Іван Нечуй-Левицький - Причепа (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.docx415 Кб4024
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_prichepa.fb2554 Кб4416
    Огляділа Га­ня кімна­ти і зрівня­ла їх з батьківськи­ми. На­ба­га­то кра­щий убір був і в кімна­тах батьківських. Прав­да, в її думці май­нув, як кар­ти­на, гар­ний дім, як от во­на ба­чи­ла в панів, ба­га­тих свя­ще­ників або про який чи­та­ла в книж­ках. Уяви­ла­ся їй, ніби на­мальова­на на кар­тині, гар­ненька м'яка мебіль, пок­ри­та ро­же­вою свіжою ма­терією, а по стінах і по підлозі гар­ненькі ки­ли­ми з тро­ян­да­ми та гвоз­ди­ка­ми; уяви­ло­ся їй навіть ве­ли­ке дзер­ка­ло в зо­ло­тих ра­мах, де її бу­ло вид­ко всю - мо­ло­ду та гар­ну. Май­ну­ли пе­ред очи­ма ве­ликі кар­ти­ни на стінах в зо­ло­тих ра­мах, гарні завіси на вікнах… Швид­ко опам'ята­лась во­на, аж засміялась са­ма з се­бе, що її дум­ки муг­ну­ли так да­ле­ко. Не зрос­ла во­на в роз­коші. Мрії про такі розкішні кімна­ти зда­лись їй пус­ти­ми.

    «Роблю я й те­пер, як і в батька ро­би­ла, - пішла далі її дум­ка, - та те­пер пра­цюю і для се­бе, і для сво­го ми­ло­го. Зад­ля йо­го мені й ро­бо­та не важ­ка. Мені здається, що й та стра­ва не бу­де йо­му смач­на, що не я го­ту­ва­ла своїми ру­ка­ми; і той по­жи­вок, і навіть той хліб не бу­де смач­ний, що не я своїми ру­ка­ми вчи­ня­ла, постіль бу­де твер­да, що пос­ла­на інши­ми ру­ка­ми. Ро­бо­та мені не страш­на».

    А тим­ча­сом гля­ну­ла во­на на свої ру­ки. Од ліктя бу­ло тіло біле, як папір, а пальці зчорніли, по­мор­щи­лись, по­шерх­ли, щи­ко­лот­ки ста­ли го­ро­ху­ваті. Якій мо­лодій панії не схо­четься білих м'яких рук, та ще тоді, як їх цілу­ють га­рячі ус­та ми­ло­го!

    І знов не­на­че їй хтось по­ка­зав на кар­тині: си­дить во­на, як ба­га­та панія, уб­ра­на в ба­га­тий убір. Пе­ред нею чу­до­вий ту­алет в зо­лоті та сріблі. В дзер­калі світиться, як пов­на тро­ян­да, її пов­не ли­це. В пе­карні сту­ко­тять ножі, - ку­харі обід го­ту­ють. Ла­кей підно­сить їй снідан­ня й чай. Слуг у по­ко­ях ба­га­то. Во­ни по­ра­ються і при­би­ра­ють, а во­на си­дить та тільки по­ряд­кує. Во­на не встає ра­но з теп­лої пос­телі, спить дос­хо­чу…

    «Ні, ро­бо­та мені не страш­на! Не звик­ла я до лінощів. Я б і не всиділа без ро­бо­ти і навіть світом ну­ди­ла б, хоч би в ме­не бу­ло і три най­мич­ки.

    Не заз­на­ла я в батька роз­коші; я зрос­ла, ввесь вік па­нянський звіку­ва­ла не­ба­га­тою. Більше я пра­цю­ва­ла, ніж гу­ля­ла. Не­ве­се­ло про­май­нув мій вік діво­чий. Нічо­го мені наріка­ти на свою до­лю; не гірше мені - й не кра­ще мені».

    Веселий промінь літнього сон­ця, зе­ле­на виш­ня, що заг­ля­да­ла гіллям в вікно, біле свіже ли­це, чорні бро­ви її, що виг­ля­да­ли, до неї з дзер­ка­ла - все те вик­ли­ка­ло ве­селі мрії, ве­селі ду­ми. Вчу­лись їй, мов при­не­сені вітром на про­ме­нях сон­ця з зе­ле­но­го са­ду, ве­селі му­зи­ки, пісні; май­ну­ли пе­ред нею танці, смішки, жар­ти, пов­на ха­та ве­се­лих гос­тей, ха­та ви­со­ка, освіче­на і уб­ра­на квітка­ми; потім май­ну­ли пе­ред нею коні, баскі, ви­сокі, прудкі, з кру­ти­ми ши­ями, як у ле­бедів; фа­етон кри­тий, а в фа­етоні си­дить во­на по­руч з ми­лим, вер­та­ючись, при зо­рях, по­ля­ми та лу­га­ми до­до­му з гос­тей.

    Ганя ки­ну­ла оком в вікно. На дворі про­ти самісінько­го вікна стир­чав тро­хи не дра­бин­час­тий «бо­гус­лавський» візок, прос­тий, в од­но­кон­ку, з го­лоб­ля­ми. По­дер­тий ста­рий лу­бок, кот­рим був об­ши­тий візок, висів, не­на­че по­дерті шмат­ки ста­рої одежі. На візку, в роз­ки­ну­то­му сіні греб­лись ку­ри, не­на­че в кублі. Сіно повст­ром­лю­ва­лось в дірки. Ря­ба здо­ро­ва сви­ня, зіпнув­шись на візок пе­редніми ра­ко­ти­ця­ми, всу­ну­ла го­ло­ву в сіно, шу­ка­ючи по­жив­ку, тільки довгі ву­ха її теліпа­лись.

    «Не зна­ти мені роз­коші», ду­ма­ла во­на далі, заг­ля­ду­ючи в ого­род.

    А там дру­га, си­ва сви­ня, пруд­ка, як хорт, по­ра­лась ко­ло кар­топлі, ви­вер­та­ла один кущ, ха­па­ла кар­топ­ли­ну і за­раз ки­да­лась до дру­го­го хап­ком, ко­рис­ту­ючись ча­сом. Най­мич­ки не бу­ло до­ма. Га­ня вхо­пи­ла ко­чер­гу, взя­ла пас­мо не­до­че­са­ної ко­си в рот і по­летіла про­жо­гом на ого­род і та­ки доб­ре за­са­па­лась, по­ки виг­на­ла сви­ню з ого­ро­да.

    - Отаке щас­тя бу­ло і в батька! - про­мо­ви­ла са­ма до се­бе Га­ня, вер­та­ючись у ха­ту і дочісу­ючи ко­су.

    Причесалась Га­ня, наділа прос­теньку бу­ден­ну сук­ню і ог­ля­да­ла се­бе в дзер­калі. Затк­ну­ла во­на за ко­су чер­во­ну ма­ко­ву квітку і ви­ки­ну­ла потім.

    - Ні! луч­че я зав'яжу­ся хуст­кою поп­рос­ту, як по­зав­чо­ра. Він же ме­не звав в жар­ти чу­до­вою мо­ло­дич­кою!

    Ганя вий­ня­ла з скрині здо­ро­ву перську хуст­ку, ще ма­те­ринську, по біло­му полі з чер­во­ни­ми, як жар, квітка­ми й то­роч­ка­ми, і нед­ба­ло за­вертіла го­ло­ву. Білий шовк чу­до­во прис­тав до чор­них брів, до чор­них очей, до рум'яно­го ли­ця. Чер­воні то­роч­ки, що спа­да­ли аж на білу шию, не пе­ре­мог­ли чер­во­них, як ка­ли­на, губів.

    Сміючись до се­бе в дзер­ка­ло, во­на наділа на шию товс­те різа­не доб­ре на­мис­то. П'ять разків чер­во­но­го на­мис­та чу­до­во прис­та­ва­ли їй до ли­ця. - Лю­бить ме­не чо­ловік, та й є за що!.. Не заз­на­ла я роз­коші, за­те ж заз­на­ла ко­хан­ня. Ко­ли б же швид­ше йшов ми­лий обіда­ти зо мною!

    Немає там справдішнього го­ря, де па­нує щи­ра, га­ря­ча, за все на­да­ря­юча, щас­тям наділя­юча лю­бов!..

    Пішла Га­ня виг­ля­да­ти чо­ловіка, вий­шла в сад і сад со­бою зак­ра­си­ла, по са­доч­ку по­хо­жа­ла, а очи­ма на ве­се­лий яр раз у раз пог­ля­да­ла.

    А яр той був гли­бо­кий і не ду­же ши­ро­кий, увесь зе­ле­ний, ве­се­лий, як рай. Од­ним кінцем він прос­тя­гав­ся до се­ла, де на взгір'ї бу­ло вид­ко ве­селі білі ха­ти в са­доч­ках, де бли­щав про­ти сон­ця ве­ли­кий став з дво­ма мли­на­ми, з ви­со­ки­ми вер­ба­ми ко­ло греблі. З-за го­ри виг­ля­да­ла церк­ва трьома вер­ха­ми, трьома хрес­та­ми. Дру­гим кінцем яр йшов між го­ра­ми да­ле­ко, да­ле­ко, до­ки не зустрівся з ви­со­кою кру­тою го­рою, ук­ри­тою до са­мо­го вер­ху ста­рим зе­ле­ним лісом, розійшов­ся пе­ред нею на два бо­ки дво­ма ру­ка­ва­ми знов поміж го­ра­ми, об­ми­на­ючи під са­мою го­рою чи­ма­лий ста­вок, світлий, як око. Круг­ла, мов шпиль, го­ра, обквітча­на лісом, мо­чи­ла зе­ле­ний поділ сво­го уб­ран­ня в самім ста­воч­ку, а дру­гий та­кий са­мий шпиль, од­ки­ну­тий в тихій воді, висів униз, у си­ню гли­бо­ку бе­зод­ню, звісив­ши зе­ле­не верхів'я столітніх дубів та лип. Вздовж по яру бли­ща­ла сму­жеч­ка синьої во­ди між осо­кою. Попід го­ра­ми бу­ли кри­нич­ки - жо­лоб­ки або пле­тян­ки при самій землі, під зе­ле­ни­ми вер­ба­ми. На однім узгір'ї то­го яру сто­яла еко­номія, вся в зе­ле­но­му са­ду, розс­те­ле­но­му по ко­со­горі. По дру­гий бік яру, на горі, між зе­ле­ни­ми жи­та­ми, сто­яла скар­бо­ва клу­ня, ко­ша­ри і довгі, зчорнілі од до­щу, скир­ти хліба.

    Не на шпиль пог­ля­да Га­ня, не на три вер­хи сільської церк­ви, що ніби пла­ва­ли в легкім ту­мані про­ти сон­ця: пог­ля­да­ла во­на на сірі вер­хи то­ку, на чор­но-жовті стіжки. Там ко­ло робітників був її Ясь; звідтіль її око звик­ло стріча­ти ми­ло­го.

    Вже во­на і по са­ду на­гу­ля­лась, і квіток нар­ва­ла, та все на го­ру пог­ля­да­ла, а ми­ло­го не­має. Вже й квітки прив'яли в ру­ках, со­неч­ко з півдня звер­ну­ло, а ми­ло­го не­має. Вже Га­ня вто­ми­лась, ми­ло­го виг­ля­да­ючи, а ми­ло­го не­має!

    «Боже ж мій! що це з ним тра­пи­лось! Де це він за­ба­рив­ся?» За­су­му­ва­ла Га­ня за чо­ловіком, не­на­че він десь поїхав у да­ле­ку сто­ро­ну, не­на­че він десь блу­кав по безк­рай­ньому сте­пу на без­бе­режнім морі.

    «Може, він поїхав до ко­заків-лісо­виків, мо­же, заб­лу­див де в лісі, а там уся­ко­го звіра; а там же вов­ки і вдень на­па­да­ють!»

    Засмутилась мо­ло­да Га­ня, опус­ти­ла ру­ки. Пов'ялі квітки по­си­па­лись з ру­ки по траві.

    «І стра­ва пе­репріє та пе­рес­тоїть в печі, - ду­ма­ла во­на. - Ли­хо йо­му з чу­жою ро­бо­тою! За нею і шмат­ка хліба не з'їсть са­ме в час».

    Од скар­бо­во­го то­ку летіли з го­ри три най­менші сест­ри Га­нині, як три ластівоч­ки.

    - Ясь обідає в нас, - крик­ну­ла зда­ле­ки од­на ще­бе­ту­ха, - і ка­зав, щоб ти са­ма обіда­ла і не сподіва­лась йо­го швид­ко, бо в нас гості.

    «Не прий­шов обіда­ти… - го­во­рить їй дум­ка. - Мо­же, я йо­му чим не до­го­ди­ла, мо­же, не­доб­ре обіда­ти ва­ри­ла, не при­го­лу­би­ла йо­го ко­ли…»

    - Ясь виїв аж дві тарілки бор­щу, а ма­ма сміються та ка­жуть: ма­буть, те­бе жінка дер­жить на го­лод­но­му столі, - го­во­ри­ла далі ще­бе­ту­ха.

    Знов за­ду­ма­лась Га­ня, аж чер­воні то­роч­ки з го­ло­ви звіси­лись на що­ки.

    Сіла во­на са­ма обіда­ти. Стра­ва в рот не йде; їсть во­на зне­хо­тя.

    - З ким же він там го­во­рить? - спи­та­ла Га­ня. - Мо­же, роз­мов­ляє з гістьми, з яки­мись пан­на­ми?

    - Зо всіма го­во­рить, а зо мною най­більше. Він мені ка­зав, що не­ма й в світі кра­щої од ме­не; що в ме­не бро­ви, як шну­ро­чок, оче­ня­та, як тер­но­чок, і поцілу­вав ме­не, та так по­ко­лов ме­не ву­са­ми! бо в йо­го ву­си, як ще­ти­на…

    І са­ма сест­ра побігла до дзер­ка­ла, роз­див­ля­лась на свої бро­ве­ня­та, ли­за­ла пальці і приг­ла­жу­ва­ла ни­ми свої ко­се­ня­та.

    Не стільки їла обід Га­ня, скільки її сест­ри. Дов­го ще во­ни ще­бе­та­ли, за­бав­ля­ючись нар­ва­ни­ми квітка­ми та лялька­ми, а Га­ня сиділа ко­ло вікна та все пог­ля­да­ла на яр, на тік, на го­ру, чи не йшов її ми­лий.

    Вже со­неч­ко спус­ка­ло­ся над гай, як вер­нув­ся до­до­му Ясь і зас­тав Га­ню зас­му­че­ну ко­ло вікна.

Пошук на сайті: