Іван Нечуй-Левицький - Семен Палій Герой Українського народа

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_semen_paliy_geroy_ukra_nskogo_naroda.docx)Ivan_nechuy_levickiy_semen_paliy_geroy_ukra_nskogo_naroda.docx27 Кб569
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_semen_paliy_geroy_ukra_nskogo_naroda.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_semen_paliy_geroy_ukra_nskogo_naroda.fb257 Кб548

 

Іван Нечуй-Левицький

Семен Палій Герой Українського народа

    Не бо­га­то та­ких слав­них і ве­се­лих хвиль бу­ло в нашій історії, як рік 1648 і кілька дальших років. Увесь ук­раїнський нарід під про­во­дом сво­го»батька«Бог­да­на Хмельницько­го підняв ся про­ти во­ро­жої кор­ми­ги. По всій Ук­раїнї від Сїчи аж до Льво­ва прой­шов Хмельницький, роз­би­ва­ючи і роз­го­ня­ючи польське війско раз за ра­зом. Ні од­но­го шлях­ти­ча, нї од­но­го жи­да, нї од­но­го ксьондза-єзуїта не ста­ло на Ук­раїнї. А з ни­ми не ста­ло і гіркої пан­щи­ни, що на н'їй му­чив ся нарід що тиж­ня че­рез шість днїв, та ще і в неділю; нес­та­ло безп­равств та без­кар­них на­сильств по­не­во­ле­них хлопів; не ста­ло ди­ких пе­ресліду­вань прадїдної віри, пра­вос­лав­ної. Ук­раїнський нарід, ви­бив­ши ся збільш як столїтної не­волі став знов па­ном у своїй хатї. І за­лу­на­ла тоді' по всїй ши­рокій нашій землї од­на ве­се­ла пісня:

    

    »Та не має луч­ше. та не має крас­ше. Як у нас на Вкраїнї«.

    Але так бу­ло не дов­го. При­бор­ка­на Польща ста­ла знов по тро­ха підно­си­ти го­ло­ву. Та­та­ри, що до­те­пер по­ма­га­ли Хмельницько­му, зра­ди­ли та ста­ли ни­щи­ти Ук­раїну, а й Моск­ва тай­ком спо­ма­га­ла Польщу, бо во­на бо­ялась сусїду­ва­ня са­мостійної ук­раїнської дер­жа­ви. До то­го й сам Хмельницький, впрочім нез­ви­чай­но спосібний про­во­дир та ор­ганіза­тор, не мав до­сить яс­но­го політич­но­го світог­ля­ду, та хи­тав ся на всі бо­ки. В тім нїчо див­но­го: він був ди­ти­ною сво­го на ро­ду, а тоді ук­раїнський нарід сто­яв під згля­дом культу­ри не так, як нинї і не мав потрібно­го ро­зу­му політич­но­го: знав ски­нутії з се­бе те. що бу­ло для нього по­га­не, але не знав, як здо­бу­ти собі те, що йо­му потрібне.

    

    От і Хмельницький, ог­ля­да­ючи ся на всї бо­ки за со­юз­ни­ка­ми, зак­лю­чає вкінци 1654 р. в Пе­ре­яс­ла­вю спілку з Моск­вою, бо во­на до­те­пер ще най­меньше во­ро­жо вис­ту­па­ла про­ти Ук­раїни. Цар при­ся­гою прирік ша­ну­ва­ти пра­ва У-країни, що ма­ла ос­та­ти осібною дер­жа­вою з ви­бор­ним гетьма­ном та влас­ною уп­ра­вою. Та­кож зо­бо­вя­зав ся цар бо­ро­ни­ти Ук­раїни про­ти Польщі. І так Ук­раїна увійшла в за­лежність від мос­ковських царів, в якій ос­тає до нинїшнього дня.

    

    Однак ко­за­ки швид­ко по­ба­чи­ли, що Моск­ва не га­дає ша­ну­ва­ти з при­ся­же­них прав Ук­раїни, але по­чи­нає об­ме­жу­ва­ти вольнос­ти на­родні. То­му ста­ли ро­би­ти за­хо­ди, що­би відор­ва­ти ся від Моск­ви, а Польща не мог­ла пе­ре­боліти втра­ти бо­га­то­го краю, пиш­ної Ук­раїни і роз­по­ча­ти но­ву війну. А що най­важнїйше., в ук­раїнський нарід всту­пив той най­тяж­ший зі всїх прок­ля­тий во­рог, нас­та­ло роз'єднанє, нез­го­ди, сварнї. За­був нарід те, що сам ко­лись співав про свою дав­ню ко­зацьку єдність і солідарність:

    

    »Тим то і ста­ла слав­на стра­шен­на ко­зацька си­ла, Що в нас, па­но­ве мо­лодцї, бу­ла во­ля і ду­ма єди­на«.

    

    По смер­ти Хмельницько­го тої од­но­душ­нос­ти не ста­ло і на­род­на бор­ба й обо­ро­на не мог­ла ос­та­ти ся. Притім не бу­ло ніякої ор­ганізації та се­ред на­род­ної тем­но­ти не бу­ло яс­ної свідо­мос­ти то­го, чо­го влас­ти­во нарід хо­че та до чо­го має пря­му­ва­ти. До то­го все­го на­род­не тїло бу­ло зне­си­ле­не без­нас­тан­ни­ми війна­ми та повс­та­ня­ми, а тут во­рог зі всїх сторін став на­пи­ра­ти.

    

    І нас­та­ли ду­же сумні ча­си для Ук­раїни. Сам нарід наз­вав ті ча­си»руїною«, бо тодї на­шу зем­лю зруй­но­ва­но цілком. Польща, Моск­ва, а відтак і Ту­реч­чи­на ста­ла би­ти ся за Ук­раїну, кож­да хотіла за­гар­ба­ти собі сю ко­лись»ме­дом і мо ло­ком те­ку­чу«зем­лю. Мов хижі зьвірі роз­ди­ра­ли ук­раїнську зем­ли­цю, руй­ну­ва­ли, дїлилп ся, як­би своєю.

    

    Андрусівським до­го­во­ром 1667 р. роз­па­юва­ли Ук­раїну між се­бе Моск­ва й Польща. Моск­ва взя­ла собі весь край по лївім боцї Дніпра, Польща заб­ра­ла пра­вобічну Ук­раїну. На мос­ковськім боцї, за­ве­де­но по­во­ли кріпацт­во, а на пра­вий беріг, ви­ни­ще­ний та ви­люд­ненпй дов­ги­ми війна­ми й по хо­да­ми чу­жих війск ста­ли знов один за дру­гим нап­ли­ва­ти з Польщі па­ни, жи­ди й ксьондзи.

    

    Відтак нас­ту­пив дру­гий подїл Ук­раїни. Умо­вою з Бах-чи­са­рою віддер­ла ку­сень на­шої землі' й Ту­реч­чи­на, хоч прав ду ска­зав­ши, не бу­ло над чим сва­ри­ти ся, бо цілий пра­вий беріг - се бу­ло по­ле без­нас­тан­ної війни, розг­раб­ле­но тро­ма во­ро­жи­ми війска­ми, по­па­ле­но, зруй­но­ва­но, зни­ще­но. Пра­во­бе­реж­на Ук­раїна ста­ла німою, без­люд­ною пус­ти­нею. Хто не зги­нув, той утік; лиш дикі звірі блу­ка­ли ся ви­ючи та ви­шу­ку­ючи трупів.

    

    І кріва­ви­ми сльоза­ми за­ри­дав ук­раїський на­род над не­щас­ною до­лею своєї батьківщи­ни. Він та­кож блу­кав ся мов вівцї без гідно­го про­во­ду, бо йо­го гетьма­ни, се пе­ре­важ­но не бу­ли щирі патріоти, але най­ми­ти мос­ковсько­го ца­ря та польсько­го ко­ро­ля. Нарід вправдї мав пра­во сам ви­би­ра­ти собі гетьманів, лиш цар чи ко­роль їх відтак пот­верд­жу­ва­ли. Але нарід був так тем­ний і так не ро­зумів сво­го інте­ре­су, що ду­же час­то підда­вав ся хит­рим агітаціям або й пост­ра­хо­ви Польщі та Моск­ви і в несвідо­мості! ви­би­рав не рев­них про­во­дирів та обо­ронців, але во­рогів собі і зрад­ників. І так Моск­ва й Польща по­би­ва­ла Ук­раїну та­ки влас­ни­ми її си­на­ми; пус­ти­ти бра­та на бра­та, се був най­ліпший спосіп, ни­щи­ти про­тив­ни­ка.

    

    Яка-ж подібна ся історія до нинішнього на­шо­го жптя! Таж і нцнї во­рог так час­то во­дить за ніс на­ших людпн і спо­ну­кує їх доб­ровільно зрікатп ся своїх прав, таж і нпнї во­рог \жпвае доб­ре вшграк­ти­ко­ва­но­го спо­со­бу, ви­най­шовшії собі все якесь но­ве сто­роншщт­во між на­ми і пус­ка­ючи йо­го на весь нарід роз­би­вай так на­род­ну єдність і відпорність. А якаж історія по­вин­на бу­ла де­чо­го нас нав­чи­ти!

    

    Оттак бу­ло і в тих тяж­ких ча­сах пе­ред 200 ро­ка­ми з на кла­дом. Ук­раїнський ве­ли­кая, що ко­лись був пост­ра­хом Ту релчп­ни, Польщі й Моск­ви, нин'ї ле­жав під но­га­ми тих во­ро гів, і навіть не го­ден був ру­ши­ти ся до обо­ро­ни. Власні йо­го діти блу­ка­ли без­радні. а гетьма­ни пішли на служ­бу чу­жим бо­гам, або бо­ро­ни­ли лиш своїх інте­ресів.

    

    Але прецінь і на тім темнім шклї по­яв­ля­югь ся від ча­су до ча­су світлі пос­таті', вис­ту­па­ють лю­ди зі щи­ри­ми де­мок­ра­тич­ни­ми пог­ля­да­ми та більши­ми спосібнос­тямп ор­ганіза­торськи­ми; ста­ють на пе­редї на­ро­да про­во­дирі, що більше або мен­ше успішно підно­сять по­ло­ма­ний пра­пор Хмельницько­го і бо­рять ся чес­но і зав­зя­то за предківську сла­ву та доб­ру до­лю Ук­раїни.

    

    До тих виз­нач­них на­род­них ли­царів з тих часів на­ле­жить і Се­мен Палїй. Йо­го імя світли­ми крас­ка­ми за­пи­са­не в сумній історії»Руїни«, а й у на­ро­да жи­ве в па­мя­ти по нинїшні ча­си в чис­лен­них піснях і пе­ре­ка­зах.

    

    Семен Палїй ро­див ся на Ук­раїні в Ба­ту­ринї по р. 1650. По батьках звав ся він влас­ти­во Гур­ко, але пізнійше ко­зацьким зви­чаєм проз­ва­ли йо­го-Палієм, чи то від то­го, що па­лив панські зам­ки, чи то­му, що мав бо­ро­ти ся раз з са­мим чор­том, вицїлив в не­го і чорт зай­мив ся по­лумінью. Так бо­дай роз­ка­зу­вав собі нарід про се­го бра­во­го ко­зар­лю­гу.

    

    Про мо­лоді лїта є далі та­кий на­род­ний пе­ре­каз: Се­мен був панським ко­за­ком, і на йо­го очах му­чи­ли та гно­би­ли ук­раїнське хлопст­во. Не стерпіла доб­ра ду­ша та­кої на­ру­ги. Се­мен утїк у сьвіт. з твер­дою пос­та­но­вою, відомс­ти­ти му­чи­те­лям і виг­на­ти з краю. Іде, і все ду­має од­ну дум­ку: як­би Го сподь Бог поміг йо­му спов­ни­ти ве­ли­кий за­мисл. Так іду­чи, уто­мив ся він і сїв під ду­бом; сїв відпо­чи­ти тай так ус­нув. І снить ся йо­му ан­гел не­мов пи­таєть ся:»чо­го ти, Се­ме­не хо­чеш від Гос­по­да Бо­га?«-»Що­би він дав мені шаб­лю­ку«, відповів Се­мен:»я очис­тив би сей край від уся­кої по­га­ни«. -»Бу­де по твоїй волї: Бог дасть тобі шаб­лю­ку й огонь, а лю­ди проз­вуть те­бе Палїєм«, - ска­зав ан­гел і відійшов. Здрігнув ся Се­мен, по­чув­ши в руці щось хо­лод­но­го.»Чи ее не га­дю­ка?«і схва­тив ся на но­ги. А шаб­лю­ка гак і відско­чи­ла - по­лис­куєть ся. Пе­рех­рес­тив ся ко­зак, по­дя­ку­вав Бо­го­ви і справді не­ба­вом став во­юва­ти - очи­ща­ти край від вся­кої по­га­ни.

    

    От і відпра­вив ся Палїй в За­по­рожську Сїч, у слав­не брацт­во ко­зацьке і тут швид­ко всла­вив ся, та став навіть ко­шо­вим ата­ма­ном над усїма ко­за­ка­ми. Ко­зацт­во йо­го ша­ну­ва­ло а нарід, за­чув­ши про йо­го ге­рой­ські под­ви­ги, став ува­жа­ти йо­го»ха­рак­тер­ни­ком«. Так ішли вісти, що Палія ніхто не мо­же побіди­ти, анї взя­ти в по­лон, а ку­ля йо­го не бе­реть ся. Та й не дур­но так бу­ло, бо він прецінь»ангельським чи­ном во­ював«. Таж він шаб­лю­ку дістав від са­мо­го ан­ге­ла; а бу­ла во на та­ка тяж­ка, що як який ко­зак про­ви­нить ся, то ата­ман Па лїй за ка­ру зас­та­вить йо­го лиш нес­ти шаб­лю­ку, а вже й стог­не під тя­жес­тю бідня­ка, а ко­за­ки над ним лиш сміють ся.

    

    Але й руш­ни­ця Палієва, се не бу­ла зви­чай­на собі стрільба. Роз­ка­зу­ють, що ко­ли Се­мен спа­лив чор­та, прис­ту­пив до нього ста­рез­ний дїд, білий як снїг, тай ка­же:»На тобі сю руш­ни­цю за те, щось убив са­та­ну, тілько ша­нуй її, бу­деш ти, ка­же ве­ли­кий ли­цар і побіжда­ти мені неп­ри­яте­ля; бу­деш ти. ка­же, міня­ти ся як місяць: місяць: зос­тарієть ся зос­тарієш ся і ти; зійде мо­ло­дим, бу­деш мо­ло­дим і ти: Вер­тай си­ну на Сїч«. Ска­зав се дїд і Бог зна. де дїв ся, бо не про стий чо­ловік він був а свя­тий Апос­тол. І став Се­мен во­юва­ти сею руш­ни­цею, і що на­ве­де нею на ряд во­рогів, то во­ни як по­ло­ва сип­лять ся.

    

    Певна річ, що в усїх тих роз­ка­зах на­род­них не­ма бо­га­то прав­ди: але то не раз так бу­ло за дав­них ко­зацьких часів, що нарід з уст до уст роз­ка­зу­вав собі всїлякі подібні ди­ва про не­од­но­го ко­за­ка-за­по­рож­ця. який у го­ря­чих бор­бах всла­вив ся ша­ле­ною відва­гою, пе­кольною си­лою та ди­ким зав­зятєм. Такі ко­за­ки-ли­царі зва­ли ся ха­рак­тер­ни­ка­ми. До ря­ду тих на­род­них ге­роїв до­був собі швид­ко прис­туп і С. Палїй.

    

    На За­по­ро­жу не за­жив Палїй дов­го. З ва­та­гою сміли­вих лю­дий іде він з Сїчи в пра­вобічну Ук­раїну, що. як ми вже роз­ка­зу­ва­ли че­рез без­нас­танні війни май­же зовсім бу­ла опустіла - і тут по­чи­нає скли­ка­ти лю­дий у ко­за­ки, за­ду­мує зас­ну­ва­ти но­ву ук­раїнську дер­жа­ву та роз­ши­риш її з ча­сом на всю Ук­раїну. Во­ля, бра­терст­во і рівність ма­ли бу­ти підва­ли­на­ми но­вої дер­жа­ви: дав­ний ко­зацький лад мав ста­ну­ти в місце пансько-шля­хотсько­го; ко­зацька ра­да ма­ла зас­ту­пи­ти польську уп­ра­ву.

    

    »Братерська на­ша во­ля без хло­па і без па­на«

    

    мала віджи­ти знов, як про се ка­же Шев­чен­ко в по­емі»Чер­нець«, де як раз співає ся про Палїя.

    

    От і ста­ли до Палїя нап­ли­ва­ти цілі гро­ма­ди на­ро­ду, що терпів пан­щи­ну, чи по мос­ковськім боцї, чи у Польщі. Осе­ред­ком на­род­но­го ру­ху став Хвастів, і з відти за­пус­ка­ли ся ва­та­ги на всї сто­ро­ни, та ви­го­ня­ли шлях­ту, жидів та ка­то­лицьких ксьондзів. Палїй ла­го­див за­гальне повс­танє про­ти Польщі. І дійсно р. 1701 в купі з гетьма­ном Са­му­сем за­па­лив на­род­ний рух на Во­лині й Подїлю. Ко­за­ки за­во­лоділи Бер­ди­че­вом і за­подїяли там різню. Відтак зай­ми­ли Білу Цер ков. Па­ни й жи­ди утіка­ли гро­ма­да­ми, хто вза­галі встиг жи-ішії до­бу­ти ся. А тим­ча­сом що­раз більше на­ро­ду збіга­ло ся до Палія і повс­танє ши­ри­ло ся сильно.

    

    Рух став не­без­печ­ний для Польщі. Але, що во­на бу­ла са­ма без­сильна і над­то за­ня­та иньшою війною, тож звер­та­ла ся більше разів до мос­ковсько­го ца­ря Пет­ра, аби поміг при­бор­ка­ти Ук­раїнцїв.

    

    І ба­чи­мо тут наг­ляд­ний примір істо­рич­ний, що сот­ки разів пов­то­ряв ся в нашій ми­нув­шинї, тай нинї не труд­но йо­го не­раз до­ба­чи­ти. Польща й Моск­ва, два тяжкі неп­ри­ятелї з зовсїм су­пе­реч­ни­ми інте­ре­са­ми, по­да­ють собі спільно ру­ку, ко­ли йде о здав­ленє грізно­го сусїда, укр. ве­ли­ка­на.

    

    Приступив тут ще до ро­бо­ти про­ти Палія гетьман лїво бе­реж­ної (мос­ковської) Ук­раїни, Ма­зе­па. Він бо­яв ся, що як Палій роз­во­ру­шить нарід до повс­та­ня не лиш по правім, але й по лївім боцї Днїпра, то го­тов нарід йо­го са­мо­го ски­ну­ти з гетьманст­ва, а виб­ра­ти гетьма­ном Палїя. Бо тре­ба зна­ти, що нарід не лю­бив Ма­зе­пу за йо­го шля­хотсько-арис­ток­ра­тичні пог­ля­ди. От і Ма­зе­па по­чи­нає об­мов­ля­ти Палїя пе­ред ца­рем, а в кінци підсту­пом зло­вив йо­го і віддав ца­ре­ви в ру­ки.

    

    Увесь біль і уся лють на­ро­да звер­ну­ла ся про­ти Ма­зе­пи за те, що він підступ­ним спо­со­бом відоб­рав на­ро­до­ви йо­го лю­бим­ця, ге­рой­сько­го про­во­ди­ра. та щи­ро­го де­мок­ро­та на­ро­до­люб­ця. Бо­га­то на­род­них пісень пре­гар­но оспівує ту хви­лю ареш­то­ва­ня Палїєво­го і в них Ма­зе­па про­зи­ва­ний»прок­ля­тим псом«та подібни­ми сло­ва­ми. Ось од­на пісня:

    

    »0й із-під річки та із-під Ли­ма­ну та вітер повіває.

    Там Ма­зе­па Палїя Се­ме­на на охо­ту взи­ває: »0й при­будь, при­будь. Палїю Се­ме­не на охо­ту до ме­не.

    Ой не бу­де, Палїю Се­ме­не тобі крив­ди від ме­не«.

    

    Оттак Палїй не пе­ре­чу­ва­ючи нічо­го ли­хо­го, при­був до Ма­зе­пи. Гетьман йо­го прий­має та на­по­ває. Аж тут;

    

    »0й, як крик­нув прок­ля­тий Ма­зе­па та на свої ула­ни: »Возьміть, возьміть Палїя Се­ме­на та збий­те в кай­да­ни!« Ой зби­ли Палїя Се­ме­на, та вки­ну­ли в тем­ни­цю.

    Сам поїхав прок­ля­тий Ма­зе­па аж до ца­ря на сто­ли­цю. »0й чо­лом, чо­лом, най­яснїйший ца­рю, пре­ве­ли­кая си­ло, Хо­че Палїй на те­бе ру­ку підня­ти; а Моск­ву в пень спа­ли­ти«.

    

    То оче­вид­но бу­ла брех­ня, а Ма­зе­па ви­ду­мав її лиш на те, що­би об­мо­ви­ти Палїя пе­ред ца­рем і поз­бу­ти ся йо­го. То­му й пи­тає ся ца­ря:

    

    »Дозволяю ся най­яснїший ца­рю йо­му з пле­чий го­ло­ву зня­ти«. »Не ве­лю-ж я йо­му з пле­чий го­ло­ву зня­ти, ве­лю в Сибір ізос­ла­ти«.

    

    Оттак зас­ла­но улюб­ле­но­го на­род­но­го про­во­ди­ра в да­ле­ку Сибір аж над ріку Єни­сей, там де темні бо­ри, вічні снїги, де жи­вої лю­ди­ни на лїк не най­деш. І про­му­чив ся там Се­мен Палїй за своє на­ро­до­любст­во цїлих пять років. До­пер­ва ко­ли Ма­зе­па, відсту­пив­ши від ца­ря, став в купі зі Шве­да­ми Моск­ву во­юва­ти, за­га­дав цар відкли­ка­ти Палїя, що­би тим приєдна­ти собі ук­раїнський нарід тай прид­ба­ти са­мо­го Палїя до по­мо­чи про­ти неп­ри­яте­ля.

    

    От і явив ся до ца­ря Се­мен та­кий ста­рий та об­рос­лий, бо­ро­да по по­яс, а ізму­че­ний в ка­торзї - Бо­же! Цар з ним поз­до­ров­кавсь, тай став про­си­ти про­ще­ня. Ка­же:»Прос­ти ме­не, Палїю! Я те­бе оби­див«. - Бог те­бе, ца­рю прос­тить, а я про­щаю«.

    

    »Ну Палїю Се­ме­не«, ка­же цар,»чо­го ти те­пер від ме­не хо­чеш? Чи ве­ли­ко­го панст­ва, чи зо­ло­та, чи що?«А він ка­же:»Щож, ца­рю? Я бу­ду про­си­ти - од­ну річ по­да­руй менї!«- Що та­ке? Ка­жи!«-»Не пльондруй, ка­же, Ук­раїни«.»Ну, ка­же цар, для те­бе да­рую!«

    

    Але цар, як зви­чай­но, не дот­ри­мав сло­ва. Вправдї по війнї Палїй виб­рав ся у Хвастів, кінча­ти роз­по­ча­те дїло, але швид­ко він по­ба­чив, що цар по­тай­ки ла­дить ся відсту­пи­ти пра­во­бе­реж­ну Ук­раїну раз на все Польщі. Суп­ро­ти то­го Палїй став по­ро­зуміва­ти ся з Ту­реч­чи­ною, але й тут не ве­ло ся і се­ред гірких роз­ча­ро­вань за­ду­мав ста­рець»ли­хом не­до­би-тий«пе­ре­бу­ти послїдні хвилї жи­тя в Ме­жи­горськім мо­нас­ти­ри ко­ло Київа.

    

    Се бу­ло зви­чаєм у За­по­рожців, що не­один ли­цар, всла­вив­ши ся у ге­рой­ських бор­бах з Тур­ка­ми-бісур­ме­на­ми та з шля­хотською Польщею, всту­пав на старі лїта у мо­нас­тир спа­са­ти ду­шу. Ме­жи­горський мо­нас­тир пов­ний був та­ких ко­заків-черцїв. Та­кий си­вий ко­зар­лю­га, про­ща­ючись зі світом, про­щав ся та­кож зі слав­ним Сїчо­вим то­ва­рист­вом, бен­ке­ту­вав у послїдне з брат­чи­ка­ми-ко­за­ка­ми, та во­ни йо­го від так відво­зи­ли під бра­му мо­нас­ти­ря.

    

    Подібно і про Палїя співає Та­рас Шев­чен­ко в гарній по­емі»Чер­нець«. У Київі на по­долї по­су­ває ся ву­ли­ця­ми гро­мад­ний похід. Му­зи­ка грає, ко­зацт­во ви­танцьовує, а на пе­редї Се­мен Палїй у чер­во­них шта­нах ок­са­мит­них мат­нею ме­те, гу­ляє, аж встає ку­ря­ва, та ще приспівує на­че мо­ло­дий ко­зак. І так:

    

    »Аж до Ме­жи­горсько­го Спа­са

    Протанцював си­вий,

    А за ним і то­ва­рист­во І весь сьвя­тий Київ.

    Дотанцював аж до бра­ми,

    Крикнув:»Пугу,пугу!…

    Привітайте сьвяті черцї

    Товариша з Лу­гу!«

    Сьвята бра­ма од­чи­ни­лась, -

    Козака впус­ти­ли: І знов бра­ма за­чи­ни­лась, На вік за­чи­ни­лась Ко­за­кові«.

    

    В мо­нас­тирі Се­мен Палїй не дов­го ще про­жи­вав, не дов­го зга­ду­вав мо­лоді лїта та мо­лив ся за Ук­раїну. Ро­ку 1710. розс­тав ся з житєм най­лїпший мо­же та най­щирійший про­во­дир в тик нез­ви­чай­но сум­них ча­сах ук­раїнської руїни. По­гиб чо­ловік, що мав най­кращі гад­ки і так гар­но взяв ся був пе­ре­во­ди­ти їх в діло; але во­ро­ги Ук­раїни ста­ли бо­яти ся йо­го, а свої по­за­ви­ду­ва­ли йо­му. І всї ті темні ду­хи по­да­ли собі ру­ки і зло­ви­ли та зни­щи­ли на­род­но­го бор­ця в са­мих по­чи­нах йо­го патріотич­них, на­ро­до­люб­них зма­гань!

    

    Полягла ко­зацька го­ло­ва, як від вітру на сте­пу тра­ва: але сла­ва не вмре, не по­ля­же«.

    

    І справді Се­мен Палїй, на­род­ний ге­рой до нинї жи­ве в па­мя­ти ук­раїнсько­го на­ро­да. На­род сла­вить йо­го та ба­нує сер­деч­но за своїм лю­бим­цем про­во­ди­рем.

    

    »0й ти, Се­ме­не, Се­ме­не Палїю, ти прес­лав­ний ко­за­че, за то­бою Се­ме­не Палїю, та вся Ук­раїна пла­че«.

    

    І роз­ка­зує собі нарід на Ук­раїнї, що Палїй і те­пер десь жи­вий, і як Гос­подь йо­му велїв, міняє ся як місяць: старіє і мо­лодїє

 

Пошук на сайті: