Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб2589
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб2763
    Вона підве­лась з по­душ­ки, по­су­ну­ла свою пос­тать в ку­ток ка­на­пи й знов за­ки­ну­ла но­гу на но­гу, ще й го­ло­ву од­хи­ли­ла на­зад, її пов­на шия, опе­ре­за­на ма­ли­но­вою ок­са­мит­кою, забіліла й за­лисніла, як шовк.

    - В нас тут та­ка ком­панія, як оця, що при­нес­ла хрес­тить ди­ти­ну: мо­ло­диці та ба­би, та мо­лот­ни­ки. Оцю ком­панію най­частіше до­во­диться мені ба­чить,- ска­за­ла Ва­тя, ще й спідню гу­бу за­ко­пи­ли­ла.

    - А я люб­лю по­ба­ла­кать і з сільськи­ми дядька­ми: між ни­ми трап­ля­ються ве­селі гу­мо­рис­ти.

    - Бо ви па­нич, а пан­нам це якось не ли­чить; та й по­ве­денції та­кої в нас вдо­ма не­ма, щоб ку­маться та ро­да­тись з мо­ло­ди­ця­ми… - ска­за­ла Ва­тя.

    - А я пе­ре­пи­са­ла для вас «Азру». Цей ро­манс ду­же при­пав вам тоді до впо­до­би, - по­мов­чав­ши обізва­лась Ва­тя.

    - От і спа­сибі вам! Це за­над­то ба­га­то честі зад­ля ме­не! - аж крик­нув па­нич.

    - Усте! Ус­те! - гук­ну­ла Ва­тя до най­мич­ки, кот­ра на­го­ди­лась в той час до сто­ло­вої, - а при­не­си лиш мені мій сак­во­яж, ту тор­бин­ку, що ле­жить в моєму «бу­ду­арі» на сто­лич­ку!

    - Це, бач­те, я хотіла якось на днях поїха­ти до Ан­тосі та й пе­ре­дать вам ро­манс че­рез Ан­то­сю, бо ви до Ан­тосі частіше заїжджаєте, ніж до нас… - ска­за­ла Ва­тя.

    Устя при­нес­ла ма­ленький, гар­ненький, як цяцька, сак­во­яжик, об­ши­тий ки­лим­ко­вою квітчас­тою ма­терією. Ва­тя пок­ла­ла собі на коліна сак­во­яжик, од­чи­ни­ла йо­го й по­ча­ла порп­ляться в йо­му обо­ма руч­ка­ми. Руч­ки бу­ли ма­ленькі, круг­ленькі, з пов­ни­ми, не­на­че пух­ки­ми пальчи­ка­ми та пуч­ка­ми. Ва­тя зу­мис­не по­одс­тав­ля­ла мізинці набік. Ма­ле­сенькі мізинці стир­ча­ли, зо­лоті перстні з камінця­ми бли­ща­ли. Ва­тя дов­го щось пе­ре­гор­та­ла в сак­во­яжі тільки пуч­ка­ми, не­на­че гра­лась. Потім во­на знай­шла лис­то­чок нот і по­да­ла Ле­онідові Се­ме­но­ви­чу. Він взяв, по­дя­ку­вав і по­дав їй ру­ку.

    «Позірує… а мо­же, це її вда­ча та­ка: гор­до­ви­та й удає арис­ток­рат­ку. Цей арис­ток­ра­тизм, отой її «бу­ду­ар» тро­хи ме­не бен­те­жить», - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    «Але ця пра­ця го­во­рить про Ва­тині по­чу­ван­ня… нак­ла­дає на ме­не ніби якусь по­винність, гм!..» - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич і чо­гось зир­нув по світлиці та по сто­ловій. Піяніно, гар­неньке, че­пур­неньке, лисніло ко­ло стіни… Ле­онід Се­ме­но­вич чо­гось в думці по­чав ніби пе­ре­во­зиться звідсіль до­до­му, але не до сво­го, а до батько­во­го. Він в думці ніби вже нак­лав на ху­ри уся­ко­го Ва­ти­но­го доб­ра. По­пе­ред усього він вивіз з дво­ру блис­ку­че п'яніно, потім гар­неньку й не­де­ше­ву мебіль, той здо­ро­вий са­мо­вар, що сто­яв в сто­ловій на столі, ті срібні ло­жеч­ки. срібні лож­ки… тарілки, по­душ­ки, об­шиті кру­же­ва­ми… потім він вивів в думці з стайні о. Ар­темія па­ру бас­ких ко­ней, виг­нав з за­го­ро­ди три па­ри кру­то­ро­гих волів, дві ко­ро­ви, виг­нав з хліва де­ся­те­ро сви­ней, двад­ця­те­ро овець, ви­ко­тив з повітки доб­рий но­вий екіпаж - і це все в думці пе­рег­нав та пе­ревіз на батьків хутір; і аж в кінці всього доб­ра він зга­дав про са­му Ва­тю й за­пи­нив­ся… «Ціка­во б зна­ти, скільки ти­ся­чок кар­бо­ванців Ва­тя пе­ре­ве­зе в ото­му сак­во­яжі до ме­не», - по­ду­мав прак­тич­ний хло­пець.

