Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб1527
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб1324

 

Іван Нечуй-Левицький

Причепа

I

    

    Восени, після дру­гої пре­чис­тої, в чи­ма­ло­му селі Нес­те­рин­цях раз якось вечірньою до­бою сидів отець Хве­дор Че­пур­новський на ка­напі в своїй світлиці. На другім кінці ка­на­пи сидів близький йо­го сусіда, отець Мой­сей. Бу­ло вже пізненько. Сім'я о. Хве­до­ра, по­ве­че­ряв­ши з гос­тем, розійшла­ся по кімна­тах од­по­чи­ва­ти. О. Хве­дор зос­тав­ся з гос­тем по­ба­ла­ка­ти, як бу­ває між близьки­ми сусіда­ми й при­яте­ля­ми.

    Вони вдвох при­яте­лю­ва­ли ще зза­мо­ло­ду, навіть змал­ку. Не бу­ли во­ни й то­ва­ри­ша­ми по школі, але всі зна­ли, що о. Хве­дор з о. Мой­сеєм жи­вуть ду­ша в ду­шу, ду­же час­то їздять один до од­но­го в гості, і як зійдуться, то не швид­ко розійдуться, до­ки не на­ба­ла­ка­ються всмак.

    О. Хве­дор був ве­се­лий, ре­го­тун. Не один повіт знав о. Хве­до­ра; йо­го зна­ла навіть уся гу­бернія. Хто не пам'ятав йо­го круг­ло­го, пов­но­го, чер­во­но­го ви­ду, йо­го круг­лих, здо­ро­вих, ве­се­лих сірих очей! Які ж то бу­ли ве­селі очі! Самі ніби ре­го­та­ли­ся навіть тоді, як о. Хве­дор жу­рив­ся або су­му­вав. йо­го повні чер­воні ус­та, здається, бу­ли зро­ду скла­дені зад­ля сміху. Во­ни сту­ля­лись хіба тільки тоді, як в сон­но­го о. Хве­до­ра зли­па­лись очі. А то все бу­ло між чер­во­ни­ми гу­ба­ми бли­щать два ряд­ки білих, рівних, дрібних зубів! Го­ло­ву йо­го вкри­ва­ли ко­ро­тенькі, до пліч, ясні ко­си, зро­ду за­виті ку­че­ря­ми по всій го­лові; так і стир­ча­ли кру­гом, не­на­че в київських про­то­ди­яконів.

    Реготуном йо­го заз­на­ли всі: й по­пи, і дя­ки, і му­жи­ки, навіть па­ни й жи­ди. Ку­ди бу­ло не приїде в гості, вже бу­ло най­ми­ти, по­го­ничі над­ворі підніма­ють регіт. Бу­ло сту­пить на пoріг, по­ка­же ку­че­ря­ву го­ло­ву, блис­не ве­се­ли­ми очи­ма, - всі гості вже чо­гось ре­го­чуться, аж за бо­ки бе­руться. Ска­же й при­ка­же, - за­раз піде регіт по ха­тах. Всі лю­би­ли о. Хве­до­ра, - всі, навіть діти біга­ли за ним слідком, лов­ля­чи йо­го ве­се­ле сло­во й жар­ти.

    З се­бе був о. Хве­дор ог­ряд­ний, тілис­тий, не­ви­со­кий, але пле­чис­тий. На м'яких пле­чах в йо­го ря­са аж вли­пає! Шия в йо­го бу­ла та­ка ко­рот­ка, ніби го­ло­ва ле­жа­ла на са­мих пле­чах. Мов­ча­ти не лю­бив о. Хве­дор. Бу­ло або го­во­рить, або ре­го­четься, або ра­зом і ре­го­че й го­во­рить, та все го­ло­ву за­ки­дає аж на плечі; ку­че­ря­ве во­лос­ся бу­ло дри­жить на го­лові, а плечі й гру­ди - аж хо­до­ром хо­дять.

    О. Мой­сей був ви­со­кий, су­хор­ля­вий. Довгі, рідкі, м'які ко­си поп­ри­ли­па­ли до йо­го стов­бо­ва­тої го­ло­ви, роз­си­пав­шись то­неньки­ми, позліплю­ва­ни­ми пас­ма­ми по пле­чах. З-під гус­тих брів бли­ща­ли чорні, як те­рен, очі. На су­хо­му, по­жовк­ло­му, дов­го­му ви­ду що­ки гли­бо­ко по­за­па­да­ли і по­мурх­ли, а між рідкою бо­ро­дою та мир­ша­ви­ми ву­са­ми темніли ніби прис­маглі, аж сині гу­би.

    Тоді як о. Хве­дор жар­ту­вав, сміявсь навіть з рідно­го батька, з своєї жінки, йо­го при­ятель все бу­ло су­мує та жаліється на слуг, на жінку, на па­рафіян, на гос­по­дарст­во. Не од­на тільки од­на­ковість вдачі зво­дить лю­дей до­ку­пи: частіше ро­бить лю­дей близьки­ми при­яте­ля­ми суп­ро­ти­лежність їх вдачі.

    - Якби, о. Мой­сей, з нас двох та зро­бив­ся один піп! - ка­же бу­ло о. Хве­дор, - що б то за ди­во вий­шло! Який би то був піп! і ве­ли­кий, і ши­ро­кий, і товс­тий, і дов­гий!

    Світлиця о. Хве­до­ра бу­ла не­ве­ли­ка. Попід стіна­ми сто­яло два­над­цять стільців, в кут­ках - косі сто­ли­ки, а над ни­ми вгорі - ко­син­чи­ки з кар­ни­зом на книж­ки та на прос­ку­ри; ко­ло стіни сто­яла ка­мо­да, а пе­ред ка­на­пою - стіл. На стінах висіло ба­га­то об­разів, не­ве­ли­ких кар­ти­нок у чор­них узеньких рам­ках, а ко­ло по­ро­га висів у біло­му кло­буці, на­мальова­ний олійни­ми фар­ба­ми, який­сь давній мит­ро­по­лит, чер­во­ний на ви­ду і ввесь обвіша­ний чер­во­ни­ми стрічка­ми, на­че мо­ло­ди­ця на­мис­том.

    О. Мой­сей при­ту­ливсь, ніби зщу­лив­шись, в однім кут­ку ка­на­пи, а о. Хве­дор розлігся в дру­го­му, за­ки­нув­ши го­ло­ву на спин­ку ка­на­пи. При двох свічках, на полі тем­ноб­рон­зо­вої об­бив­ки ка­на­пи, обидві пос­таті так ви­раз­но ма­лю­ва­лись, не­на­че на чор­но­му полі кар­ти­ни ду­же яс­не ма­лю­ван­ня.

    Довгий, су­хор­ля­вий о. Мой­сей тро­хи ски­нувсь своєю пос­тат­тю й ви­дом на тих дов­гих, тем­них ас­кетів свя­тих, що ма­лю­ють на візантійських об­ра­зах. І ря­са йо­го, з доб­ря­що­го товс­то­го ба­ра­ка­ну, спа­да­ла навк­ру­ги йо­го та­ки­ми ж дов­ги­ми цуп­ки­ми фал­да­ми, й фал­ди пе­ре­ла­му­ва­лись так са­мо гост­ро впо­пе­рек, як на візантійських об­ра­зах.