Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб897
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб775

 

Іван Нечуй-Левицький

Поміж ворогами

I

    

    Перед зе­ле­ни­ми свят­ка­ми, в неділю, го­робцівський ба­тюш­ка, отець Ар­темій Крем­ницький, доб­ре вис­пав­ся по обіді, встав і пішов че­рез усі кімна­ти до за­ли. В залі на ка­напі сиділа йо­го жінка, Су­са­на Уласівна, й пе­ре­див­ля­лась но­вий но­мер ілюст­ро­ва­но­го ве­ли­ко­русько­го жур­на­лу «Ни­ва». Отець Ар­темій і йо­го жінка бу­ли вже лю­де літні. Він був ви­со­кий на зріст, ши­ро­кий в пле­чах, кос­тис­тий, трош­ки су­хор­ля­вий. З-під узенько­го ло­ба бли­ща­ли не­ве­личкі зас­пані тем­но-карі очі, такі блис­кучі, шо й сон не міг зас­лать їх ту­ма­ном. Над йо­го ши­ро­ки­ми ус­та­ми ву­са бу­ли підстри­жені ви­со­ко й рівно і стриміли над верхньою гу­бою, не­на­че в клуні стріха над две­ри­ма. Отець Ар­темій був нер­во­вий, жва­вий і страх не лю­бив, як за бор­щем або за чаєм ву­са лізли йо­му в рот. Він вис­ми­ку­вав їх пальця­ми, од­би­вав­ся од їх чер­во­ним гост­рим язи­ком, за­ди­рав їх вго­ру пальця­ми; а ко­ли во­ни вже геть-то на­до­ку­ча­ли, за­раз ха­пав нож­ниці й спох­ва­ту та спе­ре­сер­дя підти­нав їх як мож­на ви­ще, тро­хи не під самісіньким но­сом. Че­рез це ву­са в йо­го стир­ча­ли над гу­бою, ніби щітка з товс­тої во­лосіні. Розкішні йо­го ко­си бу­ли роз­пат­лані й завж­ди на­со­ву­ва­лись на ву­ха й на лоб і зак­ри­ва­ли й без то­го ма­ленький йо­го лоб.

    Отець Ар­темій позіхнув і не­гар­но роз­дя­вив сво­го ши­ро­ко­го ро­та, ши­ро­ко роз­тяг­нув­ши по­морхлі си­ню­ваті гу­би. Су­са­на Уласівна все пе­ре­гор­та­ла но­ме­ри «Ни­вы» і навіть не ди­ви­лась на сво­го чо­ловіка. Во­на бу­ла пос­тав­на, тілис­та, навіть тро­хи ог­ряд­на й важ­ка на ході; але на її ви­ду ще й досі бу­ло знать слід давньої кра­си. Дов­го­вас­те, пов­не ли­це її не розп­ли­ло­ся й до ста­рості до­дер­жа­ло свої делікатні пруж­ки.

    Отець Ар­темій вже ви­дав заміж три доч­ки, і ви­дав доб­ре: старші доч­ки бу­ли гарні. Чет­вер­та доч­ка Ва­лен­ти­на Ар­темівна, бу­ла теж гар­ненька, але тро­хи за­сиділась. Гарні, підхожі для неї же­ни­хи не трап­ля­лись. Старі батьки вже по­ча­ли тро­хи за­ду­му­ваться: їх брав ост­рах, щоб доч­ка ча­сом не зос­та­лась навіки пан­ною. Ва­лен­ти­на ще за­раз по обіді поїха­ла в гості в близьке се­ло до своїх при­ятельок, до­чок уп­ра­ви­те­ля Шмідта.

    І о. Ар­темій, і йо­го жінка дов­генько сиділи й мов­ча­ли, не­на­че й дух за­таїли. В по­ко­ях бу­ло ти­хо. Навіть у пе­карні бу­ло ти­хо: най­мич­ки по­роз­хо­ди­лись по обіді на гу­лян­ку. Якось мерт­во бу­ло в прос­тор­них кімна­тах, в прос­торній гос­тинній. Ви­сокі груші в сад­ку зас­ту­па­ли світ в вікнах з од­но­го бо­ку гос­тин­ної, і тільки з дру­го­го бо­ку сон­це ки­да­ло пу­чок проміння в двоє вікон, і те пас­мо проміння об­ли­ва­ло од­лис­ком стіни, крісла, об­биті ря­бою не­до­ро­гою ма­терією, збляк­лий та по­ли­ня­лий ки­лим під сто­лом, оп­рав­лені в чорні ря­ми здо­рові кар­ти­ни премій до «Ни­вы». В гос­тинній бу­ло так ти­хо, що тільки ті кар­ти­ни, на­мальовані яри­ми різки­ми фар­ба­ми, над­да­ва­ли жит­тя мертвій кімнаті. Зда­ва­лось, що от-от бу­де чуть, як ста­ра ба­ба, на­мальова­на на кар­тині «Ба­бині каз­ки», роз­ка­зує дівча­там та хлоп­чи­кам під вер­бою ко­ло ти­ну свою каз­ку; як на другій кар­тині давній коб­зар заг­рає на своїй кобзі в «Те­ремі» мос­ковської бо­ярині.

    Отець Ар­темій і йо­го жінка дов­генько сиділи мовч­ки, мов дві ста­туї, за­ку­тані в тем­не уб­ран­ня. Су­са­на Уласівна пе­рес­та­ла пе­ре­гор­тать лист­ки «Ни­вы», пок­ла­ла ру­ки на стіл і схи­ли­ла свою вже си­ву­ва­ту го­ло­ву: во­на ду­ма­ла за свою доч­ку. Отець Ар­темій нес­подіва­но за­ки­нув на спин­ку м'яко­го крісла свою куд­ла­ту го­ло­ву й позіхнув з усієї си­ли на всю за­лу. Ши­ро­кий рот, об­ря­мо­ва­ний ко­рот­кою борідкою, та ніздрі ши­ро­ко­го но­са за­чорніли, не­на­че но­ри, про­то­чені жу­ка­ми та ми­ша­ми се­ред глу­хої кро­пи­ви. Він зир­нув на жінку й про­мо­вив:

    - Чого це ти так за­ду­ма­лась, аж го­ло­ву по­хи­ли­ла? Отець Ар­темій, вдру­ге позіхнув­ши при цих сло­вах, навіщось крут­нув го­ло­вою швид­ко й жва­во і цмак­нув з сма­ком, не­на­че ви­пив ста­кан хо­лод­но­го пи­ва або ква­су з кис­лиць. Куд­латі тем­но-русі ко­си, на кот­рих вже по­де­ку­ди біліла си­ви­на, май­ну­ли й по­си­па­лись з двох боків на су­хор­ляві що­ки. Ли­це о. Ар­темія не­на­че виг­ля­да­ло з яко­гось курінця.

    - Оце ду­маю про Ва­тю… - обізва­лась ма­туш­ка, - я прикмічаю, що Ва­тя по­чи­нає ну­диться. Усе си­дить та за­ду­мується. Вже й книж­ки по­ки­ну­ла чи­та­ти.

    - Бо їй час заміж. Чо­гось на­ша Ва­тя за­сиділась. От не трап­ляється же­них та й не трап­ляється. А вже, здається, їй йде двад­цять третій рік, - обізвав­ся о. Ар­темій.

    - Вибачай-бо, двад­цять дру­гий, - обізва­лась ма­туш­ка, див­ля­чись в скляні двері, що ви­хо­ди­ли в са­док в тем­ну­ва­то­му кут­ку гос­тин­ної.

Сторінка 1 з 83 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 > У кінець >>