Іван Нечуй-Левицький - Старі гультяї (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_stari_gultya.docx)Ivan_nechuy_levickiy_stari_gultya.docx88 Кб1077
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_stari_gultya.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_stari_gultya.fb2123 Кб1307
    - Вже ж за­ря­туй ме­не з ба­бою на цей ви­па­док на який там час. Ти чо­ловік за­мож­ний та гро­шо­ви­тий, нігде прав­ди діти. Ка­жу тобі, - вит­ра­тив­ся і вит­ру­сив­ся до ос­танньої гривні, ні ша­га за ду­шею не­ма, хоч в до­мо­ви­ну ля­гай, - дріботів дід Гри­цай, а сам все пог­ля­дав на во­ро­та, чи хло­пець не не­се вже горілки.

    - Оце, бо­же мій! Я б ду­шею ра­дий, але де ж мені дос­та­ти стільки гро­шей? - го­во­рив Мо­туз тро­хи не крізь сльози.

    Мотузиха скри­ви­лась і тро­хи не пла­ка­ла.

    - Позич в ко­го-не­будь. Те­бе ж лю­де зна­ють і по­ва­жа­ють. Ти ж чо­ловік в селі не заздрінний і не обез­довіре­ний. Тобі повірять і жи­ди в шин­ку, да­дуть горілки на­бор, тобі по­зи­чать гро­шей і жи­ди, і лю­де, - го­во­рив дід Гри­цай, а сам ду­мав: «Ну та й зад­ляв­ся десь лу­ка­вий хлоп­чи­ще! Не не­се та й не не­се горілки».

    - Ото. І де він подівав ті гроші? - заск­рипів дід Оникій. -Якби мені та­ка си­ла гро­шей, я б озо­ло­тив би й се­бе, і свою ба­бу, і свою прий­мач­ку. Чи то ж не ди­во! Бу­ло три сотні кар­бо­ванців, а те­пер вже й не­ма. Ти, До­ро­ше, ма­буть, їси червінці без солі.

    - Були та за­гу­ли! - обізвав­ся дід Гри­цай. - Отак: сю­ди тиць, ту­ди тиць, та й роз­ти­кав три сотні. Гроші круглі, то й роз­ко­чу­ються, як коліща­та. Вже, Дмит­ре, зми­ло­сердься та й дос­тань хоч з півсотні кар­бо­ванців.

    Мотуз по­хи­лив го­ло­ву й ду­мав, де б то дос­тать дідові гро­шей, в ко­го б то по­зи­чи­ти: чи в жидів, чи в му­жиків-ба­га­тирів. Він знав, що Гри­цай при­лип­не до йо­го, як шевська смо­ла, і спло­ха не од­че­питься.

    - Ой-ой! Які то лю­де на світі бу­ва­ють: до церк­ви ніко­ли не­заг­ля­не, хіба на Ве­лик­день, як пас­ки свя­тять, а до шин­ку вча­щає сли­ве щод­ня. Ой гос­по­ди наш ми­ло­серд­ний! Які то лю­де бу­ва­ють на світі! - го­во­рив дід Оникій, не­на­че б то про се­бе, не див­ля­чись на діда Гри­цая.

    - Вже й по­чав скрипіть! Скри­пи, скри­пи, як той віз з не­ма­за­ни­ми ко­ле­са­ми. На душі бу­де лег­ше, - про­мо­вив дід Гри­цай. - І хо­четься чо­ловікові ота­ке вар­ня­га­ти.

    - Еге! доб­ре вар­ня­гать. Здається, час би вже й про смерть по­ду­ма­ти, - обізвав­ся дід Оникій.

    - За всі го­ло­ви! І пи­ти - вмер­ти і не пи­ти - вмер­ти. Луч­че пи­ти і вмер­ти, - про­мо­ви­ла ве­се­ленька ба­ба Ориш­ка.

    - Навчи се­бе та сво­го ба­бу, а не ме­не, ста­ро­го. Ме­не вже вче­но й пе­рев­че­но, - ска­зав дід Гри­цай.

    - Вчений ти, та нед­рю­ко­ва­ний. Вчи­ли те­бе, та ма­ло дрюч­ком би­ли, - ска­зав сер­ди­то дід Оникій.

    - Ну, вже й роз­пус­тив сво­го язи­ка, як ха­ля­ву, - ска­зав дід Гри­цай, а сам все пог­ля­дав на во­ро­та та ду­мав: «Ну та й ка­торж­ний отой хло­пець! Не не­се та й не не­се горілки».

    Незабаром на пе­ре­лазі май­нув бри­лик. Хло­пець ніс пляш­ку горілки.

    - Ну та й за­ба­рив­ся ж ти, си­на­шу! Те­бе б тільки по смерть доб­ре по­си­лать. Вкинь, Дмит­ре, стрю­чок пер­чиці в пляш­ку. Пер­чи­ця зве­се­лить і пляш­ку й очі, - ска­зав дід Гри­цай.

    Мотуз підвівся, щоб дос­та­ти стрю­чок пер­чиці, кот­ра висіла під стріхою, на сонці. Він не­на­ро­ком ки­нув очи­ма на тік. Ку­ри вкри­ли пше­ни­цю, мов чор­ти грішну ду­шу. Го­робці на­летіли з сад­ка й на­па­лись на пше­ни­цю, як вов­ки на сви­ню. Мо­туз крик­нув, свис­нув і пос­лав хлоп­ця до клуні сте­рег­ти пше­ни­цю.

    - Остогидло мені це са­ло на по­лу­день; все са­ло та са­ло, - по­чав ве­ре­ду­вать дід Гри­цай. - Я б оце по­поїв всмак пря­же­ної яєчні з вишк­вар­ка­ми.

    - А я люб­лю яєчню на маслі. Який там смак в тих вишк­вар­ках з яй­ця­ми. Ні се ні те, - по­ча­ла й собі ве­ре­ду­вать Гри­цаїха.

    Бідна Мо­ту­зи­ха не зна­ла, на чо­му пряг­ти яєчню для ста­рих ве­ре­дунів, чи на салі, чи на маслі.

    - Ось я за­раз зве­лю своїй дівці, щоб нап­ряг­ла яєчні. В ме­не, хва­лить бо­га, яєчок є до­волі. За­раз яєчня бу­де го­то­ва, - обізва­лась Мо­ту­зи­ха й гук­ну­ла на доч­ку.

    Старі все пи­ли та за­ку­шу­ва­ли. Здо­ро­ва пляш­ка вже бу­ла спо­рож­не­на. Мо­туз пішов у ко­мо­ру і десь знай­шов пляш­ку нас­той­ки. Сусіди, діди та баб­ки, не­на­че но­сом по­чу­ли че­рез ти­ни та повітки, що в Мо­ту­за п'ють мо­го­рич. Од­на ба­ба пе­релізла че­рез пе­ре­лаз і прий­шла ніби­то по­зи­чать ситів; дру­га ба­ба вир­ну­ла з сад­ка; один дід пе­реліз че­рез тин і з'явив­ся, не­на­че ко­зак з ма­ку. Мо­туз про­сив їх сіда­ти й час­ту­вав горілкою. В діда Гри­цая вже за­шуміло в го­лові; ба­ба Ориш­ка лед­ве во­лоділа язи­ком та ру­ка­ми. Прий­шла Мо­ту­зо­ва доч­ка. Ма­ти за­га­да­ла їй пряг­ти яєчню як мож­на швид­ше. Дівчи­на нап­ха­ла повнісіньку піч со­ло­ми, на­би­ла в мис­ку яєць, підпа­ли­ла со­ло­му в печі, а са­ма побігла в ко­мо­ру по са­ло, не за­чи­нив­ши две­рей в хаті. Со­ло­ма спах­ну­ла в од­ну мить. По­лум’я не по­тов­пи­лось в ко­мин і шуг­ну­ло з ко­ми­на прос­то в од­чи­нені двері, в сіни. В сінях у Мо­ту­за не бу­ло стелі. По­лум'я по­летіло вго­ру під крок­ви. Над­ворі дав­но сто­яла спе­ка й су­ша. Сухі й га­рячі ку­ли­ки на покрівлі так і пал­ну­ли од­ра­зу. Огонь об­хо­пив все го­ри­ще. І в од­ну хви­ли­ну по­лум'я лиз­ну­ло під причілок і об­ня­ло всю покрівлю. Чор­ний дим вир­вав­ся з-під стріхи вкупі з по­лум'ям. Огонь за­гув, за­си­чав, зас­тог­нав, а потім зарів. Ха­та зас­тог­на­ла, не­на­че опе­че­на й опа­ре­на то­ва­ря­ка.

    Мотуз ог­ля­нув­ся й охо­лов. Мо­ту­зи­ха зблідла на ви­ду, як смерть. Оникій зак­ри­чав. Во­ни пос­хоп­лю­ва­лись, побігли до ха­ти й по­ча­ли ви­но­ситься. Задз­во­ни­ли на ґвалт. Позбіга­лись лю­де з усього кут­ка й ки­ну­лись га­сить по­же­жу. Пе­ре­ля­ка­на ба­ба Ориш­ка витріщи­ла очі, потім об­пер­лась по­зад се­бе ру­ка­ми, сил­ку­ва­лась вста­ти та й знов геп­ну­ла на зем­лю.

    - Ой Дмит­ре мій! Ой по­кої твої! - мим­ри­ла ба­ба Ориш­ка. -А во­но тільки: фу-фу-фу! Ой Мо­ту­зе мій, ой по­кої ж твої!

    - А во­но тільки: пф! пф! пф! - мим­рив п'яний Гри­цай, ви­лу­пив­ши очі на ба­бу, але й не про­бу­вав тіка­ти, бо вже не міг підвес­тись на но­ги.

    Декотрі ба­би, що бу­ли тве­резіші, повс­та­ва­ли з ряд­на й одійшли набік. По­ло­ви­на з їх не ма­ли си­ли підвес­тись і сиділи кру­гом ряд­на, по­витріщав­ши очі на по­же­жу.

    - А во­но тільки: пф! пф! та й зай­ня­ло­ся, - го­во­ри­ла ба­ба Ориш­ка додіда Гри­цая, ще й ру­ка­ми по­ка­зу­ва­ла, підніма­ючи обидві ру­ки вго­ру.

    - Пф! пф! пф! - зап­хи­кав дід Гри­цай, ти­ка­ючи ру­ка­ми вго­ру.

    Люде роз­ри­ва­ли гач­ка­ми крок­ви та ла­ти, ски­да­ли на зем­лю. Річка бу­ла за ого­ро­дом. Мо­ло­диці біга­ли з відра­ми по во­ду й за­ли­ва­ли ски­нуті па­ла­ючі ку­ли­ки. Ко­ли це схо­пив­ся не­ве­лич­кий вітер. Па­ла­юча покрівля не­на­че дих­ну­ла, і дим здо­ро­вим клуб­ком по­ко­тив­ся на самісіньке ряд­но. Іскри по­си­па­лись на ряд­но, на по­лу­мис­ки та пляш­ки, на бабів. Ба­ба Ориш­ка підве­лась і знов геп­ну­ла на зем­лю. Дід Гри­цай спро­бу­вав підвес­тись і теж геп­нув. Ба­би сиділи, не­на­че пе­ре­ля­кані вівці в па­ла­ючій ко­шарі.

    Оникій вглядів, що ба­би си­дять і не тіка­ють, і до­га­дав­ся, що во­ни п'яні. Він прибіг, схо­пив ряд­но, згор­нув йо­го хап­ком з пляш­ка­ми й по­лу­мис­ка­ми, одніс да­ле­ченько й ки­нув че­рез тин у са­док. З одіткну­тих пля­шок по­ли­ла­ся горілка й тек­ла крізь ряд­но.

    - Ой бо­же мій! яка на­пасть! Од­же по­пе­чуться на вогні оці гультяї, - крик­нув Оникій і ки­нув­ся ря­ту­вать гультяїв.

    Він ухо­пив ба­бу Ориш­ку за ру­ки, хотів її підвес­ти, але ба­ба геп­ну­ла об зем­лю, на­че лан­тух з жи­том. Тоді він ухо­пив ба­бу за плечі зза­ду й по­волік че­рез двір. Ба­ба бу­ла здо­ро­ва, ба­га­то більша за Оникія. В Оникія бу­ло си­ли, як у ко­ма­ра. Зда­ва­лось, ніби ко­маш­ка вче­пи­лась в здо­ро­во­го жу­ка й на­ма­га­лась пе­ре­во­лок­ти йо­го че­рез двір. Не­ве­лич­кий на зріст та ма­ло­си­лий, Оникій тяг, тяг ба­бу, за­са­пав­ся та й ки­нув. Ба­ба геп­ну­ла на зем­лю.

    Збіглися лю­де й ки­ну­лись ря­ту­ва­ти Гри­цая та бабів. Їх об­си­па­ло звер­ху іскра­ми, ду­ши­ло ди­мом. Гри­цая та бабів поб­ра­ли за ру­ки та за но­ги, по­ви­но­си­ли за двір та й по­ки­да­ли під ти­ном. Оникій та­ки спромігся ви­тяг­ти ба­бу Орнш­ку за во­ро­та. Ба­ба тро­хи опам'ята­лась, сіла на землі, поп­ра­ви­ла очіпок, по­за­ти­ка­ла ко­си під хуст­ку й тільки витріща­ла очі на по­же­жу.

    - А во­но тільки: пф! пф! та й за­гу­ло: гу-гу-гу! а потім знов: пф! пф! пф! - пле­ла ба­ба, обер­та­ючись до діда Гри­цая.

    - Ні, ні, ні! не так! ні, ні! - го­во­рив п'яненький дід Гри­цай, тріпа­ючи ру­ка­ми, - пер­ше: пш-пш! пш-пш! а потім вже: пфу! пф! пфу! пф!

    Дід по­ка­зав ру­ка­ми, тріпа­ючи ни­ми, не­на­че ле­ле­ка кри­ла­ми, як хо­че зня­тись з бо­ло­та й летіти вго­ру.

    - Ні, ні, ні, не так. Ти мені не ка­жи! Я ба­чи­ла. Спер­шу пф! пф-ф! ніби зап­хи­ка­ло. А потім вже: гу-гу-гу! гу-гу-гу! Ой Мо­ту­зе мій! Ой по­кої твої! - обізва­лась ба­ба Ориш­ка.

    - Так, так, сер­це моє! гу-гу-гу! гу-гу-гу! гу-гу-гу!.. Та й гу­де, та й гу­де. Ой бо­же наш ми­ло­серд­ний! - пле­ла од­на п'яна ба­ба й позіхну­ла на ввесь рот.

    Дід витріщив очі на по­же­жу. Нес­подіва­на по­же­жа, іскри, дим, попіл - все це зда­ва­лось йо­му якимсь важ­ким сном.

    Люде га­си­ли по­же­жу, а ба­би та діди все ще по­ка­зу­ва­ли на ми­гах, як схо­пи­лось по­лум'я, як во­но па­лах­котіло. Їм зда­ва­лось, що во­ни про­ва­дять роз­мо­ву, що од­не од­но­му док­лад­но роз­ка­зує за ту по­же­жу.

Пошук на сайті: