Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 46)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4011
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4401
    - А нам вже й бай­ду­же за йо­го! - од­ка­за­ла Га­ня. - Я навіть рідко ко­ли й гу­ляю в пар­ку, та ще в тих да­ле­ких за­кут­ках. По­гу­ляю тро­хи ко­ло сво­го до­му, по­веш­та­юсь, та й до гос­по­дарст­ва в по­кої.

    - А ви лю­би­те піклу­ва­тись гос­по­дарст­вом? - спи­та­ла Зо­ся з ле­генькою осмішкою, але все-та­ки по­важ­ним то­ном.

    - О! моя жінка ве­ли­ка гос­по­дар­ка! - од­ка­зав Ясь, жар­ту­ючи.

    - От я так, нігде прав­ди діти, зусім нез­дат­на до гос­по­дарст­ва, - обізва­лась Те­одо­зя.

    Зося оки­ну­ла ко­со очи­ма Га­ню. Її ру­ки, пухкі й білі, справді не бли­ща­ли панською біли­ною. На кінчи­ку мізин­ця ду­же вваж­ли­ве око Зосі зап­рикміти­ло цят­ку сажі… Га­ня, веш­та­ючись у пе­карні, до всього приг­ля­да­ючись, десь черк­ну­лась об са­жу, са­ма то­го не приміча­ючи.

    - І я ду­же люб­лю сільське гос­по­дарст­во, - про­мо­ви­ла Зо­ся по­важ­но, - а най­більше тоді, ко­ли во­но дос­та­чає до­волі при­билі…

    Яким знов ви­ря­чив очі на свою жінку, зга­ду­ючи, як во­на ха­зяй­ну­ва­ла на батьківсько­му грунті. Аж над­то білі, ро­жеві пальці Зосі до­ка­зу­ва­ли, що во­ни не ду­же лю­би­ли до­тор­ку­ва­тись до ку­хо­варсько­го й гос­по­дарсько­го діла.

    Лакей у білих ру­ка­вич­ках, приб­ра­ний у панську ліврею, виніс на ве­ли­ко­му срібно­му підносі ко­фе і підніс за­раз до Зосі. Ко­кет­ли­во і з по­ва­гом во­на прос­тяг­ла ру­ку, взя­ла чаш­ку і, не див­ля­чись на ла­кея, ве­лич­но мах­ну­ла до йо­го дру­гою ру­кою. Во­на по­ка­за­ла, що не хо­че бра­ти су­харців і буб­личків. Ла­кей ос­ту­пивсь од неї з ост­ра­хом і, сту­па­ючи навш­пиньки, поніс далі ко­фе. До своєї пані, до Яки­ма, навіть до Яся ла­кей підсту­пав ба­га­то сміливіше.

    Випили ко­фе. На що­ках в Зосі вис­ту­пив більший рум'янець. Гу­би за­чер­воніли, як тро­ян­да. Во­на вгнізди­лась у фо­телі і ле­генько за­ки­ну­ла го­ло­ву, ніби вто­мив­шись, її ку­чері по­си­па­лись на білу шию.

    - Яка чу­до­ва квар­ти­ра! - про­мо­ви­ла Зо­ся, вста­ючи зго­дом і бе­ру­чи за ру­ку свою доч­ку. - Вид­но од­ра­зу, що кня­жа!

    Держачи при собі до­ню, кот­ра все чо­гось ту­ли­лась до неї в білій ку­ценькій сукні, Зо­ся пе­рей­шла прос­тор­ну гос­тин­ну, ніби пе­ре­су­ну­лась. Шов­ко­вий шлейф ше­лестів, скоб­за­ючись по блис­ку­чо­му пар­кеті, її пос­тать, пов­на, тілис­та і ра­зом склад­на, її свіже ли­це, її розкішна ко­афю­ра, все ра­зом за­во­ру­ши­лось в кількох дзер­ка­лах. Зо­ся пря­му­ва­ла до две­рей, що бу­ли в за­лу. Ясь схо­пив­ся і по­летів од­чи­ня­ти двері, нав­ви­пе­ред­ки з ла­кеєм, що вже по­хо­пивсь зро­би­ти своє діло. Тоді всі вста­ли з-за сто­лу і пішли за Зо­сею, кот­ра по­ва­гом ішла по світлиці, мов ца­ри­ця, ог­ля­да­ючи са­ло­ни. Всі йшли за нею, ніби її двірський штат.

    Вся роз­мо­ва між гістьми ве­ла­ся по-польській. Од­на Га­ня го­во­ри­ла по-мос­ковській, та й то не ду­же доб­ре.

    - Чи й ви по­ляк? - спи­та­ла нес­подіва­но Га­ня в Яки­ма, приміча­ючи, що він кру­тив польську мо­ву так са­мо по­га­но, як во­на мос­ковську.

    Всі ра­зом звер­ну­ли ува­гу… Яким оче­ви­дяч­ки не знав, як од­ка­за­ти, чим се­бе наз­ва­ти, ду­же смішно лу­пав очи­ма, ніби при­га­ду­вав, зби­рав­ся од­ка­за­ти… і знов за­дер­жу­вав язик… і знов пресмішно лу­пав очи­ма і ки­вав гу­ба­ми.

    Зося ки­ну­ла на йо­го очи­ма сер­ди­то. Яким че­рез си­лу ви­ки­нув з ро­та сло­во: «по­ляк», і сам по­чер­вонів на всій ши­рині сво­го пов­но­го блідо­го ли­ця.

    Ганя в свою чер­гу теж пос­та­ви­ла на йо­му свої очі…

    - Бачите, моя до­ро­га пані, мій муж по­хо­дить з польсько­го ро­ду, тільки віри пра­вос­лав­ної, - ска­за­ла Зо­ся і хотіла ви­вес­ти ра­зом і Яки­ма, і Га­ню, і се­бе з цієї плу­та­ни­ни. Од­на­че са­ма по­чер­воніла до са­мих вух та ку­черів, а Яким все сто­яв та лу­пав так смішно очи­ма, що йо­го доч­ка не втерпіла і сти­ха за­ре­го­та­лась. Всім ста­ло не до ла­ду, нез­руч­но сто­яти і ди­ви­тись од­но од­но­му в вічі.

    - Чи не маєте будлі-яких но­вих га­зет? - спи­та­ла Зо­ся в Яся, щоб роз­мо­вою за­тер­ти діло.

    - Яких же вам? - опи­тав­ся Ясь, - чи польських, чи руських?

    - О, безп­ремінно польських! я лед­ве сле­бе­зую по-русько­му, - ска­за­ла Зо­ся.

    - Ох, зми­луй­тесь, наділіть нас га­зе­та­ми та жур­на­ла­ми! - по­ча­ла то­неньким го­лос­ком Те­одо­зя і під кінець із'їха­ла на при­род­ню ба­со­ву но­ту.

    Зося вер­ну­ла­ся в гос­тин­ну, а за нею ру­ши­ло все то­ва­рист­во. По­ва­гом знов пе­рей­шла во­на гос­тин­ну і сіла ко­ло сто­лу, об­пер­шись ліктем об стіл. Вся її пос­тать ду­же бу­ла підхо­жа до розкішної обс­та­ви, до ки­ли­ма до­ро­го­го, на кот­ро­му розісла­ла во­на свій шлейф, пок­ла­ла ма­леньку ніжку, до мар­му­ро­вих столів, до ве­ли­ких дзер­кал, пар­ке­то­вої підло­ги… Ясь не зво­див з неї очей…

    Гостям оче­ви­дяч­ки не хотілось од'їжджа­ти до­до­му. Га­ня зап­ро­си­ла їх на сніда­нок до сто­ло­во­го по­кою. Там був гар­но приб­ра­ний стіл, обс­тав­ле­ний ряс­но тарілка­ми з хо­лод­ни­ми за­кус­ка­ми, ви­на­ми, срібним сервізом, до­ро­ги­ми сер­вет­ка­ми. Все те тіши­ло Зо­сю й Те­одо­зю.

    По за­кусці всі пішли в кня­жий парк на про­гу­лян­ня. Там, під приїздом са­ду, по­винні бу­ли жда­ти їх коні, як ка­за­ла Зо­ся. Та во­на так тільки ка­за­ла, а справді звеліла ку­че­рові по­пас­ти коні в жи­да і не виїжджа­ти, аж по­ки во­ни самі не прий­дуть. По­воз­ка й коні бу­ли по­гані: Лемішковські со­ро­ми­лись заїжджа­ти прос­то до квар­ти­ри Се­ре­динських.

    З ба­га­тих світлиць Зо­ся з то­ва­рист­вом всту­пи­ла в ба­га­тий панський парк. Ясь вів її під ру­ку. По­пе­ре­ду йшов Яким з Те­одо­зею і доч­кою. Га­ня розп­ро­ща­лась з гістьми і зос­та­ла­ся вдо­ма. Ши­ро­ки­ми доріжка­ми, між свіжим гіллям де­ре­ва, попід ви­со­ки­ми ске­ля­ми, че­рез гро­ти і місточ­ки йшла Зо­ся, схи­ля­ючись на Ясе­ву ру­ку. Зо­ся роз­ка­зу­ва­ла про своє жит­тя ве­се­ле в Києві, про нев­дачі сво­го му­жа на уря­довій службі і в уп­ра­ви­те­лях, оповіда­ла про свої втра­ти, про своє не­ве­се­ле жит­тя в Тхорівці, са­мо по собі ба­га­то де­чо­го при­ки­да­ючи, пе­реіна­чу­ючи, при­мальову­ючи по своєму зви­чаю. Її ли­це то бли­ща­ло ра­до­ща­ми, то зас­му­чу­ва­лось, і вії опа­да­ли на що­ки, і ча­сом іноді хню­пи­лась її чу­до­ва го­ло­ва до­до­лу і спа­да­ли її русі буклі на біле чо­ло. А во­на сто­яла з Ясем над са­мою во­дою, на кам'яних те­са­них східцях, вже обс­тав­ле­них ва­зо­на­ми з теп­лич­ни­ми квітка­ми. В про­зорій воді во­на прос­то роз­див­ля­лась на чорні ку­чері Ясеві, на гар­не ли­це йо­го, мо­ло­де й мужнє і за­ра­зом делікат­не, панське. Ясь при­га­ду­вав її Яки­ма за часів йо­го пер­шої мо­ло­дості. Тільки в йо­го ли­це ніби ди­ха­ло щас­тям і вда­чею, кра­су­ва­лось гордістю і са­мо­надією…

    Трапилось пе­ре­хо­пи­тись че­рез ву­зенький місто­чок, що був ки­ну­тий з чи­ма­лої скелі на дру­гу і висів над ки­пу­чою во­дою. Да­ми бо­ялись йти, а більш то­го, що вда­ва­ли, ха­па­лись за шта­хе­ти і не насмілю­ва­лись та не зва­жу­ва­лись сту­па­ти на дош­ки. Те­одо­зя аж пи­ща­ла, аж ви­ща­ла, та все од­хи­ля­лась од мос­ту і за­ту­ля­ла очі ру­кою. Яким без со­ро­ма ре­го­тав­ся їм у вічі і не ру­шав з місця, щоб по­пе­ре­во­ди­ти дам че­рез хист­кий місто­чок. Тоді Ясь брав кож­ну да­му попід ру­ки і по­ма­леньку пе­ре­во­див їх че­рез місток. І Те­одо­зя, і Зо­ся ду­же гор­ну­лись і лип­ли до йо­го, пе­рес­ту­па­ючи ти­хе­сенько че­рез місток-клад­ку і зви­чай­ненько дя­ку­ва­ли йо­го за пос­лу­гу.

    Вийшли во­ни з пар­ка до приїзда; ні ко­ней, ні по­воз­ки не бу­ло. Зо­ся по­го­моніла на ку­че­ра. Ясь пос­лав од­но­го з по­ма­гачів са­дов­ни­ка по екіпаж, повів гос­тей в оран­же­рею, за­бав­ляв їх тим­ча­сом, до­ки приїхав фа­етон. Лемішковські розмісти­лись в гар­ненько­му уп­ра­ви­тельсько­му фа­етоні, і коні, як змії, по­нес­ли їх по до­розі в Тхорівку.

    - Який чу­до­вий день про­ве­ли ми сьогодні! - про­мо­ви­ла 3ося.

    - Цей день чо­гось на­га­дав мені про Вар­ша­ву, з її розкішшю, гульби­ща­ми, па­на­ми, - обізва­лась Те­одо­зя.

    - Чи і в Вар­шаві ви їли такі до­рогі снідан­ня, пи­ли такі до­рогі ви­на, як сьогодні? - спи­тав Яким.

    Зося торк­ну­ла йо­го ліктем. Він за­мовк. Те­одо­зя на­ду­ла гу­би.

    А тим­ча­сом Ясь, вип­ро­ва­див­ши гос­тей, вер­нув­ся до­до­му і сів за обід з Га­нею.

    - А як тобі по­ка­за­лись те­пер Лемішковські? - спи­тав Ясь.

    - Так, як і пе­редкіше: Лемішковська удає в се­бе ве­ли­ку па­ню, бу­ва­лу, вче­ну, просвіче­ну, не знає, в що ціну­ва­ти се­бе.

    - А хіба ж во­на і не по­важ­на пані? Як во­на вміє дер­жа­ти се­бе з по­ва­гою! Всім дає зна­ти й ро­зуміти своє панст­во. Навіть наш ла­кей сту­пав ко­ло неї навш­пи­няч­ки. А як во­на по по­ко­ях прой­шлась, як па­ва! а як во­на дер­жить ту го­ло­ву гор­до та пиш­но, щоб й ко­кетст­ва й грації не поз­бу­тись, і да­ти всім зна­ти, що во­на по­важ­на пані з дідів, з прадідів… Во­на тобі зуміє затк­ну­ти за по­яс навіть оту гра­би­ню, що я оце ба­чив в кня­зя! Приїха­ла з якоїсь Тхорівки, а тя­мить пос­та­вить се­бе, мов та ца­ри­ця. Ій-бо­гу, їй при­яли­чу­ва­ла б хоч і ко­ро­на!.. Щось во­на мені на­тя­ка­ла про свій рід, що вий­шов звідкільсь з-під Вар­ша­ви, чи що, про своє жит­тя ба­га­те в Києві.

    - Хто там її знає з її ро­дом. А що во­на приїха­ла з Тхорівки, то ми то­му доб­ре відомі, хоч на їй і ба­га­тий убір…

    - А буклі! а сук­ня! а ті пу­чеч­ки з білих стрічок і срібних шнурків, що бли­ща­ли, мов зіроч­ки, ко­ло пле­чей, на гру­дях…

Пошук на сайті: