Іван Нечуй-Левицький - Старі гультяї (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_stari_gultya.docx)Ivan_nechuy_levickiy_stari_gultya.docx88 Кб1077
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_stari_gultya.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_stari_gultya.fb2123 Кб1307
    Дід Гри­цай взяв стру­га та со­ки­ру й за­хо­див­ся май­ст­ру­вать ко­ло ста­рих уликів, прис­тав­ляв нові дна до ста­рих уликів, по­нов­ляв сно­зи, а в йо­го з дум­ки не ви­хо­ди­ла чер­во­но­ви­да Сик­ле­та. Він підвів очі, а во­на все ніби сто­яла за пасікою на стежці з ко­ро­мис­лом на пле­чах і ди­ви­лась на йо­го здо­ро­ви­ми чор­ни­ми об­лес­ли­ви­ми очи­ма. Дід ки­нув очи­ма на вер­би і знов не­на­че пе­ред йо­го очи­ма за­чер­воніла ка­ли­на че­рез рідке вер­бо­ве гілля. Йо­му зда­ва­лось, що за ти­ми вер­ба­ми знов за­лу­нає здо­ро­вий Сик­ле­тин го­лос.

    Дід знов за­хо­див­ся вист­ру­гу­вать сно­зи. А чер­воні Сик­ле­тині що­ки знов за­ма­нячіли пе­ред йо­го очи­ма між біли­ми тон­ки­ми сно­за­ми. Він гля­нув на ха­ту: попід біли­ми стіна­ми не­на­че по­со­ву­ва­лась ог­ряд­на, пле­чис­та Сик­ле­та й пірну­ла в зе­леній гу­ща­вині.

    - Пху на те­бе, са­та­но! - аж плю­нув дід набік. - Оце вче­пи­лись до ме­не оті чер­воні що­ки та чорні очі, не­на­че ра­ки вп'яли­ся в ме­не клеш­ня­ми.

    Дід знов за­хо­див­ся стру­га­ти, і сам нез­чув­ся, як за­му­ги­кав ста­ре­чим го­ло­сом якоїсь пісні. Він швид­ко опам'ятав­ся.

    - І вер­зеться же ота­ке ста­ро­му! Ще й пісні за­тяг! Доб­ре, що Оникій не чує, а то й цей вче­пив­ся б та вп'явся у ме­не, як рак клеш­ня­ми. Оце яка на­пасть, та ще й на ста­рості літ! Од­че­пи­ся од ме­не, са­та­но!

    А са­та­на не од­чеп­лю­ва­лась і все три­во­жи­ла та во­ру­ши­ла дідові дум­ки, дідові очі, не­на­че пе­ред ним літа­ли й дзиж­ча­ли кус­ливі спасівські му­хи і сліпцем лізли йо­му в очі.

    Другого дня бу­ла неділя. Дід Гри­цай не пішов до церк­ви. Як тільки лю­де вий­шли з церк­ви, ба­ба Хівря по­да­ла обід. Дід по­обідав, вий­шов і сів на призьбі.

    Літо роз­го­рю­ва­лось. День був со­няч­ний, пиш­ний, га­ря­чий. Сон­це за­ли­ва­ло зо­ло­тим ма­ре­вом ле­ва­ду, са­док, вер­би та го­ро­ди. На су­куп­них го­ро­дах зацвіли со­няш­ни­ки, не­на­че на зе­ле­ну бут­ви­ну по­си­па­лись з не­ба не­ве­личкі со­неч­ка й за­си­па­ли го­ро­ди жов­ти­ми кру­жал­ка­ми, схо­жи­ми на сон­це. Трав'яні ко­ни­ки аж тріща­ли в траві. Со­ло­вей­ки аж ля­ща­ли в вер­бах. Десь да­ле­ко ку­ва­ла зо­зу­ля, і її м'яке, але гуч­не ку­ван­ня бу­ло чу­ти між свис­том, кри­ком та ще­бе­тан­ням пта­шок. Га­ря­че й вог­ке повітря вли­ва­ло в тіло си­лу, здо­ров'я, ве­се­ли­ло сер­це. Дід поч­ва­лав че­рез ле­ва­ду і став ко­ло річки. Ди­виться він, че­рез го­ро­ди, по­ма­леньку, ти­хою хо­дою по­су­ва­лась, не­на­че плив­ла, якась мо­ло­ди­ця, попід ру­ки по­то­нув­ши в зе­ле­но­му листі ку­ку­руд­зи. От во­на вий­шла на бо­роз­ну і не­на­че поп­лив­ла між пшінкою, між кар­топ­лею та ма­ком, вся чер­во­на, в чер­воній хустці з дов­ги­ми біли­ми то­роч­ка­ми, в чер­воній з чор­ни­ми дрібчас­ти­ми квіточ­ка­ми юбці, в чер­воній довгій спідниці. Спідни­ця роз­пус­ти­лась до са­мо­го до­лу. Мо­ло­ди­ця не­на­че тяг­ла чер­во­ний поділ по бу­ря­ках та моркві. Сон­це об­ли­ва­ло її звер­ху до­ни­зу. Чер­во­ний убір аж па­лав на сонці. Зда­ва­лось, ніби якась чер­во­на квітка ви­хо­пи­лась з зе­ле­ної ого­ро­ди­ни й зацвіла й зак­ра­си­ла усі ого­ро­ди.

    «Що во­но за про­ява ма­ня­чить отам на го­ро­дах! - по­ду­мав дід Гри­цай, слідку­ючи очи­ма за тією про­явою. - Та яка чер­во­на! А спідни­ця аж во­ло­читься по­за­ду, не­на­че в го­ро­дян­ки або в пан­ни».

    А та про­ява все йшла на­низ до річки і наб­ли­жа­лась до верб. ми­ну­ла ко­ноплі й пішла сте­жеч­кою по­над бе­ре­гом, лу­за­ючи насіння. Порівняв­шись з дідом, во­на по­вер­ну­ла до йо­го го­ло­ву й поз­до­ров­ка­лась.

    - Чи це ти, Сик­ле­то? - спи­тав дід, прик­рив­ши очі до­ло­нею і при­див­ля­ючись до Сик­ле­ти че­рез річку.

    - Я, дядьку! - ска­за­ла Сик­ле­та і спи­ни­лась. Дід не­са­мохіть за­ди­вив­ся на неї, сто­ячи на са­мо­му бе­резі ву­зенької річки. Сик­ле­та, чер­во­на на ви­ду, вся в чер­во­но­му уб­ранні, в чер­во­но­му на­мисті, не­на­че горіла се­ред зе­ле­них верб та кущів, не­на­че се­ред зе­ле­но­го лис­тя схо­пи­лось чер­во­не по­лум'я.

    - Оце яка ти вся чер­во­на! Навіщо ж ти так низько спус­ти­ла поділ, що аж по траві во­ло­читься? - спи­тав дід.

    - Бо ме­не так в Києві нав­че­но, - обізва­лась Сик­ле­та й крут­ну­ла го­ло­вою так, що білі й чер­воні довгі то­роч­ки кру­гом хуст­ки за­ко­ли­ва­лись і черк­ну­лись об її ши­рокі плечі.

    - Нате вам, дядьку, насіння! - гук­ну­ла Сик­ле­та з-за вер­би. -Я ба­чи­ла, що в вас ще усі зу­би цілі.

    - То й да­вай! Ти ду­маєш, не лу­за­ти­му? Ще втну, бо зу­би добрі маю, - обізвав­ся дід.

    Сиклета засміялась і ки­ну­ла півжмені насіння в во­ду. Насіння роз­си­па­лось по воді. Пруд­ка річка по­нес­ла йо­го й при­би­ла до бе­ре­га. Кач­ки ки­ну­лись ло­вить насіння. Во­да кру­ти­ла кач­ка­ми на всі бо­ки, не­на­че гра­лась ни­ми, мов цяцька­ми. Дід примітив, як в Сик­ле­ти блис­ну­ли з-під товс­тих чер­во­них губів ши­рокі, як ло­патні, але рівні й білі зу­би.

    - Куди ж це ти йдеш? Чи не на му­зи­ки? - спи­тав дід Гри­цай.

    - Ні, не на му­зи­ки, бо й му­зик не­ма ко­ло корч­ми. Йду до дівчат гу­ля­ти, бо я ні вдо­ва, ні заміжня, то й гу­ляю з дівча­та­ми.

    Сиклета заспіва­ла, пірну­ла в зе­лені кущі вер­бо­ло­зу й зник­ла за ко­ноп­ля­ми, тільки го­лос її йшов лу­ною дов­го-дов­го, до­ки не за­тих.

    «Ну та й здо­ро­ва та пос­тав­на мо­ло­ди­ця! І ми­за­тенька, і кир­па­та, але чер­во­на, як ка­ли­на», - ду­мав дід, вер­та­ючись до ха­ти че­рез ле­ва­ду. А в очах в йо­го все ми­готіла чер­во­на ог­ряд­на Сик­ле­ти­на пос­тать, не­на­че по­пе­ред йо­го па­ла­ло ку­че­ря­ве по­лум'я.

    «Ну та й мо­ло­ди­ця! Оце яка спо­ку­са! Ов­ва! Ну та й ця­ця! Хоч за­ли­цяй­ся або же­ни­хай­ся! Пху на те­бе, са­та­но!»

    Дід плю­нув на один бік, потім на дру­гий і увійшов в темні сіни. Од­чи­нив він сінешні двері, в тем­ряві знов пе­ред йо­го очи­ма не­на­че спах­ну­ло се­ред сіней чер­во­не по­лум'я. Дід увійшов у ха­ту, сів на лаві й за­ду­мав­ся так, що аж ба­ба Хівря це приміти­ла. По­сидівши, по­ду­мав­ши, дід взяв шап­ку, надів синій су­кон­ний жу­пан, пішов до шин­ку й сів на призьбі, щоб роз­ва­жить се­бе, за­го­во­рить, цеб­то горілкою за­пи­ти те чер­во­не по­лум'я, що ми­готіло пе­ред йо­го очи­ма.

    Якось на тижні, че­рез три дні після то­го, дід Гри­цай по­рав­ся в пасіці. Бджо­ли бу­ли го­тові роїтись, і Гри­цай вже зап­ро­сив до се­бе за пасічни­ка діда Оникія. Оникій пе­рег­ля­дав ули­ки. Гри­цай­веш­тав­ся по пасіці без діла. Нес­подіва­но над річкою за вер­ба­ми го­лос­но зас­ту­кав пра­ник. Дід Гри­цай нас­то­ро­чив ву­ха.

    «Ну та й вна­див­ся який­сь пра­ник в мій ого­род! Чи це той пра­ник, що й пе­редніше ля­пав, чи ні? - по­ду­мав Гри­цай. - Сик­ле­тин пра­ник не­на­че ля­щав тон­ше, а цей сту­кає тов­ще. Ба той са­мий… ба ні! Цей пра­ник тро­хи хри­пить, не­на­че з роз­ко­ли­ною… Той був го­лосніший».

    Цікавий дід по­чу­вав, що пра­ник йо­го тро­хи стри­во­жив. Він по­ма­леньку, ти­хою хо­дою вий­шов з пасіки, поп­ря­му­вав до річки, зак­рав­ся й крадько­ма виг­ля­нув з-за верб на бе­рег. В бе­резі Сик­ле­та вмо­ча­ла по­лот­но, ки­да­ючи довгі шмат­ки до са­мої се­ре­ди­ни річки й зби­ра­ючи йо­го собі під но­ги на плис­ко­ва­тий камінь. Знов затріщав пра­ник. Дід виг­ля­нув з-за верб і вглядів Сик­ле­ту.

    - І що­ки чер­воні, і но­ги чер­воні, не­на­че у мо­ло­денької гус­ки, - про­мо­вив дід ниш­ком.

    Сиклета зби­ла по­лот­но, пок­ла­ла шмат­ки на ко­ро­мис­ло й наб­ли­зи­лась до діда. Гри­цай поз­до­ров­кав­ся з Сик­ле­тою й витріщив на неї очі. Сик­ле­та на од­ну мить спи­ни­лась ко­ло діда, пе­рек­ла­ла ко­ро­мис­ло з од­но­го пле­ча на дру­ге. Ко­ро­мис­ло з шмат­ка­ми по­лот­на крут­ну­лось на її ши­ро­ких пле­чах, не­на­че по­чеп­лені на бан­тині те­ре­зи з дво­ма шай­ка­ми. Во­на блис­ну­ла на діда очи­ма й ти­хою хо­дою пішла, не­на­че поп­лив­ла, по ле­ваді, по­ми­ну­ла ха­ту й схо­ва­лась в гу­ща­вині. Дід сто­яв і не зво­див з неї очей, до­ки во­на не зник­ла в виш­нях.

    - Цц! - аж цмак­нув дід, вер­та­ючись до пасіки.

    «Ну та й мо­ло­ди­ця! і здо­ро­ва, і пле­чис­та, і чер­во­но­ви­да, як маківка, - ду­мав дід, ни­ка­ючи без ро­бо­ти по сад­ку од кут­ка до кут­ка.

    Другого дня дід вий­шов у са­док, і в йо­го не­са­мохіть самі ву­ха нас­то­ро­чи­лись. Він прис­лу­хав­ся, чи не сту­ко­тить пра­ник в вер­бах у бе­резі. Але пра­ник не сту­котів. В бе­резі бу­ло ти­хо, навіть пташ­ки не ще­бе­та­ли, не­на­че змо­ви­лись не ще­бе­тать, щоб дідові бу­ло чутніше. Дід по­рав­ся у сад­ку, веш­тав­ся по пасіці, а в йо­го самі ву­ха чо­гось прис­лу­ха­лись, чи не за­ляс­кає пра­ник в бе­резі, чи не за­лу­нає го­лос між вер­ба­ми. Але пра­ник не тріщав, пісня не лу­на­ла.

    «Не прий­шла вмо­чать по­лот­на… - по­ду­мав дід Гри­цай. - Ото лу­ка­ва мо­ло­ди­ця! Як прий­де в бе­рег, то не­на­че мій са­док по­ве­селішає. Чом це во­на сьогодні не прий­шла? Чом це во­на не зве­се­ли­ла мо­го сад­ка… і ме­не?»

    Другого дня вранці дід Гри­цай вий­шов з ха­ти, став на сінешньому по­розі, а йо­го ву­ха знов нас­то­ро­чи­лись, не­на­че прис­лу­ха­лись, чи не ляс­кає пра­ник в бе­резі, чи не роз­ля­гається пісня в вер­бах. Дід аж зди­ву­вав­ся, що в йо­го во­ру­шаться такі дум­ки.

Пошук на сайті: