Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4024
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4416
    - Оце, як же я за­сидівся в батька! - про­мо­вив Ясь. - Приїхав о. Мой­сей з жінкою, а я й за­ба­ла­кав­ся з ни­ми. А ти, сер­це, са­ма тут обіда­ла? Ви­ба­чай мені, моя лю­ба!

    Лице її знов засвіти­лось, по­ве­селіша­ло.

    - Червона ти ка­ли­на в лузі, а не мо­ло­дич­ка в хустці та в чер­вонім на­мисті! - про­мо­вив Ясь, обніма­ючи її.

    - А я те­бе жда­ла, в вікна виг­ля­да­ла! про­топ­та­ла в са­ду стеж­ку, по са­ду хо­дя­чи. Не ки­дай ме­не са­му. Обід той мені не смач­ний, і день той не­ве­се­лий, як те­бе до­ма не­має!

    - Не ту­жи, Га­ню! Як­би во­ля моя, сидів би ко­ло те­бе і не ос­ту­пав­ся, та зап­ро­да­ний час мій!

    Посідали во­ни ря­доч­ком на ка­напі. Ясь взяв її за ру­ку.

    - Почорніла твоя ру­ка од ро­бо­ти, сер­це Га­ню! Жаль мені те­бе, що ти ро­биш зад­ля ме­не, як най­мич­ка. Дос­тат­ки та за­со­би наші не­ве­ликі. Не тре­ба бу­ло б тобі йти за ме­не заміж!

    - Рука моя по­чорніла, для те­бе роб­ля­чи. А глянь он на се­бе, як ти за­па­лив­ся, для ме­не пра­цю­ючи на полі!

    - Ти, Га­ню, мо­ло­да. Не­ве­се­ло тобі самій літа мо­лоді мар­но про­жи­ва­ти на цім яру. Тобі тре­ба ве­се­лих гос­тей, ве­се­ло­го то­ва­рист­ва, му­зик, танців. Еге? А я не­ба­га­тий: не змо­жу дос­та­чи­ти цього та роз­ва­жи­ти твою мо­лодість. Шко­да мені те­бе! Ро­бо­та од­ри­ває пов­сяк­час ме­не од до­му, од те­бе, го­нить ме­не з гос­по­ди.

    - Цить вже! годі! - про­мо­ви­ла Га­ня, за­ту­ля­ючи своєю ру­кою йо­го рот. - Ти оце пе­ре­ду­муєш мої власні дум­ки не­давні.

    - Що ж ти ду­ма­ла?

    - Думала я ба­га­то і дійшла до та­ко­го кінця, що я щас­ли­ва і ду­же щас­ли­ва, бо я люб­лю те­бе, а ти лю­биш ме­не. Чо­го ж нам більше тре­ба?

    - Ходімо, Га­ню, на яр та по­гу­ляй­мо. Жда­ла ти ме­не дов­го. Не піду ж я за­те сьогодні до скар­бу, щоб ти не ну­ди­лась.

    Пішли во­ни че­рез са­док вздовж по яру, поб­рав­шись попід ру­ки. Гус­та, нес­па­ше­на тра­ва плу­та­ла­ся під но­га­ми, як най­густіше ру­но.

    Вечір надійшов ти­хий та яс­ний. Яр увесь світив­ся зе­ле­ною тра­вою про­ти сон­ця, що про­ни­зу­ва­ло ко­сим промінням лист тра­ви і по­до­рож­ни­ка. Га­ня і Ясь йшли й мов­ча­ли. Кра­са місця ніби одібра­ла од їх ду­ми і роз­мо­ву.

    - Знаєш що, Га­ню?

    - А що?

    - Поробимо, поп­ра­цюємо, до­ки мо­лоді, а там, бог дасть, за­ба­гатіємо, збе­ре­мо гро­ше­нят, візьме­мо по­сесію або ку­пи­мо десь поб­ли­зу хутір. Бу­де­мо якось хит­ру­ва­ти та муд­ру­ва­ти і та­ки до­бу­де­мо то­го щас­тя. Ад­же ж лю­ди з бідних пос­та­ва­ли ба­га­ти­ми. Ра­яли мені лю­ди, щоб я брав те­бе, ко­ли хо­чу ма­ти доб­ру ха­зяй­ку. От я і взяв те­бе; і щас­ли­вий кру­гом, тільки шко­да мені твоїх білих рук.

    - Годі вже, Ясю, з ти­ми ру­ка­ми! Бу­ло бра­ти будлі-яку польку, ко­ли за­ма­ну­лось тобі ду­же білих рук.

    - Білі ру­ки, пев­но, не при­нес­ли б мені стільки щас­тя… А ко­ли збе­ре­мо тро­хи гро­ше­нят, тоді ма­ти­ме­мо більше слуг. Тоді я по­са­жу те­бе в уб­раній світлиці, одяг­ну те­бе в шовк та ок­са­мит, не дам тобі взя­тись і за хо­лод­ну во­ду, нак­ли­чу ве­се­лих гос­тей, да­ва­ти­му по на­ших дос­тат­ках ве­чор­ки та ба­ли з му­зи­ка­ми, щоб те­бе тіши­ли гості мо­лоді, щоб тобі шко­ли бу­ло і ну­ди­тись. А нас­та­не зи­ма, заг­ля­не­мо і в Київ, на­ку­пи­мо вся­ко­го доб­ра…

    - Коли б ти знав, та­ке са­ме мені верз­лось оце не­дав­но; вранці, як я че­са­ла ко­су. А знаєш, що розвіяло всі мої ве­селі мрії?

    - А що, моє сер­це?

    - Сива сви­ня! На­си­лу виг­на­ла з ого­ро­ду. Ска­че че­рез тин, як со­ба­ка. Завт­ра за­га­даю лю­дям стри­но­жи­ти.

    - Кинь, сер­це, той клопіт хоч на цей час! Бо­же, бо­же! як би то нам уд­вох за­во­юва­ти те щас­тя?

    - Мабуть, ми бу­де­мо тільки дум­кою ба­гатіти. Чи ми ж не щас­ливі те­пер? Чи слід же нам наріка­ти на свою до­лю? На­ша ро­бо­та не геть-то важ­ка. А чи ма­ло ж на світі лю­дей, що по­за­ви­ду­ва­ли б нам?

    - Хіба одні му­жи­ки по­за­ви­ду­ють, - од­ка­зав Ясь. - А чо­му вже му­жик не по­за­ви­дує?

    - Хіба ж му­жи­ки не лю­ди? Дасть біг луч­че, - бу­де луч­че; але й те­пер не­по­га­но…

    Повернула мо­ло­да па­ра ко­ло ста­воч­ка і пішла далі яром, поміж го­ра­ми та гор­ба­ми, ук­ри­ти­ми гаєм. Знов во­ни обоє за­мовк­ли. Не­ви­мов­на кра­са то­го місця одібра­ла в їх ду­ми й роз­мо­ву.

    Дивні ук­раїнські яри гай­ові між не­ви­со­ки­ми та кру­ти­ми го­ра­ми та шпи­ля­ми, між ду­бо­ви­ми та гра­бо­ви­ми га­ями, що розкішно по­рос­ли на кру­тих по­ка­тах та реб­рах, на верш­ках гір та шпилів! Ще не­давніми ча­са­ми йшли ти­ми яра­ми ста­ви за ста­ва­ми. А ліс, не спи­ня­ючись во­ро­жою людською ру­кою, обсіяв, об­са­див де­ре­вом усі го­ри й нег­ли­бокі до­ли­ни. Те­пер ті ве­селі ста­воч­ки, знать, уп­ли­ли в якусь кра­щу сто­ро­ну! На їх місці по­рос­ла тон­ка, як нит­ки, гус­та, як повісмо, зе­ле­на тра­ва, ус­ла­ла яри і до­ли­ни, мов ки­ли­ма­ми. Ко­лись у ве­селі став­ки заг­ля­да­ли з гір столітні ду­би та гра­би, свідки сла­ви ко­зацької, а те­пер їх уну­ча­та обс­ту­пи­ли рівною ме­жею ті зе­лені яри. А більш то­го, що панська со­ки­ра без жа­лю об­лу­пи­ла, об­го­ли­ла милі го­ри на­шої Ук­раїни. І більш там те­пер стир­чить їжа­ком ма­ло­рос­ла ліщи­на, ко­лючі бу­дя­ки, як во­лос­ся на сирітській мир­шавій го­лові, обс­куб­ле­не ру­ка­ми ма­чу­хи. Сох­нуть наші яри, ви­си­хає на­ша во­да, го­рять од сон­ця наші го­ри, га­ди­ною ви­си­сає ос­тан­ню си­лу на­шої землі наш во­рог, без сліду їдять панські са­харні на­шу бла­го­дать, наші «зе­лені дібро­ви», наші «темні лу­ги», що так лю­бо виспіва­но їх у піснях.

    Ідеш яра­ми, ніби чу­до­ви­ми по­ко­ями. Чи є ж в світі по­кої, кращі од тих ярів? Під но­га­ми сте­леться зе­ле­ний трав'яний ки­лим; по обид­ва бо­ки йдуть стіна­ми го­ри з зе­ле­ним де­ре­вом. На шпи­лях сто­ять ду­би зуб­час­тою стіною, розіслав­ши міцне гілля з міцним лис­том по синьому небі. Над го­ло­вою сте­ля з гли­бо­ко­го, бе­зоднього не­ба, синього, аж тем­но­го. А по тій стелі не мальовані, а живі птиці пе­реліта­ють з го­ри на го­ру: то ря­ба гор­ли­ця, то си­вий при­по­тень, то си­ня си­во­раш­ка; то пе­ре­ни­зу­ють не­бо низ­кою дикі кач­ки, дрібно тріпа­ючи гост­ри­ми крильця­ми, то пе­ре­су­неться важ­кий бу­сел, прос­тяг­нув­ши на­зад свої довгі, як ло­ма­ки, но­ги.

    В ти­хих за­кут­ках сто­ять там пасіки, гу­дуть там бджо­ли, пах­не свіжим ме­дом, гай­ови­ми квітка­ми, свіжою тра­вою, гри­ба­ми. З де­ре­ва на де­ре­во пе­рес­ка­ку­ють білоч­ки. Си­дить там пасічник з білою бо­ро­дою, в білій со­рочці, цю­кає со­ки­рою або ди­бає ста­ре­чою сту­пою попід гаєм з тик­вою по во­ду до ко­пан­ки. І сте­жок там не про­топ­та­ла людська но­га. І ти­ша там, як в небі, як між зо­ря­ми, не мерт­ва, хат­ня ти­ша, а пов­на по­ва­ги, уро­чис­та ти­ша спо­чи­ва­ючої на­ту­ри. Тільки ча­сом жалібно йде по гаю тур­ко­тан­ня гор­лиці, про­но­ситься лу­ною по кільки разів цю­кан­ня со­ки­ри пасічни­ка.

    Не див­ля­чись на сон­це, не ліча­чи го­дин, йшла мо­ло­да па­ра дов­гим зе­ле­ним яром, що га­дю­кою вив­ся поміж го­ра­ми то нап­ра­во, то наліво, то зви­вавсь на всі чо­ти­ри бо­ки світа. Яр кінчав­ся узірем між дво­ма шпи­ля­ми. На са­мо­му узірі між осо­кою бли­ща­ла во­да, а ви­ще тро­хи під ку­ща­ми ліски та ка­ли­ни, мов уп­рав­ле­на в зе­лені рам­ця, бли­ща­ла кри­нич­ка в траві, обп­ле­те­на ло­зою. Во­да сто­яла чис­та, як сльоза. Все дно, всі піщин­ки на дні бу­ло вид­ко че­рез во­ду. Во­да бу­ла по­го­жа, хо­лод­на. Як нап'єшся, то аж поз­до­ров­шаєш.

    - Втомилась я, хо­чу пи­ти, - про­мо­ви­ла Га­ня.

    - Ходім до кри­нич­ки.

    Поки Ясь шу­кав ши­ро­ко­го, як си­то, ло­пу­хо­во­го лис­ту, щоб за­черп­ну­ти ним во­ди, Га­ня при­па­ла ли­цем до во­ди, став­ши нав­колішки і об­пер­шись ру­ка­ми об зем­лю. В кри­ниці, на­че в дзер­калі, між синім знадвірнім не­бом і синьою бе­зод­нею, з'яви­лось її свіже ли­це, її біла хуст­ка, а чер­воні ус­та з во­ди впи­ли­ся в її чер­воні ус­та і цілу­ва­ли її дов­го, аж до­ки во­на на­пи­лась во­ди. Чер­воні то­роч­ки шов­ко­вої хуст­ки по­ляг­ли на криш­та­ле­ву во­ду і, ле­ге­сенькі, навіть не ввігну­ли во­ди під со­бою.

    - Втомилась я. Сядьмо на час під ли­пою на взгір'ї та од­по­чиньмо.

    Сіли во­ни й за­мовк­ли. По­ча­лась вечірня ти­ша в небі чис­то­му на землі, в гаю. Де­ре­во сто­яло, ніби кам'яне. Сон­це зай­шло за од­ну го­ру. По яру по­ляг­ла гус­та тінь. Дно ярів зро­би­лось тем­но­зе­ле­ним. А звер­ху на ду­бах та на ли­пах ти­хо світи­ло сон­це, роз­ки­нув­ши своє чер­во­ну­ва­те проміння по гіллі. Тільки десь да­ле­ко в гаю сту­ка­ло ка­ла­тай­ло на шиї ва­таж­ка во­ла, а потім десь у полі за­рев­ла ко­ро­ва, ну­дя­чись за те­лям.

    - Щаслива я з то­бою, Ясю, оту­теч­ки на еко­номії. Як хо­ро­ше в цьому яру! Я б ра­да тут і вік віку­ва­ти.

    - А як ось че­рез тиж­день поїде­мо до Хоцінсько­го на бал, де в ве­ли­ких по­ко­ях горіти­муть по стінах свічки та лам­пи, де бли­ща­ти­муть дзер­ка­ла, де тан­цю­ва­ти­муть мо­лоді па­ничі та пан­ни… Що ска­жеш тоді, Га­ню? Га?

Пошук на сайті: