Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами (сторінка 24)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб2597
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб2772
    - Оце! Не­хай бог бо­ро­нить од цього. Хіба ви про­рок, що знаєте, ко­ли по вас смерть прий­де! - ска­зав о. Ар­темій.

    - Смерть ла­тинці зва­ли­mors,ма­буть, че­рез те, що як морс­не, то й пе­ре­ки­неш­ся і но­ги за­де­реш, і сам не знаєш ко­ли… Так го­во­ри­ли в ста­ро­ви­ну. Мо­же, то­му й прав­да, - про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич.

    О. Ар­темій позіхнув на ввесь рот без це­ре­монії. Він звик по обіді по­ле­жа­ти на бо­ку й спо­чить з га­зе­тою в ру­ках. Ле­онід Се­ме­но­вич це примітив і по­чав про­щаться.

    - Та по­сидьте-бо ще, та по­гу­ляй­те в нас. Ото шко­да, що ваш зять та сест­ра не при­бу­ли до нас вкупі з ва­ми, - бідка­лась Су­са­на Уласівна.

    - Час мені їхать до­до­му. Батько бу­де гніваться за коні. Ой, за­гу­ляв­ся я й на­гу­ляв­ся в вашій Го­робцівці! Та й ве­се­ла ж ва­ша Го­робцівка, нігде прав­ди діть! - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич на розс­та­ванні.

    - А хутір Па­на­сенків ще ве­селіший за на­шу Го­робцівку! - го­во­рив о. Ар­темій, сто­ячи на ґанку та вип­ро­вад­жа­ючи сво­го гос­тя.

    Вертаючись з гай­ку, о. Ар­темій ве­се­леньки­ми очи­ма пе­рег­ля­нув­ся з жінкою.

    - Одже ма­ти­ме­мо зя­тя! - по­шеп­ки про­мо­вив він до жінки.

    - Здається, ма­ти­ме­мо… але ще невідо­мо, що то ста­рий Па­на­сен­ко ска­же, - ще тихіше од­ка­за­ла Су­са­на Уласівна.

    

VI

    

    Минув тиж­день. Ва­тя жда­ла не мог­ла діжда­тись неділі, щоб поїха­ти до Ан­тосі та по­ба­читься з ми­лим. Нас­та­ла неділя. Ва­тя звеліла зап­ряг­ти коні й по обіді поїха­ла до Ан­тосі. Приїхав і Ле­онід Се­ме­но­вич. Він та­ки до­дер­жав сво­го сло­ва. Ва­тя не­ви­мов­но бу­ла ра­да і, виїжджа­ючи од Ан­тосі, про­си­ла йо­го одвідать її пе­ред од'їздом до Києва. Ле­онід Се­ме­но­вич ще раз заїхав в Го­робцівку до своєї сест­ри й з сест­рою та з пи­са­рем зай­шов до о. Ар­темія на вечірній чай. Су­са­на Уласівна прий­ня­ла гос­тей ду­же привітно, зго­ту­ва­ла смач­ну ве­че­рю, а за ве­че­рею гості по­до­пи­ва­ли ті пляш­ки ви­на, що о. Ар­темій по­на­ку­по­ву­вав в Кор­суні.

    Гості розп­ро­ща­лись ду­же пізньою до­бою. Че­рез тиж­день Ле­онід Се­ме­но­вич мав виїхать до Києва. І о. Ар­темій, і Су­са­на Уласівна, і Ва­тя - усі про­ща­лись з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем, як з рідним. Усі про­си­ли йо­го приїхать до їх на різдво, як він вер­неться з Києва до батька. Ле­онід Се­ме­но­вич обіцяв до­ко­неш­не приїха­ти до їх.

    Ватя про­во­ди­ла гос­тя ве­се­ла й спокійна, але як тільки во­на вер­ну­лась в свою кімна­ту, то по­чу­ти­ла, що сльози по­ли­лись з її очей. Не­на­че ко­гось рідно­го во­на вип­ро­ва­ди­ла на дов­гий час в да­ле­ку до­ро­гу і зос­та­лась в са­мо­тині тільки з сподіван­ням та з надією. Во­на по­чу­ва­ла, що роз­лу­ка з ми­лим бу­ла для неї важ­ка, як камінь. В сумні осінні дні во­на сіда­ла за п'яніно й роз­ва­жа­ла се­бе пісня­ми. І най­милішою піснею для неї ста­ла пісня про роз­лу­ку з ми­лим. «Поїхав ми­лий, зос­та­ла­ся ту­га!» - співа­ла Ва­тя в довгі хмарні осінні дні, і ця смут­на пісня най­частіше роз­но­си­лась по по­рожніх, гуч­них кімна­тах, поміж гілка­ми ви­со­ких оле­андрів та фікусів, кот­ри­ми бу­ло обс­тав­ле­не п'яніно. А сум­ний сліпий коб­зар з бан­ду­рою на кар­тині не­на­че приг­ра­вав до тієї пісні, і на­мальовані бо­ярині з дітьми бу­ли єди­ни­ми слу­ха­ча­ми й свідка­ми ту­ги мо­ло­дої дівчи­ни.

    В пи­липівку од­на сусіда, мо­ло­да ма­туш­ка, їха­ла до Києва. Ва­тя на­мог­лась їхать з нею. Три дні про­бу­ла во­на в Києві, двічі бу­ла в опері, пе­рег­ля­да­ла усіх в пар­тері, гу­ля­ла по Хре­ща­ти­ку, приг­ля­да­лась до па­ничів. Во­на ма­ла на думці, чи не зустріне ми­ло­го. А йо­го нігде не бу­ло вид­ко. Як­би во­на зна­ла, де йо­го жит­ло, во­на б на­пи­са­ла до йо­го, щоб прий­шов хоч по­го­во­ри­ти з нею. Але во­на не до­пи­та­лась, де йо­го жит­ло. Вер­ну­лась во­на до­до­му, і їй ста­ло на­че тро­хи лег­ше на душі.

    «Хоч не ба­чи­лась з то­бою, та бу­ла хоч поб­ли­зу од те­бе…» - ду­ма­ла Ва­тя, їду­чи до­до­му.

    І Ва­тя вер­ну­лась до­до­му ве­селішою. Не такі смутні пісні вже співа­ла во­на в сумні хмарні дні… До різдва бу­ло не­да­леч­ко.

    Вже над­хо­ди­ло й різдво. О. Ар­темій про­чув, що Ле­онід Се­ме­но­вич вже приїхав до батька з Києва. Він сподівавсь мо­ло­до­го па­ни­ча до се­бе в гості, а він не приїздив. Вже й різдво нас­та­ло. Вже ми­нув пер­ший і дру­гий день свя­ток, а па­нич не ха­пав­ся з візи­том. Ва­тя за­жу­ри­лась. О. Ар­темій за­ду­мавсь. Третього дня вранці о. Аотемій йшов ули­цею й стрів ди­яко­на з Ли­сян­ки, Гер­васія Доб­ри­ловсько­го, «повіто­во­го» на всю око­ли­цю сва­та. Він зап­ро­сив йо­го заїхать до се­бе по яко­мусь ділу. Доб­ри­ловський їхав до Бо­гус­ла­ва в гості до сво­го ро­ди­ча. О. Ар­темій знав, що до­ро­га до Бо­гус­ла­ва пря­мує проз самісіньку осе­лю Ле­онідо­во­го батька, ста­ро­го Па­на­сен­ка.

    Добриловський за­вер­нув коні в двір о. Ар­темія. О. Ар­темій прий­няв йо­го ду­же лас­ка­во, поп­ро­сив йо­го до гос­тин­ної, ку­ди він ніко­ли не про­сив ні пса­лом­щиків, ні ди­яконів. Доб­ри­ловський до­га­ду­вавсь, що бла­го­чин­ний має до йо­го який­сь інте­рес, вга­ду­вав навіть, який то був інте­рес: в о. Ар­темія бу­ла доч­ка на ви­данні.

    - Сідайте, от­че ди­яко­не! - про­сив о. Ар­темій гос­тя. по­су­нув­ши крісло й ти­ка­ючи на йо­го ру­кою.

    Добриловський пок­ло­нив­ся о. Ар­темієві, як кла­няється шко­ляр вчи­те­леві: він при­дер­жу­вав лівою ру­кою ря­су на гру­дях, не­на­че бо­яв­ся, щоб во­на ча­сом не одс­та­ла й не на­да­ла чо­гось не­покірли­во­го й кост­ру­ба­то­го йо­го тонкій гла­денькій пос­таті. Доб­ри­ловський все сто­яв і не­на­че не насмілю­вав­ся сісти по­руч з бла­го­чин­ним, та ще в кріслі. Йо­го то­ненька, ви­со­ченька пос­тать, уся якась гла­денька та че­пур­ненька, не­на­че стриміла се­ред гос­тин­ної, мов па­ля, вби­та в зем­лю. Ду­же біля­вий, дов­гоб­ра­зий, тон­ко­ви­дий. гост­ро­бо­ро­дий, він ввесь був ніби об­ма­за­ний «єлеєм», промк­ну­тий лас­кавістю. Яс­но-сірі очі, чер­воні повні ус­та світи­лись лас­кавістю та добрістю. Доб­ри­ловський сту­пав ти­хенько, м'якенько, не­на­че зак­ра­дав­ся, як зак­ра­дається кіт до миші. Чи піднімав він ру­ку, чи кла­нявсь, чи сідав, чи вста­вав, йо­го жес­ти­ку­ляція, йо­го ру­шен­ня бу­ли неш­видкі, якісь дляві, але плавкі, граціозні та м'які. Отець ди­якон був не­на­че зліпле­ний з теп­ло­го вос­ку,гнув­ся по­ма­леньку, ніби вос­ко­ва м'яка теп­ла свічка. Навіть йо­го довгі прямі ко­си не­на­че поп­ри­ли­па­ли до го­ло­ви й спа­да­ли рівни­ми, дов­ги­ми пас­ма­ми на плечі, не­на­че на­ма­щені «єлеєм». І сам він з своєю вда­чею ніби ввесь був об­ма­за­ний «єлеєм»… бо про­ла­зив скрізь і всю­ди, ска­за­ти б. в най­мен­шу щіли­ну, як вміють про­ла­зить миші.

    - Сідайте-бо, от­че ди­яко­не, про­шу вас, - поп­ро­сив йо­го о. Ар­темій вдру­ге, і сам, крут­нув­шись ко­ло крісла, мов той вітер, впав у крісло.

    Добриловський ще раз граціозно й якось м'яко на­хи­лив шию й го­ло­ву до о. Ар­темія й по­ти­хеньку не­на­че пе­рег­нув по­по­ло­вині свою тон­ку пос­тать та й пірнув у крісло, дер­жа­чи верх­ню по­ло­ви­ну своєї осо­би прос­то й рівно. Отець ди­якон стримів у кріслі, біля­вий, аж жов­ту­ва­тий, мов вос­ко­ва свічка в підсвічни­ку.

    - Ви їде­те до Бо­гус­ла­ва? - спи­тав о. Ар­темій в Доб­ри­ловсько­го.

    - До Бо­гус­ла­ва, от­че бла­го­чин­ний, - ти­хим і со­ло­деньким го­ло­сом обізвав­ся ди­якон.

    - Ви бу­де­те їхать проз Па­на­сен­ко­ву осе­лю, тро­хи не під са­мим йо­го до­мом? - ска­зав о. Ар­темій.

    - Шлях іде проз са­мий Па­на­сенків двір. Мо­же, от­че бла­го­чин­ний, маєте яке діло до Па­на­сен­ка що­до спро­да­жу пашні або за зем­лю? - несміли­во спи­тав Доб­ри­ловський.

    - Ні, от­че ди­яко­не! - ска­зав о. Ар­темій. - Маю інше діло; там приїхав вже на свят­ки з Києва йо­го син.

    - А! Ле­онід Се­ме­но­вич, сту­дент! Чув, чув, - ска­зав ди­якон, і йо­го тихі очі не­на­че по­бадьорніша­ли й засвіти­лись.

    - Знаєте, Ле­онід Се­ме­но­вич бу­вав у нас час­тенько, приїздив кільки раз влітку. Так щось мені здається, що він ніби мав на думці сва­тать мою доч­ку. Я примітив, що до то­го діло йдеться.

    - Дай бо­же! Па­нич гар­ний, і батько йо­го гро­шо­ви­тий чо­ловік! - ска­зав ди­якон.

    - Але, ба­чи­те, от­че ди­яко­не! - О. Ар­темій, на­че зо­па­лу, схо­пив­ся з крісла і потім ніби підско­чив, не­на­че на йо­го хто сип­нув га­ря­чим прис­ком. - Але, ба­чи­те… їздить він та їздить до нас, на­че вдає з се­бе же­ни­ха, а сва­та­ти - не сва­тає! - вже гук­нув на всю гос­тин­ну о. Ар­темій не то з злістю, не то з смішка­ми, ще й ру­ки розс­та­вив на всю їх дов­жи­ну.

    Він став од­ра­зу ніби прис­ком та вітром. Ди­якон при­щу­лив­ся і ввесь обер­нув­ся ніби в теп­лий віск та «єлей».

    Але після ос­танніх слів о. Ар­темій і сам на ча­сок став ніби «єлеєм» та ти­хим вітре­цем. Він підбіг до о. ди­яко­на, пок­лав йо­му ру­ку на пле­че й ниш­ком, ніби по сек­ре­ту, про­мо­вив, на­хи­лив­шись тро­хи не до са­мо­го ву­ха.

    - Заїдьте, будьте лас­каві, до Па­на­сен­ка ніби на чай. Ви ж доб­ре з ним знай­омі. А за чаєм роз­ба­ла­кай­тесь в па­ни­чем та ніби в жар­ти й спи­тай­те, чи ду­має він сва­тать мою Ва­тю, чи так з нудьги за­бав­ляється отут в нас в Го­робцівці?

    - Добре, от­че бла­го­чин­ний! Заїду й роз­пи­таю, - ска­зав Доб­ри­ловський ти­хенько й увесь став ніби ще м'якіший. Він по­ма­ле­сеньку на­хи­лив дов­гу шию й стов­бо­ва­ту го­ло­ву й знов вип­рос­тав їх так по­ма­ле­сеньку, що й один во­ло­сок на го­лові й на бо­роді не по­во­рух­нув­ся.

Пошук на сайті: