Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 28)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4032
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4425
    - Ти ро­зум­на ди­ти­на, хоч і мо­ло­денька, - ска­зав батько, цілу­ючи її в чо­ло. - А по­ки що ти пе­ре­вер­ни Яки­ма на по­ля­ка. Він об­мос­ка­лив­ся в школі, базікає по-мос­ковській, вдає з се­бе ніби мос­ка­ля. Але все те дур­ни­ця! Ук­раїнську вда­чу я доб­ре пос­теріг. Все це мос­кальство ле­жить на їх, як на волі сідло; все те - вов­ча шку­ра, кот­ра ніяк не при­рос­те до ук­раїнсько­го тіла. Тільки ро­би діло по­ма­ле­сеньку, по­ти­хе­сеньку, щоб він не роз­шо­ло­пав; бо як роз­чов­пе, так тоді про­па­ще діло! Му­жик - то вже га­дю­ка, як ка­жуть жид­ки! З письмен­ни­ми дур­ня­ми ба­га­то лег­ша спра­ва!

    - Цю спра­ву, па­поч­ко, зос­тав­те здат­ності жіночій, на­шо­му хис­ту, - про­мо­ви­ла Зо­ся.

    - О польська жен­щи­на! - до­да­ла Лю­ци­на, підійма­ючи вго­ру свої гарні очі, - чо­го во­на не зро­бить! чо­го во­на не до­сяг­не лас­кою, підлес­ливістю й ко­хан­ням!

    - З батька­ми Яки­мо­ви­ми тобі тре­ба об­хо­ди­тись лас­ка­во, не ду­же гор­ду­ва­ти ни­ми, - нав­чав батько, - не зма­гай­сь з ни­ми, нічо­го не ви­ма­гай зай­во­го, навіть не справ­до­вуй­ся, бо ста­рий цього не лю­бить. Це за­пек­ла лю­ди­на.

    - Мій бо­же! - крик­ну­ла Лю­ци­на. - Та во­ни ж му­жи­ки! та в їх же зби­ра­ються ро­дичі, гості такі ж прості, як і во­ни! Та во­ни ж п'ють горілку! Ве­ли­ка твоя жерт­ва, Зо­сю!

    - А хіба ж і ми не п'ємо горілки? - ска­зав батько. - Хто її на світі не п'є. Її п'ють і па­ни, й му­жи­ки, і царі, і князі, і біску­пи: це світо­ва річ.

    - Ти, Зо­сю, не жи­ви вкупі з ста­ри­ми, - ра­ди­ла Ру­зя. - Я, на твоєму місці, за­раз би одрізни­лась од їх: най­ня­ла б собі гарнісіньку, малісіньку квар­ти­ру, з гар­ним са­доч­ком, і жи­ла б там собі, а ста­рих я по­ки­ну­ла б та­ки за­раз.

    - І втра­ти­ла б спад­щи­ну, - од­ка­за­ла рівним го­ло­сом Зо­ся. - Од гос­тей Леміщи­них мож­на будлі-де схо­ва­тись, а тим-ча­сом ко­лись прий­де й мій час.

    Зося вже дав­но збу­ду­ва­ла в своїх дум­ках план прий­дешнього жит­тя з Лемішковським. Об­ли­ши­ти чо­ловіка і свою сім'ю, за­гар­ба­ти спа­док од ста­ро­го Лемішки, пе­ре­вес­ти все на чисті гроші, потім їха­ти в Київ або до Оде­си і шу­ка­ти в ве­ли­ко­му місті будлі-якої служ­би своєму чо­ловікові - то був її план! Вже їй уяв­ля­лась прий­дешність щас­ли­во­го жит­тя в ве­ли­ко­му місті; вже во­на ніби ба­чи­ла пе­ред со­бою ба­га­тий са­лон з ба­га­тою мебіллю, кри­тою ок­са­ми­том, ба­ли, те­атр, опе­ру, баскі коні, пиш­не уб­ран­ня, до кот­ро­го такі охочі польки. Не ма­ючи пот­ре­би в жадній по­раді, во­на тро­хи не сміялась з батька, з сес­тер, котрі на­во­ди­ли її, мо­ло­деньку, на доб­ру путь.

    Тим ча­сом, як сім'я Пшеп­шинських пе­ре­во­ди­ла на гроші Леміщи­ну маєтність і ба­жа­ла як­най­швид­ше заспіва­ти йо­му «Вічную пам'ять», - то­го ж ве­чо­ра в Лемішки йшла та­ка ж ціка­ва роз­мо­ва.

    - А що, та­ту й ма­мо! - про­мо­вив Яким до ста­рих, - бла­гос­ловіть мені під вінець ста­ти. Я хо­чу сватів сла­ти.

    - До ко­го, си­ну? - спи­та­ла ма­ти.

    - До Зосі, най­мен­шої доч­ки на­шо­го ста­но­во­го.

    - Я вга­ду­ва­ла те дав­но, от­же і вга­да­ла! - ска­за­ла ве­се­ло ма­ти. - Кра­щої од неї не­ма на цілісіньке місто, та й не тільки на од­но на­ше місто!

    - Стара, ста­ра! ти й досі з мо­ло­дою го­ло­вою, як я ба­чу! - про­мо­вив не­лас­ка­ве Лемішка.

    Його по­ну­ре ли­це, на­суп­лені бро­ви, низький і ти­хий го­лос за­раз да­ли зна­ти, що батькові не по­до­бається та­ке сва­тан­ня.

    - Чого там тобі «ста­ра»!? - крик­ну­ла Леміщи­ха. - А яка тобі не­до­го­да в Зосі?

    - Як її звуть? - спи­тав Лемішка, підійма­ючи один край ро­та.

    - Зося, - од­ка­зав син твер­до.

    - Який же піп дав їй та­ке хи­мер­не імен­ня? - опи­тав батько.

    - Та вже ж не пра­вос­лав­ний піп хрес­тив її, ко­ли во­на зветься Зо­ся. Але що мені до то­го, ко­ли я її люб­лю?..

    - То ти й справді її лю­биш і хо­чеш оже­ни­тись з нею? Я ду­мав, ти жар­туєш.

    - Ні, та­ту, не жар­тую, бо вже пи­тав її про ту спра­ву і во­на мені да­ла сло­во.

    - Чому б пак і не да­ти… Гм!.. - од­ка­зав лед­ве чут­ним го­ло­сом Лемішка, потім ус­тав з місця і, взяв­шись за по­ти­ли­цю, став ни­ка­ти од кут­ка до кут­ка. - То був не­щас­ли­вий, важ­кий день, ко­ли я те­бе од­дав до шко­ли! - до­дав він потім зго­дом якось сум­но.

    - Чого ж, та­ту? - спи­тав син. - Хи­ба ви жал­куєте, що я чо­ловіком став?

    - А ми ж хіба вже й не лю­ди? - грим­нув батько на си­на, підняв­ши го­ло­ву. - А чи ти знаєш, що в тво­го тес­тенька Пшеп­шинсько­го довгів на ціле місто? Чи не хо­че оце він моїми грішми розп­ла­ти­тись з жи­да­ми?

    - Тату, так не го­диться го­во­ри­ти!

    - Чому ж не го­диться го­во­ри­ти, по­ки ще до вінця не дійшли? Ні, си­ну; сядь ли­ше та по­радься з батьком, з матір'ю. Хоч я чо­ловік і прос­тий, але я тобі не во­рог. Я твій батько, хоч ти зне­ва­жаєш і ме­не, і ввесь наш прос­тий рід. Пшеп­шинський - го­лий, як пень. Він і їсть, і п'є, і до­чок своїх зо­дя­гає й го­дує на­бор, по­ки жи­ди йо­му вірять і йо­го бо­яться. Од ме­не він не покріпиться ні на один шаг. Ду­лю візьме од ме­не під са­мий ніс!

    - Тату, ко­ли не даєте, то й не лай­те. Я бе­ру жінку на свої ру­ки і бу­ду сам її зо­дя­га­ти на свої за­со­би.

    - На твої, си­ну, за­со­би не мож­на га­разд зо­дяг­ти й най­мич­ки, не тільки жінки, та ще й Зосі. Глянь на Пшеп­шинськівен! яких во­ни су­конь тільки не но­сять! чо­го во­ни на го­ло­ви не начіпля­ють! Хіба ж ти не знаєш польок? Та во­ни б тобі по­на­тя­га­ли й по­на­пи­на­ли на се­бе всі ма­га­зи­ни, всі крам­ниці, які є на світі! З своєю Зо­сею і ти, си­ну, бу­деш та­ким го­лод­ран­цем, як її ба­теч­ко. Во­на пансько­го, та ще й польсько­го ви­хо­ван­ня й за­во­ду. А та польська дрібна шлях­та лад­на пну­тись з ос­танніх злиднів, щоб тільки пус­ти­ти ма­ну на людські очі.

    - Зося ду­же ро­зум­на, та­ту. Во­на то­го не схо­че зро­би­ти: в неї є до­волі тя­ми в го­лові.

    - Я ще не ба­чив та­ких ро­зум­них шлях­тя­нок. Во­ни до ро­зу­му до­хо­дять, аж як во­лос по­сивіє. Прості польки, не панії - ті гарні лю­ди, ха­зяй­но­виті: сло­ва не­ма про це.

    - Чого це ти, ста­рий, роз­хо­див­ся? - про­мо­ви­ла ма­ти. - Чо­му ж і не вби­ра­тись мо­лодій панії, та ще й хо­ро­ше?

    - Стара! нам час про до­мо­ви­ну дба­ти, а тобі й досі на думці каз­на-що! Яки­ме, твоя Зоська схо­че по-панській жи­ти. Я й те доб­ре ро­зумію. Спа­ти­ме во­на до півдня, сніда­ти­ме в наші обіди, обіда­ти­ме в наш по­лу­день. Ко­ло неї тре­ба туп­цян­ня, панькан­ня та біга­ни­ни. Во­на нас­та­вить ко­ло се­бе слуг, за­ве­де тих пас­куд­них ла­кеїв, щоб во­ни по­да­ва­ли їй, на що тільки впа­де її око. Та го­туй їй чай, та го­туй їй ка­ву, та пун­ди­ки, та ла­сощі! А в нас най­мич­ка­ми не по­ле засіяно. Од­на в нас най­мич­ка, та й та вміє хо­ди­ти тільки ко­ло на­шої печі. Бу­деш ти, син­ку, для своєї панії шу­ка­ти і най­мич­ки пан­ни і ла­кея пан­ка. Ось по­ба­чиш!

    - Не жу­рись, Яки­ме! - ска­за­ла ма­ти. - Ко­ли во­на бу­де нас по­ва­жа­ти та не ве­ре­ду­ва­ти­ме, то я са­ма на­ва­рю їй і ка­ви, й чаю.

    - Чи пот­ра­пиш же ти на старість слу­жи­ти за най­мич­ку, та ще й для своєї невістки? - спи­тав грізно Лемішка. - Ти бу­деш їй по­ту­ра­ти. Во­на те­пер хо­дить пішки або їздить на гро­мадських та злодійських ко­нях; а од те­бе, си­ну, во­на ви­ма­га­ти­ме доб­рих ко­ней, пансько­го по­го­ни­ча; во­на тобі схо­че би­ти бай­ди­ки, ба­лянд­ра­си та шля­хетські уся­кові вит­рем­ба­си, а ти їй тільки нас­та­чай! О, я при­ди­вив­ся на своєму дов­го­му віку до вся­ких лю­дей, шля­хетську вда­чу доб­ре знаю! А як пом­руть твої батьки, піде тоді на­ше доб­ро, на­ша пра­ця мар­но! Її лег­ко­важ­на ру­ка, си­ну, розвіє, як по­ло­ву, ту копійчи­ну, що ми з ста­рою цілий вик скла­да­ли, до­бу­ва­ли по­том, за­роб­ля­ли прос­ти­ми, чор­ни­ми ру­ка­ми. Ко­ли б же дав гос­подь, щоб я по­ми­лив­ся, щоб моє ні однісіньке сло­во не справ­ди­лось! Ко­ли б тобі, си­ну, не до­ве­лось го­рю­ва­ти і в чи­нах, і в хрес­тах! Оже­ни­ся, син­ку, з на­шою дівчи­ною, та­ки з міщан­кою! Чи ма­ло ж те­пер їх хо­дить вже і в сук­нях! Во­на бу­де прос­та, тро­хи не та­ка, яка бу­ла й твоя ма­ти. А хто ж ска­же, що Лемішка не був щас­ли­вий з твоєю матір'ю? Вбе­реш її по-панській - во­на тобі і прив­читься до панських зви­чаїв, нав­читься й што­ка­ти по-мос­ковській. Чо­го вже, чо­го, а па­ну­ва­ти, то на­ука ду­же лег­ка! Аби гро­шей до­волі!

    - Е, ні, та­ту! Чи тя­ми­ти­ме ж міщан­ка, хоч і в сукні, як по­вес­ти се­бе так, як панія з батька, з діда?

    - Не вміти­ме так вертіти хвос­том та кру­ти­ти го­ло­вою, як уміють Лю­ци­на та Ру­зя, - пе­ре­бив си­нові батько. - Про ме­не! Вольно­му во­ля! Я не ви­же­ну те­бе з жінкою з ха­ти, при­роб­лю збо­ку ха­ти вам кімна­ту. Живіть собі з бо­гом! Тільки ду­ша моя щось не по­чу­ває на­пе­ред доб­ра. А ста­рий го­лод­ра­нець ста­но­вий не покріпиться од ме­не ні на ко­ма­ре­ву ніжку.

    - Зате ж ма­ти­ме­мо невісточ­ку, як пе­репілоч­ку! - при­ка­за­ла ма­ти. Пшеп­шинський, то­го ж та­ки ве­чо­ра, по­го­во­рив­ши з доч­ка­ми, одійшов до сво­го кабіне­ту і по­чав нес­покійно біга­ти од кут­ка до кут­ка так швид­ко, ніби ним ли­хо ки­да­ло по хаті.

    - Де я в світі бо­жо­му візьму гро­шей на весілля, на вип­ра­ву? - про­мов­ляв він сам до се­бе і плес­кав сам се­бе ру­кою по лисій го­лові. - По­зи­чи­ти? ніхто не по­зи­чить. Чи не поп­ро­си­ти б у ста­ро­го Лемішки? Але я Лемішку знаю: то діду­ган зав­зя­тий! та й со­ром тро­хи. Піде чут­ка по місті… А! - зак­ри­чав ста­но­вий, ляс­нув­ши се­бе з усієї си­ли по ли­сині. - Пок­лич­те мені де­сят­ників! - гук­нув він, од­чи­нив­ши двері в при­хо­жу кімна­ту.

Пошук на сайті: