Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4011
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4401
    - Чи ба­чи­те той зе­ле­ний гай на до­лині? Там є кри­ни­ця, там є каміння, там пов­но квіток. Мій бо­же! - про­мо­ви­ла Зо­ся то­неньким го­лос­ком, згор­нув­ши ру­ки, як до мо­лит­ви, і підійма­ючи очі до не­ба: - Яке там чу­до­ве місце! Там птиці ціли­ми хо­ра­ми виспіву­ють кон­цер­ти, там тра­ви­ця зе­леніє… Ох! які со­лодісінькі го­ди­ни пе­ре­бу­ваю я, си­дя­чи там в са­мо­тині або гу­ля­ючи ран­ком, а ча­сом вве­чері!

    - Тепер і я бу­ду лю­би­ти те місце, де ва­ша біла ніжка по­ки­ну­ла слідо­чок.

    Так роз­мов­ля­ючи, Лемішковський геть-геть провів Зо­сю, тро­хи не до гос­по­ди її та­та.

    Вернувшись до­до­му, Яким зас­тав чи­ма­лий гурт гос­тей у сво­го батька. На завт­ра ла­го­див­ся яр­ма­рок у близько­му містеч­ку. До Лемішки заїхав, пря­му­ючи ту­ди, брат у пер­ших із жінкою; та заїха­ло двоє міщан при­ятелів з не­да­ле­ко­го міста, та за­вер­ну­ли два му­жи­ки-кре­па­ки із жінка­ми, давні знай­омі, що Лемішка, яр­мар­ку­ючи по повіті, ча­сом по­па­сав в їх коні.

    Яким дов­го не при­хо­див з церк­ви. Тре­ба бу­ло жда­ти йо­го з обідом. Лемішка сидів на­су­пив­шись. Він дав­но по­чав прикміча­ти, що син не по­ва­жає ні йо­го, ні ма­тері, ди­виться на їх згор­да, зне­ва­жає їх прос­ту мо­ву, цу­рається їх при лю­дях, хоч до­ма на са­моті ще сяк-так об­хо­диться з ни­ми.

    - Давай лиш, ста­ра, по чарці! - про­мо­вив Лемішка, - вітай гос­тей! До­ки ж нам жда­ти на­шо­го па­ни­ча!

    Гості ви­пи­ли по чарці і роз­го­во­ри­лись. Мо­ло­диці за­цо­котіли про свої хатні спра­ви. Чо­ловіки ба­ла­ка­ли про яр­ма­рок. Ко­ли це двері од­чи­ни­лись, і на по­розі з'явивсь Яким. Він оки­нув зди­во­ва­ним оком усіх гос­тей, не здійма­ючи кар­ту­за, сто­ячи на по­розі і дер­жа­чись за клям­ку.

    Просимо до ха­ти! не ля­кай­ся! - ска­зав Лемішка. - Не вов­ки! не з'їмо!

    Син ски­нув кар­ту­за, всту­пив у ха­ту. Йо­го панське уб­ран­ня і біле ли­це ду­же одрізня­ли йо­го од чо­ловіків і мо­ло­диць. Він на­си­лу гор­до­ви­то привітав­ся до гос­тей своїм зви­чаєм по-мос­ковській.

    Леміщин ро­дич Охрім, ви­со­кий і пле­чис­тий міща­нин, сміли­во підсту­пив до йо­го і тричі поцілу­вав­ся з ним. Другі гості, як знай­омі, підхо­ди­ли до йо­го і цілу­ва­лись з ним усі, навіть мо­ло­диці.

    Лемішковський оче­ви­дяч­ки з до­са­дою і навіть з оги­дою од­бу­вав той прос­тий, але щи­рий зви­чай привітан­ня.

    - В на­ших кра­ях дав­но час обіда­ти, - про­мо­вив батько.

    Посідали гості за стіл, а Яким май­нув у кімна­ту й дов­генько не ви­хо­див до гос­тей. Зос­тав­ле­не йо­му місце за сто­лом до­жи­да­ло йо­го.

    - Просимо, си­ну, обіда­ти! - гук­нув батько якось з до­са­дою. - Іди хоч по­сидь з на­ми, ко­ли після пансько­го ба­лу не хо­чеш їсти.

    Яким вий­шов і сів ко­ло дядька. Гості мов­ча­ли, сподіва­ючись ро­зум­но­го сло­ва од чо­ловіка вче­но­го.

    - Як же вас, не­бо­же, гос­подь ми­лує? як жи­ве­те? - спи­тав йо­го дядько Охрім.

    - Так, як ба­чи­те, - про­мо­вив Яким, пох­ню­пив­шись у тарілку.

    - А наші син­ки ду­же нудьгу­ють за ва­ми, - до­да­ла ве­се­ла Охрімо­ва жінка. - Все зга­ду­ють про вас, а те­пе­реч­ки, як­би по­ба­чи­ли вас, то й, пев­но б, не впізна­ли.

    Яким нічо­го не го­во­рив, - їв мовч­ки, що йо­му ма­ти при­со­ву­ва­ла.

    - Мій Ва­силько і сьогодні зга­ду­вав за вас, - за­цо­котіла ве­се­ла дя­ди­на. - Вже й виріс, а та­кий тобі пам'ятли­вий, що й гос­по­ди! І досі все пам'ятає, як ви бу­ло приїжджа­ли до нас у гості з та­том своїм, як го­ду­ва­ла вас на­ша покійни­ця ма­ти горішка­ми та ме­дя­ни­ка­ми, як ви бу­ло пус­туєте з на­ши­ми хлоп­ця­ми. А ви, ма­буть, вже по­за­бу­ва­ли про те в шко­лах? Чи пам'ятаєте, як ви з на­шим Ва­сильком влізли у го­род та нар­ва­ли повнісінькі па­зуш­ки огірків-пуп'янків з огу­дин­ням, та ще й при­нес­ли нашій ма­тері ніби гос­тин­ця? Не зна­ли старі, чи сміятись, чи до­са­ду­ва­ти!

    Яким не знать чо­го по­чер­вонів.

    - І на­ша Вар­ка Ма­кот­русівна, та­ки ко­лись ва­ша сусіда, що вий­шла заміж у на­ше се­ло, - оз­ва­лась од­на мо­ло­ди­ця, - й досі зга­дує про вас. Ка­же, що ба­чи­ла вас не­дав­но на яр­мар­ку, та не насміли­лась підсту­пи­ти. А ко­лись, ка­же, ви так з ни­ми виг­ра­ва­ли у хре­щи­ка та в киці-ба­би! їй-бо­гу, й те­пер все зга­дує!

    Яким навіть не звер­нув ува­ги на її сло­ва й мов­чав.

    - Чом не одвідаєте ко­ли нас ста­рих? - спи­тав дядько лас­ка­во. - Приїха­ли б ко­ли-не­будь, не­бо­же, по­сиділи б, по­ба­ла­ка­ли б. Ви лю­ди вчені, а ми прості, темні. Ви б нам де­що роз­ка­за­ли, а ми ладні пос­лу­ха­ти доб­ро­го сло­ва.

    - Коли не­має ча­су, - бурк­нув Яким. - Я на службі вже.

    - Цураєтесь ви нас, як ба­чу! - одріза­ла поп­рос­ту й щи­ро дя­ди­на. - А до­ки бу­ли ма­лим в мен­ших шко­лах, то бу­ло і в ру­ку ме­не цілуєте.

    Лемішка сидів на­су­пив­шись.

    - Господь гор­дим про­ти­виться, - про­мо­вив батько сло­ва­ми свя­то­го письма. - Ко­ли, си­ну, не хо­чеш з на­ми роз­мов­ля­ти й пи­ти, то ми й самі вип'ємо й по­ба­ла­каємо. Да­вай, ста­ра, по чарці! Будьмо здо­рові! По­мер­шим ду­шам царст­во не­бес­не, а на­шим ро­ди­чам не­хай ле­генько гик­неться!

    Чарка пішла навк­ру­ги сто­ла. Яким не ви­пив і тим по­ка­зав оче­ви­дяч­ки не­по­ва­гу до гос­тей. Гості за­го­моніли, по­ве­селіша­ли, вже й не обер­та­ючись з роз­мо­вою до Яки­ма, і, ви­пив­ши, по­ча­ли, як ка­жуть, «наз­до­гад бу­ряків» су­ди­ти па­ни­ча.

    - Доки ма­ленькі діти, до­ги й ша­ну­ють батька-матір, - ска­зав дядько Охрім, - а по­ви­рос­та­ють, то вже й див­ляться в ліс. На­що їм тоді батько й ма­ти?

    - Воно, бач, не те! - про­мо­вив ста­рий Лемішка. - По­ки ди­ти­на не вче­на, по­ти й по­ва­жає батька-матір. А як за­куш­тує шко­ли, вже й од­вер­тає пи­ку, вже й кир­пу гне! І ро­би­ти не хо­че, бо, бач, руч­ки білі, щоб не зчорніли.

    - Їй-богу моєму, прав­да! - до­дав се­ля­нин. - Дав я оце доч­ку до шко­ли. Од­же ж, песька ди­ти­на, тобі вже й до ро­бо­ти не ки­дається! Схо­питься ра­ненько, за­раз миється, при­ли­зується до дзер­кальця, ка­же: тре­ба йти до ба­рині, чи до тієї вчи­тельки.

    - Все то преться в па­ни, аби за­куш­ту­ва­ло шко­ли, - про­мо­вив Лемішка. - Все то лізе на служ­бу до то­го дво­рянст­ва. А гос­по­дарст­во мар­нується, бо до йо­го тре­ба дог­ля­ду; до ха­зяй­ст­ва тре­ба ха­зяй­сько­го ока. Не­дур­не ж ка­жуть, що ха­зяй­ським оком ху­до­ба си­та, або - що ру­ки ха­ту дер­жать. Всім хо­четься то­го панст­ва, не­на­че не до­волі й тих панів на світі!

    - А хто ж бу­де свині пас­ти, як усі пос­та­ють па­на­ми? - до­дав один сільський філо­соф. - Це бу­де га­разд, як усі вив­чаться та по­ки­нуть ро­бо­ту! Хто ж нас­та­чить хліба на ту панську го­лод­не­чу, ко­ли всі по­зак­ла­да­ють за спи­ни ру­ки та свистіти­муть, хо­дя­чи по хаті. А мені здається, що книж­ка книж­кою, а ро­бо­та ро­бо­тою. І книж­ку чи­тай, і бо­гу мо­лись, і до хліба бе­рись! Наш дяк вче­ний, а сно­пи на полі вер­не, як і наш брат, тільки ко­си йо­му теліпа­ються та борідка тря­сеться. Знов пішла чар­ка навк­ру­ги сто­ла.

    - Пошли, бо­же, нам щас­тя й здо­ров'я! по­мер­шим чар­ка, а нам горілка, - при­ка­зу­вав Охрім, - не­хай на­шим во­ро­гам ле­генько гик­неться, як со­ба­ка з ти­ну ввірветься!

    - Так-то такі - про­мо­вив Лемішка. - Ми й не­ба­га­то вчи­лись, а цілий вік пра­цю­ва­ли, то й маємо. Хто дбає, той має! Не ду­же го­ни­мось за тим панст­вом. Бог знає, як во­но далі бу­де з на­ши­ми дос­тат­ка­ми та за­со­ба­ми. Я та­ки не доз­во­лив своїй жінці одя­га­тись у сук­ню. Хо­ди, бу­ло ка­жу, в спідниці. Бо надіва­ти сук­ню - чес­но, але, як­би до­ве­лось потім після сукні знов ула­зи­ти в спідни­цю, - як би то во­но зда­ва­ло­ся? А чи ма­ло я знаю, хоч би і в на­шо­му місті, та­ких, що хо­ди­ли в тих ка­пе­лю­шах, а те­пер і бо­сенькі хо­дять! Бо, відо­мо, злидні не за го­ра­ми.

    - Я б зро­ду-звіку не хо­ди­ла прос­то­во­ло­са, хо­ча б ти ме­не й си­лу­вав, - обізва­лась Леміщи­ха. - Чи слід же мо­ло­диці світи­ти грішним во­ло­сом про­ти бо­жо­го сон­ця? І ма­ти моя но­си­ла очіпок на го­лові, і я зав'язу­ва­ти­мусь в чуш­ку вже й до смерті.

    - І ду­ша моя не­на­ви­дить тих панків-го­лод­ранців! - про­мо­вив Лемішка. - Ос­тан­ню копійку за­на­пас­тить, аби зда­ва­тись па­ном. Сьогодні пан, а завт­ра про­пав!

    Яким слу­хав, ма­ло їв і нічо­го не пив. На вся­ке пи­тан­ня він одрізу­вав гор­до­ви­то й по-мос­ковській, ко­рот­ко й зви­со­ка. Йо­го вже ніхто не став і зай­ма­ти. Се­ред ком­панії сво­го на­ро­ду, се­ред своєї сім'ї він сидів, мов чужісінький чо­ловік. Мос­ковська шко­ла на нашій Ук­раїни ба­га­то одрізни­ла луч­чих лю­дей од сво­го на­ро­ду, од сво­го плем'я, од сім'ї, од батька й ма­тері. А знов на­род ду­же одрізнив сам се­бе од панів, од вче­них ук­раїнців і ко­сим оком пог­ля­дає на їх! Між ни­ми ви­ко­па­на ве­ли­ка бе­зод­ня! І потрібно ве­ли­кої, ве­ли­кої праці не од­но­го генія, щоб за­си­па­ти ту про­ва­ли­ну, по­ча­ту по­ля­ка­ми, скінче­ну мос­ка­ля­ми, щоб зв'яза­ти, що пор­ва­ла на­ша нед­бай­ливість, та стид­ка ук­раїнська бай­дужість, та ле­да­ча не­до­бач­ливість.

    Якимко, ко­лись ко­ха­ний син сво­го батька, своєї ма­тері, втіха своєї ро­ди­ни, цу­рав­ся сво­го ро­ду, сво­го плем'я, тікав од ма­тері, со­ро­мив­ся мо­ви сво­го на­ро­ду, не лю­бив батька. От до чо­го доп­ро­ва­ди­ла йо­го на­ука без на­род­ності!

    Почали їсти вся­ку стра­ву, а після ва­ре­ників Леміщи­ха ви­нес­ла доб­рий глек ва­ре­ну­хи, смач­ної, па­ху­чої та со­лод­кої. Пішла чар­ка з ва­ре­ну­хою кру­гом сто­ла!

Пошук на сайті: