Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 34)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4024
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4416
    Врочище це ле­жа­ло се­ред гаю. Кру­гом йо­го сто­яли шпилі, ук­риті гус­тим де­ре­вом. Во­но бу­ло ду­же доб­рим місцем для гу­лян­ня. В лісі бу­ло ба­га­то паші для ко­ней, а під однією го­рою бли­ща­ла кри­ни­ця з по­го­жою во­дою. Вся до­ли­на бу­ла вкри­та квітка­ми, жов­ти­ми й біли­ми, чер­во­ною смілкою, синіми дзво­ни­ка­ми. З усіх боків ши­ро­ке гілля де­ре­ва при­ма­ню­ва­ло од­по­чи­ти в густій тіні. Там ши­ро­ко­лис­тий кле­нок прос­тяг­нув гілки з лис­том, схо­жим на до­лоні з роз­чепіре­ни­ми пальця­ми; там ку­пи лип, об­няв­шись гіллям, мов рідні сест­ри, ки­да­ли на зе­ле­ну тра­ву тем­ну тінь, а під ви­со­ки­ми гілляс­ти­ми ду­ба­ми при­ту­ли­лась тон­ка ліщи­на, посплітав­ши свої вер­хи з йо­го гілля­ка­ми.

    Люцина і Зо­ся пішли ви­би­ра­ти місце для гу­лян­ки і зос­та­но­ви­лись під зе­ле­ною ліщи­ною. Ста­ра ліска, оплівшись гіллям, зро­би­ла ніби при­родній ви­со­кий курінь. А по­верх неї ла­па­тий лист кленків та дубів ки­дав най­темнішу тінь і ро­бив хо­ло­док. Па­ничі за­мос­ти­ли гільця­ми один бік то­го ку­ре­ня, за­би­ли чо­ти­ри кілки пе­ред ку­ре­ня, а на їх прив'яза­ли дві дош­ки. Лю­ци­на розісла­ла ска­тер­ку і на та­ко­му не­ви­со­ко­му столі пос­та­ви­ла са­мо­вар і уся­кий по­суд. Ба­рильця з во­дою ста­ли замість стільців, і три сест­ри, як три гай­ові грації, сиділи в зе­ле­но­му ку­рені і віта­ли гос­тей.

    Почала з'їжджа­тись мо­лодіж, як ба­жа­ла Зо­ся: мо­лоді уряд­ни­ки, кан­це­ля­рис­ти, сту­ден­ти, пан­ни і мо­лоді да­ми. Швид­ко курінь став пов­ний од­ни­ми пан­на­ми, а до­ли­на вкри­лась па­ни­ча­ми і ціли­ми юр­ба­ми ма­лих хлопців, що гу­ля­ли в гил­ки. Приїха­ло п'ять му­зик, міських жидків. Тро­хи пізніше при­та­ра­ба­ни­лись і старі батьки й ма­тері, на ве­ли­кий сму­ток Зосі, кот­ра не­на­виділа ста­ре­чу ком­панію. Приїхав суд­дя - товс­тий пан, потім сам Пшеп­шинський, док­тор та каз­на­чей з жінкою і про­то­поп­шею. Кож­ну по­воз­ку стріча­ли му­зи­ки гуч­ним мар­шем. Зібрав­ся чи­ма­лий гурт лю­дей, уряд­ників, ба­га­тих, тро­хи цивілізо­ва­них міщан… Швид­ко за­па­ла­ло ба­гат­тя, за­кипіли са­мо­ва­ри. Му­зи­ки вда­ри­ли ве­се­лий кад­риль, аж од­ляс­ки пішли да­ле­ко лісом. Па­ничі по­ча­ли про­си­ти паннів до танців, а пан­ни опи­на­лись, со­ро­ми­лись тан­цю­ва­ти на зе­леній траві. Па­ничі му­си­ли самі по­ча­ти танці. Од­на­че швид­ко взя­ла охо­та і паннів. По­пе­ре­ду пішла Лю­ци­на з Зо­сею, а за нею і другі. Старі сиділи під де­ре­вом, ди­ви­лись на гу­ля­ючих, ба­ла­ка­ючи про ста­ро­ви­ну, а хлоп­чи­ки, як зайці, літа­ли за м'ячем по до­лині. Швид­ко потім Лю­ци­на з Ру­зею в ку­рені на­ли­ва­ли чай, а в ку­рені і під ку­ре­нем сиділи на ки­ли­мах па­ничі без кар­тузів, з чер­во­ни­ми що­ка­ми, пан­ни свіжі, що аж пашіли після танців. Кру­гом не пе­рес­та­ва­ла ве­се­ла роз­мо­ва, сміх, жар­ти, бу­ло до­волі й за­ли­цян­ня. Старі при­ки­да­ли слівце до жартів мо­ло­дих. І нігде не бу­ло вид­ко ні од­но­го блідо­го, за­ниділо­го, ми­зер­но­го ли­ця. Пов­но­виді пан­ни, повні, рум'яні дамські ли­ця бу­ли в повній гар­монії з цуп­ким ду­бо­вим та кле­но­вим лис­том, з со­ко­ви­ти­ми квітка­ми та тра­вою. А па­ничівські чорні бро­ви та ку­чері, а ті опец­ку­ваті хлоп­чи­ки з за­горіли­ми щічка­ми - все те підхо­ди­ло до тем­но­синього не­ба, що кри­ло до­ли­ну, мов шов­ко­вим на­ме­том.

    Після чаю ру­ши­ли й старі до гу­лян­ки. Дех­то про­бу­вав си­лу в гил­ки, бив гал­кою опу­ку ви­ще шпилів, ви­ще дубів на го­рах. Товс­тий суд­дя поп­ро­сив не тон­шу за йо­го про­то­поп­шу до кад­ри­ля. Па­ничі по­ча­ли вже ска­ка­ти в дов­гої ло­зи, дав­ши більше вольності гу­лянці, а потім ста­ли з пан­на­ми гра­ти в ко­та та в миш­ки, в хре­щи­ка, як от гра­ють прості дівча­та на май­дані або ко­ло цвин­та­ря. Гу­лян­ка прий­ма­ла виг­ляд більше сільський, де­мок­ра­тич­ний. Не­за­ба­ром старі по­ви­тя­га­ли з возів по­хо­вані в сіні пляш­ки з ро­мом, з ви­на­ми і по­ча­ли тяг­ти пунші… Ве­се­лий суд­дя за­тяг який­сь мос­ковський ро­манс; до йо­го прис­та­ла про­то­поп­ша, а потім каз­на­чей­ша, - і гай ого­ло­сив­ся ме­лодіями ста­ро­давньої мос­ковської пісні:

    Звук уны­лый фор­тепьяна,

    Выражай тос­ку мою…

    Одначе «звук» ви­хо­див справді «уны­лый» (смут­ний). Всім хотілось пісні го­лоснішої, сміливішої. У всіх з'яви­лась охо­та співа­ти. Му­зи­ки до­га­да­лись, чо­го тре­ба, і вда­ри­ли «Пет­ру­ся». Двад­цять ду­жих го­лосів підхо­пи­ло пісню, і мо­лоді гру­ди по­ко­ти­ли по ярах, по го­рах го­ло­са­ми, мов ти­ми дзво­на­ми, роз­ли­ва­ючи між де­ре­вом попід не­бом ме­лодії рідних ук­раїнських пісень. Всі го­ло­си зли­лись в один хор; да­ми прис­та­ли до дру­гих; навіть Лю­ци­на і Ру­зя, за­був­ши на той час, що співається му­жи­ча пісня, підтя­гу­ва­ли в хорі гур­то­во­го співу. Пісня ли­ла­ся за піснею. За «Пет­ру­сем» по­ча­ли співа­ти «Гри­ця», потім «Бур­ла­ку», «Чо­бо­ти» й «Гре­ча­ни­ки»… Вда­ча ук­раїнця - це му­зич­ний стру­мент. За­че­пи од­ну стру­ну, обізветься дру­га й тре­тя. Заг­рай на йо­му, торк­ни йо­го, і він дзвеніти­ме й гус­ти­ме дов­го, дов­го, до­ки зам­руть-за­тих­нуть у йо­му гар­монічні ме­лодії…

    Сонце нез­ви­чай­но крас­но сіло за го­рою при двад­цятій чи трид­цятій пісні. Шпиль пос­лав свою дов­гу тінь че­рез до­ли­ну. Ос­таннє проміння па­ла­ло на го­рах, на ви­со­ких ду­бах та ли­пах. Вже діти по­то­ми­лись біга­ючи, а най­ми­ти - но­ся­чи во­ду на са­мо­ва­ри. Десь да­ле­ко в гаї рев­ли ко­ро­ви, вер­та­ючись до міста. Вже сон­це згас­ло в над­ворі по­ча­ло су­теніти. Се­ред са­мо­го не­ба зай­ня­ла­ся пер­ша зіроч­ка. На ки­лимі знай­шлась десь за­кус­ка: пе­че­не по­ро­ся, індик, кільки ку­рей. Па­ничі і пан­ни, наспівав­шись і на­тан­цю­вав­шись, ки­ну­лись до їжі.

    Швидко потім на до­лині за­па­ла­ло ве­ли­ке ба­гат­тя. Між дво­ма шпи­ля­ми, з-за тем­но­го зуб­час­то­го лісу, виг­ля­нув здо­ро­вий, пов­ний, чер­во­ний, як жар, місяць. Всім бу­ло так гар­но, так ве­се­ло, що про гос­по­ду ніхто не мав і гад­ки. Па­ничі по­па­ру­ва­лись з пан­на­ми і ба­ла­ка­ли ти­хенько. Суд­дя прис­та­вав до про­то­попші, кот­ра од­хи­ля­лась все за кущі. Хлоп­чи­ки вже спа­ли суспіль по­ко­том на ки­лимі, пок­риті оде­жею. А пунші пи­ли­ся, а ви­но ли­ло­ся. Па­ничі пош­ту­ва­ли паннів гос­тин­ця­ми, апельси­на­ми, горіха­ми, кон­фе­та­ми. Му­зи­ки гра­ли й не пе­рес­та­ва­ли, і мо­лодіж знов пішла в танці. Зо­ся, гар­на, мов вес­ня­на квітка, літа­ла при міся­цеві, як той ле­генький ме­те­лик.

    - Грай ко­зач­ка! - гук­нув суд­дя на му­зик.

    Музики вче­са­ли ко­зач­ка.

    Повний, ог­ряд­ний суд­дя, по­тяг­ши за со­бою Яки­ма, пус­тив­ся ко­зач­ка, розс­теб­нув­ши жи­лет­ку. Яким, узяв­шись у бо­ки, пішов у та­нець про­ти йо­го. Всі пан­ни, всі по­го­ничі збіглись ди­ви­тись на їх. Нев­ва­жа­ючи на свою тілистість й ог­рядність, суд­дя са­див го­па­ка так ле­генько, пус­кавсь навп­рисідки так штуч­но, ніби щи­рий сільський па­ру­бок, аж всі по­го­ничі зди­ву­ва­лись. Яким, гар­ний та рівний, прий­мав нез­ви­чай­но штучні по­зи. Зо­ся ми­лу­ва­лась ним, слідком во­ди­ла очи­ма за йо­го лег­ки­ми ско­ка­ми.

    Червоний во­гонь ба­гат­тя освічу­вав ту кар­ти­ну збо­ку, а місяць ки­дав яс­ний світ звер­ху. На до­лині бу­ло вид­ко, як удень. Швид­ко до ко­зач­ка поп­рис­та­ва­ло ба­га­то па­ничів, та ніхто не зумів зрівня­тись із суд­дею та з Яки­мом.

    - Я по­тан­цюю кра­ще, як ви, па­не! - обізвав­ся най­мит Леміщин, Та­рас.

    - А йди порівняємось! - гук­нув суд­дя, - по­ба­чи­мо, чий батько дуж­чий!

    Парубок, в одній білій со­рочці, підпе­ре­за­ний чер­во­ним по­ясом, в брилі і в прос­тих важ­ких чо­бо­тях, пус­тив­ся, як та пти­ця, по траві. В швид­ких ру­хах йо­го ніг чо­бо­ти­ща зда­ва­лись ле­ге­сеньки­ми па­ничівськи­ми чобітка­ми, йо­го ши­рокі ру­ка­ви зда­ва­лись кри­ла­ми, що но­си­ли йо­го, ки­да­ли ним, мов ку­лею, на всі бо­ки. Суд­дя ви­роб­ляв дрібуш­ки, - Та­рас йшов ще дрібніше. Йо­го но­ги й ру­ки тремтіли, як лист на де­реві. Суд­дя пус­кавсь навп­рисідки, - Та­рас роз­га­няв­ся і зда­ле­ки па­дав пти­цею йо­му прос­то під самі но­ги й одс­ка­ку­вав в од­ну мить на доб­рий ко­зацький са­жень. Суд­дя ски­нув з се­бе сіртук, потім і жи­лет­ку і все не пе­рес­та­вав тан­цю­ва­ти, од­на­че знемігся і впав зне­си­ле­ний на тра­ву. А Та­рас літав сам і гу­кав до Яки­ма.

    Яким вис­ту­пив до йо­го. Не раз і не два, ще хлоп­ця­ми, во­ни ви­би­ва­ли на полі го­па­ка та тро­па­ка. Та­рас оче­ви­дяч­ки зрадів, став­ши в тан­цях з вар­тим се­бе тан­цю­рис­тою, свис­нув, гук­нув і ніби по­чу­тив но­ву си­лу в но­гах. То гна­лись во­ни нав­пе­ремінки один за од­ним, то сміялись і глу­зу­ва­ли, дриґаючи й ма­ха­ючи но­га­ми, то ха­па­лись за ру­ки і пе­рек­ру­чу­ва­лись че­рез го­ло­ви, ви­вер­та­лись, то, за­че­пив­шись пра­ви­ми но­га­ми, пе­ред­ка­ми чобіт, летіли на лівих но­гах, роз­ма­ху­ючи ру­ка­ми. Най­ми­ти підки­да­ли су­хо­го хми­зу в ба­гат­тя. По­лум'я па­ла­ло, і Та­рас з Яки­мом, зда­ва­ло­ся, пла­ва­ли в чер­во­них хви­лях світа. Всі сто­яли навк­ру­ги і ди­ви­лись, як на ди­во­ви­жу. Місяць з не­ба щед­ро лив яс­ний світ на су­гор­би, на гаї й шпилі, котрі ніби ди­ви­лись на та­нець най­ми­та і на та­нець Яки­ма, до­ки вся гро­ма­да не крик­ну­ла: «гар­но! бра­во!» і не зап­лес­ка­ла в до­лоні. Сам суд­дя по­час­ту­вав Та­ра­са дво­ма чар­ка­ми горілки.

Пошук на сайті: