Іван Нечуй-Левицький - Скривджені й нескривджені (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.docx)Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.docx90 Кб1224
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_skrivdzheni_y_neskrivdzheni.fb2122 Кб1095
    - Ні, я не царівна і не князівна; я Чон­га­ре­ва доч­ка, Паміра. Ось не­да­леч­ко в са­доч­ку і на­ша ха­та, - обізва­лась Паміра.

    - А чи не мож­на в вас пе­ре­но­чу­ва­ти? - спи­тав Саіб. - Ми ку­пецькі си­ни, їзди­мо оце по се­лах та ску­по­вуємо паш­ню.

    - Прошу до гос­по­ди! Я спи­та­юсь в батька.

    Ото пішли во­ни до Чон­га­ре­вої ха­ти. Чон­гар та Чон­га­ри­ха са­ме тоді сіда­ли за стіл ве­че­ря­ти. Саіб од­чи­нив двері в сіни і стук­нув­ся ло­бом об одвірок. Вія не звик на­хи­ля­ти го­ло­ву в две­рях. Увійшов він у ни­зеньку ха­ти­ну і лед­ве не дос­тав го­ло­вою до стелі.

    Стара Чон­га­ри­ха пос­та­ви­ла на стіл мис­ку ва­ре­ної кар­топлі та пок­ла­ла чор­ний хліб.

    Саіб поз­до­ров­кав­ся і ки­нув очи­ма по ха­тині. Йо­му зда­лось, що він увійшов у кур­ник або в хлів.

    - А де ж ваші світлиці та кімна­ти? - спи­тав він у Чон­га­ря.

    - Та тут же на­ша світли­ця й пе­кар­ня, бо дру­гої кімна­ти у нас не­ма, - ска­зав Чон­гар. - Про­си­мо по­до­рожніх ве­че­ря­ти!

    Саіб згля­нув­ся з Му­ра­том. Їм обом хотілось їсти, а своя харч уже сли­ве вий­шла. Саіб з Му­ра­том сіли за стіл і пог­ля­да­ли на кар­топ­лю в гли­няній мисці. Саіб узяв скиб­ку чор­но­го, як зем­ля, хліба, вку­сив один не­ве­лич­кий ку­сень, жу­вав, жу­вав і не міг про­ковт­нуть, а далі вип­лю­вав під стіл.

    - А мені ка­за­ли лю­де, що ви їсте щод­ня ба­ра­ни­ну на срібних по­лу­мис­ках! - про­мо­вив зго­дом Саіб.

    - То, ма­буть, вас, мо­ло­дих, хтось ста­рий ду­рив, - сміли­во обізва­лась Паміра.

    - Одже ж ти, дівчи­но, ска­за­ла прав­ду… Чи не мож­на зва­ри­ти нам з де­ся­ток яєць та зас­ма­жить гле­чик мо­ло­ка? - спи­тав Саіб у ма­тері, але ста­ра Чон­га­ри­ха спус­ти­ла очі до­до­лу і про­мо­ви­ла:

    - Маємо тільки п'яте­ро яєць. Хіба піду та діста­ну яєць та мо­ло­ка десь на кут­ку…

    Вона обійшла ку­ток і на­си­лу дос­та­ла де­ся­ток яєць. Паміра за­то­пи­ла в печі і зва­ри­ла яй­ця.

    - А мо­ло­ка не­має у вас? -спи­тав Му­рат.

    - У нас на все се­ло дві чи три ко­ро­ви, - ска­за­ла Паміра.

    - А які у вас гроші, чи зо­лоті, чи срібні? - спи­тав Саіб. - Мені ка­за­ли лю­де, що в нас гроші зо­лоті, а у вас срібні.

    - Та то який­сь ду­рисвіт, ма­буть, жар­ту­вав, - про­мо­ви­ла Паміра. - Ми і мідних гро­шей лед­ве маємо на хліб, а більше то­го, що ніяких не маємо.

    - Мабуть, і справді з нас глу­зу­ва­ли якісь старі лю­де, нех­ту­ючи вас, се­лян, - ска­зав Саіб. - Ти, дівчи­но, ро­зум­на, ро­зумніша та кра­ща за до­чок пашів!

    Паміра зир­ну­ла на ог­нисті Саібові очі й не­на­че впізна­ла Саіба після дов­гої роз­лу­ки. Во­на од­ра­зу йо­го по­ко­ха­ла, бо не ба­чи­ла ще та­ко­го кра­се­ня.

    - Ти не ку­пець, ти й не пан. Ти або кня­же­вич, або ца­ре­вич, - ска­за­ла Паміра до Саіба.

    - По чім ти, дівчи­но, ме­не впізна­ла? - спи­тав Саіб.

    - По твоїх очах, по твоїх ре­чах, - про­мо­ви­ла сміли­во Паміра. - Я ба­чи­ла купців та панів, але ти не та­кий. Ти, пев­но, ще не ба­чив світу, ні лю­дей, бо, ма­буть, зріс в зо­ло­тих па­ла­тах, де, ма­буть, на те­бе і вітер не віяв, і сон­це не світи­ло.

    Саіб осміхнув­ся і зди­ву­вав­ся, що мо­ло­да дівчи­на не­на­че по книжці чи­тає йо­го жит­тя.

    - Ти, дівчи­но, і справді вга­да­ла: я ца­ре­вич, - про­мо­вив Саіб і ждав, чи не впа­дуть мерт­ви­ми од йо­го очей ці прості лю­де, як за це те­ре­ве­нив йо­му Га­рун-па­ша. Од­на­че во­ни не по­мер­ли й сто­яли мовч­ки. «Вбре­хав­ся Га­рун-па­ша! Ка­зав: як по­ба­чать ме­не му­жи­ки, то по­па­да­ють до­до­лу мерт­ви­ми. А во­ни сто­ять живісінькі!» - по­ду­мав Саіб.

    - Чи ти пак маєш вже же­ни­ха? - спи­тав Саіб у Паміри.

    - Та до моєї Паміри лю­де шлють та шлють ста­ростів, так що й двері в нас вве­чері сли­ве не за­чи­ня­ються, а во­на не хо­че та й не хо­че йти заміж, - ти­хо і бо­яз­ко обізва­лась Чон­га­ри­ха.

    - Чом же ти, Паміро, не йдеш заміж? - спи­тав Саіб.

    - Тим, що ніко­го ще не по­лю­би­ла, а мо­же, й тим, що те­бе жда­ла, - сміли­во ска­за­ла дівчи­на, осміха­ючись.

    - Та й гост­ра ж ти, дівчи­но, на ро­зум! - обізвав­ся Саіб. - Ко­ли ти прав­ду ка­жеш, то я візьму те­бе за жінку. Бу­деш зо мною ца­рю­ва­ти і мені прав­ду ка­зать, бо кру­гом се­бе я чую тільки неп­рав­ду та об­лес­ливість, їдь зо мною, дівчи­но! Дав­но вже мені сняться такі пишні очі, такі чорні бро­ви, як твої. Якась си­ла приз­на­чи­ла те­бе для ме­не, а ме­не для те­бе; а яка си­ла, де во­на, звідкіль во­на, сього я не мо­жу зна­ти. Без те­бе і сон­це не світи­ти­ме для ме­не…

    - Коли ти упо­до­бав так ме­не, то я поїду з то­бою хоч і на край світу, - про­мо­ви­ла Паміра, - а як у те­бе дум­ка, щоб узять ме­не тільки за не­вольни­цю, то спа­сибі тобі за та­ку лас­ку! Я люб­лю во­лю більше, ніж те­бе. Моє сер­це встоює за вольних, за вбо­гих та за без­щас­них.

    - Та й моє сер­це до їх гор­неться. Ти в цьому мені до мислі, а як до мислі, то і до па­ри, - ска­зав Саіб і ви­тяг з ки­шені кап­шук червінців і пок­лав на стіл.

    - Це вам, старі, на гос­ти­нець та ку­роч­ка, що не­се зо­лоті яєчка. Пос­тав­те собі гар­ну ха­ту, купіть во­ли та ко­ро­ви, - ска­зав Саіб. - Бу­вай­те здо­рові! Вби­рай­ся ж, Паміро, в до­ро­гу!

    Паміра вий­ня­ла з скрині оде­жу, вий­ня­ла чарівний вінок з ру­ти, зе­ле­но­го барвінку та па­ви­но­го пір'я і за­ви­ну­ла йо­го в хус­точ­ку. Во­на поп­ро­ща­лась з батьком та з матір'ю та й сіла на чо­вен з Саібом. Чо­вен поп­лив, і Паміра заспіва­ла на про­щан­ня з батьком та матір'ю пісню. Го­лос поліг ту­гою по­над бе­ре­га­ми.

    Пливуть во­ни день, пли­вуть і дру­гий. Третього дня во­ни доп­ли­ли до чу­жо­го царст­ва, де вже ца­рю­вав арабський емір Ка­ра­пет.

    Над мо­рем підніма­лись ви­со­ко в не­бо дикі, стрімкі, ске­листі го­ри. Одні гострі вер­хи скель бу­ли чер­воні, не­на­че тліли, як жар, другі сто­яли чорні, як об­горілі, інші бу­ли фіоле­тові, а ви­ще од усіх вга­ня­лась в не­бо біла го­ра, за­ки­да­на льодом та снігом. В синьому чис­то­му небі вер­хи скель виз­на­ча­лись, ніби на­мальовані пенз­лем. А під го­ра­ми сто­яв па­лац з по­зо­ло­че­ни­ми ба­ня­ми. Кру­гом йо­го зе­ленів ста­рий див­ний са­док, кру­гом об­сад­же­ний пальма­ми.

    Човен прис­тав до бе­ре­га. Саіб ска­зав Памірі:

    - Постережи ж та гля­ди доб­ре чов­на, а ми з Му­ра­том забіжи­мо в гості до ца­ря Ка­ра­пе­та та по­ди­ви­мось, як про­жи­ває мій сусід. Але як я оце піду до нього в па­лац, ко­ли в ме­не не­ма до­ро­го­го уб­ран­ня?

    - Скажи Ка­ра­пе­тові, що ти не зу­мис­не приїхав до йо­го, а ви­пад­ком всту­пив по до­розі, - ска­за­ла Паміра.

    Саіб та Му­рат поп­рос­ту­ва­ли до па­ла­цу. Між дво­ма зуб­час­ти­ми баш­та­ми сто­яла ве­ли­ка бра­ма; ко­ло бра­ми ле­жа­ли два при­ко­вані лан­цю­га­ми ле­ви. Саіб та Му­рат прой­шли че­рез бра­му, пе­рей­шли са­док і увійшли в па­лац. Саіб ска­зав служ­ни­кам, щоб оповісти­ли Ка­ра­пе­та, що сусід ца­ре­вич Саіб, гу­ля­ючи чов­ном по морі, за­вер­нув до па­ла­цу і хо­че з ним по­ба­чи­тись. Служ­ни­ки вве­ли Саіба й Му­ра­та в па­ла­ту. На зо­ло­то­му троні сидів ста­рий цар Ка­ра­пет з си­вою дов­гою бо­ро­дою. На йо­му бли­ща­ла ви­ши­та зо­ло­том мантія, а на го­лові сяв зо­ло­тий вінець, об­си­па­ний до­ро­ги­ми діямен­та­ми. Саіб пок­ло­нив­ся йо­му і привітав­ся з ним.

    Старий Ка­ра­пет гор­до­ви­то по­ди­вив­ся на Саіба з сво­го тро­ну, бист­ро оки­нув оком йо­го прос­ту бу­ден­ну оде­жу і не гля­нув навіть на йо­го то­ва­ри­ша. Він схи­лив го­ло­ву і щось ду­мав; потім звелів не­вольни­кам зас­те­ли­ти стіл, поп­ро­сив гос­тей на обід, сів і сам по­руч з ни­ми, але все на­суп­лю­вав бро­ви і більш мов­чав, ніж роз­мов­ляв.

    Тим ча­сом Ка­ра­пе­то­ва доч­ка Ми­лек­си­та заг­ля­да­ла з своїх по­коїв в за­лу че­рез вікон­це з крат­ка­ми, кот­ре бу­ло зроб­ле­не ви­со­ко в стіні, сли­ве під сте­лею. Во­на бу­ла вже не­мо­ло­да, не­гар­на, ду­же чор­на, ще й гор­да, як і її батько. Вглядівши палкі Саібові очі, рум'яні що­ки та чорні ку­чері, во­на зра­зу по­ко­ха­ла йо­го так, що тро­хи не вис­ко­чи­ла з своїх по­коїв та не побігла до царсько­го сто­ла. Ста­ра нянька вхо­пи­ла її за ру­кав, вп'ялась ру­ка­ми, мов п'явка­ми, і на­си­лу вдер­жа­ла її за ру­ку.

    Пообідавши з Ка­ра­пе­том, Саіб ска­зав:

    - Вибачай мені, яс­ний рад­жо, що я так по-прос­тацькій заїхав до те­бе, гу­ля­ючи по мо­рю на човні, але смію спи­та­ти те­бе: чо­го ти та­кий сум­ний та не­лас­ка­вий до сво­го сусіди? Мо­же, те­бе будлі-чим прогнівав мій батько?

    - Та то, Саібе, в ме­не з твоїми пред­ка­ми давнє во­ро­гу­ван­ня. Двісті год ми­ну­ло, як прап­радід тво­го батька во­ював з моїм прап­рап­радідом і од­няв од йо­го один го­род та двоє сіл, заб­рав сто волів, двісті ове­чок, три ко­ро­ви, два бу­гаї та три по­росні свині. Це за­пи­са­но в на­ших ста­рих пер­га­мен­тах. І я вчо­ра не­на­че зу­мис­не за це про­чи­тав. Це для мо­го ро­ду ве­ли­ка га­на й при­ни­жен­ня. Я не мо­жу бу­ти твоїм щи­рим при­яте­лем, хоч ти мій сусід…

    Саіб при­ку­сив спідню гу­бу, ук­ло­нив­ся Ка­ра­пе­тові й мовч­ки вий­шов з па­ла­цу. Ми­лек­си­та не втерпіла і, зас­ло­нив­ши вид гус­тим сер­пан­ком, про­жо­гом вибігла в са­док, щоб ос­танній раз гля­ну­ти на Саіба. Во­на ди­ви­лась на йо­го з-за кущів тро­янд, як він ішов між квітка­ми, потім вхо­пи­лась за сер­це і впа­ла на тра­ву. Ста­ра нянька на­си­лу до­ве­ла її до по­коїв.

Пошук на сайті: