Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_stari_gultya.docx)Ivan_nechuy_levickiy_stari_gultya.docx88 Кб613
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_stari_gultya.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_stari_gultya.fb2123 Кб749

 

Іван Нечуй-Левицький

Старі гультяї

І

    Які пишні ле­ва­ди та ого­ро­ди в селі Труш­ках, в Ва­сильківщині, з по­чат­ку літа! І по до­лині над дов­гим ста­вом, і по обид­ва бе­ре­ги річки Рас­та­виці, скрізь роз­ляг­лись ле­ва­ди та ого­ро­ди, не­на­че зе­ле­не мо­ре. Рас­та­ви­ця зви­вається та шу­мить між зе­ле­ни­ми вер­ба­ми, не­на­че те­че дов­гим звив­час­тим ко­ри­до­ром, то роз­ли­ває во­ду по ши­ро­ких, плис­ко­ва­тих міли­нах, то знов зби­рає до­ку­пи роз­ли­ту во­ду і знов хо­вається між дво­ма зе­ле­ни­ми вер­бо­ви­ми стіна­ми, ви­со­ки­ми, дрібчас­ти­ми та пух­ки­ми, не­на­че об­си­па­ни­ми зе­ле­ним пір'ям.

    Сукупні ле­ва­ди та го­ро­ди, не­пе­ре­го­род­жені ти­на­ми, лед­ве-лед­ве підніма­ються вго­ру й зе­леніють попід сад­ка­ми, попід клу­ня­ми та ха­та­ми. Яка пиш­на та буй­на зе­лень схо­пи­лась на тих го­ро­дах! Там темніють довгі сму­ги кар­топлі, звер­ху об­си­пані білим цвітом, не­на­че пот­ру­шені сніжин­ка­ми; там лис­нять чер­во­но-зе­лені бу­ря­ки, а ря­дом зе­леніють сму­ги по­пе­ляс­то­го дрібчас­то­го ма­ку. На­ни­зу, попід вер­ба­ми мріють тем­но-зе­лені сму­ги ку­че­ря­вих ко­но­пель, а по­де­ку­ди на ле­ва­дах сизіють жи­та. І на це зе­ле­не, ба­дил­ляс­те, со­ко­ви­те та лисніюче мо­ре не­на­че звер­ху впав дощ з жов­тих со­няш­ників. А по­де­ку­ди лис­нять чер­воні та білі гряд­ки маківок, про­ни­за­них сон­цем, не­на­че ті маківки по­ви­роб­лю­вані з про­зо­ро­го скла.

    Сонце грає промінням. Ма­ре­во дри­жить над ого­ро­да­ми, над вер­ба­ми. Со­няш­ни­ки ся­ють, на­че пуч­ки со­няч­но­го проміння, гус­то роз­ки­дані по зе­ле­но­му морі. І над тим зе­ле­ним мо­рем синє-синє чис­те не­бо, не­на­че нап­ну­тий на­мет з тон­ко­го синього шов­ку. В траві, в ко­ноп­лях, на ле­ва­дах тріщать ко­ни­ки. Пташ­ки та со­ло­вей­ки в вер­бах аж ля­щать, не­на­че друж­ки на весіллі. Бджо­ли гу­дуть в пасіках, на со­няш­ни­ках, на квітках. Усе не­на­че мліє од щас­тя, од збитків жит­тя, справ­ляє якесь ве­ли­ке свя­то нев­га­мо­ва­ни­ми пісня­ми, ще­бе­том, свис­там та кри­ка­ми ко­хан­ня, ве­се­лості.

    Нижче од став­ка за ши­ро­ким спус­том на греблі річка розійшла­ся на дві течії. Між дво­ма течіями розлігся дов­гий плис­ко­ва­тий острів. Йо­го звуть на селі Осе­ред­ком. Кру­гом Осе­ред­ку скрізь густі вер­би, не­на­че йо­го хто опо­вив зе­ле­ним гус­тим вінком. Че­рез Осе­ре­док йде од­ним од­на ву­ли­ця. Се­ред са­мо­го Осе­ред­ку, над річкою в бе­ре­го­вині бу­ла дав­ня дер­жа­ва діда До­ро­ша Гри­цая. За ха­тою розс­те­ляється чи­ма­лий го­род, а далі над бе­ре­гом зе­леніє ле­ва­да. В ле­ваді, над річкою розрісся гус­тий са­док, як ліс. Старі яб­луні, сли­ви, вишні та че­решні набігли над са­му Рас­та­ви­цю, спи­ни­лись над бе­ре­гом, зміша­лись до­ку­пи з ви­со­ки­ми вер­ба­ми, не­на­че на­ма­га­лись заг­ля­ну­ти крізь вер­би в бист­ру во­ду про­вор­ної річки. Старі, віковічні, дикі груші рос­ли ко­ло са­мої ха­ти, поп­рос­тя­га­ли гілки до са­мо­го причілка і не­на­че заг­ля­да­ли в старі не­ве­личкі вікон­ця.

    В старій хаті жив дід Гри­цай­з ба­бою Ориш­кою. Дід Гри­цай­мав од­ним од­но­го си­на. Син оже­нив­ся й по­мер, а йо­го жінка швид­ко вий­шла заміж уд­ру­ге. Дід та ба­ба зос­та­ли­ся вдвох на ста­рості літ, не­на­че си­ро­та­ми.

    Раз після Пет­ра, в яс­ний га­ря­чий день, до діда Гри­цая зійшли­ся гості, та все старі діди та ба­би.

    В од­чи­нені двері вий­шла в са­док ба­ба Ориш­ка. Во­на ви­нес­ла двоє ря­ден і прос­те­ли­ла їх на траві в хо­лод­ку, під гру­ша­ми. Слідком за ба­бою вий­шов з ха­ти дід Гри­цай, в одній со­рочці, в крам­них синіх шта­нях. Дід був кре­мез­ний та пос­тав­ний: ви­со­кий на зріст, си­ву­ва­тий, ку­че­ря­вий, пов­но­ви­дий та рум'яний. Круг­ленькі, ро­жеві, пухкі, як пам­пуш­ки, що­ки не­на­че по­на­ди­ма­лись, як у ма­лої си­тої ди­ти­ни. На що­ках гус­то чер­воніли ро­жеві тонкі жил­ки. Карі, ве­селі, круглі очі бу­ли блис­кучі й жваві. Бу­ло знать по ве­се­лих очах, по ве­се­ло­му ви­дові, що дід вже ви­хи­лив не од­ну чар­ку горілки. Гри­цай ніс в ру­ках здо­ро­ву пляш­ку горілки. В пляшці чер­вонів стрю­чок пер­чиці. В другій руці дід дер­жав чар­ку.

    Слідком за дідом з две­рей не­на­че по­си­па­лась, як з мішка, ціла ком­панія дідів та бабів. Ба­би нес­ли за­кус­ку на тарілках. Од­на нес­ла по­лу­ми­сок з огірка­ми, дру­га - тарілку з са­лом, тре­тя нес­ла хліб та ніж.

    - Отут під гру­ша­ми, в хо­ло­доч­ку, нам бу­де кра­ще, ніж у хаті! Сідай­те, мої гос­тоньки любі та милії - прип­ро­шу­вав дідГри­цай,тро­хи ше­пе­ля­ючи: дід був жва­вий, про­вор­ний, го­во­рю­чий, го­во­рив швид­ко, не­на­че шат­ку­вав язи­ком ка­пус­ту, а як він го­во­рив, то все кру­тив го­ло­вою, аж посічені ку­чері тряс­ли­ся, не­на­че їх на­па­ла про­пас­ни­ця.

    - Ой, гар­но ж тут в діда в сад­ку! - обізва­лась од­ним од­на між ба­ба­ми мо­ло­ди­ця, Вар­ка Мо­ту­зи­ха.

Сторінка 1 з 20 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 > У кінець >>