    Поки він пе­ре­во­зив­ся з Ва­ти­ним доб­ром в своїй думці, в гос­тин­ну увійшла Су­са­на Уласівна й пе­ре­би­ла той пе­ревіз, ті пе­ре­нос­ний та вхідчи­ни.

    - От вам у нас і не­ве­се­ло. Поп­ро­си, Ва­тю, Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча по­гу­ля­ти чов­ном по став­ку. В нас і гребці є: приїха­ли на тиж­день мої уну­ки, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна.

    - Спасибі вам! Ме­не зовсім не бе­ре нудьга. Та вже б час мені й до­до­му їха­ти, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - О, ні, ви­ба­чай­те! без обіду ми вас не пус­ти­мо. Про­шу зос­та­тись на обід. Хоч обід в нас і прос­тий, але про­шу не по­цу­раться на­шо­го хліба-солі! - про­си­ла Су­са­на Уласівна. - Го­лод­ним ми вас зро­ду не ви­пус­ти­мо з сво­го дво­ру.

    Ватя за­чи­ни­ла й защіпну­ла сак­во­яжик і пок­ла­ла ко­ло се­бе на столі.

    - А справді вар­то бу­ло б поп­ла­вать чов­ном. Над­ворі го­ди­на й со­няш­но, -обізва­лась Ва­тя.

    - Льоню! Во­ло­дю! а йдіть лиш сю­ди! Тут ви потрібні! - гу­ка­ла Су­са­на Уласівна в од­чи­нені двері.

    В гос­тин­ну всту­пи­ли два па­ни­чи­ки: один ви­со­ченький, гімна­зист, дру­гий не­ве­лич­кий, семіна­рист. Во­ни поз­до­ров­ка­лись з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем і посіда­ли.

    - Ану, па­ничі! Беріть ли­шень вес­ла та й гай­да на в чо­вен! По­ки обід поспіє, поп­ла­вай­те тро­хи чов­ном, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна.

    Паничі вий­шли й пішли шу­кать ве­сел. Ва­тя вста­ла й гук­ну­ла на па­ничів:

    - Та візьміть з со­бою ко­ря­чок, щоб ви­чер­пать во­ду з чов­на, а Ус­тя не­хай ви­не­се ки­лим­ка, щоб зас­лать дно чов­на; я по­ма­жу собі че­ре­ви­ки і сук­ню зад­ри­паю.

    Леонід Се­ме­но­вич вий­шов з Ва­тею в са­док. Слідком за ни­ми вибігла Ус­тя й нес­ла в ру­ках гар­ненький ма­ленький квітчас­тий ки­ли­мок. Ва­тя йшла по­ва­гом, солідно, ма­ло го­во­ри­ла і вда­ва­ла з се­бе по­важ­ну осо­бу.

    Швидко дійшли во­ни до бе­ре­га. Па­ничі ви­чер­пу­ва­ли ко­ряч­ком во­ду. Ле­онід Се­ме­но­вич ско­чив у чо­вен, вхо­пив вес­ло й сів в узирі чов­на, щоб пра­ву­вать вес­лом. Ва­тя сто­яла на бе­резі під ло­за­ми, ко­ло ви­со­ко­го ку­ща оче­ре­ту, гар­но уб­ра­на, з роз­пу­ще­ним бла­кит­ним зон­ти­ком, об­ля­мо­ва­ним навк­ру­ги чер­во­ни­ми то­роч­ка­ми. За нею сто­яла Ус­тя з квітчас­тим ки­лим­ком в ру­ках. Ле­онід Се­ме­но­вич гля­нув з чов­на на ту мальовни­чу гру­пу й осміхнув­ся.

    Паничі чер­па­ли во­ду з чов­на. Ва­тя пог­ля­да­ла на їх сер­ди­ти­ми очи­ма, їй ба­жа­лось сісти в чо­вен вдвох з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем, а ма­ти вис­ла­ла навіщось двох не­божів.

    Ваті за­ма­ну­лось пос­пи­хать з чов­на не­божів і по­за­ки­да­ти їх ку­дись в оче­рет. Ле­онід Се­ме­но­вич примітив той не­лас­ка­вий пог­ляд, примітив на­суп­ле­ний вид. і в йо­го чо­гось ми­ну­ла охо­та пе­ре­во­зиться з Го­робцівки до батька з усім доб­ром о. Ар­темія, не ви­ми­ка­ючи й Ваті. Ус­тя прос­те­ли­ла ки­ли­мок на пе­рек­ла­де­ну се­ред чов­на до­щеч­ку й на дно чов­на. Ва­тя по­ма­леньку увійшла в чо­вен і, підоб­гав­ши тро­хи сук­ню, по­ка­за­ла дрібненькі ніжки в ма­ле­сеньких че­ре­вич­ках та й важ­ко сіла на чо­вен.

    Паничі заб­ра­ли вес­ла. Во­лодьо об­пер­ся вес­лом об піску­ва­тий бе­рег і зру­шив чов­на з місця. Чо­вен на трьох вес­лах по­ли­нув, мов се­ле­зень, по тихій воді.

    - От нес­подіва­но мені знов до­ве­ло­ся поп­ла­вать на цьому став­ку, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич до Ваті.

    - Тільки на цей раз, ма­буть, вам не так ве­се­ло тут пла­ва­ти, як бу­ло той раз, ко­ли ми тут гур­том пла­ва­ли з цілою ком­панією, - ска­за­ла Ва­тя.

    - А то чом так? Мені й те­пер ве­се­ло. Хіба ж я те­пер не в приємній ком­панії? - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич і гля­нув в очі Ваті.

    Ватя вту­пи­ла в йо­го очі свій пильний пог­ляд. Ле­онід Се­ме­но­вич був в літньому біло­му кар­тузі. Той білий колір ду­же прис­та­вав йо­му до ли­ця. І йо­го вид, і очі ста­ли ніби делікатніші й іде­альніші, над­да­ва­ли йо­му делікат­ності й граціозності. Ва­тя зне­хо­тя ми­лу­ва­лась ним, не зво­ди­ла з йо­го очей.

    - А тим, що тоді бу­ло більше паннів… бу­ла Ан­то­ся… - ска­за­ла Ва­тя.

    - А те­пер і паннів не­ма, і Ан­тосі не­ма, а я все-та­ки гу­ляю тут за­люб­ки, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

    Ватя на­во­ди­ла йо­го на яке-не­будь на­тя­кан­ня про лю­бов, хотіла ви­пи­тать у йо­го приз­нан­ня, але малі па­ничі за­ва­жа­ли й не­на­че спи­ня­ли її в до­пи­ту­ванні.

    «Оці малі па­ничі, ма­буть, і йо­го спи­ня­ють. Ко­ли б ми бу­ли тут уд­вох, мо­же б, я й ви­пи­та­ла в йо­го ду­шу й сер­це», - ду­ма­ла Ва­тя.

    Леонід Се­ме­но­вич по­чав роз­мов­лять то з Льонею, то з Во­лодьом, роз­пи­ту­вав про гімназію, про вчи­телів. Ва­тя ще більше роз­сер­ди­лась і по­ча­ла су­питься. Пе­реп­лив­ли ста­вок, по­вер­ну­ли чов­ном до греблі, потім поп­лив­ли вздовж став­ка, і Ва­тя ди­ву­ва­лась, чо­му на цей раз і ста­вок, і зе­ле­ний бе­рег, і чер­во­на покрівля за­бу­ду­ван­ня за греб­лею не по­ди­ха­ють на неї та­кою по­езією, як в той вечір, ко­ли во­на впер­ше гу­ля­ла тут з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем. Во­на бу­ла б ра­да швид­ше при­ча­лить чо­вен до бе­ре­га й піти гу­лять з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем по сад­ку.

    Леонід Се­ме­но­вич за­мовк. Він навіть пе­рес­тав роз­мов­лять з Льонею та Во­лодьом. Про­гу­лян­ня на воді, на чис­то­му повітрі, ро­бо­та вес­лом, нап­ру­га й моціон нес­подіва­но роз­бур­ка­ли йо­го апе­тит. Йо­му ду­же схотіло­ся їсти, і це по­чут­тя го­ло­ду не­на­че зав'яза­ло йо­му язик.

    - Вертаймось до­до­му! Вже пізній час, -про­мо­ви­ла Ва­тя, нев­до­во­ле­на про­гу­лян­ням на човні і тим, що Ле­онід Се­ме­но­вич не­на­че зарікся приз­на­тись в сим­патії до неї.

    - Мабуть, нас до­ма вже ждуть на обід, -ска­зав Во­ло­дя, кот­ро­му так са­мо вже схотіло­ся їсти.

Пошук на сайті: