Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5471
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5801
    - Чому ж так? Пев­но, ти не оже­ниш­ся, але я оже­нюсь.

    Ба й ви не оже­ни­тесь! - ска­зав сум­но по­го­нич. Та чо­му ж так? - ска­зав Ба­ла­бу­ха, осміхнув­шись.

    - Бо ме­не чорт зна як на­го­ду­ва­ли, - і чар­ки горілки не да­ли. Я зовсім го­лод­ний.

    - Ну, це ще не­ве­ли­ка біда. За­те ме­не на­го­ду­ва­ли й на­поїли, аж у го­лові гу­де.

    Край се­ла сто­яла корч­ма. Візок ко­тив­ся до корч­ми.

    - Паничу, купіть осе­лед­ця та чар­ку горілки, бо, їй-бо­гу, їсти хо­чу! - ска­зав по­го­нич.

    - Добре! Спи­няй коні! Я й сам ла­ден ви­пи­ти чар­ку,- ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    Погонич спи­нив коні. Ба­ла­бу­ха гук­нув на жидівку і звелів їй ви­нес­ти осе­лед­ця, па­ля­ни­цю та горілки.

    Тим ча­сом свині збіглись до во­за й чо­гось усе лізли під віз. По­го­нич ма­хав та стьобав по їх спи­нах ба­то­гом, а во­ни упер­то та­ки лізли під ко­ле­са.

    - Якого це дідька во­ни лізуть під віз? - крик­нув Ба­ла­бу­ха.

    Погонич по­по­луд­ну­вав. Ви­пи­ли по чарці й поїха­ли. Всі свині ки­ну­лись бігти за во­зом, як со­ба­ки.

    - Що це за на­пасть! Свині біжать за во­зом, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, про­ти­ра­ючи очі.

    Балабуха зга­дав, як він в ака­демії з сту­ден­та­ми пив три дні й три ночі й до то­го до­пив­ся, що за ним уве­чері по Братсько­му мо­нас­тирі ніби все біга­ли свині й ха­па­ли йо­го за по­ли. Зга­дав­ши ті стра­хи, Ба­ла­бу­ха тро­хи стри­во­жив­ся.

    - Чи то свині, чи со­ба­ки біжать за во­зом? - спи­тав він у по­го­ни­ча.

    - Авжеж свині, а що ж більше, як не свині, - ска­зав по­го­нич, обер­та­ючи го­ло­ву.

    - Що во­но там в не­чис­то­го му­ляє? Чи не вкрав ти ча­сом чо­го та схо­вав під ме­не? А стань!

    Погонич спи­нив коні. Ба­ла­бу­ха підвівся, по­чав розгріба­ти сіно й вглядів щось круг­ле та здо­ро­ве.

    - А бач, ук­рав, та не вмів схо­ва­ти, - ска­зав докірли­во Ба­ла­бу­ха.

    - Хто? Я? - крик­нув по­го­нич і ско­чив з ко­зел. - Та не­хай ме­не свя­тий хрест поб'є, ко­ли я що вкрав.

    Погонич прибіг до во­за, за­су­нув ру­ки в сіно й ви­тяг гар­бу­за. І па­нич, і по­го­нич по­роз­зяв­ля­ли ро­ти і тільки ди­ви­лись на те ди­во.

    - От вам і гос­ти­нець! Я ж ка­зав, що нам більше не їзди­ти до цієї пан­ни, - крик­нув по­го­нич і хрьопнув гар­бу­зом об зем­лю, аж з йо­го киш­ки вис­ко­чи­ли.

    Свині ки­ну­лись до гар­бу­за, а лю­ди ко­ло шин­ку за­ре­го­та­лись.

    - Сідай швид­ше та по­га­няй! - крик­нув Ба­ла­бу­ха на по­го­ни­ча.

    - Постривайте, ще виз­би­раю ма­ленькі гар­бузці, щоб до­до­му не вез­ти.

    Погонич ви­би­рав з сіна гар­бузці й ви­ки­дав на шлях. В Ба­ла­бу­хи ду­ша не­на­че вмер­ла. Він зблід, потім по­чер­вонів, потім знов зблід. По­го­нич сів і пог­нав коні.

    "Ой ви, Єви! Ой ви, спо­ку­си­тельки! Це не Діана, - це фурія, ас­пид, ва­силіск! Чом же ти мені прос­то не ска­за­ла, що не підеш за ме­не?" - Гор­дий сту­дент оби­див­ся на смерть. Уся лю­бов йо­го зник­ла, не­на­че по­го­нич ви­ки­нув її з гар­бу­за­ми на шлях.

    - От тобі на! Поїли свині на­шу ко­ля­ду! - про­мо­вив сам до се­бе по­го­нич. - А я ду­маю, чо­го то най­мич­ки ре­го­чуться, аж на ко­мин спи­на­ються, та все на ме­не ско­са пог­ля­да­ють. Та й прок­ляті ж тут в Чай­ках дівча­та.

    - Що прок­ляті, то прав­да! - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха.

    Вже сон­це за­хо­ди­ло, як Ба­ла­бу­ха доїжджав до­до­му, до се­ла Хильок. Те сільце не­на­че хто вки­нув в гли­бо­кий яр. Кру­гом яру стриміли круті го­ри й тільки розс­ту­пи­лись трош­ки в од­но­му місці, де бли­щав ста­во­чок. На дні тієї щіли­ни був мо­чар, рос­ла осо­ка та оче­рет, так що ніяк не мож­на бу­ло ту­дою прок­лас­ти шлях. В Хильки тре­ба бу­ло спус­ка­тись з не­ви­со­кої, але ду­же кру­тої го­ри.

    Тільки що віз по­чав спус­ка­тись, з-під во­за обірвав­ся гар­буз і по­ко­тив­ся ря­дом з во­зом з го­ри, не­на­че нав­ви­пе­ред­ки.

    - Паничу! Знов гар­буз га­няється за на­ми! - крик­нув зди­во­ва­ний па­ру­бок, ти­ка­ючи на гар­буз пу­жал­ном.

    Балабуха гля­нув і не пой­няв би віри своїм очам, як­би на гар­бу­за не по­ка­зу­вав по­го­нич. Коні вбігли прос­то в ца­ри­ну в од­чи­нені во­ро­та, а гар­буз за во­зом по­ко­тив­ся й собі че­рез во­ро­та.

    - Паничу, за­гу­би­ли гар­бу­за! - крик­нув не­помірко­ва­ний ца­рин­ник і побіг ло­ви­ти гар­бу­за, щоб до­го­ди­ти своєму па­ни­чеві.

    - О єхид­на, о ме­ге­ра! О по­родіння са­та­ни! Це не Ве­не­ра, - це сам са­та­на в плахті! По­бий те­бе гро­мо­ки­дач з Олімпу стріла­ми, з твоїми чор­ни­ми бро­ва­ми. Ой відьма ж! Пев­но, ро­ди­ма відьма! Умуд­ри­лась при­че­пи­ти під во­зом гар­бу­за!

    Балабуха приїхав до­до­му не­на­че вби­тий. Ма­ти вибігла на га­нок стріча­ти ака­деміста. Ба­ла­бу­ха став у ган­ку й по­чав тру­си­ти свою дов­гу ши­не­лю. З ки­шені по­ви­па­да­ли ма­ленькі гар­бузці.

    - Що то, си­ну? Яб­лу­ка по­ви­па­да­ли, чи що? - спи­та­ла ма­ти, дос­та­ючи ру­кою з землі гар­буз­ця. - Та це ж гар­бу­зець!.. Гм… гм… Що це та­ке? Чи не да­ла тобі ча­сом Они­ся гар­бу­за?

    Син тільки ру­кою мах­нув і пішов в са­док. Ма­ти важ­ко зітхну­ла.

    - От тобі й Они­ся! От тобі п'ять корів і сто кар­бо­ванців,- ска­за­ла во­на, вда­рив­шись об по­ли ру­ка­ми.

    Син пішов в са­док і дов­го хо­див по стеж­ках, по­ки зовсім смерк­ло над­ворі. Він пе­реб­рав в думці всі події дня, пе­ре­ду­мав усе: і як стрів Они­сю, і як го­во­рив з нею; він не­на­че й те­пер ба­чив її чорні, тонкі та густі бро­ви з гост­ри­ми кінця­ми, ба­чив осміх, трош­ки підня­ту верх­ню гу­бу, з-під кот­рої й те­пер в тем­ряві не­на­че бли­ща­ли пе­ред йо­го очи­ма білі верхні зуб­ки, дрібні та то­ненькі. Ко­хан­ня за­во­ру­ши­лось в йо­го душі бур­ли­во та шум­ли­во, кипіло, ніби міцне пи­во; але він на­га­дав гар­бу­зи… йо­го гордість за­ко­ли­ха­лась до са­мо­го дна сер­ця й ви­ки­ну­ла, як бур­ли­ва хви­ля на бе­рег, те по­чу­ван­ня. Той гар­буз ба­чи­ли лю­ди в Чай­ках, ба­чив ца­рин­ник в Хильках, ба­чив по­го­нич. Про йо­го бу­дуть го­во­ри­ти скрізь в око­лиці: йо­го обсміють.

    - Постривай же ти, чер­во­на за­пас­ко! Хіба вмру, що тобі не од­дам за своє! Я знай­ду та­ку кра­су­ню, що тобі й не сни­лась, і не при­вид­жу­ва­лась. Хіба ж я не філо­соф, не ака­деміст?

    Мати пок­ли­ка­ла си­на ве­че­ря­ти, а син не схотів їсти й вже пізно увійшов у ха­ту й впав на постіль.

    1 Стіл (лат.) 2 Істи­на в вині (лат.) 3 О свя­та прос­то­та! (лат.) 4 Всьому є край (лат.) 5 Мир вам, най­світліший от­че! (лат.)

    

2

    

    Харитін Мос­са­ковський не діждав і со­ро­ко­вин по батькові. Спра­вив­ши дев'яти­ни, він приб­рав­ся, підго­лив­ся, надів нові, але прості чо­бо­ти, підстриг тро­хи ку­че­ряві ко­си, запріг по­га­ненько­го ко­ня й поїхав в Чай­ки до Онисі Про­ко­по­вичівни.

    На тім-та­ки тижні був в Бо­гус­лаві яр­ма­рок. На яр­мар­ку бу­ли старі Про­ко­по­вичі. Во­ни стрілись з сусіда­ми, і сусіди роз­ка­за­ли, що їх доч­ка на­ки­да­ла крадько­ма гар­бузів Ба­ла­бусі в віз, ще й по­че­пи­ла на мо­туз­ку од­но­го гар­бу­за під во­зом. Про­ко­по­вичі, приїхав­ши до­до­му, нак­ри­ли Они­сю мок­рим ряд­ном, а батько тро­хи не по­по­бив її.

    - Гарбузуй, гар­бу­зуй, доч­ко, та й міру знай. Їзди­ли до те­бе же­ни­хи, то й пе­рес­та­нуть, - ре­пе­ту­ва­ла ма­ти, - а нам не ро­би со­ро­му пе­ред людьми!

    - Не бійтесь, ма­мо, не пе­рес­та­нуть! Ме­не, хва­лить бо­га, ще ніхто не об'їхав білим ко­нем. Та ко­ли б хто й об'їхав, то я не бо­юся білих ко­ней. А ва­шо­го Ба­ла­бу­хи я не люб­лю: він го­но­ро­ви­тий, ди­виться на ме­не згор­да та вер­зе щось та­ке, що я не втям­лю: кві-кві-кві! кувікає по-яко­мусь, не­чис­тий йо­го зна, по-яко­му! Не знаю, чи він те­бе хва­лить, чи з те­бе сміється та глу­зує.

    Тільки що Они­ся скінчи­ла роз­мо­ву, над­ворі заб­ре­ха­ли со­ба­ки. В сінях хтось пи­тав у най­мич­ки: "Чи ба­тюш­ка й ма­туш­ка до­ма? А пан­на до­ма?"

    В світли­цю рип­ну­ли двері: то ввійшов Ха­ритін Мос­са­ковський. Ста­рий Про­ко­по­вич вий­шов до йо­го з кімна­ти.

    Харитін приб­рав­ся й при­че­сав­ся. На йо­му був дов­гий чор­ний тем­но-синій сіртук. Білі коміри бу­ли вик­лад­часті, як у прос­тих шлях­тичів. Підстри­же­не ру­се во­лос­ся зак­ру­чу­ва­лось кру­гом шиї гус­ти­ми ку­че­ря­ми. Ви­со­кий, тон­кий, рівний ста­ном, з білим ма­то­вим, тро­хи су­хор­ля­вим ли­цем, з яс­но-синіми очи­ма, Мос­са­ковський мав делікат­ну пос­тать блон­ди­на, хоч йо­го ру­ки бу­ли чорні й чи­малі, звиклі до важ­кої ро­бо­ти. Не­ве­личкі ву­са й рівні тонкі бро­ви бу­ли трош­ки темніші од во­лос­ся на го­лові й ду­же прис­та­ва­ли до яс­но-синіх очей. Нев­ва­жа­ючи на те, що він був дяк, він не пішов у пе­кар­ню, а сміли­во ввійшов у світли­цю. В ті ча­си не бу­ло ще ве­ли­кої од­лич­ки між свя­ще­ни­ка­ми та дя­ка­ми. Дя­ки тоді не зас­то­юва­ли чер­ги в пе­кар­нях або в ган­ках у свя­ще­ників.

    Мати з доч­кою сто­яли за две­ри­ма в кімнаті й прис­лу­ха­лись до роз­мо­ви в світлиці.

Пошук на сайті: