Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами (сторінка 26)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб2583
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб2762
    - От і па­ля­ниці на яй­цях вже доїдаємо, а гос­тей не­ма! - жу­ри­лась Су­са­на Уласівна. - Чим-то бу­де­мо їх прий­ма­ти, як усе поїмо, що на­го­ту­ва­ли на свят­ки?..

    П'ятого дня свя­ток о. Ар­темій сидів з жінкою та з доч­кою вве­чері за чаєм. До їх надійшов вчи­тель з жінкою.

    Сусана Уласівна по­са­ди­ла вчи­тельшу ко­ло се­бе й ба­ла­ка­ла з нею лю­бенько, бо за­ну­ди­лась на свят­ках: ніхто не навіду­вав­ся в гості. Во­на бу­ла ра­да й та­ким гос­тям.

    Коли це в при­хожій щось зас­ту­котіло.

    - Гості приїха­ли! - ти­хо про­мо­ви­ла Ва­тя, і в неї не­на­че за­мер­ло сер­це.

    - Хтось приїхав! - ще тихіше ска­зав о. Ар­темій і, вхо­пив­ши з сто­ла лам­пу, од­чи­нив двері в при­хо­жу й посвітив.

    - А! сли­хом сли­ха­ти, в вічі ви­да­ти! Ле­онід Се­ме­но­вич, та ще й не самі! - гук­нув о. Ар­темій ве­се­ло. - Роз­дя­гай­тесь! А в нас і са­мо­вар на столі: не­на­че ждав гос­тей та са­ме й ки­пить! Про­шу до чаю.

    До сто­ло­вої всту­пив пи­сар, за ним пи­сар­ша, а далі Ле­онід Се­ме­но­вич. Су­са­на Уласівна вста­ла й це­ре­мон­но привіта­лась до гос­тей. Ва­тя по­чер­воніла, не­на­че зай­ня­лась, потім зблідла, потім знов по­чер­воніла. Ле­онід Се­ме­но­вич по­дав їй ру­ку й поз­до­ро­вив з свят­ка­ми. Він ви­люднів, ще більше змужнів, став повніший на ви­ду. Ва­тя гля­ну­ла на йо­го чер­воні од мо­ро­зу що­ки, на йо­го ве­се­лий вид і прос­ти­ла в серці йо­го не­лас­каві сло­ва, які пе­ре­чу­ла че­рез Доб­ри­ловсько­го.

    Писарша привіта­лась з ха­зяй­кою, потім обер­ну­лась до сто­ла - аж там сиділа вчи­тельша!

    «Ой ли­шеч­ко! Ой матінко!» - тро­хи не крик­ну­ла пи­сар­ша. Во­на круть-верть, пок­ру­ти­лась на од­но­му місці, не­на­че ко­ноплі но­га­ми м'яла, а далі та­ки прос­тяг­ла до вчи­тельші пальці. Вчи­тельша, не вста­ючи з місця, й собі прос­тяг­ла до пи­сарші пальці. Черк­ну­лись во­ни пальця­ми, по­ла­па­ли од­на од­ну за пуч­ки, не­на­че од­на бра­ла пуч­кою сіль, а дру­га - пе­рець, і од­вер­ну­лись од­на од однієї. Пи­сар­ша одійшла до дру­го­го кінця сто­ла та й сіла. Вчи­тельша на­су­пи­лась.

    Почалася ве­се­ла, якась праз­ни­ко­ва роз­мо­ва. О. Ар­темій був ра­дий і го­во­рив за всіх. Гості на­нес­ли з со­бою хо­лод­но­го свіжо­го повітря й не­на­че висвіжи­ли ха­ту й підсвіжи­ли о. Ар­темія й Ва­тю. Тільки Су­са­на Уласівна сіла ко­ло вчи­тельші й гор­до­ви­то по­зи­ра­ла на гос­тей: во­на сер­ди­лась.

    Сусана Уласівна на­ли­ва­ла ста­ка­ни чаю. На тарілці ле­жа­ла здо­ро­ва ку­па наріза­них ски­бок па­ля­ниці. Праз­ни­кові па­ля­ниці з питльова­но­го бо­рош­на на яй­цях вже поїли, і в ха­зяй­ки зос­тавсь тільки один ок­раєць. Су­са­на Уласівна пішла на хит­рощі: нак­ла­ла на тарілці нас­поді ку­пу ски­бок прос­тої, з не питльова­но­го бо­рош­на па­ля­ниці, а звер­ху док­ла­ла скиб­ка­ми білої, питльова­ної. Вчи­тель, вчи­тельша, які ближ­че сиділи ко­ло ха­зяй­ки, по­за­би­ра­ли звер­ху шмат­ки кра­щої па­ля­ниці, і по­ки тарілка до­су­ну­лась до пи­сарші, на тарілці зос­та­лись тільки тем­ну­ваті шмат­ки прос­тої па­ля­ниці з прос­то­го бо­рош­на.

    Писарша зобіди­лась і не взя­ла до чаю прос­тої па­ля­ниці. Во­на гля­ну­ла на вчи­тельшу й приміти­ла,, що вчи­тельша ди­виться на неї й сміється своїми ма­леньки­ми чор­ни­ми очи­ма. Вчи­тельша зу­мис­не взя­ла дво­ма то­неньки­ми су­хи­ми пальця­ми скиб­ку й трош­ки підня­ла вго­ру над ста­ка­ном, не­на­че зу­мис­не по­ка­зу­ва­ла пи­сарші та драж­ни­лась: ди­вись, мов, я їм питльова­ну па­ля­ни­цю, а ти бу­деш їсти прос­ту. З-під низько­го ло­ба вчи­тельшині очі аж бриз­ка­ли сміхом.

    «Ой, сміється з ме­не, кля­та! Як­би не в гос­тях, здається, взя­ла б оці шмат­ки прос­тої па­ля­ниці та й пож­бу­ри­ла тобі в самісіньку пи­ку!» - ду­ма­ла пи­сар­ша.

    А Су­са­на Уласівна не­на­че на злість все го­во­ри­ла лю­бенько з учи­тельшею, а до пи­сарші й сло­ва не про­мо­ви­ла, навіть не ди­ви­лась на неї, не­на­че її і в хаті не бу­ло. Пи­сар­ша приміти­ла, що ха­зяй­ка гор­до й сер­ди­то пог­ля­да­ла на пи­са­ря й на Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

    «Чогось ніби сер­диться на нас… І ди­виться не так, як ко­лись пе­редніше, й не го­во­рить з на­ми, та все з учи­тельшею. Щось є!» - мірку­ва­ла до­гад­ли­ва по-жіно­чо­му пи­сар­ша.

    О. Ар­темій го­во­рив, го­во­рив і, швид­ко не­на­че вто­мив­шись од роз­мо­ви, якось ма­ло звер­тав ува­гу на гос­тей. І Ва­тя роз­мов­ля­ла з па­ни­чем та все не­на­че су­пи­ла бро­ви.

    «Нехай її «задні» візьмуть!» - не­на­че про­мов­ля­ли в думці цю фра­зу о. Ар­темій, і йо­го жінка, і навіть Ва­тя. І ця фра­за не­на­че чу­ла­ся їм в повітрі, на­че нові гості при­вез­ли з со­бою цю кривд­ну фра­зу й вис­та­ви­ли її на­по­каз.

    «Чи го­ту­вать їм ве­че­рю, чи ні?» - пробіга­ло в думці Су­са­ни УласІвни. «Не­хай її «задні» візьмуть!» - знов не­на­че хтось підка­зав їй під самісіньке ву­хо, і во­на по­ду­ма­ла: «Не зве­лю різать ку­рей на ве­че­рю! Не варт! Пос­тав­лю хо­лод­ну за­кус­ку, по­дам шин­ки, ков­ба­си, та й не­хай ідуть з дво­ру го­лодні. Не варті.»

    «Чого це во­ни го­во­рять, не­на­че три дні не їли або три дні пи­ли та це тільки що про­чу­му­ються на похмілля?» - ду­мав пи­сар, пог­ля­да­ючи на о. Ар­темія та йо­го жінку.

    «Що з ни­ми ста­ло­ся, що во­ни чо­гось ніби дмуться?- ду­ма­ла пи­сар­ша. І в неї го­ло­ва хо­до­ром хо­ди­ла од здо­гадів. - Чи не наб­ре­ха­ла ча­сом на нас чо­го вчи­тельша? Не­дур­но во­на сьогодні та­ка ве­се­ла! Не­дур­но ж бла­го­чин­на тільки й ба­ла­кає з нею! Щось є! Це во­на! Це вчи­тельша по­набріху­ва­ла чо­гось».

    І в пи­сарші аж го­ло­ва лу­ща­ла од здо­гадів. Хо­ди­ла хо­до­ром го­ло­ва і в пи­са­ря. Він пе­реб­рав у думці усі діла, які трап­ля­лись в во­лості за ос­танні ча­си, ду­мав, чи не бу­ли во­ни злу­чені з яки­мись спра­ва­ми бла­го­чин­но­го, - і не зна­хо­див та­ких діл. Один Ле­онід Се­ме­но­вич з лег­ко­думністю мо­ло­до­го хлоп­ця нічогісінько не ду­мав, ба­ла­кав з Ва­тею, жар­ту­вав, сміявсь, не­на­че він не по­чу­вав на собі ніякої про­ви­ни.

    Після чаю ха­зяїн зап­ро­сив гос­тей до гос­тин­ної. Гості пе­рей­шли й по­розсіда­лись кру­гом сто­ла. О. Ар­темій і Су­са­на Уласівна не­на­че ще ви­разніше по­чу­ли в прос­торній світлиці враз­ли­ву фра­зу: «Не­хай її «задні» візьмуть!» І ця фра­за не­на­че по­за­ми­ка­ла їм ус­та. Ха­зяй­ка по­сиділа тро­хи ко­ло вчи­тельші й за­раз вий­шла. О. Ар­темій позіхнув без це­ре­монії й навіть ро­та не за­ту­лив.

    Після од­хо­ду ма­тері Ва­тя ніби роз­ляг­лась на ка­напі, об­пер­шись ліктем об по­душ­ку, за­ку­ри­ла папірос­ку й по­ча­ла по­зу­вать пе­ред па­ни­чем.

    - А я оце не­дав­но бу­ла в Києві. Ви не чу­ли про це? - спи­та­ла Ва­тя в Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

    - Ні, не чув, - обізвав­ся він бай­дуж­но.

    - Їздили ми з однією мо­ло­денькою ма­туш­кою сусідою. Во­на не­дав­но скінчи­ла ду­хов­ну шко­лу. По­ду­май­те собі! Ми одп­ра­ви­ли її па­нот­ця в гос­ти­ни­цю, а самі вдвох з вок­за­лу та май­ну­ли прос­то в опе­ру! Пот­ра­пи­ли на «Тру­ба­ду­ра»! Ще й завіси не підійма­ли, - хва­ли­лась Ва­тя.

    - На «Тру­ба­ду­ра»? Як же вам спо­до­бав­ся той заг­ра­нич­ний «Тру­ба­дур»? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Дуже спо­до­бав­ся. Мені зда­лось, що я, пе­ре­ну­див­шись тут, з Го­робцівки та пот­ра­пи­ла в якесь за­ча­ро­ва­не царст­во, не­на­че каз­ку по­ба­чи­ла в справ­дешніх об­ра­зах та кар­ти­нах. Я страх люб­лю опе­ру! - хва­ли­ла­ся Ва­тя.

    - Так би й сиділи що­ве­чо­ра в опері? -спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Не знаю, чи сиділа б що­ве­чо­ра, але знаю доб­ре, що час­тенько бу­ва­ла б в опері. А знаєте, я й вас ба­чи­ла в те­атрі, - го­во­ри­ла Ва­тя.

    - Не мо­же буть! - аж гук­нув Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Чому не мо­же бу­ти?

    - Тим, що ви, надісь, сиділи в пар­тері, а я, пев­но, сидів на гальорці; че­рез те вам бу­ло не вид­но ме­не, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич, - але ко­ли ж са­ме ви бу­ли в те­атрі?

    - Після пи­липівча­них за­пустів чет­вер­то­го дня, - ска­за­ла Ва­тя.

    - То, на­пев­но, ме­не не ба­чи­ли, бо я тоді не був в те­атрі, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Та то я жар­тую! Я вас не ба­чи­ла, -ска­за­ла Ва­тя, але не приз­на­лась, як во­на тоді ба­жа­ла йо­го по­ба­чить.

    - Ото шко­да, що я тоді не знав, що ви в Києві. Я був би зай­шов до вас, щоб по­ба­читься, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    Ватя зраділа, їй зда­ло­ся, що Доб­ри­ловський сам ви­га­дав ту не­гар­ну фра­зу про­ти неї, що Ле­онід Се­ме­но­вич не ка­зав її ніко­ли і не міг ска­зать. Га­ря­че ко­хан­ня си­лу­ва­ло її йнять віри цьому, сил­ку­ва­лось підду­рить її роз­суд­ливість. Во­на пе­рес­та­ла йнять віри ди­яко­нові й людсько­му по­го­во­рові за­га­лом.

    «Він не міг так ска­зать про ме­не! Він та­кий лас­ка­вий та ввічли­вий до ме­не й те­пер! -ду­ма­ла Ва­тя. - Ох, ко­ли б цьому бу­ла прав­да! Той Доб­ри­ловський, пев­но, нак­ле­пав на йо­го, отой по­га­ний Доб­ри­ловський, ота жов­та ли­си­ця!..»

    І Ва­тя так роз­сер­ди­лась на ту жов­ту ли­си­цю, що бу­ла лад­на здер­ти з неї шку­ру.

Пошук на сайті: