Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.docx328 Кб2583
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_pomizh_vorogami.fb2374 Кб2762
    - Хіба ж ви приїха­ли до нас? - спи­тав о. Ар­темій.

    - Ні, прий­шли пішки, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Хіба ж мож­на, йшов­ши пішки, пе­ре­ки­нуться? Оце ди­во! - спи­тав о. Ар­темій.

    - От так, як ба­чи­те! Тро­хи не пе­ре­ки­ну­лись, та ще й на містку. Ото б ви­ку­па­лись гар­но в багні! Йде­мо ми ряд­ком че­рез місток збо­ку, попід вір'ям на містку, а дош­ки під на­ми во­ру­шаться та вги­на­ються, не­на­че клавіші на фор­теп'яні. Я сту­пив на край дош­ки й тро­хи не шу­бовс­нув в бо­ло­то, та якось вхо­пив­ся за вір’я, а сест­ра ме­не ви­ря­ту­ва­ла: ста­ла на дош­ку з дру­го­го бо­ку та й пе­ре­ва­жи­ла, не­на­че в пе­ре­ва­ги гра­ла зо мною, - ка­зав Ле­онід Се­ме­но­вич і ра­зом ре­го­тав­ся.

    - Ото як­би на та­кий місток нас­ко­чив гу­бер­на­тор! - ска­зав о. Ар­темій, пог­ля­да­ючи на пи­са­ря.

    - То шурх­нув би під міст, а потім виліз би; а му­жи­ки об­тер­ли б по­ла­ми йо­му чо­бо­ти та шта­ни, та й годі. От що бу­ло б! - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Та на цьому був би й кінець? - спи­тав о. Ар­темій.

    - Ні, не на цьому: потім він ще заг­нув би в батька - в матір чесній гро­маді, та аж на цьому був би вже кінець, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - Ой, ма­буть не на цьому! - обізвав­ся пи­сар.

    - Ще бу­ла б після то­го бо­ма­га, та ще й кру­тенька,- обізвав­ся з кут­ка о. Пор­фирій.

    - Та бо­ма­га, що зветься чу­бо­на­ми­най­ка, - до­дав Ле­онід Се­ме­но­вич, - але од ме­не та­кої бо­ма­ги в во­лос­ну уп­ра­ву не бу­де. Це пев­но.

    - І од ме­не та­кої бо­ма­ги не бу­де, хоч і я тро­хи не про­ва­ли­лась на містку, - сміли­во до­да­ла пи­сар­ша.

    Матушки зир­ну­ли од­на на од­ну: чи ти ба! яка, мов, во­на сміли­ва!

    Одначе ця прос­та й ве­се­ла роз­мо­ва роз­во­ру­ши­ла гос­тей.

    Веселий о. Ар­темій своїм ка­мер­то­ном зав­дав тон, а Па­на­сен­ко підхо­пив у той тон, і пи­сар вже вхо­пив у той тон, а пи­сар­ша нес­подіва­но вхо­пи­ла дис­кан­том, та ще й за­тяг­ла го­рою. Гості ста­ли сміливіші, роз­во­ру­ши­лись, по­ча­ли під той шум та гомін роз­мо­ву. Отець Ар­темій дав ве­се­лу нап­ра­ву в гос­тинній. Пан­ноч­ки навіть насміли­лись вий­ти з-за п'яніна й пішли хо­дить по залі, поб­рав­шись попід ру­ки. Па­ничі прис­та­ли до їх збо­ку. Не всидів на стільці й Ле­онід Се­ме­но­вич. В гос­тин­ну увійшла Ва­тя. Во­на бу­ла на той час ду­же ефект­на в темній сукні, об­си­паній дрібненьки­ми ма­ли­но­ви­ми кра­пелька­ми та квіточ­ка­ми; коф­та бу­ла об­ши­та ма­ли­но­вим ок­са­ми­том, при кот­ро­му ду­же виг­рав її ма­то­вий вид та темні здо­рові й ви­разні очі. Ма­ли­нові ок­са­ми­тові об­лямівки та ус­тав­ки прос­тя­га­лись аж до пле­чей і ду­же підхо­ди­ли під колір її пов­них ви­раз­них уст. Її пов­ненька пос­тать, стяг­ну­та сук­нею, бу­ла по­каз­на се­ред інших пан­но­чок, дрібненьких та ни­зеньких на зріст.

    Леонід Се­ме­но­вич зне­хо­тя за­ди­вивсь на Ва­тю. Він ду­же лю­бив паннів і од­ра­зу вмів вло­вить в кожній панні ті прик­ме­ти кра­си, яки­ми хоч пот­рош­ку обділи­ла її ма­ти-на­ту­ра: чи бу­ла б то кра­са очей, чи кра­са гар­них уст, чи кра­са усієї пос­таті. Най­мен­ший слід діво­чої кра­си не міг по­таїться пе­ред йо­го гост­ри­ми очи­ма. Він за­ди­вив­ся на чорні, ви­разні Ва­тині очі. Їх ма­то­вий блиск од­ра­зу за­че­пив йо­го нер­ви.

    Леонід Се­ме­но­вич рап­том підвівся з стільця й по­дав йо­го Ваті.

    - Спасибі вам, Ле­оніде Се­ме­но­ви­чу, - ска­за­ла Ва­тя, - ра­да б сісти, та ніко­ли. Час зап­ро­сить гос­тей до чаю.

    - Гості й самі знай­дуть шлях до чаю, а ви, Ва­лен­ти­но Ар­темівно, по­бав­тесь з на­ши­ми сусідка­ми. Ба­чи­те, як во­ни ну­дяться: хо­дять та й хо­дять, не­на­че місця собі не знай­дуть з нудьги.

    Ваті цей тон здав­ся не ду­же делікат­ним. Во­на осміхну­лась, бо не зна­ла, що Ан­то­ся, Ле­ся й Ліпа бу­ли ще пе­редніше Ле­онідові знай­омі. Про­вор­на не в міру і навіть крик­ли­ва, Ан­то­ся обізва­лась до Ле­оніда:

    - Не ду­май­те, що нас нудьга бе­ре! Нам зовсім-та­ки ве­се­ло.

    - І без ме­не вам ве­се­ло? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

    - І без вас ве­се­ло, а з ва­ми ще ве­селіше, - обізва­лась го­лос­но сміли­ва Ан­то­ся.

    Ватя й інші пан­ни за­ре­го­та­лись. Ан­то­ся зрос­ла на селі і вчи­лась в містеч­ку. Во­на ду­же бу­ла схо­жа на сільських дівчат і в ма­не­рах, і в роз­мові, і в жар­тах, бо бу­ла в близьких сто­сун­ках най­більше з дівча­та­ми і ніби про­па­ха­лась їх ду­хом.

    - Може. це ви тільки го­во­ри­те мені комплімент? Як я на вас на­вод­жу нудьгу, то я й ла­ден втек­ти че­рез оці двері в са­док та й схо­ваться в ку­щах, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич і по­ка­зав ру­кою на скляні двері, че­рез котрі бу­ло вид­ко са­док та квітник ко­ло ґанку.

    - Про ме­не й тікай­те! - крик­ну­ла Ан­то­ся.

    - О, не тікай­те! Ви ве­се­ла лю­ди­на, а наші гості без вас і справді бу­дуть в нас ну­дить світом, - ска­за­ла Ва­тя.

    - Як бу­де­те тікать, то ми поп­ро­си­мо о. Ар­темія замк­ну­ти двері та й схо­вать ключ в ки­ше­ню або де й далі, - жар­ту­ва­ла ве­се­ла Ан­то­ся.

    - Аж у ка­мо­ду, - ти­хо обізва­лась Ва­тя. Ва­тя не­на­че за­ме­ти­лась ве­селістю од Ан­тосі та Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Во­на й собі ста­ла якось про­ворніша й ве­селіша і вий­шла з своєї зви­чай­ної апатії та для­вості.

    - А тим ча­сом, по­ки ви збе­ре­тесь за­ми­ка­ти двері та хо­вать ключ, просіть, та­ту, гос­тей до чаю. Чай вже го­то­вий, - ска­за­ла Ва­тя, обер­та­ючись до сво­го па­нот­ця.

    Не встиг па­но­тець встать з стільця, як у две­рях гос­тин­ної з'яви­лась ви­со­ка, гар­на та рівна пос­тать го­робцівсько­го вчи­те­ля шко­ли, а за ним слідком увійшла йо­го жінка, кан­ди­бас­та, тон­ка, ви­со­ка й смуг­ля­ва, як ци­ган­ка. Во­ни привіта­лись з ха­зяїном та з де­яки­ми гістьми. Вчи­тельша обер­ну­лась до сто­ла і вгляділа ко­ло сто­ла на стільці ніби яс­но-зе­ле­ну пи­сар­шу. Во­на так і одс­ко­чи­ла од сто­ла й по­да­лась на­зад. Пи­сар­ша бу­ла ве­се­ла й роз­ба­ла­ка­лась з сусідкою, але як уг­ляділа ко­ло се­бе вчи­тельшу, то од­ра­зу ніби заніміла. І пи­сар­ша, і вчи­тельша зир­ну­ли од­на на дру­гу й по­на­ди­ма­лись. Вчи­тельша втек­ла аж на дру­гий кінець гос­тин­ної й сіла на стільці за п'яніном між мо­ло­деньки­ми пан­на­ми. Ва­тя приміти­ла цей ма­невр вчи­тельші й осміхну­лась. Приміти­ли це де­які гості і собі осміхну­лись.

    «Якби я зна­ла, що зас­та­ну тут оту іро­до­ву пи­сар­шу, то ніхто не за­ма­нив би ме­не сю­ди й ка­ла­чем, - ду­ма­ла вчи­тельша, ско­са пог­ля­да­ючи на пи­сар­шу. - Ще й у зе­ле­ну вов­ня­ну но­ву сук­ню вбра­лась і чер­во­не на­мис­то по­че­пи­ла! Ма­буть, зна­ла, ота зе­ле­на по­то­ро­ча, що тут стріне мо­го чо­ловіка… Це во­на хо­че йо­го знов при­ча­ру­вать. Це во­на для йо­го так приб­ра­лась! Я пос­те­рег­ла, що бу­ло так».

    Писарша, зир­нув­ши ско­са на вчи­тельшу, при­га­да­ла собі свій, зу­мис­не пе­ре­ки­ну­тий вчи­тельшею борщ в печі та вир­вані з огу­ди­ною свої огірки… Уся її жовч роз­во­ру­ши­лась од­ра­зу, не­на­че за­кипіла, прис­тав­ле­на в гор­щеч­ку до жа­ру. Пи­сар­ша по­чер­воніла, на­ду­лась, на­бун­дю­чи­лась, як індик, та аж соп­ла од злості.

    Писарша та вчи­тельша по­ла­ялись на смерть ще тоді, як пи­сар тільки що оже­нив­ся й став за пи­са­ря в во­лості. Шко­ла й во­лость зміщу­ва­лись в од­но­му здо­ро­во­му му­ро­ва­но­му домі: по один бік в домі од улиці бу­ла уп­ра­ва, по дру­гий бік - шко­ла й жит­ло для вчи­те­ля. Пи­сар тоді жив при во­лості в одній кімнатці, але для йо­го не бу­ло опрічньої своєї пе­карні. Гро­ма­да пос­та­но­ви­ла, щоб пи­сар­ша ва­ри­ла собі стра­ву в одній печі з вчи­тельшею, по­ки бу­де збу­до­ва­на дру­га пе­кар­ня. Спо­чат­ку вчи­тельша й пи­сар­ша жи­ли між со­бою в при­ятельстві, ва­ри­ли обід в одній печі. Але як два по­пи в одній церкві та два ко­ти в мішку ніко­ли не по­ми­ряться, так не по­ми­ри­лись і дві ха­зяй­ки ко­ло однієї печі. Не­гар­на та не­мо­ло­да вчи­тельша на ли­хо по­ча­ла примічать, що її чо­ловік, Гнат Сам­борський, по­чав без со­ро­му за­ли­цяться до пи­сарші… Пи­сар­ша і вчи­тельша за­раз-та­ки по­ла­ялись… Од­но­го дня вчи­тельша од злості зу­мис­не пе­ре­ки­ну­ла в печі пи­сар­шин борщ. Пи­сар­ша, не га­ячись, за­раз вибігла з пе­карні, вир­ва­ла усю оргінію, кот­ру вчи­тельша по­са­ди­ла в квітни­ку пе­ред своїми вікна­ми, по­ви­ри­ва­ла геть чис­то всю й по­ви­ки­да­ла в двір сви­ням. Вчи­тельша вибігла і, вглядівши та­ку шко­ду, про­жо­гом побігла на пи­са­ре­ву по­ло­ви­ну го­ро­ду, вир­ва­ла з огу­дин­ням усі пи­сар­шині огірки, заб­ра­ла в обе­ре­мок і ви­ки­да­ла в двір на самісіньку оргінію. Їх чо­ловіки по­вибіга­ли з ха­ти й лед­ве за ру­ки вдер­жа­ли своїх роз­лю­то­ва­них жінок од дальшо­го безг­луз­до­го спус­то­шен­ня го­ро­ду та квітни­ка.

    Од то­го ча­су жінки вже не мог­ли по­ми­риться, хоч пи­сар вже пос­та­вив собі гар­ний дім і пе­рей­шов в йо­го на жит­тя. Пи­сар­ша не мог­ла за­бу­ти за свої огірки, вчи­тельша не мог­ла за­буть про свою оргінію, і… не за­бу­ли до са­мої смерті… По­ко­рис­ту­ва­лись тільки з тієї лай­ки та бійки свині. Пи­сар­ша зос­та­лась без бор­щу й без огірків, вчи­тельша без оргінії; а свині по­обіда­ли всмак оргінією, ще й огірка­ми за­ку­си­ли і навіть спа­сибі їм не ска­за­ли за смач­ний обід.

    «А ще й ка­зав мені мій чо­ловік, що пи­сарші не бу­де на іме­ни­нах, що пи­сар­ша не бу­ває в гос­тях в ба­тюш­ки. Ка­зав і, ма­буть, знав доб­ре, що бре­ше», - ду­ма­ла вчи­тельша. виг­ля­да­ючи з-за п'яніна.

Пошук на сайті: