Іван Нечуй-Левицький - Старі гультяї

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_stari_gultya.docx)Ivan_nechuy_levickiy_stari_gultya.docx88 Кб778
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_stari_gultya.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_stari_gultya.fb2123 Кб988

 

Іван Нечуй-Левицький

Старі гультяї

І

    Які пишні ле­ва­ди та ого­ро­ди в селі Труш­ках, в Ва­сильківщині, з по­чат­ку літа! І по до­лині над дов­гим ста­вом, і по обид­ва бе­ре­ги річки Рас­та­виці, скрізь роз­ляг­лись ле­ва­ди та ого­ро­ди, не­на­че зе­ле­не мо­ре. Рас­та­ви­ця зви­вається та шу­мить між зе­ле­ни­ми вер­ба­ми, не­на­че те­че дов­гим звив­час­тим ко­ри­до­ром, то роз­ли­ває во­ду по ши­ро­ких, плис­ко­ва­тих міли­нах, то знов зби­рає до­ку­пи роз­ли­ту во­ду і знов хо­вається між дво­ма зе­ле­ни­ми вер­бо­ви­ми стіна­ми, ви­со­ки­ми, дрібчас­ти­ми та пух­ки­ми, не­на­че об­си­па­ни­ми зе­ле­ним пір'ям.

    Сукупні ле­ва­ди та го­ро­ди, не­пе­ре­го­род­жені ти­на­ми, лед­ве-лед­ве підніма­ються вго­ру й зе­леніють попід сад­ка­ми, попід клу­ня­ми та ха­та­ми. Яка пиш­на та буй­на зе­лень схо­пи­лась на тих го­ро­дах! Там темніють довгі сму­ги кар­топлі, звер­ху об­си­пані білим цвітом, не­на­че пот­ру­шені сніжин­ка­ми; там лис­нять чер­во­но-зе­лені бу­ря­ки, а ря­дом зе­леніють сму­ги по­пе­ляс­то­го дрібчас­то­го ма­ку. На­ни­зу, попід вер­ба­ми мріють тем­но-зе­лені сму­ги ку­че­ря­вих ко­но­пель, а по­де­ку­ди на ле­ва­дах сизіють жи­та. І на це зе­ле­не, ба­дил­ляс­те, со­ко­ви­те та лисніюче мо­ре не­на­че звер­ху впав дощ з жов­тих со­няш­ників. А по­де­ку­ди лис­нять чер­воні та білі гряд­ки маківок, про­ни­за­них сон­цем, не­на­че ті маківки по­ви­роб­лю­вані з про­зо­ро­го скла.

    Сонце грає промінням. Ма­ре­во дри­жить над ого­ро­да­ми, над вер­ба­ми. Со­няш­ни­ки ся­ють, на­че пуч­ки со­няч­но­го проміння, гус­то роз­ки­дані по зе­ле­но­му морі. І над тим зе­ле­ним мо­рем синє-синє чис­те не­бо, не­на­че нап­ну­тий на­мет з тон­ко­го синього шов­ку. В траві, в ко­ноп­лях, на ле­ва­дах тріщать ко­ни­ки. Пташ­ки та со­ло­вей­ки в вер­бах аж ля­щать, не­на­че друж­ки на весіллі. Бджо­ли гу­дуть в пасіках, на со­няш­ни­ках, на квітках. Усе не­на­че мліє од щас­тя, од збитків жит­тя, справ­ляє якесь ве­ли­ке свя­то нев­га­мо­ва­ни­ми пісня­ми, ще­бе­том, свис­там та кри­ка­ми ко­хан­ня, ве­се­лості.

    Нижче од став­ка за ши­ро­ким спус­том на греблі річка розійшла­ся на дві течії. Між дво­ма течіями розлігся дов­гий плис­ко­ва­тий острів. Йо­го звуть на селі Осе­ред­ком. Кру­гом Осе­ред­ку скрізь густі вер­би, не­на­че йо­го хто опо­вив зе­ле­ним гус­тим вінком. Че­рез Осе­ре­док йде од­ним од­на ву­ли­ця. Се­ред са­мо­го Осе­ред­ку, над річкою в бе­ре­го­вині бу­ла дав­ня дер­жа­ва діда До­ро­ша Гри­цая. За ха­тою розс­те­ляється чи­ма­лий го­род, а далі над бе­ре­гом зе­леніє ле­ва­да. В ле­ваді, над річкою розрісся гус­тий са­док, як ліс. Старі яб­луні, сли­ви, вишні та че­решні набігли над са­му Рас­та­ви­цю, спи­ни­лись над бе­ре­гом, зміша­лись до­ку­пи з ви­со­ки­ми вер­ба­ми, не­на­че на­ма­га­лись заг­ля­ну­ти крізь вер­би в бист­ру во­ду про­вор­ної річки. Старі, віковічні, дикі груші рос­ли ко­ло са­мої ха­ти, поп­рос­тя­га­ли гілки до са­мо­го причілка і не­на­че заг­ля­да­ли в старі не­ве­личкі вікон­ця.

    В старій хаті жив дід Гри­цай­з ба­бою Ориш­кою. Дід Гри­цай­мав од­ним од­но­го си­на. Син оже­нив­ся й по­мер, а йо­го жінка швид­ко вий­шла заміж уд­ру­ге. Дід та ба­ба зос­та­ли­ся вдвох на ста­рості літ, не­на­че си­ро­та­ми.

    Раз після Пет­ра, в яс­ний га­ря­чий день, до діда Гри­цая зійшли­ся гості, та все старі діди та ба­би.

    В од­чи­нені двері вий­шла в са­док ба­ба Ориш­ка. Во­на ви­нес­ла двоє ря­ден і прос­те­ли­ла їх на траві в хо­лод­ку, під гру­ша­ми. Слідком за ба­бою вий­шов з ха­ти дід Гри­цай, в одній со­рочці, в крам­них синіх шта­нях. Дід був кре­мез­ний та пос­тав­ний: ви­со­кий на зріст, си­ву­ва­тий, ку­че­ря­вий, пов­но­ви­дий та рум'яний. Круг­ленькі, ро­жеві, пухкі, як пам­пуш­ки, що­ки не­на­че по­на­ди­ма­лись, як у ма­лої си­тої ди­ти­ни. На що­ках гус­то чер­воніли ро­жеві тонкі жил­ки. Карі, ве­селі, круглі очі бу­ли блис­кучі й жваві. Бу­ло знать по ве­се­лих очах, по ве­се­ло­му ви­дові, що дід вже ви­хи­лив не од­ну чар­ку горілки. Гри­цай ніс в ру­ках здо­ро­ву пляш­ку горілки. В пляшці чер­вонів стрю­чок пер­чиці. В другій руці дід дер­жав чар­ку.

    Слідком за дідом з две­рей не­на­че по­си­па­лась, як з мішка, ціла ком­панія дідів та бабів. Ба­би нес­ли за­кус­ку на тарілках. Од­на нес­ла по­лу­ми­сок з огірка­ми, дру­га - тарілку з са­лом, тре­тя нес­ла хліб та ніж.

    - Отут під гру­ша­ми, в хо­ло­доч­ку, нам бу­де кра­ще, ніж у хаті! Сідай­те, мої гос­тоньки любі та милії - прип­ро­шу­вав дідГри­цай,тро­хи ше­пе­ля­ючи: дід був жва­вий, про­вор­ний, го­во­рю­чий, го­во­рив швид­ко, не­на­че шат­ку­вав язи­ком ка­пус­ту, а як він го­во­рив, то все кру­тив го­ло­вою, аж посічені ку­чері тряс­ли­ся, не­на­че їх на­па­ла про­пас­ни­ця.

    - Ой, гар­но ж тут в діда в сад­ку! - обізва­лась од­ним од­на між ба­ба­ми мо­ло­ди­ця, Вар­ка Мо­ту­зи­ха.

    - Ой гос­по­ди, як гар­но тут в діда! - обізвав­ся Дмит­ро Мо­туз, її чо­ловік, од­ним один не ста­рий чо­ловік між си­во­бо­ро­ди­ми діда­ми.

    Усі ба­би й діди обсіли кру­гом двох ря­ден, підоб­гав­ши під се­бе но­ги. На ряд­нах пос­та­ви­ли пляш­ку, тарілки з за­кус­кою та чар­ки. Ба­ба Гри­цаїха ви­нес­ла мис­ку пи­рогів і сільнич­ку. Во­на вгнізди­лась на траві, підоб­гав­ши під се­бе но­ги, і важ­ко зітхну­ла, не­на­че вто­ми­лась од біга­ни­ни та тя­га­ни­ни, віта­ючи гос­тей.

    Дмитро Мо­туз, вже чо­ловік літній, ви­со­кий, чор­ня­вий, з дов­ги­ми ву­са­ми, з ти­хи­ми ро­зум­ни­ми очи­ма, став у діда Гри­цая за пле­чи­ма. Йо­му не хотілось сідать та пи­ти по чарці. Інші ду­ми бу­ли в йо­го в го­лові. Він по­хи­лив го­ло­ву, згор­нув­ши ру­ки на гру­дях, і вту­пив очі в біле ряд­но, в пляш­ки та чар­ки. Але він навіть не примічав ні тих пля­шок, ні бабів та дідів, навіть за­був про са­мо­го гу­ля­чо­го, без­жур­но­го діда До­ро­ша Гри­цая. Дід Гри­цай озир­нув­ся на Мо­ту­за.

    - Та сідай же, Дмит­ре, та вже зап'ємо ос­танній мо­го­рич за по­ле, - про­мо­вив дід Гри­цай до Мо­ту­за, - чи доб­ре я ка­жу?

    Дмитро сто­яв і не по­во­рух­нув­ся. Він підпер що­ку до­ло­нею, а в йо­го очах ви­яв­ля­лась якась ду­ма, якесь мірку­ван­ня. Дмит­ро навіть не чув, що йо­му го­во­рив дід Гри­цай.

    Вже дав­ненько дід Гри­цай чеп­ляв­ся до Мо­ту­за, щоб він ку­пив у йо­го по­ле ще за йо­го жи­вот­тя. В діда бу­ло шість де­ся­тин по­ля. Син йо­го по­мер. Дід став ста­рий і вже не зду­жав вес­ти гос­по­дарст­во, од­бив­ся од ро­бо­ти й заліну­вав­ся. Син йо­го ха­зяй­ну­вав за батька, кло­по­тав­ся, орав, сіяв, ко­сив. Дід Гри­цай ще за жи­вот­тя си­на од­бив­ся од ро­бо­ти і тільки справ­ляв по­си­деньки за чар­кою то в корчмі з ста­ри­ми діда­ми, то в се­бе, та все швен­дяв з ста­рою по весіллях, по хрес­ти­нах та по­хо­ро­нах. Ста­рий Гри­цай роз­ле­дащів. Те­пер він за­ду­мав спро­дать ще за жи­вот­тя по­ле і взя­ти добрі гроші, бо вже не бу­ло за віщо пи­ти та бай­ди­ки бить.

    - Сідай-бо, Дмит­ре, та вже по­го­во­ри­мо вос­таннє: умо­ви­мо­ся та й зап'ємо отут під гру­ша­ми мо­го­рич! До­ки вже нам вов­ту­зи­тись з цим ділом! В ме­не шість де­ся­тин по­ля. Ти мені за­раз зап­ла­тиш трис­та кар­бо­ванців за по­ле, а потім бу­деш ора­ти своїми во­ла­ми й засівать усі шість де­ся­тин; візьмеш усе моє по­ле наспіл: собі за­бе­реш по­ло­ви­ну хліба, а по­ло­ви­ну зве­зеш в мій тік, щоб бу­ло нам, ста­рим, на харч. Бу­деш дер­жать усе моє по­ле в спілці, до­ки жи­ти­му я, до­ки жи­ти­ме й моя ста­ра, а як ми, спільни­ки, пом­ре­мо, тоді все моє по­ле бу­де твоє, бо в ме­не й нас­то­ятелів, на по­ле наслідників, не­ма, хіба, мо­же, десь ви­де­реться якась рідня, - де­ся­та во­да на кисіль, - ска­зав Гри­цай.

    Мотуз все ду­мав, аж ву­са по­хи­ли­лись вниз, аж зморш­ки набігли на лобі чо­тир­ма ряд­ка­ми. В йо­го по­ля бу­ло ма­ло, а синів бу­ло чо­ти­ри. Дідо­ва гад­ка бу­ла для Мо­ту­за ви­го­дою, але він все ще ду­мав та мірку­вав: він тро­хи не йняв віри гост­ро­язи­ким та ба­ла­ку­чим лю­дям.

    - Добре! - обізвав­ся Мо­туз і рап­том підвів го­ло­ву. - Доб­ре, діду! Гроші зап­ла­чу швид­ко, при свідках. Не­хай бу­де по-ва­шо­му! Вже мені об­рид­ла тя­га­ни­на з цим ділом.

    - От і доб­ре! От і зап'ємо ос­танній мо­го­рич! А по­ди­бай, ста­ра, в ха­ту та ви­не­си пля­шок зо дві вишнівки! - ска­зав Гри­цай дожінки.

    Стара Ориш­ка вже доб­ре стук­ну­ла перцівки, але про­вор­ненько підве­лась і не­за­ба­ром ви­нес­ла дві пляш­ки вишнівки й пух­ку свіжу па­ля­ни­цю.

    Дмитро Мо­туз сів по­руч з дідом. Дід по­дав йо­му ру­ку. Ста­рий пасічник Оникій пе­ре­бив їм ру­ки.

    - Кінець і ділу вінець! - ска­зав ве­се­лий дідГри­цай.

    - На тім тижні при­не­су дідові гроші, - обізвав­ся Мо­туз, але в йо­го в очах все світи­лась якась дум­ка, не­на­че йо­го очі тро­хи зах­ма­ри­ло. Роз­суд­ли­вий, помірко­ва­ний та обе­реж­ний зро­ду, він все ду­мав, ко­ли б ча­сом з цього вигідно­го діла не вий­шов який­сь не­вигідний для йо­го кінець. «Гри­цай хоч ста­рий, але ще кре­мез­ний, здо­ро­вий діду­ган; мо­же, жи­ти­ме дов­го й ду­же дов­го; мені до­ве­деться з по­ло­ви­ни ора­ти й засівать йо­го по­ле бог зна до яко­го ча­су. А трис­та кар­бо­ванців тре­ба да­ти дідові за­ра­зом, та ще й за­раз. Ой, ко­ли б ча­сом не прог­ра­ти в цьому ділі! Дід хит­рий: пев­но, хо­че ви­хит­ру­вать в ме­не з ки­шені ба­га­то гро­шей, щоб бу­ло за що пи­ти та гу­лять… Ой, ко­ли б не прог­рать! А по­ля тре­ба, бо синів ба­га­то. А на дідо­во­му полі хліб ро­дить без виг­ной­ки: зем­ля ще не вис­на­жи­лась».

    Такі дум­ки все во­ру­ши­лись в Мо­ту­зовій го­лові, на­до­ку­ча­ли йо­му, як му­хи в спасівку. Дід Гри­цай час­ту­вав Мо­ту­за, але йо­му не йшла на дум­ку ні перцівка, ні на­лив­ка. Він тільки при­губ­лю­вав чар­ку і вер­тав не­до­пи­ту дідові.

Сторінка 1 з 10 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 > У кінець >>

Пошук на сайті: