Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами (сторінка 33)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб2583
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб2762
    «Нy,потривай же, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу! По­ки ти ме­не ски­неш з па­рафії, я те­бе тричі зсад­жу з тво­го пи­сарст­ва!» -по­ду­мав о. Ар­темій і за­ду­мав на­пи­сать до ми­ро­во­го по­се­ред­ни­ка лист про усі пи­са­реві лихі вчин­ки та ли­ходійства.

    Тим ча­сом пи­сар сам на се­бе по­дав но­жа, сам під со­бою ви­ко­пав яму. Він ду­же вже розібрав­ся, занісся вго­ру й вва­жав на се­бе не мен­ше, як на яко­гось го­робцівсько­го гу­бер­на­то­ра. Він не це­ре­мо­нив­ся ні з жи­да­ми, ні з му­жи­ка­ми, ла­яв їх, скільки по­тов­пи­лось, а му­жи­кам час­тенько да­вав ку­ла­ком сту­са­ни та по­ти­лич­ни­ки. Він дав при­каз по во­лості, щоб ніхто не насмілю­вавсь йти до йо­го в во­лос­ну кан­це­лярію ні по яко­му ділу, як тільки над­ворі смерк­не. В той час він пи­сав свої бо­ма­ги й не лю­бив, щоб йо­му тоді хто пе­ре­ба­ран­чав та од­ри­вав йо­го од ро­бо­ти.

    В той час до Го­робцівки приїхав з близько­го містеч­ка один шлях­тич, Мо­роч­ковський, ба­га­тенький і по­важ­ний в цілій око­лиці, як ду­же по­ряд­ний і за­мож­ний чо­ловік. Він мав діло в во­лость, по­зи­вав­ся за млин з своїми спільни­ка­ми. Мо­роч­ковський не знав про той пи­сарів при­каз і, тро­хи запізнив­шись, пішов до пи­са­ря в во­лость вве­чері.

    Двері в во­лосній уп­раві бу­ли за­перті, але в вікнах світи­лось. Мо­роч­ковський пос­ту­кав у двері. Пи­сар од­су­нув за­сов, од­чи­нив двері й крик­нув.

    - Ти чо­го лізеш сю­ди, ста­ра со­ба­ко? Хіба не знаєш, що я за­бо­ро­нив хо­дить в во­лость вве­чері? Геть пішов вон, бо я тобі бо­ки по­ла­таю оцим за­со­вом! І го­во­рив же, й при­ка­зу­вав, щоб не лізли сю­ди до ме­не вве­чері! Ні, та­ки лізуть, мов ті свині!

    - Та я цього при­ка­зу не знав. Прийміть ме­не, пустіть у во­лость, бо я приїхав по ділу, - обізвав­ся за по­ро­гом в тем­ряві шлях­тич.

    - Чи це ви, Мо­роч­ковський? Ну про­ба­чай­те ж на цей раз: я ду­мав, що то який­сь го­робцівський му­жик, - по­чав вже лас­ка­вим го­ло­сом го­во­рить пи­сар.

    Писар в той час за­ду­мав бу­ду­вать но­вий дім і зби­рав для йо­го ма­теріал. Мо­роч­ковський мав коні, був ба­га­тенький і міг ста­ти йо­му в при­годі. Че­рез те пи­сар і роз­пус­тив ме­дом свій го­лос.

    - Вступіть! Увійдіть! Про­шу вас! - про­сив пи­сар Мо­роч­ковсько­го.

    Морочковський увійшов в уп­ра­ву й роз­ка­зав про своє діло за млин. Пи­сар шви­денько на­пи­сав потрібну йо­му бо­ма­гу.

    - Морочковський! Ви маєте ко­ни­ки, дер­жи­те й во­ли. Я оце за­ду­мав бу­ду­вать для се­бе бу­дин­ки, ко­мо­ру та во­зов­ню. Чи не спро­мог­ли­ся б ви при­вез­ти мені кільки хур би­то­го каміння своїми во­ла­ми та кіньми? Там у вас над Рос­сю сто­ять вже го­тові сажні на­би­то­го каміння, - го­во­рив пи­сар вже не на­чальницьким, а бла­га­ючим со­ло­деньким го­ло­сом.

    - Добре. Чом же… при­ве­зу, - од­повідав доб­рий Мо­роч­ковський і му­сив да­ти свою зго­ду, хоч йо­му так хотілось во­зить те каміння для пи­са­ря, як хо­четься здо­ро­во­му чо­ловікові по­ми­рать.

    Випровадивши Мо­роч­ковсько­го, пи­сар за­су­нув двері за­со­вом і сів пи­са­ти. Ко­ли че­рез го­ди­ну знов хтось за­тор­гав две­ри­ма. Пи­сар роз­сер­див­ся.

    «І знов лізе якась тва­рю­ка! Ото ли­ха го­ди­на! Піду та доб­ре ви­лаю, щоб оду­чить ту муж­ву ла­зи­ти сю­ди вве­чері», - по­ду­мав пи­сар.

    Він побіг у сіни, од­су­нув двері й од­чи­нив. На ґанку сто­яла мо­ло­ди­ця. Пи­сар не­са­мо­ви­то крик­нув.

    - Ти яко­го дідька сю­ди лізеш, сви­ня­че ри­ло? Чо­го тобі тут тре­ба, по­га­на мор­до со­ба­ча? Пішла вон з дво­ру! Щоб і дух твій тут не смердів! Пішла геть, а то по­мор­да­са вхо­пиш!

    - Та це я! - ти­хо обізва­лась мо­ло­ди­ця. То бу­ла жінка во­лос­но­го стар­ши­ни Леська. Во­на бу­ла ще й ку­ма пи­са­реві.

    - Чи це ви, ку­мо? Оце ли­шенько! А я ду­мав, що хто чу­жий. Зайдіть же, будьте лас­каві, та ви­ба­чай­те мені в цім слові! - про­сив пи­сар.

    - І цур вам, і пек вам, щоб я після цього до вас за­хо­ди­ла! - го­во­ри­ла мо­ло­ди­ця. - Об­ла­яли ме­не, не­на­че ос­тан­ню во­ло­цю­гу. Оце який со­ром!

    - Та ви­ба­чай­те! Зайдіть же! В ме­не тут і нас­той­ка є в шафі. Вип'ємо по чарці! - про­сив пи­сар.

    - Цур тобі з твоєю нас­той­кою! Бу­де вже з ме­не й цієї нас­той­ки… Я й че­рез твій поріг ніко­ли не пе­рес­туп­лю, -ска­за­ла во­лос­но­го жінка та й пішла з дво­ру.

    Через го­ди­ну знов хтось пос­ту­кав у двері й зас­ту­кав ку­ла­ком здо­ро­во й сміли­во, як сту­ко­тять п'яні. Пи­сар аж скипів. Він ско­чив з місця, про­жо­гом ки­нув­ся в сіии, од­чи­нив двері. В тем­ряві мріла якась му­жицька дрібненька пос­тать.

    - Ти чо­го сту­каєш, во­ло­цю­го, п'яни­це? Чо­го тобі тут тре­ба? А, ти, сви­ня­ча мор­до! А, ти, п'яни­це, во­ло­цю­го! Чо­го ти тут бро­диш вночі? Чи це тобі шинк, чи що? - крик­нув пи­сар і штовх­нув чо­ловічка в гру­ди ку­ла­ком. Чо­ловічок дав стор­ча­ка до­до­лу аж че­рез три східці ґанку.

    - Чи ти п'яний, чи ти здурів, чи знавіснів, Ле­вонтію? -обізвав­ся вни­зу чо­ловічок.

    - Чи то ви, та­ту? Оце, бо­же мій, яка на­пасть тра­пи­лась! Це ви вже втретє цього ве­чо­ра сту­каєте в двері. А я роз­лю­ту­вавсь та з нес­тям­ки… Оце, бо­же мій! - бідкав­ся пи­сар. - Та вступіть же, та­ту!

    - А бо­дай тобі доб­ра не бу­ло, щоб я до те­бе всту­пав! Бач, як за­панів! А ти вже за­був­ся, як пас че­ре­ду? За­був­ся, як свині пас? А, ти, сви­но­па­се! - го­во­рив з дво­ру ста­рий Пет­ро Ко­цю­ба, не­ве­лич­кий та вбо­гий чо­ловік.

    - Хіба ж я зу­мис­не вас штовх­нув? Та ви­ба­чай­те мені, та­ту, на цей раз! Та вступіть-бо! - про­сив пи­сар з по­ро­га.

    - Бодай вже од те­бе ос­ту­пи­лись добрі лю­де! Я те­бе од­дав в шко­лу, втра­чав­ся на те­бе, да­вав на книж­ки ос­танні гроші. А він тобі он якої співає! Сам ба­гатієш, а мені од те­бе не­ма ніякої по­мочі, - ска­зав Ко­цю­ба та й пішов з дво­ру.

    - Ну та й прич­та ж мені тра­пи­лась цього ве­чо­ра! Не­на­че не­чис­тий увів ме­не в спо­ку­су! - го­во­рив пи­сар, втретє за­со­ву­ючи двері за­со­вом.

    Писар вер­нув­ся в кан­це­лярію й сів за сто­лом. Він роз­гор­нув од­ну бо­ма­гу й по­чав пе­ре­чи­ту­вать, але чи­тав, чи­тав і ніяк не міг вто­ро­пать са­мої сут­но­ти на­пи­са­но­го. Нес­подівані події цього ве­чо­ра вплу­ту­ва­лись в на­пи­са­не, не­на­че там, в бо­мазі, бу­ло ря­доч­ком на­пи­са­но за дві речі. Ле­о­итій Пет­ро­вич чи­тав од­но, а дру­ге не­доб­рохіть лізло йо­му в го­ло­ву, не­на­че во­но бу­ло спи­са­не між ряд­ка­ми. Втям­ли­вий зро­ду й ро­зум­ний, він не міг нічогісінько розібрать в бо­мазі, не­на­че за­гу­бив свою тя­му десь в сінях та на схо­дах. Він по­чу­хав по­ти­ли­цю й ки­нув бо­ма­гу на стіл. Не­ве­лич­ка лам­па світи­ла тільки на один кінець дов­го­го сто­ла, на дзер­ка­ло, і слаб­кий світ од неї лед­ве до­ся­гав до білих стін. Пи­сар витріщив за­ду­мані очі на тем­ний ку­ток і за­ду­мавсь. Він був знес­по­коєний, стур­бо­ва­ний і тим сту­ко­том у двері, й ви­пад­ком з жінкою во­лос­но­го стар­ши­ни та з батьком. Неп­риємна подія доб­ре да­лась йо­му в тям­ки.

    «І приніс чорт оту Лес­чи­ху й мо­го батька! - ду­мав пи­сар. - Те­пер піде чут­ка по селі, піде сла­ва про це й по всій во­лості, дійде во­на й до ми­ро­во­го по­се­ред­ни­ка… за­пев­но, че­рез о. Ар­темія… Ов­ва! А, по­га­на спра­ва! Лю­де й без то­го вже на ме­не гри­ма­ють, що я їх ча­сом штов­хаю в по­ти­ли­цю, даю сту­са­ни в бо­ки та по­ля­па­си по морді. А тут на тобі ще Лес­чи­ху та ста­ро­го батька! Я-то не ду­же вва­жаю на о. Ар­темія й не бо­юся, що він мені пош­ко­дить, - ду­мав Ле­онтій Пет­ро­вич. - Але ж оце тра­пивсь по­га­ний ви­па­док. Мо­жуть ме­не й справді ски­нуть з місця. Ов­ва! На­род роз­не­се по во­лості, по яр­мар­ках. І при­нес­ла ж ли­ха го­ди­на сю­ди ста­ро­го! І чо­го йо­му бу­ло сю­ди сліпцем лізти? І я йо­го вда­рив…»

    Писар встав і по­чав ни­кать по кан­це­лярії. Йо­го бро­ви на­су­пи­лись; очі сум­но й сер­ди­то виг­ля­да­ли з-під гус­тих брів. Він зак­лав ру­ки в ки­шені й усе хо­див од кут­ка до кут­ка, а сумні ду­ми все густіше й густіше на­со­ву­ва­лись в йо­го го­лові.

    Він ду­же зас­му­тив­ся й по­чав швид­ше хо­дить. Тонкі дош­ки вги­на­лись од йо­го важ­ких сту­пенів. І йо­му зда­ло­ся, що під ним вги­нається грунт, що він от-от не­за­ба­ром про­ва­литься з сво­го пи­сарст­ва.

    «Що ж тоді мені ро­бить, як ме­не про­же­нуть з місця? Як жи­ти? Ха­барі про­па­ли…» - ду­мав пи­сар, ни­ка­ючи од кут­ка до кут­ка.

    А нічна пізня до­ба, надз­ви­чай­на мерт­во­та, ти­ша в кан­це­лярії на­во­ди­ли на йо­го ще більше важ­ких дум. Темні за­кут­ки на­во­ди­ли на йо­го сум. В йо­му роз­бур­ка­лась вда­ча се­ля­ни­на, прос­то­го, неп­росвіче­но­го. Темні за­кут­ки не­на­че ля­ка­ли йо­го; тем­ря­ва ніби густіша­ла в кут­ках і на­со­ву­ва­лась на се­ре­ди­ну ха­ти, на­по­ля­га­ла на йо­го.

    Писар за­га­сив лам­пу, вий­шов надвір і про­чу­мавсь. Хо­лод за­раз розігнав йо­го сумні ду­ми.

    «Ет! не зна­ти що лізе в го­ло­ву!» - по­ду­мав пи­сар, вер­та­ючись до­до­му.

    Поки він дійшов до­до­му, сумні ду­ми йо­го не­на­че роз­гу­би­лись по до­розі. Він знов по­чав сер­диться на батька.

    «І при­нес­ло ле­да­що ста­ро­го в во­лость! І чо­го йо­му бу­ло тре­ба? От і на­ро­бив мені кло­по­ту!» - ду­мав пи­сар, всту­па­ючи в свій двір.

    І як­би тоді в дворі він зустрівся з своїм батьком, то був би ла­ден дать йо­му ще од­но­го сту­са­на або по­ти­лич­ни­ка.

    Його стріла жінка, гля­ну­ла на йо­го й спи­та­ла:

Пошук на сайті: