Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 43)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4032
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4425
    Забувають діти рідно­го батька й матір, а Зо­ся швид­ко за­бу­ла нерідних батьків. Од­на­че же мо­лоді хо­зяїни по­ба­чи­ли, що втра­та ма­тері бу­ла ве­ли­кою втра­тою в гос­поді. Зо­ся не лю­би­ла дрібно­го кло­пот­ли­во­го ха­зяй­ст­ва, не лю­би­ла швен­дя­ти до ко­мо­ри, ви­да­ва­ти, лічи­ти і про все пам'ята­ти. А те­пе­реч­ки до­ве­лось їй самій всім кло­по­та­тись і ха­зяй­ст­вом, і дітьми, й най­мич­ка­ми. Яким хо­див на служ­бу і не ду­же дог­ля­дав усього. Він ста­вив ви­ще за все служ­бу, а най­більше - чи­ни. Швид­ко ви­яви­лось, що в гос­поді не ста­ло вваж­ли­во­го, за всім слідку­ючо­го ока.

    Раз по­ла­ялись най­ми­ти й най­мич­ки і по­ча­ли ви­ка­зу­ва­ти одні на од­них. Од­на най­мич­ка прибігла до Зосі і про­си­ла її швидчій заг­ля­ну­ти в пе­кар­ню. На по­лиці під горш­ком во­на знай­шла шма­ток са­ла і де­ся­те­ро яєць і по­ка­за­ла ниш­ком на дру­гу най­мич­ку.

    - Що то за са­ло ле­жа­ло на по­лиці під гор­щи­ком? - пи­та­ла Зо­ся в тієї най­мич­ки.

    - То я так пок­ла­ла. Щоб я-та­ки вкра­ла! Та не­хай ме­не свя­тий хрест поб'є! Я не та­ка, як та по­ган­ка, що но­сить сіль та пшо­но до своєї ма­тері, а раз з своїм Та­ра­сом (най­ми­том) ви­нес­ла півмішка бо­рош­на з ко­мо­ри.

    Почалася лай­ка, та свар­ка, та тро­хи не бійка між слу­га­ми. Ви­яви­лось, що най­мит ви­но­сив з ко­мо­ри, що хотів, а най­мич­ки бра­ли пот­ро­ху вся­кої харчі. Та­рас до­ка­зав, що сам мірош­ник сли­ве що­ночі пе­ре­но­сить до шин­кар­ки Бер­чи­хи по мішку пашні. Най­мич­ки пла­ка­ли, най­ми­ти ла­ялись.

    - Цур їм! Кинь ти розп­ра­ву з ни­ми! - кри­чав Яким на Зо­сю, - бо та­ки нігде прав­ди діти: най­більше вин­на ти са­ма, бо не дог­ля­даєш усього доб­ра. Ад­же ж при ма­тері то­го не бу­ло!

    - А ти хіба не ви­нен, що ніко­ли і в млин не заг­ля­неш? Я тобі не ключ­ни­ця! я не бу­ду тобі глядіти ку­рей та сви­ней, лічи­ти кра­шан­ки чи що там.

    - Найми ключ­ни­цю, то й во­на бу­де те са­ме ро­би­ти, що й най­мич­ки, бу­де од­ни­ку­ва­ти од ро­бо­ти, ще й крас­ти­ме. Тре­ба тобі-та­ки самій піти і до ко­мо­ри, і по ого­ро­ду, і частіше заг­ля­да­ти в горш­ки…

    - Спасибі тобі за доб­ру ра­ду, - я це дав­но чу­ла ще од тво­го покійно­го батька Тро­хи­ма, - про­мо­ви­ла Зо­ся, зви­чай­ненько всмішки кла­ня­ючись йо­му. - А ти як­би мен­ше грав у кар­ти з своїми чер­во­но­мор­ди­ми уряд­ни­ка­ми та більше дог­ля­дав мли­на, ху­до­би, най­митів, то й ла­ду бу­ло б більше. А то лінуєшся, ле­жиш, ле­жиш, як ко­ло­да, а прий­де вечір - зник­неш з до­му ку­дись та в кар­ти граєш…

    - Знаєш, яка мені дум­ка прий­шла? - про­мо­ви­ла раз Зо­ся до Яки­ма.

    - А яка? - пи­тав він.

    - Я не сільська гос­по­ди­ня. Не люб­лю я цього гар­ми­де­ру в гос­по­дарстві. Не­ма в світі, як пос­ла­ти на ба­зар та го­то­веньке ку­пи­ти! І світ йо­го не ска­же? А то панькай­ся ко­ло кур­ки, ко­ло кач­ки, як ко­ло ди­ти­ни, піклуй­ся ху­до­бою та на­зи­рай і за най­мич­ка­ми, за всім, за всім. Та й з те­бе не бог зна який ха­зяїн! Щось і ти лю­биш за­ле­жу­ва­тись по-го­ро­дянсько­му.

    - Може, й прав­ду ти ка­жеш…

    - І яке на­ше жит­тя в цьому по­га­но­му місті? Є в нас усього до­волі, та не­ма пе­ред ким навіть по­ка­за­тись! Про­ле­чу я на своїх бас­ких ко­нях че­рез місто, - не­ма ко­му на ме­не ди­ви­тись; вбе­русь я в до­рогі сукні, - не­ма ко­му мій смак ціну­ва­ти. Що з то­го, що я по­ка­жу свої убо­ри каз­на­чей­ші, про­то­попші чи док­торші! І во­ни самі, а най­більше їх чо­ловіки, і всі твої ка­ва­ле­ри ро­зуміють у то­му стільки, скільки от ті во­ли та ко­ро­ви, що по­витріща­ють на ме­не дурні баньки, як я йду че­рез подвір'я… А луччі лю­ди, прав­диві ту­тешні арис­ток­ра­ти, цу­ра­ються нас… бо всі зна­ють, що твої батьки бу­ли міща­ни, хоч і не зли­денні, але прості лю­ди, ук­раїнці… І бу­дуть цу­ра­тись, до­ки ми жи­ти­ме­мо в цьому гніздищі, що зви­ли твої прості батьки. Во­ни вже не на цім світі: те­пер я тобі прос­то ска­жу, що твій рід пок­лав на нашій фамілії чор­ну пля­му, од кот­рої тут од­кас­нуться кращі лю­ди, по­ля­ки, їдь, Яки­ме, до Києва, на­пи­туй собі там місця, про­да­вай ха­ту й грунт…

    - Чи це ти фан­тазії тільки роз­пус­ти­ла, чи го­во­риш, щоб на­го­во­ри­тись?

    - Який ти чуд­ний! На­що ж мені го­во­ри­ти, ко­ли б не сто­су­ва­лась до діла моя мо­ва? Візьми коні, та поїдь до Києва, та на­пи­тай доб­ре місце; а потім про­да­мо грунт…

    - Чи не здуріла, чи не знавісніла ча­сом ти, Зо­сю, ви­ба­чай за це сло­во! - про­мо­вив Яким, ле­жа­чи на ліжку і підвівши тро­хи го­ло­ву.

    - І ко­ли ти за­бу­деш оте пас­кудст­во, оту не­потріб, що по­ви­учу­вав те­бе твій ба­тенько! Я го­во­рю тобі людським язи­ком!

    Яким за­мовк. Тим і скінчи­лась роз­мо­ва.

    На дру­гий день Зо­ся знов роз­по­ча­ла ту са­му роз­мо­ву. Яким слу­хав та сміявсь. Зо­ся по­ча­ла сер­ди­тись, аж прис­ка­ла.

    - Та вста­вай, та ду­май щось, ла­годься до Києва! Чо­го ти ле­жиш, нічо­го не ро­биш, ха­зяй­ст­ва не дог­ля­даєш! - так гриз­ла йо­му го­ло­ву жінка.

    - Думай вже ти, а я нічо­го не ду­маю. Індик дов­го ду­мав та й здох, ка­жуть лю­ди: дов­го ду­ма­ти та га­да­ти, як бач, не­без­печ­но.

    - Чи вже ж ти ду­маєш оту­теч­ки і вік віку­ва­ти, і вмер­ти, де вмер твій батько!

    - А чо­му ж пак і не вмер­ти ту­теч­ки?

    - Може, ще дру­го­го дзво­на по­че­пиш на дзвіни­цю? - пи­та­ла всмішки Зо­ся. - І ле­жить, ка­чається! Лю­ди їздять, шу­ка­ють щас­тя, зна­хо­дять до­лю, зас­лу­жу­ють ве­ликі гроші, чи­ни. Хіба ж у те­бе ро­зум не та­кий, як у лю­дей?

    - Їздять, бо дурні; а ро­зумні лю­ди си­дять на однім місці та не ри­па­ються.

    Минув тиж­день; Зо­ся знов по­ча­ла гриз­ти го­ло­ву чо­ловікові. Ве­ли­ке місто, нові лю­ди, но­ве то­ва­рист­во, мо­лоді па­ничі, - все те тяг­ло її ку­дись, не да­ва­ло спо­кою.

    - Якиме! ду­май­мо що-не­будь, бо жит­тя моє важ­ке. Про­да­вай грунт оцей по­га­ний з свиньми, з кач­ка­ми, з вівця­ми, та їдьмо до Києва.

    - Оце! як кор­жа, так кор­жа! як спе­че­мо, то й да­мо, - одрізав їй Яким, та ще й по-українській.

    Зося аж уго­ру підско­чи­ла.

    - Чи ти не ба­чиш, що діти ву­хаті! По-яко­му це ти за­ки­нув? За­раз мені зап­ря­гай коні, та їдьмо до Києва! Нам тре­ба дітей вчи­ти. А тут де ти їх вчи­ти­меш? Тільки вив­чаться го­во­ри­ти, як го­во­ри­ла твоя ма­ти, та співа­ти му­жицьких пісень! їдь мені за­раз!..

    Зося вже ре­пе­ту­ва­ла і присіка­лась до Яки­ма.

    - Оце при­че­пи­лась на­ха­ба та якась при­че­па! Не хо­чу, не піду. Не мав кло­по­ту, то поїду йо­го шу­ка­ти! Не ма­ла ба­ба кло­по­ту, - та ку­пи­ла по­ро­ся… щоб кувіка­ло на всю са­ди­бу з нудьги в са­мо­тині без по­ро­ся­чо­го то­ва­рист­ва.

    - Не кло­по­ту шу­ка­ти, а щас­тя! ро­зумієш? щас­тя-долі собі й дітям.

    - Та дітей мож­на во­зи­ти до шко­ли своїми кіньми!

    - А ми? а я? Хіба я жи­ву не для се­бе? Тут я не жи­ву, а тільки жи­вотію та чеврію. За­нидіємо ми ту­та з дітьми.

    Так гриз­ла Зо­ся го­ло­ву Яки­мові сли­ве що бо­жо­го дня тро­хи не півро­ку і пос­та­ви­ла-та­ки на своєму. З ве­ли­кою не­охо­тою, ніби спи­ня­ючись, Яким поїхав до Києва на­пи­ту­ва­ти місця. Він ру­шив з місця в до­ро­гу і більше тим, що са­ма Зо­ся поїха­ла з ним.

    Приїхали до Києва, ста­ли на станції.

    - Зосю! побігай собі тро­хи по го­ро­ду, набігай­сь, по­гу­ляй, та вернімось знов до­до­му! Чо­го нам сю­ди пе­ре­би­ра­тись! Ха­та в нас своя, гар­на, теп­ла; шма­ток хліба свій. Сидіти б та не ри­па­тись!

    - А ха­зяй­ст­во, а клопіт! Ко­ли вже маємо грунт і ха­зяй­ст­во, то тре­ба ко­ло йо­го кло­по­та­тись, та пильну­ва­ти йо­го, та піклу­ва­тись усім.

    Зося побігла, роз­пи­та­ла, де «гу­бернські міста», знай­шла всі вхо­ди й ви­хо­ди, скрізь во­ди­ла за со­бою Яки­ма, тро­хи не пхну­ла йо­го в двері з «про­шенієм». Яким якось ви­пад­ком та­ки дістав місце в Києві, тро­хи кра­ще, ніж в своєму повіто­во­му місті.

    Рада вер­ну­ла­ся Зо­ся до­до­му і до­ро­гою так на­тур­ка­ла ву­ха своєму чо­ловікові, так роз­ма­лю­ва­ла йо­му міське жит­тя у ве­ли­ко­му го­роді, ті чи­ни, хрес­ти, гроші, які він мав ко­лись там діста­ти, що Яким був вже радніший про­да­ти батьківський грунт хоч і за­раз.

    Вернувшись з Києва, Лемішковські про­да­ли за­раз батьківську ха­ту, грунт з сад­ком і мли­ном за кільки ти­сяч кар­бо­ванців. Небіжчик Лемішка на­че дійсно знав, що не йо­го уну­ки й прав­ну­ки топ­та­ти­муть стеж­ки в йо­го са­ду.

    Перейшла батьківщи­на в чужі ру­ки.

    Приїхали в Київ, най­ня­ли гар­неньку квар­ти­ру. Але за од­ну квар­ти­ру пішла тро­хи не по­ло­ви­на жа­лу­ван­ня Яки­мо­во­го за цілий рік.

    - Що ти ро­биш, Зо­сю? - го­во­рив Яким.

    - Дай же по­жи­ти по-людській хоч один рік, - од­ка­за­ла Зо­ся. - Гро­шей у нас до­волі.

    І Зо­ся за­жи­ла по своїй впо­добі. Сам Яким не пізнав своєї Зосі, як уб­ра­лась во­на у чу­до­ву сук­ню, на­ки­ну­ла че­рез пле­че нез­ви­чай­но ко­кет­ли­во шаль, як роз­пус­ти­ла ку­че­ря­ми свій дов­гий во­лос, та ще й, са­мо по собі, при­ту­ли­ла ба­га­то чу­жих кіс; як во­на взу­лась в ма­ле­сенькі гар­не­сенькі че­ре­вич­ки. Всі ди­ви­лись на неї, як во­на пли­ла - не йшла - по ву­ли­цях, всі роз­пи­ту­ва­ли про неї.

Пошук на сайті: