во­на бу­ва­ла в гос­тях в свя­ще­ників ду­же рідко, і бу­ва­ла не в усіх, а тільки в ба­гатіших і просвіченіших, зна­лась з ма­туш­ка­ми, тро­хи більше просвіче­ни­ми.

    - Нічого ро­бить. До­ве­деться по­са­до­вить її отут в кріслі, хоч, мо­же, й не ря­дом з про­то­поп­шею та з уп­ра­ви­тельшею. Пи­са­ря й пи­сар­шу мож­на поп­ро­сить до се­бе в гості не до­ко­неш­не ж тоді, ко­ли в нас бу­де про­то­поп­ша та уп­ра­ви­тельша, а будлі-ко­ли, іншим ча­сом. Але ж пам'ятай, що це зро­биться не для пи­сарші, а для її бра­та, сту­ден­та Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча Па­на­сен­ка. Йо­го батько хоч і му­жик, і му­жик сірий, ре­па­ний, але ку­пив сто двад­цять, чи що, де­ся­тин землі… І ку­пить ще більше, бо має гроші, і з йо­го ха­зяїн на всю гу­бу; а це все не жар­ти… Та й, ска­за­ти по правді, нам і батько не­потрібний, а потрібний йо­го син, - ска­зав о. Ар­темій.

    Сусана Уласівна по­хи­ли­ла свою го­ло­ву й дов­генько ду­ма­ла, а потім підве­ла го­ло­ву, ще дов­го ди­ви­лась на скляні двері, а далі про­мо­ви­ла:

    - Може, ти й прав­ду ка­жеш… До­ве­деться зап­ро­шу­вать до се­бе й пи­сар­шу! нігде дітись. Але я до неї зро­ду-звіку не поїду в гості!

    - Але що ж маємо ро­бить. Тре­ба до­бу­ва­ти же­ни­ха. Ко­лись-та­ки вже на­поїмо чаєм пи­сар­шу та по­ба­ла­каємо з нею про кар­топ­лю та ци­бу­лю, - ска­зав о. Ар­темій.

    Сусана Уласівна нічо­го не од­повіда­ла, тільки важ­ко-тяж­ко зітхну­ла. Її гор­до­витість за­во­ру­ши­лась в душі, не­на­че роз­бур­ка­на вов­чи­ця в норі.

    Сусана Уласівна бу­ла ро­зум­на зро­ду, вчи­лась в не­ве­лич­ко­му пансіоні в Зве­ни­го­родці в однієї німкені й зро­ду ма­ла по­тяг до культур­ності. Своєю пос­тат­тю, ма­не­ра­ми, своїм вмінням по­во­диться з людьми, з гістьми, прий­ня­ти їх в своїй гос­поді, по­ба­ла­кать з ни­ми Су­са­на Уласівна бу­ла більше схо­жа не на сільську ма­туш­ку, а на панію, її по­важність і навіть її не­по­во­руш­ливість, її ог­ряд­на пос­тать ще більше над­да­ва­ли їй са­ло­но­вий по­важ­ний тон та солідність.

    - Ти ду­маєш, що й я для своєї втіхи прий­маю в се­бе ото­го пи­са­ря, отих поліціянтів, уряд­ників, уся­ких ста­но­вих прис­тавів та панських уп­ра­ви­телів? Мені з їх усіх та­ка втіха, як з по­рожнього міха, як ка­жуть в при­казці, - обізвав­ся зго­дом о. Ар­темій. - Зап­ро­шую їх до се­бе в гості, бо во­ни мені лю­де потрібні і ча­сом ста­нуть в при­годі.

    Отець Ар­темій, ду­же ро­зум­ний зро­ду, був чо­ловік прак­тич­ний, за­по­пад­ний і вмів до­бу­вать якусь ко­ристь зад­ля се­бе з усіх тих повіто­вих та сільських на­чальників.

Сторінка 1 з 40 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 > У кінець >>

Пошук на сайті: