Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4024
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4416
    Одного ра­зу, після якоїсь гуч­ної та буч­ної сту­дентської історії, Яки­ма, ра­зом з дру­ги­ми, вип­ро­ва­ди­ли з універ­си­те­ту. По­вер­нув­ся Лемішковський до Лемішки.

    - А що, си­ну? дов­чив­ся до яко­го чи­ну? - пи­тав ста­рий батько, осміха­ючись.

    - Коли ж, та­ту, чо­гось зник­ла охо­та до на­уки, і хто йо­го зна, де во­на діла­ся! Але до­волі з ме­не бу­де й цього. Пос­туп­лю я, та­ту, в суд або десь в уряд­ни­ки, та­ки в на­шо­му місті. І од до­му не одіб'юся, і до чи­ну дос­лу­жу­ся.

    - Хазяйнуй, си­ну, як і батько твій ха­зяй­ну­вав, так бу­де най­догідніше, - од­ка­зав йо­му Лемішка.

    - Ні вже, годі! Бу­ло ме­не не да­ва­ти до шко­ли. Не при­хо­диться мені бра­тись до та­кої ро­бо­ти; та й хист до цього десь дівся.

    - То, про ме­не, й про­со­вуй­ся в па­ни! Бог тобі на поміч.

    Яким пішов на служ­бу в уряд­ни­ки в кан­це­лярію, та­ки в то­му са­мо­му місті, де жив йо­го батько. Не ве­се­ла до­ро­га ле­жа­ла тоді пе­ред лю­ди­ною не дво­рянсько­го ро­ду. Тро­хи не піввіку тре­ба бу­ло тяг­ти служ­бу, щоб дос­лу­жи­тись до пер­шо­го чи­ну. Не смач­на бу­ла й служ­ба пи­са­ря. І не раз бу­ло, си­дя­чи за сто­лом і гну­чи тро­хи не цілий день спи­ну над па­пе­ра­ми, Яким пог­ля­дав в од­чи­не­не вікно на вольний світ бо­жий, на зе­лені сте­пи і при­га­ду­вав ту важ­ку на­уку в бурсі, як йо­му при­вид­жу­ва­лись у класі зе­лені сте­пи, вольні пас­ту­хи, як за­ви­ду­вав навіть вольній че­реді, що пас­ла­ся на вольній сіно­жаті на луці по­над бе­ре­га­ми річки. Од­на­че Лемішковський пра­цю­вав, як віл у ярмі, з тим рап­то­вим зав­зят­тям, з яким пра­цює ук­раїнець, по­ки йо­го охо­ти, сна­ги й волі. Яки­ма на­ди­ху­ва­ла надія чинів, надія вис­лу­жи­тись, вий­ти в лю­ди, дой­ти до панст­ва. А ма­ти не раз, си­дя­чи вечірньою до­бою ко­ло си­на, втіша­лась йо­го надіями.

    - Не до­ве­лось мені по­ба­чи­ти те­бе, си­ну, в зо­ло­тих ри­зах. Ко­ли б же, си­ну, я те­бе по­ба­чи­ла в зо­ло­то­му мун­дирі, в хрес­тах та стрічках, у ве­ли­ко­му чині! Тоді мені бу­деш сла­ти шов­кові хуст­ки та ок­са­ми­ти.

    Раз якось у на­чальни­ка Яки­мо­во­го був бал. Він мав ба­га­то до­чок, вже до­хо­жа­лих і не­гар­них, та за­тя­гу­вав до се­бе на ве­чо­ри мо­ло­дих па­ничів. Лемішковський, як ма­ючий діста­ти після батька чи­ма­лу дер­жа­ву й млин, звер­нув на се­бе йо­го ува­гу; зап­ро­ха­но й йо­го на вечір. Цілий день не бу­ло йо­му спо­кою. Увесь день він чис­тив­ся, че­пу­ривсь, виг­ля­дав­ся в дзер­ка­ло. Ста­рий Лемішка ди­вивсь, ди­вивсь, та й годі ска­зав, вий­шов­ши з ха­ти. А ма­ти са­ма на­ли­ва­ла си­нові свіжої во­ди, по­да­ва­ла білий руш­ник, слу­жи­ла йо­му, як най­мич­ка.

    - Дай ли­шень, син­ку, я розділю тобі проділь, зав'яжу тобі шию, при­бе­ру те­бе, як ляльку! Як би я хотіла по­ба­чи­ти те­бе в гос­тях, як та­меч­ки ко­ло те­бе бу­дуть роєм ви­тись пан­ни, ди­ви­тись на твої чорні бро­ви!

    - Одчепіться, ма­мо! - од­ка­зав си­нок з до­са­дою. - Чи зу­гарні ж ви проділи­ти проділь по-панській!

    - Не бу­ду, не бу­ду, тільки не сердься, - ска­за­ли ма­ти, ос­ту­па­ючись на­зад з гребінцем.

    Вона ста­ла од­да­ле­ки і, згор­нув­ши ру­ки, ди­ви­лась на си­на. З не­ви­мов­ною лю­бов'ю во­ди­ла во­на очи­ма слідком за си­ном по хаті, за йо­го чор­ноб­ри­вим ли­цем у дзер­калі.

    - Коли б мені гля­ну­ти на те­бе в гос­тях хоч че­рез вікон­це! - ска­за­ла ма­ти.

    - От іще! на­робіть со­ро­му! по­кажіться там з хуст­кой на го­ло­ва!

    - Чи пішов па­нич? - спи­тав Лемішка, од­чи­нив­ши двері.

    - Ондечки пішов че­рез двір! - од­ка­за­ла жінка, не од­ри­ва­ючи ли­ця од шиб­ки.

    А че­рез двір пішов гор­дою хо­дою Яким, рівний та ду­жий, як явір. Чорні ку­чері бли­ща­ли про­ти сон­ця, як шовк. Дов­го слідку­ва­ло за ним ма­те­ри­не око по­за ти­ном, попід зе­ле­ним гіллям садків. Ма­ти бу­ла гор­да кра­сою й ро­зу­мом сво­го си­на, а батько все го­монів та бу­бонів, су­пивсь мовч­ки, хоч і йо­го око не втерпіло, щоб не піти че­рез вікно слідком за гор­дою хо­дою си­на.

    Нетвердою хо­дою підхо­див Яким до до­му сво­го на­чальни­ка. Вікна бу­ли освічені. На дворі ко­ло ґанку сто­яли коні приїжджих гос­тей. Не впер­ве трап­ля­ло­ся йо­му бу­ти в по­ряд­них гос­тин­них в за­мож­них панів, але впер­ве він йшов до сво­го на­чальни­ка в гості.

    Гостей в світли­цях бу­ло чи­ма­ло, та все по­ляків, як зви­чай­но бу­ває в повіто­вих містах Західної Ук­раїни. Сам на­чальник Якимів був по­ляк, бо по­ля­ка­ми тоді був за­ки­да­ний в нас ввесь уряд. Ніхто не привітав Яки­ма лас­ка­во, ніхто не по­дав йо­му ру­ки, окрім то­ва­ришів по службі, хо­ча вся шлях­та зна­ла йо­го ду­же доб­ре. Од­на­че пан­ни бу­ли до йо­го ба­га­то лас­кавіші, як па­ни. Гар­на вро­да, кра­са йо­го очей, кра­са ли­ця не­на­че зак­ри­ва­ли со­бою прос­ту матір, міща­ни­на батька, не шля­хетський рід. Ха­зяй­ські доч­ки обс­ту­пи­ли йо­го з усіх боків. Гості схо­ди­лись. З'яви­лись да­ми, гар­но пов­би­рані, на­дуті, вда­ючі з се­бе знач­них, навіть ве­ли­ких паній. З'яви­лись мо­лоді пан­ни, і чор­няві, і біляві. Між ма­те­ря­ми ви­лись, як бджілки, ма­ленькі дівчат­ка й хлоп­чи­ки. Все повіто­ве місто на­су­ну­ло у світлиці на­чальни­ка з своїми сім'ями, з гор­нич­ни­ми.

    Вже пізно рип­ну­ли двері якось ніби го­лосніше; в при­хожій кімнаті по­чув­ся ве­ли­кий ше­лест, не­на­че че­рез неї тяг­ли сіно, ко­пи­цю за ко­пи­цею. У двері бу­ло вид­ко три сукні, котрі во­ру­ши­лись од кут­ка до кут­ка і зай­ня­ли со­бою тро­хи не всю кімна­ту. В залі за­мовк гомін. Всі ди­ви­лись на двері і та­ки дов­генько жда­ли по­яву но­вих гос­тей. Ко­ли це од­чи­ни­лись обидві по­ло­ви­ни две­рей, і в за­лу впли­ли три панні, як три паві, три доч­ки ста­но­во­го прис­та­ва, па­на Пшеп­шинсько­го. Між ши­ро­ки­ми їх сук­ня­ми плу­тавсь ма­ленький, ста­ренький, ли­сий, як коліно, па­нок. То був їх батько. Він був в ста­ренькій, при­тертій сірту­чині. За­те ж бун­дючні доч­ки тяг­ли за со­бою хвос­ти тро­хи не на всю за­лу. Го­ло­ви гос­тей, що сиділи навк­ру­ги за­ли, з-за тих муш­ли­но­вих су­конь виг­ля­да­ли, не­на­че з-за білих хмар. Ніхто не вмів увійти в за­лу з та­кою по­ва­гою, як панст­во Пшеп­шинст­во; ніхто не вмів так по­во­ди­тись, так по­важ­но пос­та­ви­ти ли­це, очі, гу­би, як ті три панні.

    Лемішковський виг­ля­нув з дру­гої кімна­ти і спи­нив­ся на по­розі од ве­ли­ко­го ди­ва. Се­ред за­ли сто­яла та пан­на, кот­ру він ко­лись пе­редніше, влітку ба­чив на скелі, пе­ред за­хо­дом сон­ця, кот­ру він ба­чив в про­зорій річці, в синій бе­зодні одсвіче­но­го там не­ба. То бу­ла най­мен­ша Пшеп­шинськівна. І те­пер во­на сто­яла, як і тоді, вся біла, в білій сукні, в білих ру­ка­вич­ках, в білих квітках на го­лові. Тільки те­пер ши­ро­ка стрічка чер­во­но-кров'яно­го кольору об­хоп­лю­ва­ла її то­ненький стан і чер­во­ни­ми смуж­ка­ми ви­ла­ся по білій сукні на обид­ва бо­ки. І те­пер, як і тоді, ясні, м'які ко­си ви­лись ку­че­ря­ми навк­ру­ги то­ненької, білої, як папір, шиї. Чарівна спо­мин­ка ра­зом ус­та­ла пе­ред йо­го очи­ма у всій красі тодішньої обс­та­ви се­ред розкішно­го зе­ле­но­го лис­ту, на фоні тем­но­синього вечірнього не­ба. Про­ти волі Яким повів очи­ма навк­ру­ги, на­че шу­ка­ючи десь, ніби в про­зорій воді, її чарівно­го одсвіту, що так при­над­но з'явивсь ко­лись на хви­ли­ну пе­ред йо­го очи­ма.

    Гості вже пи­ли чай. На столі сто­яли пе­чені на маслі буб­ли­ки, су­харці, ва­рен­ня і пов­ний піднос ве­ли­ких, дорідних та добірних чер­во­но­бо­ких груш. Ха­зяй­ка поп­ро­си­ла пан­но­чок Пшеп­шинських сісти до чаю ко­ло сто­ла. Дві старші, вже до­хо­жалі сест­ри сіли по обид­ва бо­ки сто­ла, а най­мен­ша - са­ме про­ти Яки­ма. Все в хаті ущух­ло. Всі вва­жа­ли до­чок ста­но­во­го за ро­зум­них, доб­ре ви­хо­ва­них, стат­ко­ви­тих, але над­то вже ціка­вих й злю­щих та ле­пе­тух, що об­су­жу­ва­ли сли­ве усей повіт. Да­ми їх тро­хи бо­ялись, а чо­ловіки зва­ли їх пре­хо­ро­ши­ми га­дю­ка­ми.

    Розмову по­ве­ла ха­зяй­ка з стар­ши­ми сест­ра­ми. Обидві во­ни ціди­ли сло­во за сло­вом з та­ким то­ном, не­на­че на ввесь світ про­мов­ля­ли якісь за­ко­ни доб­ро­го ро­зу­му і ви­со­кої впо­до­би.

    Найменша сест­ра не схотіла чаю (ма­буть, щоб одрізни­тись будлі-чим од інших), а взя­ла най­більшу, най­чер­вонішу гру­шу за дов­гий, заг­ну­тий хвос­тик дво­ма пальчи­ка­ми, підня­ла до світла, зог­ну­ла тро­хи набік го­ло­ву і, з не­ви­мов­ним ко­кетст­вом за­пи­тав­ши губ­ки, ог­ля­да­ла її чер­во­ний бік; а потім, як уже да­ла на се­бе на­ди­ви­тись гос­тям, мов на кар­ти­ну, про­мо­ви­ла до сес­тер - зви­чай­но, по-польській:

    - Що за чу­до­вий овощ на­ту­ри! що за кра­са! Здається, ніякий ма­ляр не вдав би та­ко­го лю­бо­го рум'янцю на людськім лиці, як тут при­ро­да на­ма­лю­ва­ла на що­ках груші!

    Вона схи­ли­ла го­ло­ву на дру­гий бік, ог­ля­да­ючи ту гру­шу, мов яке не­ви­да­не ди­во, з дру­го­го бо­ку. Гус­те пас­мо ру­сої ко­си ско­ти­ло­ся з пле­ча. Ве­ликі си­ню­ваті очі розп­лю­щи­лись, ве­селі бро­ви підня­лись уго­ру. Осміх бли­щав на ро­же­вих ус­тах, ви­раз­но об­ве­де­них навк­ру­ги. Во­на підня­ла ру­ку з гру­шею до са­мо­го світла. Ру­ка, ма­ленька, як у ди­ти­ни, з од­но­го бо­ку забіліла, як най­біліший мар­мор, а про­ти світла вся світи­лась наскрізь, ніби на­ли­та ка­ли­но­вим со­ком. І ру­ка з гру­шею, і са­ма пан­на і справді зда­ва­лась гар­ною цяцькою се­ред гос­тей.

    Яким не зво­див очей з тієї ру­ки з гру­шею, з то­го чер­во­но-ро­же­во­го просвіту її пе­ред світлом. Після чаю старші пан­ни Пшеп­шинсьюі по­ча­ли гу­ля­ти по залі і за­ше­лестіли своїми сук­ня­ми. Най­мен­ша не пішла, а ніби по­ко­ти­лась до две­рей, дрібо­тя­чи ніжка­ми. Ко­ло Яки­ма во­на ніби не­на­ро­ком ви­пус­ти­ла з рук хус­точ­ку. Яким в од­ну мить наг­нув­ся і по­дав їй. З не­ви­мов­ним осміхом во­на по­дя­ку­ва­ла йо­му, спи­нив­шись на льоту, і пурх­ну­ла до дру­гої кімна­ти щось поп­рав­ля­ти на го­лові пе­ред дзер­ка­лом.

Пошук на сайті: