Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 46)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5471
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5801
    Казанцев мов­чав і тільки лу­пив ба­то­гом коні, - він ха­пав­ся: йо­му ще тре­ба бу­ло вик­рас­ти Хай­ку, а не­бо вже по­чи­на­ло чер­воніти.

    Під тем­ною стіною лісу забіліла корч­ма.

    - А ось і та корч­ма, де грав ор­кестр! А ось за корч­мою й ті бе­ре­зи, де ми пи­ли шам­панське! - про­мо­ви­ла Оле­ся.

    Казанцев підко­тив під корч­му й спи­нив коні. Коні ста­ли мов уко­пані. Ка­зан­цев ско­чив з во­за, зняв Оле­сю й зас­ту­кав у двері. Корч­мар спав як уби­тий. Ка­зан­цев тор­го­нув две­ри­ма так, що тро­хи їх не вис­та­вив.

    В корчмі по­чув­ся го­лос жидів: "Хто там? Ось за­раз, за­раз!" - обізвав­ся жид.

    В вікні блис­нув світ. Рип­ну­ли двері. Зас­па­ний жид вий­шов з две­рей.

    - Нехай у те­бе в хаті по­си­дить оця пані, - че­рез го­ди­ну я заїду, - ска­зав Ка­зан­цев.

    - Про ме­не, не­хай си­дить хоч і цілий день. Мо­же, тре­ба ко­ням вівса або сіна? - спи­тав корч­мар.

    - Нічого не тре­ба, - ска­зав Ка­зан­цев, всту­па­ючи в корч­му з Оле­сею під ру­ку.

    Жид пос­та­вив на столі ма­ленький не­до­га­рок в мідно­му підсвічни­кові, пішов у кімна­ту, за­чи­нив двері, ліг спа­ти. Ка­зан­цев об­няв Оле­сю, поцілу­вав і, вис­ту­па­ючи за поріг, про­мо­вив: "Про­щай і жди! Я не­за­ба­ром при­бу­ду!" Двері за­чи­ни­лись. Віз знов стра­шен­но за­гур­котів і не­на­че вих­ром по­летів на­зад. Стукіт по­ма­лу за­ти­хав, за­ти­хав - і вмер. Оле­ся пок­ла­ла па­ку­нок на ла­ву й са­ма сіла кінець сто­ла. В корчмі ста­ло ти­хо, тільки жи­ди в кімнаті соп­ли.

    Недогарок лед­ве бли­мав на столі. Оле­ся сиділа, спер­шись ліктем на стіл і підпер­ши до­ло­нею го­ло­ву. Лед­ве примітний світ па­дав на її чер­во­не га­ря­че ли­це, на чорні бро­ви. Темні очі бли­ща­ли нез­ви­чай­ним світом. Оле­ся сиділа, не­на­че вмер­ла; во­на ди­ви­лась на не­до­га­рок; всі її дум­ки по­летіли на­зад, слідком за ми­лим, - їй все зда­ва­лось, що во­на не­на­че си­дить на возі по­руч з ним, обнімає йо­го га­ря­чу шию, по­чу­ває йо­го ди­хан­ня на своїй щоці; коні ле­тять, як змії; в неї за­би­ває дух, ніби од стра­шен­но­го швид­ко­го ру­ху. Во­на й не приміча­ла здо­ро­во­го чор­но­го ба­ри­ла з горілкою, що сто­яло ко­ло по­ро­га, не­на­че здо­ро­вий чор­ний ведмідь, не чу­ла важ­ко­го, гни­ло­го горілча­но­го ду­ху в корчмі. Ко­ли це нес­подіва­но не­до­га­рок спах­нув, затріщав, впав у підсвічник і од­ра­зу по­гас. Оле­ся ки­ну­лась, підве­ла­ся з ла­ви й знов упа­ла на ла­ву. В корчмі ста­ло тем­но, як у пог­ребі. Оле­ся опам'яту­ва­лась.

    - Боже мій! Де це я?.. Що це зо мною діється?.. Я їха­ла… летіла з ним, як пти­ця, на яки­хось пруд­ких ко­нях… потім ми спи­ни­лись… потім він ус­тав з во­за й зса­див ме­не… Кру­гом чор­ний ліс… корч­ма, який­сь жид… Бо­же мій! Я втек­ла з ним; я опи­ни­лась в корчмі…Їй в од­ну мить ста­ло сум­но й страш­но. Оле­ся ог­ля­ну­лась кру­гом. Вікна на­си­лу сіріли та мріли в стра­шенній тем­ряві. Стіл, лав­ки, стіни, ба­ри­ло - все бу­ло вкри­те чор­ною тем­ря­вою; тільки здо­ро­ва біла гру­ба вис­ту­па­ла з кут­ка й лед­ве мріла з чор­ни­ми двер­ця­ми. Оле­ся зга­да­ла, що во­на жде Ка­зан­це­ва. Во­на по­вер­ну­ла очі до вікна й знов нап­ру­ди­ла фан­тазію, нас­то­ро­чи­ла ву­ха й по­ча­ла прис­лу­ха­тись, чи не за­гур­ко­тить віз на шля­ху.

    І знов Оле­сині дум­ки по­ча­ли пе­реп­лу­ту­ва­тись, не­на­че в про­пас­ниці. Їй зда­лось, що во­на си­дить в своїй темній спальні й жде ми­ло­го. Пе­ред нею сіріє вікно. Під вікном май­ну­ла тем­на рівна пос­тать. Оле­ся ки­ну­лась до вікна, й пос­тать зник­ла. Їй ста­ло нез­ви­чай­но сум­но. Во­на жда­ла Ка­зан­це­ва, - ко­ли це їй здається, що ліс шу­мить, а че­рез шум десь да­ле­ко за­гур­котів віз та все наб­ли­жається до корч­ми; під корч­мою май­ну­ли ви­сокі коні; хтось встає з во­за й біжить до две­рей; двері в корчмі ти­хо од­чи­ня­ються, й на по­розі став Ка­зан­цев.

    Олеся зня­лась з місця й ки­ну­лась до две­рей. Ка­зан­цев зник, і во­на вда­ри­лась ру­ка­ми об чорні двері. Оле­ся ог­ля­ну­лась на ха­ту, - чор­не ба­ри­ло за­во­ру­ши­лось, за­во­ру­ши­лась гру­ба, чорні дверці ко­ло гру­би не­на­че од­чи­ни­лись… Оле­ся крик­ну­ла й вибігла надвір. Над­ворі вже світа­ло. Чер­во­не не­бо на сході по­верх лісу роз­го­рю­ва­лось чу­до­ви­ми ро­же­ви­ми та жов­ти­ми пас­ма­ми. Свіжий хо­лод­ну­ва­тий ра­нок обвіяв Оле­си­не га­ря­че ли­це. Во­на опам'ята­лась і по­ча­ла ог­ля­да­тись кру­гом се­бе. Вер­хи лісу вже ясніли про­ти чис­то­го про­зо­ро­го не­ба; вже бу­ло примітно ши­ро­кий би­тий шлях.

    - Серце моє, ми­лий мій! Чо­го ж ти так за­ба­рив­ся? На­що ти так му­чиш ме­не? - ше­потіла Оле­ся, хо­дя­чи ти­хо попід ви­со­ки­ми бе­ре­за­ми.

    А над­ворі видніша­ло та про­яс­ню­ва­лось. Со­ло­вей­ки аж ля­ща­ли вни­зу над Рос­сю, а ліс сто­яв і не­на­че че­рез лег­ку дрімо­ту слу­хав ті дивні співи та ди­вив­ся на ро­же­ве блис­ку­че не­бо.

    Олеся сіла на призьбу й по­хи­ли­ла го­ло­ву. Пе­ред нею сто­яли чорні стіни лісу; дві стіні схо­ди­лись за корч­мою до­ку­пи, й до­ро­га пірна­ла, не­на­че в чор­ний льох. Оле­ся гля­ну­ла на ту чор­ну пля­му, і їй знов ста­ло страш­но. Роз­би­ша­ки, вов­ки, відьми, ру­сал­ки й усякі ди­ва при­хо­ди­ли їй на дум­ку. Во­на од­ве­ла очі од тієї тем­ної про­дух­ви­ни й по­вер­ну­ла го­ло­ву на дру­гий бік. 3бо­ку ко­ло корч­ми сто­яли ви­сокі бе­ре­зи; під ни­ми чорніла та­ка са­ма чор­на ніч. Во­на зга­да­ла всі страшні оповідан­ня за цвіт па­по­роті, за те, як не­чис­та си­ла сте­ре­же па­по­роть, яким страхіттям во­на ля­кає лю­дей. Їй прий­шли на дум­ку чорні ро­гаті дідьки з страш­ни­ми чор­ни­ми ца­пи­ни­ми мор­да­ми. Олесі зда­лось, що під бе­ре­за­ми в тем­ряві блис­ну­ли, як жар, якісь очі. Во­на ско­чи­ла з призьби й вибігла на се­ре­ди­ну шля­ху, що про­ля­гав се­ред не­ве­лич­кої га­ля­ви­ни. Ви­ще лісу вже вид­но бу­ло яс­ну ро­же­ву сму­гу, - той ти­хий світ прог­нав всі стра­хи. Оле­ся підве­ла очі, зир­ну­ла на той знак ве­се­ло­го ран­ку й наб­ра­лась в йо­му сміли­вості, не­на­че по­ба­чи­ла жи­вих лю­дей.

    Ранок яснішав та виднішав. Ліс сто­яв, об­си­па­ний важ­кою ро­сою. На ви­со­ко­му дубі зацвірінька­ла якась пташ­ка, затріпа­ла крильця­ми й стру­си­ла важкі краплі ро­си. Десь узяв­ся го­ро­бець і пурх­нув на покрівлю. Оле­ся зовсім опам'ята­ла­ся і по­ча­ла про­ход­жу­ва­тись по ши­ро­ко­му шля­ху.

    "От-от за­гур­ко­тить ша­ра­бан, ми­нуть стра­хи та жа­хи, й я бу­ду навіки щас­ли­ва!" - ду­ма­ла Оле­ся, пог­ля­да­ючи на шлях.

    А ша­ра­бан не за­гур­котів. Тільки пташ­ки за­ще­бе­та­ли в лісі та по лу­гах над Рос­сю й спов­ни­ли місци­ну своїми пісня­ми.

    Небо за­па­ла­ло. Ліс ста­ло зовсім вид­но. Че­рез ву­зеньку бал­ку на Рось не­бо за­ся­ло, як жар, і се­ред то­го по­лум'я бриз­ну­ли з-за го­ри не­на­че роз­пе­чені в огні чер­воні спи­си та стріли. Десь да­ле­ко в місті заг­рав ор­кестр. Тихі да­лекі од­гу­ки ме­лодій по­ли­лись по до­лині Росі й зли­лись з пісня­ми со­ло­вей­ків. Оле­ся по­чу­ла ті ме­лодії, як че­рез сон, і вся зат­ру­си­лась.

    "Гусари вис­ту­па­ють з міста!" - по­ду­ма­ла Оле­ся й засміялась. Во­на ки­ну­лась в корч­му, вхо­пи­ла за­виніння й побігла шля­хом на­зустріч гу­са­рам.

    "От-от вис­ко­чать з-за го­ри во­роні баскі коні! От-от за­гур­ко­тить ша­ра­бан!" - ду­ма­ла Оле­ся, спус­ка­ючись в до­лин­ку.

    Вона вий­шла на го­ру, а ко­ней і ша­ра­ба­на ніде не бу­ло вид­но. Зійшла во­на в дру­гу до­ли­ну й знов вий­шла на горб; ніхто ні йшов, ні їхав. Оле­ся вто­ми­лась і за­ди­ха­лась. Во­на ки­ну­ла важ­кий узол і впа­ла на йо­го. Сон­це підня­лось на не­бо. Ліс горів на ранньому сонці. Му­зи­ки дав­но за­тих­ли. За гор­бом за­гур­котів віз. Оле­ся схо­пи­лась і побігла на­зустріч.

    З го­ри ко­тив­ся дра­бин­час­тий візок, а на візку сидів му­жик.

    - Тебе пос­лав сю­ди Ка­зан­цев? - спи­та­ла в йо­го Оле­ся.

    - Мене ніхто не по­си­лав. Я сам собі їду до­до­му, - обізвав­ся чо­ловік, спи­ня­ючи ко­няч­ку.

    - Чи да­ле­ко їдуть гу­са­ри? - спи­та­ла Оле­ся.

    - А хіба я знаю! Во­ни вий­шли київським шля­хом, - ска­зав чо­ловік.

    - Київським? - крик­ну­ла Оле­ся не своїм го­ло­сом. - А мо­же, ти стрівся з яким гу­сарським офіце­ром? Не їдуть сю­ди ча­сом які гу­сарські офіце­ри? Чи не ба­чив ти чор­но­го ша­ра­ба­на?

    - Всі офіце­ри й ша­ра­ба­ни поїха­ли київським шля­хом, - ска­зав чо­ловік і вда­рив по ко­нячці.

    Олеся впус­ти­ла узол і впа­ла на йо­го. Страш­ний здо­гад прий­шов їй в го­ло­ву: "А мо­же, він підду­рив ме­не, насміявся з ме­не? Але ні! Чи він же не ко­хав ме­не? Чи він же не кляв­ся, не при­ся­гав­ся?"

    Олеся підня­ла важ­кий узол і вже не нес­ла, а тяг­ла йо­го за со­бою. Си­ла й нап­ру­га од­ра­зу впа­ли. Во­на вий­шла ще на од­ну гор­ку. Вже бу­ло вид­но між рідки­ми ду­ба­ми Бо­гус­лав. По шля­ху сно­ви­га­ли лю­ди й во­зи. Ніде не бу­ло вид­но ні од­но­го синього мун­ди­ра.

    Олеся знов упа­ла на узол і за­ри­да­ла. Во­на ри­да­ла го­лос­но, ла­ма­ла ру­ки, при­па­да­ла го­ло­вою до землі; й тільки гус­тий ліс ба­чив ті страшні її му­ки та сльози. Сон­це вже ви­со­ко підби­лось вго­ру.

    - Що ж мені на світі бо­жо­му те­пе­реньки ро­би­ти? - го­лос­но про­мов­ля­ла Оле­ся, не­на­че про­си­ла по­ра­ди в зе­ле­но­го лісу. - Де мені подіти свій со­ром? Йти до батька в Хохітву - со­ром. Тре­ба вер­та­тись до­до­му: ані вик­ру­ти­тись, ані вип­ру­ча­тись з біди.

    З лісу виїхав який­сь чо­ловік візком. Оле­ся відря­ди­ла йо­го до Бо­гус­ла­ва, сіла на віз і поїха­ла.

Пошук на сайті: